Як ми самі собі куємо поразку чи перемогу України? Як фейсбучні баталії і позаінтернетове невміння приймати критику веде нас до повторення трагедії? Чи є в нас культура дискусії?
Поговоримо про неминучу поразку і перемогу України – як ми самі собі їх куємо не виходячи з Фейсбука. Це не жарти, не заради лайків, це дуже серйозно. Якщо не задумаємось, нам кінець. Всім, і правим, і неправим. Якщо це нудний лонгрід, ОК. Після поразки – хто в екзилі, хто в таборах – «хоть паржом». Отже:
Спойлер – культура комунікації, дискусії, незгоди, формулювання і розв'язання проблем, дії разом, кооперації, здатність доходити до спільного знаменника, поважати одне одного, мужність користуватися розумом і аргументувати свої і чужі ідеї. Це показує здатність суспільства до розвитку і спротиву, можливість сформувати цивілізовані і конструктивні еліти, зрештою, здатність до перемоги.
Ми, українці, показуємо чудеса світові. Чудеса Згоди – наприклад, на Майдані, або в березні 2022 р., коли українці своєю мужністю і солідарністю шокували і надихнули світу. Ця здатність «стати собором і здвигнути скелі» - захоплює істориків і журналістів, що в 17 ст., що в 21. Українці здатні стати і «розвалити імперію зла». Але про це блискуче каже той, ким я дедалі більше захоплююсь, великий Пророк України:
І ми ж показуємо чудеса незгоди – як диявол вміє робити свої фокуси. Про це - наш головний національний архетип РУЇНИ. Руїна – це ж не просто руйнування ворожою силою. Це – м'ясорубка між своїми, які різали своїх в ім'я свого заради інтересів чужих, і це поступово переходило в те, що чужі різали нас прикриваючись нашими інтересами, просуваючи інтереси свої. Це архетиповий цикл. Різні нації мають свої архетипові цикли історії. Наприклад, у московитів це цикл «Опричнина – Смута», з різними стадіями типу «Застою» посередині. А у нас це – «Чин – Руїна». Велике діяння, від якого офігівають народи і всі починають говорити про космічну силу цього регіону, а потім – нікчемне і ганебне самопаплюження, самознищення, після чого всі лише сумно кивають головами, дехто зі словами «Ось бачите, а ми казали...».
Поразка Визвольних змагань – після чого довгі десятиліття гетьманці і захисники директорії товкли одне одного, хоча єдиним винуватцем поразки була Незгода – нездатність домовитися і мислити головою. Зовнішня агресія була важлива, але якби була згода, то агресію можна було б перемогти. Розкол ОУН-Б і ОУН-М – явище того ж поля. Тут уже перемогти українці шансів не мали. В екзилі вже сралися три партії. Сралися б і досі, якби бандерівці в таборах і дисиденти на волі з партійною фрондою не домовилися – і не сталося дивовижне чудо Незалежності.
І далі по колу. Всі Майдани – це успіх союзу між українськими лібералами (центром) і націоналістами (правими). Цей союз постійно перемагає на Майданах, а потім одразу ж розсварюється і владу утримує ті самі елітки, яких ці Майдани виганяли, поволі інкорпоруючи, а потім корумпуючи найвидатніших і найкомунікабельніших лідерів Майданів.
Але між яскравими періодами все це проявляється в сірих тонах. І тут ідеальний кейс – це наш Батько, Кобзар, з його епічним віршем, який цитувати гріх – лише читати повністю:
Драгоманов все це підсумував – у наших краях нема культури суперечки і дискусії. У нас або облайкують і облизують з усіх боків, або кенселять і цькують, одразу і огульно. Відповідно і нема вміння критикувати, і приймати критику. Або оспівують, або ображаються: «ах ти мене критикуєш, ну всьо» (варіант – «ах ти ж лайкнув мого критика/опонента», бан-розфренд) (Звісно, Драгоманова переказую вільно, внизу деякі його цитати в коментарях).
От тут тонка грань – де починається цькування, питає Настя Мельниченко? З дисбалансу влади, кажуть науковці, коли «шакалячий експрес» має владу? Тонка межа – адже ми не знаємо, зате можемо припустити, що б ці «представники обуреної громадськості» зробили, якби їм дали в руки владу? Окрім того, є влада не лише фізично-юридична, але влада символічна, громадська думка, влада якої проявляється в «рукопожатності», в доступі до суспільного рейтингу і соціальних благ, в т.ч. моральних і символічних. Якщо внаслідок масового бойкоту людина позбавляється засобів до існування, а її ім’я перетворюється на гівнолайку – це вже питання про межу. І про відмінність між «осуждением социалистической общественностью» та «cancel culture».
Про межу – далі, а поки – підсумую.
Всі катастрофи української історії мають компаньйона – незгоду і міжусобицю. Небажання в рішучий момент домовитися, почути одне одного, висловити аргументи, знайти спільне рішення. Страх, часто небезпідставний, що тебе кинуть і навіть вб’ють – страх смерті веде завжди до ірраціональних рішень, що тільки помножує дурість. Нездатність до згоди, раціональності, поваги – перетворювало опонентів на ворогів, і давало ворогам союзників. Бо не було культури незгоди.
Культура незгоди. Є така річ, як культурно не погоджуватися з кимось. Навіть якщо чиїсь дії аморальні (більш чи менш об’єктивно чи суб’єктивно). Це одночасно про три речі:
З презумпцією невинності і можливістю покаяння все ясно. Питання про масштаб злочину і його об’єктивний статус. Це – відповідь якраз на питання «А що ж русня, то що, їх бідненьких не можна цькувати, а ми кляті буллєри?». Коли злочин є об’єктивний і беззаперечний, якщо його масштаб дійсно колосальний – а тут, хоч і можна спитати «а хто мірятиме масштаб?», є певні очевидності – бо qassablar реально заслужили більше, ніж на цькування і тортури (добре, що я на РІСУ, бо ФБ б за цю фразу вже б забанив). І на фоні цього еталону очевидного чорта варто спитати – а всі інші випадки заслужили такого самого?
А от культура дискусії – це найскладніше. Вона включає три компоненти:
От, пишуть розумні люди у статті (Орися Біла і Со), що демократія – це здатність до раціональної дискусії, тобто обміну раціональними аргументами. Не «я так вважаю, і пофіг», а «ти вважаєш так, тому що, а я вважаю так, тому що, і от ці „тому що” найважливіші». Але до цього треба ще вміти приймати критику – бо важко критикувати, коли ти навіть не знаєш, за що ти полетиш навіки в бан, бо ти посмів не погоджуватися з метром.
А таке сприйняття в наших краях не дивне – чи словами Ісаюк, дослідниці посттоталітарного суспільства, чи словами Драгоманова: чому воно так, «може, найбільше од того, що тут уся історія, із чужинцями й своїм начальством, тільки й робила, що рвала нитки між людьми, руйнувала в них справді громадські, товариські й навіть родинні звички». В умовах лояльності царю-батюшці/партії-правительству, де постійно маячила тінь Опрічніни/Тайної Канцелярії/ГУЛАГу – критика ззовні смерділа доносом, а отже, зрадою, нападом, смертю. Відкрита дискусія неможлива, якщо «ты ему – цитату, а он тебе – ссылку». Звідси «беречь честь мундира», «хорошая мина при плохой игре» і т.д. Звідси і якість наших державних комунікацій – бо там має завжди бути лише «хороше», рапорти про перемоги і про зростання жирів в маслі. Шо? «...лише кров, важка праця, сльози і піт / "I have nothing to offer but blood, toil, tears and sweat». Твій Черчилль давно на пам’ятнику, а Іван Іванич цілком реальний, а я з посади вниз головою не хочу! Варіант: а підписники/грантодавці не ґумові!
Маркер еліти – це власне ця культура дискусії, що ніколи не виходить за межі пристойності, що завжди зберігає можливість зберегти лице, коли повага і незгода цілком сумісні. Словами Левінаса, коли незгода і навіть ворожнеча не застеляє від нас Лице Іншого, коли цей Інший залишається людиною, що має людськість, вартий поваги і людяності.
Інакше кажучи – це культура win-win. В культурі win-lose моя перемога – це твоя поразка, немає спільної основи, фундаменту, чогось, що важливе для нас обох. Якщо я програв, мені кінець. В культурі win-win завжди залишається фундамент і перспектива.
На елементарному рівні – зміна влади. Найбільший страх можновладця – це те, що завтра до влади прийде його ворог і його як не вб’є, то посадить. Звідси – тримання за владу до смерті. Звідси – вмри ти сьогодні, а я завтра. Звідси – ланцюжок злочинів, після яких вже ніяк вийти не можна – як злочинець, що вбив свідка крадіжки, і вже нема куди тікати, бо коли що, він мусить бути покараним. Впізнали Путіна?
В демократичній ж країні можновладець знає – сьогодні нагорі ти, завтра я, післязавтра ти, і трагедії від цього не станеться. Знову ж культура політики і дискусії – впертість і ігнорування іншого небезпечні для спільного простору, варто домовлятися, переконувати, стримуватися тощо. Все це не заради альтруїзму, а заради елементарного егоїзму. Всім вигідний світ win-win. Абсолютна влада приємніша, але вона породжує абсолютний страх, а відтак злочин і смерть.
На жаль, у нас і «нагорі», і «внизу», як то кажуть, «єден чорт». Кумівство і «друзі з одного квартала» не з нуля виросли. Вони – з того браку соціальної довіри і безодні екзистенційного страху. Тому Зе тримається за Єрмака і Татарова, і він радше потягне на дно країну, аніж відмовиться від тих, кому він довіряє. Яка в *** меритократія? Я не здамся без бою! (с) І чим більше він чіплятиметься за це, тим більше йому доведеться робити порушень, тим більше йому «світитиме» статей ККУ і тим сильніше він продовжуватиме чіплятися, аж до... фатальної пропозиції.
Війна помножила цей екзистенційний страх на стотисячкрат.
І це проблема, бо такі еліти і таке суспільство нездатні на конструктивну і обґрунтовану згоду і взаємодію. Це блокує фідбек знизу, комунікацію між підрозділами, спільнотами, людьми.
Навіть в армії – структурі, де, по ідеї, вертикальне ставлення доведене до абсолюту – війна показала, що версія «я начальник – ти дурак» не працює. Втрата Покровська, Торецька, Вугледара – яка вже на носі – це наслідок оцієї «культури». «Я начальник, в мене сила і закон, слухайся і не смій критикувати!». Це творить замовчування. Брак інформації. Хибні рішення. Недовіра. Хаос і паніка, кожен сам за себе. На війні ціна такої дурості – поразка.
Але проминемо армію – про армію хай пишуть вояки – мої слова власне лише переказ військових, що таке пишуть.
До нас, до мирняку. Де межі цькування і незгоди?
Простих відповідей нема. Нам конче необхідно плекати цю культуру незгоди. Не лише в урядових кабінетах чи аудиторіях. В Церквах, де незгода сприймається як скандал і єресь. І в соцмережах, в масовій культурі. У нас є, на жаль, еталон, за що варто кенселити і цькувати – це русня. А от далі слід дуже бути акуратним. Чи варто нападати на прибічників іншої політичної ідеології (лівої там, чи правої)? На ЛГБТ чи традиціоналістів? На антиваксів чи проваксів? На біженців чи переселенців?
Слід пам’ятати дві прості речі.
Кожне слово може або розділяти, або єднати, розколювати або сполучати. Зваж, чи твій полум’яний осуд вартий чергового конфлікту? Чи співмірна дія і протидія? Чи є можливість сказати це м’якше, толерантніше, делікатніше? Чи можна це озвучити більш конструктивно, відкриваючи можливість для виправлення, співпраці, порозуміння?
Звісно, завжди можна знайти приводи і виправдання для найлютішої акції. Аби було бажання. Можна будь-що «продати» як державну зраду, роботу на москаля, злочин проти людства тощо. Сама незгода зі мною, критика моєї групи – це напад на Святий Ґрааль! Звісно, влада не повинна доводити людей до потреби кричати і цькувати – хоча, от якраз органи влади заслуговують на це в першу чергу, бо інакше вони не чують. Але тоді влада стає тупим бараном, який реагує тільки, коли його сильно шпиняють, тільки на звук (звідти кричать, туди тікать). Але завтра більш гучною може бути інша група. І між криками з усіх боків баран просто вляжеться посередині і нічого не буде робить.
Але варто пам’ятати – у нас є підсвідома схильність, ми навчені говорити так, в демонстративно-провокативно-конфліктній манері. «Бо ж не почують», «бо ж не звернуть уваги» тощо. «Толерантненьких не чують», цитую. У нас за плечами багатовікова культура словесної агресії, сублімації соціального безсилля, доносу і таврування. Поки ті американські кампусники вчили в університетах кенселінгу, ми там викладали, перефразую Дмитра Шандру.
Цю звичку закріпили сучасні алгоритми. Соцмережі побудовані на схемі аджитації, збурення емоцій, максимальної провокації. Для того, щоб здобути лайки і шери, треба ляпнути коротко, красиво, провокативно. Щоб аж закипіло. Виняток – котики і пейзажі. Розмірені, зважені, продумані речі – це не фавор.
Люди скрізь однакові, і на Заході не краще – такі ж провокатори і популісти. Можна гіпотетизувати про культуру західних еліт, можна покладатися на американський deep state, або молитися за його існування – здається, межа міцності цього діпстейту вже доходить до кінця.
Але Б-г з тим Заходом, він своє переживе. Тут би нам вижити. І тут хоч-не-хоч згадуєш слова нашого філософа Поповича і дисидента Мариновича: про людяність і здатність бути людиною
P.S. Драгоманов у своїй «Шевченко, українофіли і соціалізм» про це дуже гарно сказав:
«є речі (в наших сторонах), які далеко більше руйнують, ніж усякі кари, що може зробити начальство. Ті речі виходять од байдужості, дерев’янства, од безсердечності, якою, треба сказати, доволі наділені громадяни в Східній Європі. Од чого то так сталось, друге діло, — може, найбільше од того, що тут уся історія, із чужинцями й своїм начальством, тільки й робила, що рвала нитки між людьми, руйнувала в них справді громадські, товариські й навіть родинні звички, а тільки слабість, власне, братерських звичок є одна з найпримітніших одмін у руських людей, московських, як і українських, хоч вони так і люблять величатись своїм «серцем» перед «сухосердечною, міщанською Європою, в якій, мовляв, люди тільки й знають, що гроші лічить...»...
... все кидається в очі, коли читаємо життя якого-небудь великого чоловіка в тій Європі, слова «други його» (ses amis), які безпремінно здибаєш на кожній стороні. Кожний такий чоловік, — чи то учений, чи поет, чи вмілець, чи політик, — мав коло себе одну, дві, три душі, які все йому помагали, іноді доглядали його, як малу дитину, і не тільки з того, що любили його особисто, а цінили в ньому його талан-вроду, якого, правда, не можна й виділити з особи, цінили той талан-вроду як скарб громадським Мало того, коло кожного такого чоловіка було товариство людей різної праці, які помагали йому розширити свій розум на різні боки, і кілька чоловіка таких, що добре знали толк, власне, в тому, над чим він працював, і могли порадити його в його праці. От через що в Європі таланти не гинуть на кореню, а ростуть, особливо вже коли раз стануть видними...»
А про свою долю Драгоманов сказав:
«...мені за все мое житє приходиться полемізувати з многими— з ріжними партіями, одночасно. ... Ніщо так не противно мені, як полеміка. Після написаня кождої полемічної статті я кілька днів чуюся хорим. Перед тим як іти в полеміку..., я майже завше спробував усякі способи мирноі згоди і брався за печатну полеміку тілько тоді, коли бачив, що згода не можлива і особливо, коли натикався на mouvaise foi [зловмисність] і нещирість мого притивника. Веду я полеміку тілько доти, доки се видався мені потрібним для виясненя думки противника і моєї. Після того я умовкаю і терплю без відповіді усе, особливо особисті на мене нападки. А треба сказати, що в своій довголітній полеміці з ріжними таборами я ні разу не зустрівся з противником уповні добросовісним, т. є. таким, котрий би виложив вірно мої думки, та потім і опрокидав би їх своіми аргументами. ...мені доля посилала усе таких противників, котрі починали з того, що перекручували самим безцеремонним способом мої думки, а кінчили бріхнями на мою особу. Мені се двічі сумно, бо я бажав би сам чому небудь навчитися у моїх противників, та я втішаю себе тим, що, значить, справа, котрій я служу, права, коли против неї не найшовся за стілько років добросовісний противник».
«Були, впрочім, і такі, до котрих можна було прикласти слова Возного в «Наталці Полтавці»: «Лукавиш, теє-то як його, моя галочко, а добре розумієш» і котрі навмисне переносять спір на таке поле, де б нічого не могло вирости, окрім будяків» - це вже з «Чудацьких думок».