Людина і світ. — 1989. — №4. — С. 16-18
Микола ХОЛОДНИЙ, поет, викладач української літератури
Принісши до однієї з місцевих газет, як її активний дописувач, цей матеріал, я почув:
— Що ти мені написав про попа! Ти давай про зростання поголів’я свиней та великої рогатої худоби!
Запевняю читача, що не тільки істотно збільшиться плем’я свиней і худоби, а й багато інших пекучих питань розв’яжуться самі собою, — варто лиш одностайніше взятися до вирішення проблем, якими я заберу у читача кілька хвилин уваги.
А ВСЕ ПОЧАЛОСЯ з того, що у зв’язку з перебудовою і 1000-літтям хрещення Русі я наважився взяти інтерв’ю в місцевого священика. (Хоча літ тридцять тому в книзі «Народ про релігію» були вміщені записані мною анекдоти з типовою для тих часів атестацією служителів культу).
Коли я приїхав до отця Володимира, він у спортивному костюмі косив біля церкви траву. Неподалік стояв його автомобіль з томиком Віктора Гюго на сидінні.
Мимоволі пригадалось, як узимку біля міської бібліотеки протягом кількох тижнів тротуар був огороджений мотузком, бо з даху звисав сніг. Місце можливого обвалу читачі змушені були обходити по слизькій проїжджій частині, ризикуючи потрапити під колеса. І все через те, що про необхідність снігоочисних робіт на дахах не було дано розпорядження.
Я вдався до цього ліричного відступу, аби показати різницю в ставленні людей до своїх службових обов’язків. І річ тут не тільки в тім, що церква існує на «госпрозрахунку». Володимир Гаврилович Штепа — зовсім не збираюся його ідеалізувати — завзятістю відзначався ще в юначі роки. Залізничне училище в Люботині закінчив на «відмінно», був у ньому комсоргом, солістом хору, капітаном команди «КВН». Потім чесно трудився слюсарем у вагонному депо «Харків-Балашівський», без відриву від виробництва, знову ж на «відмінно», закінчив Харківський залізничний технікум, працював інспектором в управлінні Південної залізниці.
Але не любив суєти, бюрократичних кабінетів, ще замолоду почав задумуватися над сенсом людського життя. І ось він стає слухачем Московської духовної семінарії, а після її закінчення приїздить до Остра, де приймає занедбану Воскресенську церкву, побудовану 1835 року на честь перемоги над Наполеоном.
— Перше, з чого я почав тоді, десять років тому,— згадує о. Володимир,— це встановив у храмі водяне опалення. Документації на нього довелося б чекати щонайменше п’ять років, а в мене тепло пішло по батареях через два місяці. Бо я обминув паперотворчість, за що, звичайно, відбувся солідним штрафом. Тепер, завдяки процесові перебудови, і священикам для розв’язання елементарних господарчих питань уже не треба оббивати пороги районних та обласних інстанцій, відкрився простір для ініціативи. Маю робити все, щоб до мене йшли люди, інакше я вилечу в трубу...
На відміну від деяких наших «привозних» керівників колгоспів та радгоспів, отець Володимир купив в Острі будинок, перевіз з Харківщини батьків. Люди в нього повірили. Це, певна річ, не означає, що всі масово захопились його проповідями. Але людській душі потрібна частинка свята. Про це ще Василь Шукшин нагадував нам у «Калині червоній» устами Єгора Прокудіна.
Вважаю, що якоюсь мірою отець Володимир цього досяг. Мою увагу в церкві заполонив живопис. У храмі 123 ікони. Є серед них справжні шедеври, є реліквії з цікавою історією. Так, постать на іконі кінця XVIII — початку XIX століття «Архістратиг Михаїл» вирізьблена з дерева, в різьбленому обрамленні. Інша ікона з аналогічною назвою збереглася від часів татаро-монгольської навали. Колоритна біографія в ікони «Мати Божа Ченстоховська». Кажуть, вона служила полковим прапором у Богдана Хмельницького, а згодом — знаменом Вишгородського полку. Коли затоплювали населені пункти під штучне Київське море, «Матір Божу Ченстоховську» перенесли до Остра. Унікальний напис зберігся на іконі Миколи-чудотворця: «Образ обновлен надзирателями остерского тюремного замка 1909 года декабря 15 дня».
Але найбільшу увагу відвідувачів і мистецтвознавців привертає написана в стилі барокко ікона XVIII століття з привабливим, майже світським зображенням Божої Матері з дитиною в українській вишиванці. Невідомий автор сміливо відступив від церковних канонів. Цікаві з цієї точки зору ще кілька ікон, виконаних народними майстрами: з потемнілих дощок дивляться на нас земні, реальні люди з німбами святих.
Оригінальний — простий, без пишнот, чернігівської іконографічної школи Бодаєва — іконостас. На його блакитному тлі, що створює враження чистого українського неба, наче зорі, сяють ікони. Затамовуєш подих перед творіннями предків, немов розмовляєш з Вічністю.
Шістдесят ікон щойно повернулися з реставраційних майстерень. А ще ж недавно одні з них були покраяні ножами, на інших повиколювано очі, цвяхами попробивано голови або відпиляно ножівкою плече, якщо святий не «вписувався» в іконостас. Так, цій біді можуть зарадити реставратори. А хто поверне острянам по-вандальськи знищену в 1936 році церкву XII століття, яка пережила навіть часи татаро-монгольського нашестя? У ті ж сумні тридцяті, та й пізніше, під час повоєнних «атеїстичних кампаній», у місті зруйновано і пограбовано Михайлівську, Татарівську, Іванівську церкви — пам’ятки вітчизняної історії і мистецького генія. На їхньому місці, мов гриби після дощу, в застійні часи виростали горезвісні «забігайлівки». Боротьба вульгаризаторів з релігією та «класовими ворогами» на Чернігівщині при «батькові всіх народів» набрала таких масштабів, що в селі Вороньках сусіднього Бобровицького району викинули із церковного склепу в болото останки декабриста Сергія Волконського, його оспіваної в поемах Некрасова дружини Марії та декабриста Олександра Поджіо, а склеп і церкву розібрали собі на погреби. Аж 1975 року нарешті схаменулися, насипали за кілометр від оскверненого поховання символічну могилу...
Та повернімось до отця Володимира. Свого часу довелось і йому, образно кажучи, виганяти торгівців із храму, тобто домагатися ліквідації в церковному підвалі картоплесховища. І створювати — на засадах самофінансування — церковний хор з 15 осіб. Керує ним закоханий у свою справу Олександр Олександрович (можна просто Сашко) Шупилюк, що знає напам’ять кількасот творів музичної церковної класики. Скажете, дивне заняття для молодого хлопця? А мене більше дивують інші факти. От, приміром, у селі Виповзів на Задесенні, на тлі запустіння в місцевому Будинку культури і комсомольському осередку, один юнак з нудьги виготував есесівську форму і позував у ній з друзями перед фотоапаратом. (Про це повідомила обласна молодіжна газета «Комсомольський гарт»). У сусідньому селі, Косачівці, інший «аматор» організував підпільну секту забороненої законом так званої «державної церкви» і молився з однодумцями на портрет... царя.
... Лише за перше півріччя минулого року остерська церква перерахувала у Фонд миру 3 тисячі карбованців. Значні її внески у Фонд культури, Дитячий фонд, Фонд допомоги жертвам Чорнобильської катастрофи та землетрусу у Вірменії.
Благодійницька місія о. Володимира не залишилася непоміченою. Нещодавно до Остра надійшла приємна звістка: Радянський фонд миру нагородив В. Г. Штепу почесною грамотою «За активну участь у діяльності Радянського Фонду миру, високий вияв інтернаціоналізму та патріотизму».
З нагоди 1000-ліття хрещення Русі церковна фонотека істотно поповнилася унікальними записами хору Корецького жіночого монастиря з Ровенщини, Пюхтицького жіночого монастиря з Естонії тощо. І вже зовсім не до ювілею о. Володимир перекрив дах на церкві та на дзвіниці, двічі робив внутрішню побілку. На підвіконнях вазони з квітами, на іконах — рушники, майстерно вишиті вмілими руками робітниці молокозаводу Тетяни Андріївни Петькун. У вивільненому підвальному приміщенні о. Володимир планує відкрити для віруючих їдальню. Ось воно, нове, нестандартне мислення, якого так бракує декотрим нашим культпрацівникам!
А ЯКІ КАРДИНАЛЬНІ ЗМІНИ за роки перебудови сталися, скажімо, в міській бібліотеці? Чотири місяці (!) — з березня по липень — тривала тут передача справ, немов передавалися доісторичні манускрипти Сорбонни. Двері бібліотеки протягом усього цього часу, природно, були взяті на замок. Масовими заходами, виставками до ювілейних дат класиків української літератури — навіть тих, що відзначаються за ухвалою ЮНЕСКО — бібліотека вирішила себе не обтяжувати. Сьогорічні шевченківські торжества майже не відбились у плині бібліотечних буднів, хоч великий поет-революціонер був у цих краях 13 разів! Серія світової літератури роками стоїть нерухомо в засклених шафах... у кабінеті завідуючого. Якщо ви надумали почитати журнали «Ранок», «Дніпро», «Знання та праця», справа це безнадійна. Ні доросла, ні міська дитяча бібліотека їх передплачують.
Що стосується літератури «підвищеного попиту»... Бібліотечні працівники пояснили мені, що бюрократична інструкція дозволяє замовляти не більше п’яти примірників однієї книги. Із п’яти замовлених примірників приходить один або жодного. От і виходить, що про «Дітей Арбату» ми тільки чули, а школярі вивчають літературу здебільшого за хрестоматіями.
Не рятує становища й міський книжковий магазин. Нині його полиці завалені «Избранным» Івана Драча, що вийшло в московському видавництві «Художественная литература» мізерним, як для СРСР, десятитисячним тиражем — не вистачає навіть по примірнику для міст Російської Федерації, не кажучи вже про інші республіки. Ще не дочитали ми рідного поета в перекладах, а вже завезено до Остра випущені видавництвом «Детская литература» «Рассказы»... Івана Франка. Наші ж дітки поки що спроможні прочитати Каменяра в оригіналі, без українсько-російського словника. Думається, що периферійні книгарні повинні замовляти літературу за участю вчителів-предметників.
Минулого року, який був роком 1000-ліття, ми всі мали змогу переконатися, що церква свято береже свою історію. А як бережемо свою ми? Нещодавно виповнилося 80 років від дня народження, а 12 червня — 20 літ відтоді, як в Острі перестало битися серце одного із зачинателів української радянської прози, члена літературної організації «Гарт», автора зворушливих повістей та оповідань для молоді й про молодь Василя Нефеліна, що понад сорок років працював у рідному місті учителем української літератури. Ось на кого нам, острянам, слід молитися — в найкращому розумінні цього слова. То, гадаєте, в місті ім’ям Нефеліна названо бодай вулицю, по якій він не тільки ходив, але й прикрашав з учнями деревами (котрі нині майже всі зрізані «озеленювачами»)? Нема не тільки вулиці його імені, меморіального музею або кімнати, нема навіть меморіальної дошки на будинкові, де жив і творив письменник, навіть куточка в жодній бібліотеці, школі, краєзнавчому музеї.
Зате як виріс за останні роки штат цього самого Остерського краєзнавчого музею! Мабуть, через те досі й не спромігся музей викупити у приватних осіб експонати, пов’язані з іменем основоположника чуваської радянської поезії Мішші Сеспеля, котрий 1922 року тут, в Острі, трагічно закінчив своє життя.
То, може, варто і культосвітні установи перевести на самоокупність, аби вони активізувалися, розбудили б у місті духовне життя?
... Поки Володимир Гаврилович гострить косу, звертаюся до нього з останнім, традиційним запитанням:
— Які маєте проблеми?
— Проблема в конкуренції. А «конкурентом» моїм був і, на жаль, поки що залишається горілчаний магазин, де прилавок декому замінив іконостас, а півлітра — ікону...
Серед своїх конкурентів священик не назвав ні міських бібліотек, ні музею, ні Будинку культури...
м. ОСТЕР
ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ