В конкретній ситуації 1918-го року, обрання на київську кафедру єпископа Димитрія (Вербицького) чи когось іншого, з числа лояльних до Москви єпископів-українців, навряд чи б суттєво щось змінило. В тому сенсі, що такий владика всеодно не став би на «рейки автокефалії», а діяв би солідарно з іншим, вороже налаштованим до ідеї самостійності української держави та церкви, єпископатом.
Завершення. Частини 1, 2, 3 і 4
За логікою викладу, цей нарис слід було б присвятити митрополиту Антонію (Храповицькому) – наступнику митрополита Володимира (Богоявленського). Але його появі в Києві передувала дуже непроста та «багатовимірна» інтрига. Одним з елементів якої було те, що Антонія в Києві, скажімо так – не надто й хотіли бачити. Причому не тільки представники національного церковного руху, але й частина лояльного до Москви духовенства та церковної інтелігенції…
Пропонуємо увазі читачів нарис про одного з вікаріїв Високопреосвященного Володимира, єпископа Уманського Димитрія (Максима Андрійовича Вербицького, 1869 – 1932). Він не був ані таким екстравагантним, як Никон (Безсонов), ані властолюбцем-інтриганом, як Алексій (Дородніцин) та Платон (Рождественський).
Однак його участь у виборах Київського митрополита в травні 1918 року – дуже цікавий епізод, що дозволяє глибше зрозуміти процеси, які відбувались в Українській Церкві того періоду.
Єпископ Димитрій (Вербицький), фото періоду 1910-х рр.
Як я вже згадував, на 1917 рік з-поміж єпископів українських єпархій РПЦ лише троє були етнічними українцями – єпископ Катеринославський Агапіт (Вишневський) (уродженець Волині) та два вікарії Київського митрополита: єпископ Канівський Василій (Богдашевський) (також волинянин) та виходець з Полтавщини Димитрій (Вербицький). Усі вони, так чи інакше, «потрапили під колеса» української революції.
До постаті владики Агапіта, який, проти власної волі, у січні 1919-го року очолив «Синод УАПЦ», ми ще повернемось. А от київським вікаріям довелось зіткнутися з революційною стихією набагато раніше.
Упродовж 1917 року активісти українського церковного руху покладали певні надії на цих єпископів: саме їм пропонували взяти на себе управління єпархією у разі відмови від влади митрополита Володимира. Причому, здебільшого вони зверталися не до першого вікарія, єпископа Василія (владика брав мінімальну участь в управлінні митрополією, максимально зосереджуючись на роботі в очолюваній ним Київській духовній академії), а до четвертого – Уманського єпископа Димитрія.
На те були певні причини – владика не цурався свого українського походження, і під час поїздок єпархією нерідко спілкувався з селянами українською мовою. Саме він у 1912 році мав продовжити роботу архиєпископа Парфенія (Левицького) з редагування українського перекладу Святого Письма, але Св. Синод призупинив це видання, обмежившись публікацією Четвероєвангелія.
Буремні події 1917–1918 років, втім, не надто вплинули на позицію Вербицького: він і надалі залишався таким собі «українофілом-мінімалістом». Толеруючи якісь зовнішні вияви національного в Церкві, він залишався твердим прихильником необхідності збереження її підпорядкування Москві. На пропозиції в той чи інший спосіб підтримати українське духовенство владика відповідав відмовою.
Немає жодних підстав вважати, що єпископ мав приховані амбіції стати Київським митрополитом – ніяких доказів, що він цілеспрямовано грав якусь «власну гру», не існує.
Натомість, своєю згодою на кандидування він ледь не поламав гру «чужу» — Патріарха Тихона та більш «маститих» єрархів (які, звісно, хотіли беззастережної перемоги Антонія).
З 284 голосів, що їх було подано 19 травня 1918 року на виборах митрополита, скромний 4-й вікарій набрав 117. Їх переможець, митрополит Харківський Антоній (Храповицький), отримав підтримку 164 делегатів.
Поза контекстом ці цифри мало про що говорять. Між тим, слід взяти до уваги, що для обрання, переможець мав набрати не 50% плюс один голос, а дві третини голосів від кандидатів, що прибули 5-6/18-19 травня 1918 року до Києва. Адже їх було набагато менше, ніж «списочний» склад, який мав бути обраний в благочинницьких округах, від монастирів, навчальних закладів та інших установ єпархії. Напередодні єпархіального з’їзду, єпископ Никодим (Кротков) та архиєпископ Євлогій (Георгієвський) виклопотали у Патріарха дозвіл, як виняток для цих виборів, вдвічі скоротити кількість виборщиків (уже постфактум після того, як на місцях вибори відбулися). І, як бачимо, недаремно.
Найавторитетніший з російських архиєреїв, який набрав найбільше голосів на Всеросійському Соборі під час виборів Патріарха і не став ним тільки тому, що вирішено було скористатись жеребом, з великими проблемами переміг на виборах Київського митрополита. Причому, його конкурентом став скромний вікарний єпископ, що, схоже, не надто й прагнув взяти на себе таку відповідальність.
Перебіг та результати виборів віддзеркалюють не популярність того чи іншого владики, а «запит» на особу певного типу, що мала б посісти Київську кафедру за конкретних історичних умов. Насамперед, це мав бути українець родом та, наскільки це можна застосувати до церковного життя, «демократ» за переконанням.
Для кандидатів від сільських регіонів усі ці риси втілював Преосвященний Димитрій. Його «козацька» зовнішність та простота у спілкуванні, те, що він не тільки народився, а все своє життя провів в Україні, важили для такого виборця більше, ніж погляди Уманського єпископа на малозрозумілу для них проблему автокефалії. Звісно, дещицю голосів Вербицькому додали також нечисленні активісти українського церковного руху, які просто не мали свого кандидата. А от представники КДА, що відверто недолюблювали Антонія, схоже не ризикнули виявити «фронду» під час цього голосування (втім, їхні голоси нічого не вирішували).
Чи мав Димитрій (Вербицький) реальні шанси стати Київським митрополитом?
Вірогідно, що так. Але тільки у випадку, якби вибори відбувались за іншої політичної ситуації. Адже митрополита поспішали обрати до того моменту, коли б на їхній перебіг повноцінно могла б вплинути державна влада. До речі, і Гетьман Павло Скоропадський, і міністр ісповідань Василь Зінківський, протестували проти обрання Храповицького. І навіть звертались до Патріарха з вимогою не затверджувати результати цих виборів. Як таких, що проведені без дозволу та консультацій зі світською владою.
Втім, це лише припущення. Виграти вибори Димитрій міг тільки, якщо б вони відбувались як єпархіальні. А категоричною вимогою нової влади було перенесення їх на Всеукраїнський Собор, розклад сил на якому був менш прогнозованим (особливо – після «чисток» серед делегатів, що їх влаштували єпископат та проросійська більшість).
Декілька слів про подальшу долю єпископа. Попри те, що Димитрій демонстрував повну лояльність, митрополит Антоній його явно недолюблював. Восени 1919-го він навіть спробував позбутись такого вікарія, відправивши його керувати Катеринославською єпархією. Однак, на відміну від Храповицького, для якого перебування в Києві стало лише коротким епізодом в біографії, Вербицький так і залишився на все життя зв’язаним з цим містом.
У 1930-му він таки став архиєпископом Київським – хоча і єпархія, і можливості її керівника вже були не до порівняння з тими, що існували 1918 року.
***
В конкретній ситуації 1918-го року, обрання на київську кафедру єпископа Димитрія (Вербицького) чи когось іншого, з числа лояльних до Москви єпископів-українців, навряд чи б суттєво щось змінило. В тому сенсі, що такий владика всеодно не став би на «рейки автокефалії», а діяв би солідарно з іншим, вороже налаштованим до ідеї самостійності української держави та церкви, єпископатом.
Але РПЦ вважала недопустимою і небезпечною навіть таку мінімальну поступку: дозволити обрати на Київську кафедру «українця родом». Принциповим для Патріарха було мати в Києві людину апріорі ворожу національному рухові і таку, яка б своїм «кар’єрним зростанням» була б зобов’язана Москві, а не якомусь там «волевиявленню» місцевого духовенства та мирян.