УПЦ КП поділяє скорботу українських греко-католиків через страждання і втрати, які їм довелося пережити внаслідок Львіського псевдособору і репресій тоталітарної системи. У Київській Патріархії псевдособор 1946 року також порівнюють із Харківським собором 1992 року. Про це йдеться в заяві прес-центру УПЦ КП.
УПЦ КП поділяє скорботу українських греко-католиків через страждання і втрати, які їм довелося пережити внаслідок Львіського псевдособору і репресій тоталітарної системи. У Київській Патріархії псевдособор 1946 року також порівнюють із Харківським собором 1992 року. Про це йдеться у заяві прес-центру УПЦ КП.
Подаємо повний текст документу:
Цими днями виповнюється 70 років від часу проведення так званого Львівського собору, на якому було проголошено «ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви». Також було заявлено про «возз’єднання УГКЦ з Російською Православною Церквою» – тією, до якої українські греко-католики раніше ніколи не належали.
Підступно використавши ідеї єднання з Православ’ям, які у міжвоєнний період об’єктивно мали місце серед частини духовенства і мирян УГКЦ, сталінський режим у 1946 р. з політичною метою організував псевдособор. Ця подія була використана як формальна підстава для злочинної заборони існування УГКЦ в межах Радянського Союзу, подальших репресій проти єпископату, духовенства і вірних цієї Церкви.
З благословення Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета Прес-центр Київської Патріархії засвідчує, що Київський Патріархат вважає так званий Львівський собор не проявом соборної церковної волі, а плодом пригнічення свободи віросповідання. Адже цілком зрозуміло, що зібрання лише окремої частини церковних діячів, заохочене і проведене світською владою з метою силою примусити всю Церкву до бажаних владі рішень, не може вважатися справжнім Собором.
Православна Церква в Україні у радянський час також не раз зазнавала на собі подібні методи владного тиску. Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років внаслідок більшовицьких терору і репресій Українська Автокефальна Православна Церква (формації 1921 р.) була майже повністю знищена. Через небезпеку від радянської влади більшість ієрархів та значна частина духовенства УАПЦ (формації 1942 р.) були змушені емігрувати на Захід. Решта ж або були репресовані, або примушені увійти під владу Московського Патріархату. Гонінням та тискові влади піддавався і Український Екзархат РПЦ – так само, як і решта релігійних організацій, дозволених для легального існування в СРСР: Римсько-Католицька Церква, Грузинська Православна Церква, Вірменська Апостольська Церква, Об’єднання євангельських християн-баптистів, Лютеранська Церква, юдейські й мусульманські об’єднання та інші.
Тому в Київському Патріархаті не лише поділяють скорботу українських греко-католиків через ті страждання і втрати, які їм довелося пережити внаслідок радянських репресій. Маючи власний історичний досвід перенесення гонінь від вороже налаштованої політичної влади, в тому числі із залученням до цих гонінь певних церковних діячів, ми добре розуміємо біль наших братів.
Так званий Львівський собор ми порівнюємо із так званим Харківським собором. На першому не було Першоієрарха УГКЦ та єпископів, а присутні священики перебували під тиском радянської влади. На другому не було Предстоятеля УПЦ, а єпископи діяли таємно від духовенства і церковного народу, всупереч церковним правилам та перебуваючи під світським впливом. Тому, на нашу думку, цілком справедливо і так званий Львівський собор 1946 року, і так званий Харківський собор 1992 р. визнавати неканонічними і з церковної точки зору – не дійсними.
Ми переконані, що трагічні події, які спіткали Українські Церкви як у ХХ столітті, так і в попередні часи, гіркі сторінки взаємовідносин між православними і греко-католиками, мають однією з головних причин відсутність власної, незалежної Української держави. Користуючись цим, віддалені столиці і престоли за рахунок українського народу і Київської Церкви вирішували свої справи, боролися за розширення свого впливу. Внаслідок цього і в самому українському народі створювалися та підігрівалися конфлікти, розпалювалося братовбивче протистояння.
Бачимо, що такі спроби робляться і в наш час. Тому нам усім – і тим, хто належить до Київського Патріархату, і тим, хто належить до УГКЦ – варто виявляти мудрість і стриманість, робити висновки з подій минулого, не піддаватися на провокації та намагання розпалювати між нами ворожнечу. Наше найперше спільне завдання саме зараз – разом допомогти українському народу захистити державну незалежність, відновити мир, сприяти суспільному порозумінню.
У майбутньому перед нами також постає й інше, складне завдання – привести до плідного результату діалог порозуміння і примирення. З обох сторін мають бути дані належні моральні оцінки суперечливим сторінкам відносин між двома Церквами – від подій кінця XVI ст. і аж до подій кінця ХХ ст.
На жаль ці понад чотири століття історії наповнені гіркими подіями, вчинками, за які православні та греко-католики мають просити одне у одного прощення.
Ми не можемо і не повинні забувати важких сторінок свого спільного минулого, але ми не маємо права йти вперед з головою, оберненою лише назад. Тому сподіваємося, що формула примирення «Прощаємо і просимо про прощення!», яка у час після завершення ІІ Світової війни дала добрі плоди у відносинах між низкою європейських народів, в тому числі між українським і польським народами – буде плідною і для примирення «Руси з Руссю» – українських православних і українських греко-католиків. Нехай у цій добрій справі допоможе нам всім Господь!