Людина і світ. — 2000. — №6. — С. 48-50
Як ставитися християнинові до кремації? Наскільки це узгоджується (чи не узгоджується) з християнським вченням? Це питання — навіть судячи з нашої редакційної пошти — дедалі більшою мірою турбує віруючих (особливо жителів великих міст), які шанують переконання своїх рідних і близьких. Але відповідь виявляється зовсім неоднозначною.
Кремація (від латинського сrеmо — горіти) – це майже повне знищення дерев’яної труни з тілом небіжчика під впливом високої температури. Увесь процес триває від 3 до 5 годин, а рештки являють собою гранульовану масу вагою від 1,8 до 3,6 кг.
Більшість археологів вважає, що кремація — винахід часів кам’яної доби (III тис. до н. е.), вперше застосований або в Європі, або на Близькому Сході. Від VIII ст. до н. е. кремація стає найбільш поширеним методом поховання у Греції, а з VI ст. до н. е. — в Римі. Проте багато суспільств обрали інші методи: у давньому Єгипті, зокрема, тіла небіжчиків бальзамували, в Китаї — закопували, уникали кремації і давні ізраїльтяни.
Рання Християнська церква кремацію заперечувала, частково через її зв’язок з язичницькими обрядами греків і римлян. Своїх небіжчиків християни ховали в могилах або залишали в підземних склепах. Коли християнство стало офіційною релігією Римської імперії, а свободу послідовників інших релігій було радикально обмежено, цей спосіб поховання став у Європі єдино можливим.
У 1870 р. італійський професор Брунетті сконструював першу кремаційну камеру, а 1876 р. в Милані було відкрито перший крематорій. Це сприяло поширенню кремації в Європі та Північній Америці; відтоді кількість здійснюваних там спалень з року в рік неухильно збільшувалася.
У Радянській Росії кремацію було узаконено спеціальним декретом Ради Народних Комісарів у грудні 1918 р. Перший у СРСР крематорій відкрився в Москві 1927 р. Спалення трупів вважалося «прогресивним» і символізувало розрив з християнською традицією.
Як стверджує видана на початку XX ст. «Католицька енциклопедія», «християни ніколи не спалювали своїх мертвих». Нантський, Майнцький та інші собори нероз’єднаної церкви говорять про поховання мертвих як про вже давню християнську практику. Назагал християнські приписи виходили з небажаності в будь-який спосіб турбувати спочилих. Наприклад, папа Боніфацій VIII встановив (21 лютого 1300 p.), що той, хто намагається дебальзамувати набальзамоване тіло небіжчика або спробує від’єднати мертву тканину від костей з метою транспортування тіла до місця поховання, буде відлучений від церкви.
Проблема кремації свого часу найпослідовніше та найбільш юридично визначено розроблялася Католицькою церквою. Впродовж 1884-1886 pp. Конгрегація пропаганди віровчення видала проти кремації три декрети. А в 1892 р. на запит архиєпископа Фрейбурга Конгрегація роз’яснила, в яких випадках католики можуть брати участь в акті кремації як лікарі, робітники, офіційні особи тощо. Отже, це дозволялося за умови, що кремація не була очевидною ознакою масонського поховання; що немає свідчень спрямованості кремації на образу католицької доктрини; що присутні не висловлюють презирства до католицтва.
Водночас треба зауважити, що заборона кремації Католицькою церквою (а ще до II Світової війни за це відлучали від церкви) спирається не на біблійні приписи, а радше на традицію, а до того ж — що дуже важливо — на необхідність дати відсіч матеріалізмові та антирелігійним настроям, які наприкінці XIX ст. поширювалися на всю Європу. Серед суто духовних аргументів церква висуває повагу до людського тіла — вмістилища духу, тіла, яке під час життя було об’єктом священних ритуалів. Поховання в землі — це достойний фінал для людського тіла, кремація — насильство над ним.
Втім, з часом позиція католицької ієрархії з цієї проблеми пом’якшується. Зокрема, єпископ РКЦ в Україні Станіслав Широкорадюк так сформулював своє бачення проблеми (попередивши, однак, що в інших священнослужителів воно може бути дещо іншим): «Коли йдеться про спосіб поховання, Римо-Католицька церква враховує передусім дві речі: волю померлого та волю його рідних. Тіло не повинно завдавати клопоту. Тіло — лише одяг. Воно земля й у землю повернеться. А в якому вигляді — тлінних останків чи попелу — не має значення. Тому якщо людина вирішує, що зручніше кремація, — то церква того не забороняє».
Позиція Вселенського православного патріархату з цього приводу не є категоричною. 1961 р. Константинопольський патріарх зауважив: «Немає формального православного правила, яке б заперечувало кремацію, проте є великий масив традицій і почуттів, що говорять на користь християнського похорону». «Померлого треба ховати в землі, а не спалювати, — пише православний священик Петро Калиновський. — Вогонь — символ пекла. Православна церква засуджує спалення, тіло належить повернути землі». Відповідаючи на запитання кореспондента «ЛіС», архиєпископ Львівський і Галицький Української православної церкви Августин зазначив: «Православ’я вважає кремацію язичницьким обрядом. Церква ніколи не давала згоди на спалення небіжчиків, бо це — гріх, нагадування про муки пекельні. Навіть якщо людина заповідала віддати себе після смерті вогню, церква не може брати в такому «похороні» жодної участі. Трапляються випадки, коли немає де ховати небіжчика, але й тоді треба шукати вихід, — є православні кладовища, де труну ставлять на іншу труну, але все ж не спалюють людину».
Дійсно, в Біблії спалення згадується здебільшого як покарання за злочин чи помста ворогам. У такий спосіб також знищували ідолів. І хоча деякі стихи описують спалення вавилонянами своїх небіжчиків, проте серед ізраїльтян не бути похованим належним чином вважалося великою ганьбою. Страшним прокляттям Бога було те, що багато хто з євреїв помруть і «не будуть поховані, і голосити не будуть за ними... і не будуть ламати їм хліба в жалобі, щоб потішити їх над померлим...» (Єр. 16:6). Подібне прокляття за гордість і непокору чекало й на царя Йоакима: «Поховають його, немов того осла, волочачи та викидаючи геть за брами Єрусалима...» (Єр. 22:19). На Моава Бог наслав смертне прокляття через те, що той «спалив на вапно кості едомського царя « (Ам. 2:1).
У Біблії є описання похорону багатьох її героїв: Авраама (Бут. 25:8-10), Сари (Бут. 23:1-4), Рахілі (Бут. 35:19-20), Icaака (Бут. 35:29), Ісуса Навіна (Нав. 24:29-30), Елеазара (Нав. 24:33), Івана Хрестителя (Мт. 14:12), Ананія й Сапфіри (Діян. 5:5-10) та ін. Усі вони були поховані в землі або у склепах. Яків, помираючи в Єгипті, заповів похоронити себе «при батьках моїх у печері, що на полі Ефрона Хіттеянина» (Бут. 49:27). Його син Йосип спочатку наказав забальзамувати тіло батька, а через 40 днів поховав його як було заповідано. Сам Йосип помер у віці 110 років (Бут. 50:26), його набальзамоване тіло зберігалося понад 300 років, перш ніж було поховане в Землі обітованій.
Протестантські же лідери в сучасній Україні не схильні надавати особливого значення дискусії з приводу кремації. Зокрема, один з пасторів, до якого ми звернулися з цього питання, відповів, що він ніколи не стикався з необхідністю роз’яснювати членам церкви біблійні принципи ставлення до кремації. А. Глуховський, один з керівників Союзу християн євангельської віри (п’ятидесятників), пояснив: «Ми вважаємо, що Біблія не заперечує кремацію. А як бути похованим — особиста справа кожної людини. Цей вибір на її совісті». Київський протестантський пастор А. Калюжний вважає, що «немає підстав принципово відмовлятися від кремації; ми ніколи нікого не відмовляємо робити це. Біблія таких заперечень не містить. Звісно, дехто вважає, що воскресіння з мертвих — це фізичне відновлення зотлілого тіла, отож воно має бути обов’язково поховане в землі. Ми ж вважаємо, що воскресіння є воскресінням духовним, коли душа має одягнутися в духовне тіло. Тому й не надаємо особливого значення способу поховання та не заперечуємо кремації».
Отже, чи можуть християни обирати кремацію? Існують аргументи і «за», і «проти» такого вибору. До перших відносять передусім те, що кремація є більш економним способом, бо не треба витрачатися на дорогу труну, пам’ятник і вічне опікування самою могилою. До того ж можна залишати останки в тих місцях, які мали значення для померлого. Декого обрати кремацію спонукає впевненість, що краще спалити тіло, ніж дозволити йому роками гнити в могилі. А деякі люди не хочуть, щоб кладовища займали все нові й нові ділянки родючої землі.
На боці тих, хто «проти», «аргумент» самої Біблії: вона не ставиться до кремації з прихильністю. Апостол Павло говорить: коли настане час, Бог підніме тіло віруючого, що розклалося (1 Кор. 15:35-44). До того ж кремація може допомагати вбивцям — адже після спалення тіло стає недоступним для аналізу судмедекспертів.
Статистика кремації свідчить, що, стаючи дедалі більш світським, суспільство схиляється саме до цього методу поховання. Очікується, що дуже скоро він стане домінуючим. Число здійснюваних у Північній Америці кремацій зросло від 5% в 1962 р. до 20% в 1992 р. У 1996 р. зазнали кремації після смерті близько 21% американців і 36% канадців. За даними «USA Today» у 1998 р. у США було здійснено 553 000 кремацій, а це близько 25% усіх померлих. Очікується, що у 2010 р. ця цифра зросте до 40%.