Князі Острозькі – «тверді православні»?

Париж вартий меси!

Генріх ІV

Костянтин Василь Острозький – «некоронований король Русі», знакова фігура руського православ’я. Історики досі бачать його винятково «об’єктом місіонерських зусиль» єзуїтів та культурно-церковним діячем місцевого масштабу. Але сучасники та єзуїти вбачали в князі зовсім іншу особу.

Кінець ХVI -  початок XVII. Реформація – Контрреформація. Кінець істинно руської православної аристократії. Вона постає перед нами з підручників та праць істориків ХІХ-ХХ віків. Політика робиться не лише на полі бою, в сеймі чи судах. Вона починає творитися за шкільною партою.

І. Костянтин Василь Острозький - „стовп православ’я” та один з ініціаторів унії з католиками є однією з найконтроверсійніших постатей свого часу. Батьки Острозького – Костянтин Іванович, великий литовський гетьман, та мати Олександра з князів Олельковичів-Слуцьких – були православні. Відповідно, Костянтин Василь, народжений  12 лютого 1526 року, за новим стилем, був вихований у православній вірі. Залишившись у віці 5-6 років без батька, дитинство князь провів під опікою матері у Турові, на Волині.

Там він не здобув ґрунтовної освіти, пройшовши лише її початковий етап – навчання у домі. Вдома князь, можливо, вивчав грецьку мову та напевно  латину, виразами з якої він послуговувався у листах досить рідко, що – з огляду на тодішню моду – було явним знаком її недосконалого знання. Його пізніші промови в сенаті були недовгі і дуже конкретні, без нескінчених латинізмів  i розлогих цитат. Отже, освіта Острозького не вписувалась в ренесансний ідеал освіченого польського аристократа XVI ст., бо ідеал цей поширився на руських землях Великого князівства Литовського дещо пізніше, під впливом протестантських гімназій (від середини XVI ст..)  і єзуїтських колегій (від останньої чверті століття), тобто коли Костянтин Василь мав понад 30 років.

Відповідно, перспектива подальшого навчання, наприклад, у найближчому університеті – у Кракові (переважна більшість польських світських сенаторів того часу були слухачами одного чи навіть кількох університетів: насамперед Краківського, потім – великих протестантських німецьких університетів, наближених до Польщі географічно, а також італійських) – не бралась опікунами Острозького до уваги не через католицький характер закладу, але насамперед через специфічне розуміння освіти литовськими і руськими магнатами, які бачили найпевніший засіб у здобутті владних позицій насамперед у воєнному ремеслі. Прикладом для Костянтина Василя тут могла слугувати кар’єра батька Костянтина Івановича, великого литовського гетьмана, віленського каштеляна і троцького воєводи, який був одним із п’яти найзаможніших магнатів ВКЛ. Величезні маєтності, які зібрав Костянтин Іванович Острозький, походили переважно з надань за військові успіхи  та винагороду за понесені під час воєн витрати. Більше того, сам факт надання православному князеві урядів великого литовського гетьмана (1497), віленського каштеляна (1511) і троцького воєводи (1522) був явним і прямим порушенням Городельського привілею 1413 р., який надавав право на отримання земських урядів, у тому числі і каштеляній, лише католикам. Другим винятком була зміна заради Костянтина Івановича Сигізмундом І Августом порядку місць у сенаті, коли троцький воєвода став першим серед світських сенаторів.

Як і батько, князь Костянтин Василь, став одним із небагатьох руських магнатів, які отримали найвищі уряди у Великому князівстві Литовському. Тому не дивно, що князь Костянтин Василь успадкував ставлення до освіти виключно з точки зору її практичної користі в політичних та маєткових справах. Так, він не  відправив жодного з трьох своїх синів – Януша (народився в 1554 р.), Костянтина (народився бл. 1555 р.) та Олександра (народився в 1570 р.) – до жодного університету, обмежившись домашнім вихованням. Хоча двоє старших синів у 15-ти та 14-річному віці були відправлені на Габсбурзький двір у Відні.

Відправляння синів із місцевих політично впливових шляхетських родин на двори європейських володарів хоч і практикувалось у ті часи, але – в порівнянні з подорожами до закордонних університетів - не було так поширене, насамперед з огляду на непомірні кошти. Можна припустити, що Острозький тут діяв за прикладом свого тестя-католика, великого коронного гетьмана Яна Тарновського, який відправив свого сина на імператорський двір у Відні. 

ІІ.  Шлюбна стратегія руських аристократів

Православний Костянтин Василь, як і його єдинокровний брат Ілля, одружився з католичкою. Дружина Костянтина Василя, Софія Тарновська на відміну від свого чоловіка, після одруження підтримувала досить тісні стосунки зі своєю католицькою родиною, часто перебувала у маєтностях батька в Тарнові. Там же народився старший син Костянтина Василя і Софії Януш, там же він та молодші діти навчались у сандомирського каноніка Каспера Ціхоцького. Софія померла 1570 р., коли наймолодший син Олександр тільки народився, а Януш мав 16 років,  Костянтин 15, Катерина 11, Єлизавета близько 10. Відомо про всіх дітей Острозьких, за винятком Єлизавети, що вони були хрещені в Православній Церкві. Всі діти, за винятком Олександра, закінчили життя як католики. Хоча троє старших дітей Острозьких конвертували на католицизм уже у дорослому віці, спілкування з матір’ю-католичкою, безсумнівно, могло бути для цього сприятливим ґрунтом.

У 1577 р. Петро Скарга у вступі до першого видання „O jedno?ci Ko?cio?a Bo?ego” присвяченого князеві Костянтину Василю, писав про Януша і Катерину як про конвертитів.

З огляду на тодішній патріархальний родинний устрій та – у випадку Острозьких – традицію домінації батька Костянтина Василя навіть над дорослими синами, немає сумніву, що саме йому належав вибір шлюбних партнерів, які походили  неправославних родин, для його дітей. Так, дві дочки були видані заміж Костянтином Василем за протестантів: Катерина – за Кшиштофа Радзівіла „Перуна”, лідера литовських кальвіністів (у 1578 р.), Єлизавета – перший раз за Яна Кішку, лідера литовських аріан (у 1574 р.), другий раз за Кшиштофа Радзівіла „Перуна” (у 1579 р.). З дочок лише Катерина мала спадкоємця – сина Януша, кальвініста, який був вихований у вірі батька і не змінив віровизнання. 

Із трьох синів князя  Костянтина Василя лише середній Костянтин був одружений з православною Олександрою Тишкевич, з якою 1583 р. перейшов у католицтво.

Януш отримав батьківське благословення на одруження з католичкою Катериною Любомирською і перед цим – чи то з протестанткою, чи то з католичкою Сюзанною Середі.

Олександр у 1592 р. отримав батьківське благословення на шлюб із католичкою Анною Косткою, чиї батьки були фундаторами першого єзуїтського дому на Русі, у Ярославі, а вся її родина з боку батька була тісно пов’язана з єзуїтами.

Що ж  вплинуло на вибір Костянтином Василем Острозьким неправославної пари для чотирьох із п’яти його дітей? Першорядну роль тут відіграло звичайне магнатське  розуміння шлюбу як одного з найефективніших засобів збільшення родинної власності, зміцнення фінансового статусу та розширення політичних впливів родини поза межі свого регіону. Тож конфесійні відмінності тут не брались до уваги. Шлюб самого Костянтина Василя, зробив його зятем великого коронного гетьмана і найбільшого магната Корони Польської з широкими контактами і впливами далеко поза межами Польщі і Литви. По смерті шваґра, Острозький успадкував найбільші магнатські землеволодіння в Малопольщі.

Перші єзуїти прибули До Корони Польської на запрошення вармінського єпископа Станіслава Гозія в 1564 р. Трьома роками пізніше датується перший контакт Костянтина Василя Острозького з майбутнім єзуїтом Петром Скаргою. Скарга тоді промовляв надгробне слово над шваґром князя - Яном Кшиштофом Тарновським. Скарга був уже кілька років сповідником дружини Тарновського – Софії Одровонжівни (яка до того ж пізніше стала бабкою майбутньої невістки Костянтина Василя), а  протягом останнього року життя був також надвірним капеланом її чоловіка.

Десятьма роками пізніше, у 1577 р., Скарга вже як єзуїт згадував про цю зустріч у присвяті князеві Острозькому своєї книги „O jedno?ci Ko?cio?a Bo?ego”, закликаючи князя докласти зусиль до поєднання русинів із Римом .

Щоби зрозуміти зв’язок між цими двома подіями, слід звернути увагу на кілька фактів.

ІІІ. Володар Русі, світський та духовний

Князя Костянтина Василя Острозького „стовпом православ’я” робило не лише його віровизнання, але і позиція „некоронованого короля Русі”, найбільшого магната Речі Посполитої. Острозький належав до князівського прошарку, який  зосередивши контроль над місцевими корпораціями шляхти через утримування майже всіх головних адміністративних урядів на Волині та Центральній Україні, та символізував ідею політичної незалежності регіону. Князівські володіння буди державами в державі, з власним судочинством, системою оподаткування, військом.  Загони деяких руських аристократів значно переважали королівське наймане військо, забезпечуючи своїм господарям  і реальну владу, і політичну силу, і безкарність. А якщо згадати, що чисельність кварцяного війська могла складати 2-6 тисячі жовнірів, а князь Костянтин Василь Острозький міг при потребі виставити 15-20-тисячне військо, то не дивно, що він вважався одним з претендентів на польський престол. 

Ще батькові Костянтина Василя, Костянтину Івановичу, Сигізмунд І дозволяв будувати нові церкви, всупереч існуючим заборонам; надав під опіку найбільший Волинський монастир – Жидичинський – та обіцянку надати право пропонувати кандидата на посаду архімандрита. Костянтин Іванович  отримав королівський привілей та згоду київських митрополитів на право опіки над маєтком Київської митрополії у разі відсутності Київського митрополита; сприяв підтвердженню королем привілею Православній Церкві на незалежне судочинство. Слід пам’ятати, що за тодішньою практикою приходські священики і настоятелі монастирів більше залежали від своїх світських патронів, чиїй судово-адміністративній владі вони підлягали, ніж від своїх єпископів,  і навіть церковні статути часом походили від світського патрона. 

Сам князь Костянтин Василь також, відповідно, мав вплив на призначення настоятелів у фундованих його предками та ним особисто церквах і монастирях. На підставі привілею Сигізмунда Августа 1571 р. Острозький контролював збирання данини монахами Києво-Печерського монастиря у Сіверсько-Новгородській землі, виступав посередником у маєткових конфліктах між православними духовними та світськими землевласниками, клопотався перед королем про затвердження привілеїв церков, монастирів, привілеїв та статутів братств. Він був засновником Тернопільського православного братства, членом Львівського ставропігійного братства. Але найголовніше – від його волі залежав вибір православних єпископів та митрополита Київської митрополії, найважливіших посад у монастирях. Пізніше, у 1592 р., Острозький начебто навіть домігся від Сигізмунда ІІІ виняткового привілею, яким король зобов’язувався не надавати жодних вищих посад у Православній Церкві без консультації з Острозьким. 

ІV.  Фундатори першої на Русі колегії Товариства Ісуса

 У 1571 р. уже згадувана родичка Острозького Софія Одровонжівна надала для майбутньої єзуїтської колегії у своїй резиденції у Ярославі перший маєток. Вплив на рішення Софії мав Петро Скарга, сповідник її та її першого чоловіка Яна Криштофа Тарновського. Саме Скарга (вже як єзуїт) виступив посередником у переговорах між Софією та Товариством Ісуса, оскільки  польські єзуїти хотіли мати дім у більшому королівському місті, Перемишлі чи Львові, а не в невеликому приватному містечку як потенційні заручники волі власників. Але фундацію врешті було прийнято, і 1573 р. єзуїти прибули до Ярослава. Таким чином, було зафундовано перший єзуїтський колегіум на Русі, а Софія стала першою світською фундаторкою єзуїтів у Речі Посполитій.  Від 1573 р. їх дім у Ярославі динамічно розвивався. У 1574 р. Софія, взявши другий шлюб із Яном зі Штемберґу Косткою, розширює фундацію для будинків майбутньої церкви і колегіуму.    

V. Руський перший академік

В іншій частині Русі, на Волині, кількома роками пізніше, близько 1576 р., Костянтин Василь Острозький заснував у своїй резиденції в Острогу освітньо-видавничий осередок, який сучасники називали „академією”, як це було прийнято у XV – XVI ст. називати товариства і наукові кола. Початковим завданням академії були підготовка першого друкованого видання Біблії церковнослов’янською мовою, що мало підтвердити її рівноправність щодо інших сакральних мов – гебрайської грецької і латинської. Третину усіх найменувань видань друкарні в Острозьких у Острозі та Дермані складали богослужбові книги та твори Отців. Ще третину складала група творів переважно антикатолицького характеру – послання патріархів та інших осіб (як-от сам Костянтин Василь Острозький, Іван Вишенський) та полемічні твори (найвідомішим з яких є антиуніатський “Apokrisis” of Christophoros Philalethes, around 1598). П’яту частину видань складали грецькі і церковнослов’янські букварі і читанки для потреб школи; десяту частину – видання Нового завіту і Псалтиря, Біблії Підготоване членами острозького гуртка і видане  у 1581 р. перше повне друковане видання всіх книг св. Письма церковнослов’янською мовою з текстологічної точки зору до сьогодні вважається канонічним у православно-слов’янському світі, а з поліграфічної – витвором слов’янського друкарського мистецтва. Біблія була складена на основі порівняння і перекладу різних грецьких, латинських, церковнослов’янських, чеських списків біблійних книг, зокрема присланого від папи рукопису. Серед достеменно відомих використаних списків були зокрема грецька Септуаґінта (на титульному аркуші видання підкреслювалось, що Біблія є її докладним перекладом) і церковнослов’янська Геннадіївська Біблія 1499 р., отримана від Івана IV Грозного, і згадувана Костянтином Василем Острозьким у передмові.) Правдоподібно, близько 1578 р. при гурткові вчених постала також друкарня і школа, яку називали „грецькою колегією”, „тримовним ліцеєм” і „тримовною гімназією”. З огляду на скупі відомості про зміст навчальної програми, припускається, що в школі викладались предмети у межах семи вільних мистецтв Гуманістична ідея гебрайсько-греко-латинського тримовного ліцею була трансформована на православному ґрунті в ідею слов’яно-греко-латинської школи, яка пізніше стала нормою православної освітньої практики  в Русі.

Не виключено, що заяви Скарги про неможливість і безпрецедентність навчання в колегіях чи академіях церковнослов’янською мовою були відповіддю на плановану фундацію Острозького. „Фундаційні мотивації” православного князя варто шукати не у площині його особистої полеміки з єзуїтом, нехай і дуже відомими, але у площині інтересів людей його кола і рівня. Так, із розгортанням Реформації новонавернені в протестантизм литовські і польські магнати і шляхта почали фундувати у своїх приватних володіннях збори та школи при них. Тож видавничо-освітня діяльність Острозького на ґрунті православ’я цілком вписувалась у парадигму аналогічної діяльності його сучасників, протестантів магнатів та шляхти.

Отже, не дивно, що  Скарга звертався до князя Острозького як до людини, охочої промотувати реформу Православної Церкви  та  потенційно здатної скерувати цю реформу в бік поєднання „Руської” Церкви з Римом.