Людина і світ. — 2000. — №7. — С. 2-6
Статті відомого українського правозахисника Зиновія Антонюка та московського дослідника-релігієзнавця Юрія Табака присвячено одній з найбільш складних і хворобливих проблем міжконфесійних відносин — християнсько-іудейському діалогові взагалі і православно-іудейському — зокрема. Попри розбіжності у тлумаченні проблеми, наших авторів об’єднує беззастережна єдність у поглядах на її сутність.
Звичайно, це чисто секулярні рефлексії. І слово православний у заголовку не несе нічого, окрім хрещення та тривання свідомої самоідентифікації з православним віровизнанням. Ці рефлексії формально породжені спогадами про минуле, але вони є свідченням і минулого і сучасного. Мене мало турбує узгодженість цих рефлексій з тим, що чомусь традиційно вважається обов’язково притаманним пересічному православному світоглядові. Оскільки мені видається, що з-поміж усіх важливих чинників людського існування як такого завжди найважливішим буде особисте свідчення при щирому ставленні один до одного, то ці рефлексії я й розглядаю у першу чергу як свідчення, з огляду на убогий поки що доробок наш на зазначеній у заголовку ниві.
Отже, про минуле. З низки подій, що постійно в тій чи іншій формі зринають у моїй пам’яті і як фундаментальні свідчення безумовно впливали і впливають на формування мого сьогоднішнього світобачення, хочу зосередитися лише на кількох. 1978 рік. Пермська область на півночі Уралу. Політична зона. Досиджую після повернення з Володимирської тюрми свій строк ув’язнення перед етапуванням на заслання. Подумки перебираю окремі події, що глибоко закарбувала моя пам’ять з начебто так швидко відбутих з іншими в’язнями, з якими встиг по-справжньому назавжди зріднитися своєю пам’яттю, свої дивовижно найкращі роки життя. Така оцінка «найкращості» пережитих спільно років не в одного мене з тих ув’язнених. Ув’язнених, різних за національністю. Різних за освітою й толерантністю. Різних за життєвим досвідом і віком. В’язнів, що відрізнялися між собою і рівнем віри чи невіри. Відрізнялися, якщо послуговуватися терміном Аверінцева, їхньою справжністю. За віровизнанням — католики, греко-католики, православні, іудеї, мусульмани й навіть буддисти. Це я сьогодні акцентую на цьому свою увагу, але не тоді. Тоді чутлива душа просто шукала спілкування із ще чутливішою. Незалежно від її «обрамлення», тому це спілкування відбивалося також і на новому осмисленні принесених із собою звичних уже раціональних категорій: статус раціонального отримувала така «нераціональна» категорія як мораль.
Уже описував якось, як доходив важливого для себе переконання, що всі наші суспільні проблеми тією чи іншою мірою породжені в нас отим «оправославленим злом», якщо скористатися відомим терміном Федотова, — страхом перед свободою, Це своє прозріння перших років ув’язнення щодо притаманної нам «свободобоязні» та породженої цим «начальствобоязні» я досі згадую як щось майже містичне. Хоча о з огляду на те, що сприяв тому прозрінню двадцятишестирічний юнак Семен Глузман. Згадав тоді (й досі згадую) також один неймовірний епізод масового «поєднання в одному» всіх наших по-різному обрамлених душ під впливом якихось незбагненних флюїдів. Йдеться про одне суто моральнісне протистояння між зоною як цілістю й адміністрацією, що поставила собі за мету зламати опір новобранців, які готові були стати «за друзі своя». Це було небачене нічне протистояння, коли застрайкували молоді політв’язні, вимагаючи від адміністрації прийти в зону й негайно виправити беззаконня. Застрайкували українці, росіяни, євреї, вірмени. Ситуація дуже швидко набула рис дуже гострої. Реальною була загроза появи в зоні солдат для угамування, а не виконання законних вимог в’язнів.
І тут троє справді віруючих християн стають навколішки до гарячої молитви: українець, росіянин і білорус. Моляться за всіх: і українців, і росіян, і вірмен, і євреїв. Особливо вражені цим євреї. Вражене було, мабуть, і начальство, бо це не давало йому розіграти анти-єврейську карту. В зоні це створює неймовірне моральнісне напруження радості братства. Це цілком компенсує страх перед погрозами ввести для приборкання зони солдат. Солдат до зони таки не заводять. Поступово під ранок гострота протистояння з начальницького боку слабшає. Усі переживають неймовірне почуття чогось надзвичайного, що сталося між нами. А поштовх тому дав греко-католик світлої пам’яті Степан Мамчур, що мав строк ув’язнення 25 років. І я досі не можу збагнути, як так могло статися, що тоді навіть «зонні стукачі» не послухалися начальства й не протиставилися тому вияву братерства і «єдності в одному», що тоді народилися в багатоликій зоні. Хоч і розумію серцем, що справжнє братерство тільки так і можливе, коли бачиш біля себе не «стукача» чи «чужака», а просто таку ж, як ти, людину. Бо ти їй уже простив. Змирився, що вона інакша аніж ти. Це я сьогодні розумію. Але тоді все відбулося отак само собою. Мимо нашої волі. І, мабуть, свідомості. Точніше, без глибшого належного усвідомлення всього, що тоді просто відчулося мало не на дотик. Бо не вдалося зберегти це єднання в Дусі. Найправдивіше сказати — того ми і не прагнули очевидно... Мабуть, ми просто злякалися того несподіваного безбережного єднання.
Ну, єднання з євреями було для нас цілком обгрунтоване, бачимо їхню самовіддану солідарність з нами в усьому: чи тоді, при захисті свого природного права на листування з рідними українською мовою, коли ми демонстративно перейшли й у спілкуванні з начальством у зоні на українську мову, а євреї, хоч лише одиниці з них тоді справді володіли івритом, перейшли солідарно на спілкування з начальством мовою івриту, чи тоді, коли самовіддана спроба Йосифа Мешенера пожертвувати своїм життям таки зупинила колесо безпідставних неперервних репресій проти інших дисидентів. Переважно українців. Спочатку це була цілком спонтанна, лише більш-менш, усвідомлена солідарність, але дуже швидко вона перетворилася на справді радісно самовіддану, бо цієї раптової зміни позиції сіоністів з індиферентної, відчуженої щодо суспільства, яке не хоче відпускати бажаючих покинути примусові обійми «єгипетського полону», на дуже відповідальну й щиро солідарну з позицією дисидентів, які стали прибувати в зону, не помітити було неможливо. І неможливо було не бути глибоко вдячним їм за це... Ще навіть до прибуття в зону дисидентів-євреїв, а після того — то й поготів! Але загальна, можна б сказати, «безпринципна солідарність — геть з усіма» не сприймалася тоді: невже можна, наприклад, отак «поєднатися в одно» водночас з євреями, що залишилися живими після Голокосту, і присутніми серед в’язнів карателями, чиїми руками той Голокост реалізовувався? Незважаючи навіть на те, що самі євреї тим карателям вже вибачили. Вибачили, як Ісус Христос своїм карателям колись... Це породжувало цілу бурю в наших християнських душах: невже євреї більше християни за нас, хрещених? Що, безпринципність? Ні, глибинні принципи, для нас, поверхових християн, ще незбагненні.
Не закликаю, проте, нікого до жодної, навіть поверхової, «безпринципності» й сьогодні, але вважаю за потрібне застерегти також і від ставки на будь-який свідомий розрахунок: він зруйнує моральнісну підвалину справді життєдайного міжлюдського єднання. Сьогодні певен, що саме завдяки наявності в нас страху перед таким можливим «невмотивованим» єднанням і покинуло нас згодом таке незабутнє, як на мене, відчуття чогось незбагненного, що тоді було між нами. Про це я думаю сьогодні, як думав і тоді. Бо особиста пам’ять це трепетне свідчення, слава Богу, таки зберегла. І як не бути вдячним за це сьогодні.
Тоді, як і тепер, відчуваю якщо не певну аналогію, то неймовірно сильну пов’язаність у гостроті з холмськими подіями свого дитинства, які теж не можу не згадувати.
Холм тоді був переважно єврейсько-польським містом, відсоток українців був невисоким. Пам’ятаю свої дитячі відвідини і польських і єврейських сімей, пам’ятаю і своєрідні бар’єри, що десь аж із підсвідомості під впливом старших іноді зринали: етнічний — щодо поляків, бо вважали їх апріорі антиукраїнцями, і релігійний — щодо євреїв, бо вважали їх теж апріорно винними у смерті Ісуса Христа. Отак: усіх, споконвіку й довіку!.. І коли щодо поляків поголовна вина викликала сумнів, — та й не формулювалася насправді поза політичними аспектами, то щодо євреїв — навпаки, послідовно й незаперечно. Як з боку поляків — переважно католиків, так і українців — переважно православних. І при будь-яких сумнівах тут використовувався «козир»: «Адже про це в Біблії сказано!». Цей аргумент тоді був неспростовний... Ніхто не заперечував, що не в Біблії як цілості, а лише в Євангелії. Але навіть в Євангелії так розширено-спотворено витлумачувати деякі справді негативно наснажені фрази про євреїв при ігноруванні позитивно наснажених і протиставляти самому духові Євангелія, можна лише свідомо вирвавши їх з динамічного контексту історичного священного документа творення нового Ізраїлю в рамках старого та умертвивши-канонізувавши на вічні часи лукавою фразою — мовляв, про це в Біблії сказано, у твердому переконанні, що після цього ніхто вже ніколи не посміє поставити їх під жоден сумнів. Навіть якщо пам’ятає з послання Павла до римлян: «Бог не відкинув свого народу, що його наперед вибрав». Це був підступний, справді аморальний аргумент, бо використовувалося специфічне, навіть визначальне, місце євреїв у формуванні нашого християнського світобачення при водночас дуже поверховому осмисленні суті християнства та самоосмисленні себе як християн. Тому й не дивно, що додатковий, не світоглядний, а чисто побутовий аргумент, що з часів язичництва висувався однаково проти християн і іудеїв, буцімто вони додають у ритуальний хліб кров язичників на прославу монотеїстичного Бога — ворога язичництва (цю кров язичницьку з одержавленням християнства наша язичницько-християнська свідомість легко трансформувала у кров християнську), не мав такої сили, бо мацу я з ровесниками споживав без жодного комплексу.
Але повернуся до головного свого холмського спогаду, що концентрується завжди довкола однієї жахливої сцени, свідком якої я став мимоволі. Не холмське гетто, куди я іноді потемки забігав, — це не залишило в моїй пам’яті пекучого спогаду, хоч і повинно б. А гра на вулиці з ровесниками (мені тоді йшов дев’ятий рік)... Звідкись тодішня блискавична звістка: «Жидів женуть на залізничну станцію!». Ми вмить побігли по домівках і повернулися зі шматками хліба та іншими харчовими припасами. Невдовзі величезна, майже на широчінь усього шосе, що біля церкви повертало ліворуч, колона знеможених жінок з дітьми і стариками, яку конвоювали власовці (тоді я вперше й почув російську мову) під командою німецького офіцера, порівнялася з тою церквою святого Миколая й нами. Ми стояли через перехрестя майже поруч і стали кидати в неї своїми наїдками, намагаючись докинути в її середину, подалі від конвою. Але були і шматки, кинуті скраю, біля самого тротуару. Нещасні жадібно хапали й ці шматки... Раптом лунає німецька команда і за нею від церковної огорожі постріли власовців по колоні, де помітним було піднімання будь-чого із землі, над нашими головами і по будинках вздовж вулиці, де з вікон виглядали наші батьки. Постріли колону зупинили на мить... І ми застигли на цю мить як вкопані...
Ми і колона в якійсь неймовірній єдності... Над вулицею з вікон лунає жіночий лемент, від жаху, мабуть... І ця наша єдність з колоною вмить руйнується: ми розбігаємося в різні боки. З десяток трупів разом з нашими гріхами зречення піднімають на свої плечі ще живі, і колона приречених, гнана неприхованою люттю православних конвоїрів, іде повз церкву поволі далі в напрямку спорудженої їм християнами Голгофи, залишивши після себе калюжі невинної єврейської крові й не підняті або залишені як неприйняті, кинуті християнами для відкуплення своїх очевидних перед цими нещасними гріхів, шматки вже справді нікому не потрібної їжі...
Я досі фізично відчуваю сам факт раптового розриву відчуття незбагненної єдності з колоною гнаних і голодних, приречених на смерть нікому нічого не винних людей, відчуття єдності, що виникло всупереч забобону щодо вини всіх євреїв довіку у смерті Ісуса Христа, виникло невідомо як, але відомо як і через що зникло. Зникло через страх і неготовність відстоювати свою людську та християнську гідність. Це мені відомо сьогодні. Але стало відомо не одразу. Був довгий період інтуїтивного осягання тої істини. В ту уральську осінь 1978 p., мабуть, я просто згадував, лише перебирав подумки, що закарбувала пам’ять, без чіткішого осмислення подій, що зринали в моїй пам’яті. Просто душа прагнула тих споминів... Споминів-свідчень. Не тому, щоб ще раз засвідчити, як страх усе паралізує, а добрий порух людського серця припиняє... А чому припиняє? Чому ми дозволяємо йому мати таку владу над нами? Чому ця влада так жахливо довго триває? Тому ці дві події зринають у моїй пам’яті як внутрішньо пов’язані, хоч і розділяє їх у часі ціле покоління? Ця внутрішня пов’язаність лише підсилюється з часом. І сьогодні, коли читаю про нове й нове осмислення Катастрофи, у мене не постає запитання: «Де був Бог?» Бог був там, де і має бути, зокрема й там, у тих ситуаціях. Розраховуючи на нас, християн. Дехто міг це відчути, коли не злякався Його присутності й не відсторонив Його від себе зі страху... Адже Степан Мамчур не злякався присутності Бога. Отже, все той же пекельний страх! Страх упродовж усього життя: як тоді в Холмі, так і тепер на Уралі. Урал, щоправда, вже був з певною спробою самоосмислення.
Кого ж ми, власне, так боїмося? Схоже, що самих себе, боїмося бути людьми: не лише послідовно проявляти свою людську гідність, але й відстоювати її до кінця.
Увесь той час, коли християни Заходу замислюються над проблемою Голокосту, самокритично визнають і вину самого християнства, Православна церква зберігає вперту мовчанку, вдаючи, що ця трагедія не стосується її і православних християн. Збираємося наче святкувати 2000-й ювілей християнства. Але це є насправді 2000-ліття приєднання через хрещення до Великої Угоди Єдиного Моральнісного Бога Всесвіту з Авраамом як батьком множини народів. І ніяк не можемо увласнити великої духовної істини про суть тої Угоди: рушієм розвитку як окремої людини, так і всього людства є мораль у її діяльній формі Праведності, а цей розвиток можливий лише в умовах дотримання своєрідної «моральної екології» — прав та свобод людини, породжених її гідністю. Бо увесь драматизм досьогоднішньої історії є свідченням того, що ці прості істини не даються легко. До сьогодні ігнорується очевидне: всі християни пов’язані з євреями одним, справді смертельно значущим для всіх досвідом. Пов’язані навічно, як християни, як просто люди. Тож будьмо людьми!
Та й Католицька церква сьогодні розглядає своє покаяння не лише за ганебні дії тих, хто бодай номінально належав до неї, але й за тих, хто промовчав і не підніс голос проти злочину, як принципово важливий крок для відновлення чистоти християнського вчення. Вона свідома того, що сьогодні йдеться про потребу християнству обмежити свої претензії та прагнення бути виразником повної істини, не ігнорувати можливості істинності інших релігій. Зокрема в рамках Авраамової духовної традиції. Невже православ’я мислить уже себе за рамками християнства, за рамками Авраамової традиції? Невже ніколи жоден православний достойник так ніколи й не спроможеться прилюдно сказати дуже просту правду: «Ми духовно всі євреї!»?
Проте мова навіть і не про приєднання православ’я до загального іудео-християнського (нехай навіть у соромливо-окремій формі: іудео-православного) діалогу. Бо діалог у рамках монотеїзму передбачає руйнування мурів взаємного відчуження, зростання усвідомлення важливості дотримання доленосної моральнісної Угоди Авраама як батька множини народів з Єдиним Богом, а Руське православ’я навіть в Україні не хоче розділити християнське й національне, досі перебуваючи в полоні старого солодкого міфа «про святу Русь» та злочинно ігноруючи дуже вже гіркий досвід поєднання християнського з національним у Німеччині лише два покоління тому. Невже хочеться явити світові і православний варіант такого поєднання?
Не можна не помічати курсування у православних середовищах, останнім часом і в Україні, різних товстелезних опусів, виданих під дивною шапкою «Внутренний предиктор СССР», наприклад, під назвою «К Богодержавию..., Санкт-Петербург, 1998 г.», де знову «на полном серьезе» бачимо спробу подати «нову версію» вже знакової «Справи Бейліса»: «Таким чином у 1911 р. Росія зіткнулася не зі «справою Бейліса», а з організованим груповим убивством одною з київських талмудичних банд 7-річного Андрюші Ющинського, який прийняв довгу мученицьку смерть від запрограмованих іудаїзмом біороботів. А з реакції російського суспільства на цей злочин світові «закуліси» зробили висновок про нездатність цього суспільства чинити рішучий та ефективний опір майбутньому расистському державному перевороту під лозунгами побудови суспільства справедливості, що й підтвердилося в 1917 р.» То виявляється, що один із подвижників справжнього, «з людським обличчям» православ’я Олександр Глаголєв даремно вмер як мученик. Даремно спростовував «ритуальні вбивства». Даремно писав свою працю, що не втратила ваги й сьогодні, — «Ветхий Завет и его непреходящее значение в Христианской Церкви» (хоч вийшла друком у журналі «Труды Киевской Духовной Академии» ще у 1909 р.). То які ж ми тоді християни?..
Вже з книги Йова випливає, що немає сенсу споруджувати якісь духовні мури між людьми, коли кожна людина, що бореться за саму себе, від природи приречена на внутрішню роздвоєність з одночасним прагненням її подолання, а її цілісність досягається за допомогою благодаті. Гіркота роздвоєності і прагнення до цілісності, цілісності в розмаїтті, взаємодоповнюваності. Цілісності в одній людині. Цілісності між різними частинами народу. Цілісності між різними народами. Цілісності між людством і всім живим. Цілісності між Богом і Всесвітом.
Але чи спроможні православні на таку цілісність? Навіть у вужчому значенні. Бодай у зміцненні спільної моральної основи як сенсу людської історії та своєї відповідальності за нього.
То де ти сьогодні і куди йдеш, ПРАВОСЛАВНА ЛЮДИНО?..