Нещодавно я зрозуміла, що маю власний критерій доброї книжки – точніше, доброї християнської книжки, яку можна порекомендувати і «недуховній» людині...
* Опубліковано в журналі “Слово” №1 (23) 2015 р.
«Віра народжується з відваги довіряти неможливому»
Мабуть, у кожного є особистий список книг, між якими знайдеться та, котру ви неодноразово перечитували, позичали, дарували, віддавали друзям зі словами: «Ти обов’язково мусиш це прочитати».
Із творів художньої літератури я, без сумніву, можу порадити прочитати Достоєвського, Ремарка чи Льюїса (список дещо спрощений, умовний, символічний) усім, незалежно від релігійної позиції, зрештою, не зважаючи на духовні уподобання й самих авторів.
Якщо йдеться про духовну літературу, то зазвичай коло читачів звужується за ознакою належності до певної релігії, або ще вужче – до конкретної конфесії. І тут одразу впадає у вічі те, що поза увагою залишаються атеїсти, гностики, космополіти тощо, котрі свідомо цураються будь-якої релігійної ідентифікації.
Нещодавно я зрозуміла, що маю власний критерій доброї книжки – точніше, доброї християнської книжки, яку можна порекомендувати і «недуховній» людині.
Одним із авторів такого штибу літератури є чеський священик Томаш Галік. Передовсім мене вражає той факт, що відомий проповідник, особливо серед молоді, у найатеїстичнійшій країні Східної Європи. Філософ та богослов за професійними зацікавленнями – Томаш Галік є в певному сенсі «юродивим» як серед сучасних науковців, так і серед духовенства. Він не закриває очі на проблеми та конфліктні аспекти у релігійних питаннях, а саме на них і акцентує увагу за кожної нагоди.
«Я переконаний, що саме віра, перемінена у вогні криз, звільнена від усього «надто людського», стане стійкішою перед постійною спокусою спростити, звульгаризувати і знецінити релігію», – стверджує він.
Можливо, це звучатиме банально, але книги отця Томаша мене щоразу навертають. І то не просто змушують задуматися на час читання над певним уривком, попередньо вже «пережованим» самим автором, – якраз навпаки, опісля прочитання я не отримую готових красиво відформатованих лаконічних відповідей. Виникає провокація. Саме це слово вдало відображає мій стан після читання. Провокація мене як християнина. Здавалося б, запитання, на котрі я вже давно знайшла гарненькі комфортні відповіді, постають із новою силою та серйозністю, від котрої неможливо сховатися.
Наприклад, одна з найвідоміших та безліч разів трактованих історія про Закхея – під кутом зору Томаша Галіка наче вперше для мене відкриває досі недобачені проблеми. Опускає на землю всю мою безконтрольно несвідомо загордовану духовність. І я ніби стаю тим адресатом – атеїстом – котрий по-новому навертається, з новою силою аргументів приймає Бога у своє людське серце.
Саме в образі Закхея богослов віднайшов чудовий прототип сучасної шукаючої людини, атеїста у постійному пошуку та чеканні.
Цим мені й імпонує Томаш Галік – він не дає занадто чітких та легких відповідей на непрості запитання віри, над котрими людина заплутується/задумується/розчаровується/видряпується іноді протягом всього життя. Як сам визнає, він шукає разом із тими, хто теж спраглий знайти Істину, охоче спілкується з тими, що називають себе атеїстами чи невіруючими, – бо в них часами більше жаги та бажання шукати, більше провокації для нього як для священика, аніж у забетонованих догмами та століттями повторюваними фразами номінальних віруючих.
Власне тому атеїстам читати його книги буде цікаво – з огляду на відсутність стандартної церковної термінології та стилістики, котра дуже часто відлякує вже з перших сторінок багатьох духовних книг. А для декого вони ще корисніші та потрібніші, бо розтрощують стіни стереотипів, котрі, немов колоди в оці, позастягали та узвичаїлися.
Тут можна натрапити й на закиди в бік деяких нових християнських течій, мовляв, їхні дешеві різнобарвні релігійні лозунги подають Бога як просту та веселу іграшку. Він називає це «індустрією релігійного спрощування», протиставляючи тим самим їхню емоційну духовність східній практиці внутрішньої тиші, ісихазму тощо.
Книги Томаша Галіка несвідомо змушують задумуватися над рівнем власних пошуків, індикують старання/зупинки/паузи моєї духовності. І це відбувається у невимушений спосіб. Я щаслива, що знайшла автора, котрий пише відповідно до моїх думок та мого ставлення щодо таких важливих речей, як віра й духовність, роздуми про котрі вже настільки протухли на щонедільних традиційних проповідях (не хочу тут образити тих священиків, котрих це не стосується).
На перший погляд, його роздуми видаються занадто ліберальними, гострими та критичними, проте насправді вони не виходять за межі здорового християнського глузду. Лише нагадують нам про здатність до розширення власного християнського горизонту та світогляду, викривають нашу обмеженість стосовно невикористаних можливостей справжнього християнства. Іноді й мені стає соромно за власну маргінальність та боязливість щодо нових запитань, особливо якщо вони видаються єретичними та неканонічними.
«Справжня жива віра – це постійна боротьба з нашим «я».
Зізнаюся, що багато думок із його книг допомагають мені у розмовах з невіруючими, у релігійних дискусіях тощо. Більше того – вони змінили моє ставлення до певних атеїстичних явищ. Я наче знайшла опору для багатьох власних розважань дискусій з інакомислячими людьми. Так, я завжди знала, що їхня місія у моєму житті – це мене навертати, провокувати та змушувати щодня доводити свою християнськість. Проте я менше задумувалась над власною позицієї щодо них самих – не осуджуючою та критичною, а...
Так, я, власне, й досі на шляху до відповіді: «А ким я маю бути для них?..»
Томаш Галік. Ніч сповідника. Парадокси малої віри у постоптимістичну епоху / пер. з чеської Н. Лобур, Л. Федик. – Жовква: Місіонер, 2010. – 288 с.
Томаш Галік. Терпеливість з Богом. Зустріч віри з невірою / пер. з чеської Н. Лобур, Л. Федик. – Львів: Свічадо, 2012. – 192 с. (Найкраща богословська книга Європи 2011 року)