Проблеми присутності Галицького князівства на Нижньому Дунаї, галицько-візантійських та галицько-болгарських стосунків належать до питань, полеміка навколо яких триває ще з другої половини ХІХ ст. З них чи не найменш дослідженим періодом залишається перша третина ХІІІ ст., коли після загибелі князя Романа Мстиславича розпочався довгий період боротьби за його спадщину.
Проблеми присутності Галицького князівства на Нижньому Дунаї, галицько-візантійських та галицько-болгарських стосунків належать до питань, полеміка навколо яких триває ще з другої половини ХІХ ст. З них чи не найменш дослідженим періодом залишається перша третина ХІІІ ст., коли після загибелі князя Романа Мстиславича розпочався довгий період боротьби за його спадщину.
Протягом кінця ХІ - першої половини ХІІ ст. Галицьке князівство утвердилось на Нижньому Дунаї [1] за згодою Візантії, яка не заперечувала проти опанування цієї території сильним галицьким князем, виділяючи стосунки з ним окремо від стосунків з Києвом [2]. Воно взяло на себе завдання оборони від кочовиків проходів у причорноморські та болгарські області, що перебували під візантійським контролем. Область у межиріччі Дністра та Серета і Нижнє Подунав’я була своєрідними воротами між морем і Карпатами, через які у ХІ-ХІІ ст. кочовики проникали на Балкани. Змушена концентрувати військові сили на сході і півдні, Візантійська імперія користалася з такого становища. Через Галицьку землю проходив знаменитий бурштиновий шлях (Вісла-Сян-Дністер та Німан-Західний Буг-Дністер), який з’єднував Балтійське та Чорне моря. По Дністру лежала і найкоротша дорога до Візантії: через Нижнє Подунав’я можна було вийти більш безпечно суходолом до візантійських міст. У той час, коли дніпровський шлях контролювали половці, стосунки з якими мали перемінний характер, таке становище було вигідним і галицьким князям. У Нижньому Подунав’ї візантійська та галицька адміністрації, схоже, в якійсь формі співпрацювали. Союз Галицько-Волинської держави з Візантією був скріплений шлюбом Ірини Володарівни із севастократором Ісааком Комніном, сином василевса Алексія І Комніна, який відбувся 20 липня 1104 р.[3], і був першим подібним шлюбом у практиці візантійських василевсів. Від цього шлюбу народився майбутній василевс Андронік І Комнін (1123/1124-1185).
Ситуація змінилася, коли після загибелі Андроніка І галицький князь у 1186 1187 рр. підтримав повстання Ангелів, яке привело до відродження Другого Болгарського царства [4]. Зрозуміло, що відроджена Болгарська держава не могла в короткий час організувати власне лицарське військо, тому на перших етапах Асені спиралися на галицьку допомогу (тих, що походять з Вордони, які сміються зі смерті, гілки тавроскіфів [5]), половців [6] та волохів [7]. Існує версія волоського походження Асенів [8], що наштовхує на думку, що останні справді могли мати якісь володіння у Бирладській волості з мішаним слов’яно-волоським населенням.
Активна участь половців у болгаро-візантійській війні кінця ХІІ ст. [9] мусила змістити значні їх масиви ближче до Дунаю. Останнє не могло не викликати занепокоєння у слов’янського населення Пониззя. Крім того, міська верхівка та галицьке боярство, також пов’язане з торгівлею, потерпали від галицько-візантійського конфлікту. Саме тому новий галицько-волинський князь Роман Мстиславович відразу вдався до відновлення союзу з Візантією. Відновлення цього союзу відбулося бл. 1200 р., коли Добриня Ядрейкович бачив в Константинополі галицьке посольство у складі Твердяти Остромирича, Недана, Домажира і Негвара. М. Ф. Котляр навіть вважає, що угода була укладена раніше - у 1197 чи 1198 рр. [10] Цей союз був настільки важливим для Візантії, що його поспішили скріпити династичним шлюбом [11].
Наслідком спільних дій цих союзників був розгром половців. Перемоги Романа Мстиславича над останніми Іпатіївський літопис поставив в один ряд із перемогами Володимира Мономаха: „... одолів усі поганські народи, мудрістю ума додержуючи заповідей Божих. Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був як та рись і губив, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїльтян, тобто половців, вигнав Отрока в Обези за Залізні ворота“ [12]. За повідомленням тогочасного візантійського письменника Микити Хоніата, у 1200 р. столицю імперії врятувала від половців „богом призвана фаланга“ Романа Мстиславича [13]. Похід галицько-волинського князя у Візантії пам’ятали довго. Хроніст Федір Скутаріот (бл.1230 - після 1283) та поет Єфрем Єнійський (перша третина ХІІІ ст.) також згадали про ці походи як винятково важливі для Візантії [14]. Зрозуміло також, що ці походи Романа Мстиславича на початку ХІІІ ст. не лише відкинули половців від Нижнього Дунаю, але й ускладнили для болгар отримання половецької допомоги. У поемі Єфрема Єнійського саме так і сказано: „Бо правитель Галичини за переконанням архіпастиря Руської Церкви, узявши багато війська, числом близько десяти тисяч, зненацька напав на область куманів [половців - Л. В.] і сплюндрував їхню землю дощенту. І, насмілюючись вчиняти так багаторазово, на славу своїх благочестивих христоіменитих [предків], розірвав союз місійців [болгар - Л. В.] і варварів“ [15].
На той час половецьке військо стало основним чинником у болгаро-візантійському протистоянні [16]. У вбивстві Петра І Асеня (1196) та Івана І Асеня (1197) було замішане не просто боярське угрупування [17], а куманська (половецька) партія, до якої тоді схилявся їх брат Калоян [18], який займав престол у 1197-1207 рр. Сам Калоян одружився з дочкою половецького хана, котра після хрещення прийняла ім’я Марії [19]. Незважаючи на те, що контроль над Нижнім Подунав’ям був для болгар надзвичайно важливим, опанувати цей регіон у перші роки відродження Болгарського царства не вдалося [20]. Знову ставши союзником Візантії, Галицьке князівство віразу ж стало і ворогом Болгарії.
Очевидно, що ситуація повністю змінилася після загибелі Романа, коли почалася боротьба за його спадщину. Половці знову перенесли кочовища ближче до Дунаю і продовжили допомогу болгарам. Калоян загинув внаслідок змови половецької партії, в якій, схоже, брала активну участь і його дружина. Болгарський престол захопив його племінник Борил (1207-1218), син сестри і боярина Стрежа [21]. Щоб узаконити захоплення трону, Борил одружився з вдовою Калояна, яка йому доводилася тіткою (що було порушенням церковних правил). Половці складали основу армії Борила (у невдалій битві поблизу Пловдива 1 серпня 1208 р., де його 33-тисячне військо зазнало розгрому від мало не вдесятеро меншого війська латинського імператора Генріха І та при спробі блокади гірських проходів у 1211 р.) [22]. Від самого початку узурпатор змушений був воювати проти свого рідного брата Добормира Стрежа, який з допомогою Сербії утворив незалежне Струмо- Вардарське князівство (1208-1214) та двоюрідного брата деспота Олексія Слава, який також відірвав шматок Болгарії, спираючись на підтримку Латинської імперії [23]. Законні спадкоємці сини царя Івана І Асеня - Іван ІІ Асень та Олександр мусили втікати з краю.
Як зазначив візантійський хроніст Георгій Акрополіт (1217-1282), царевич Іван Асень „втік у країну русів, прожив тут досить довго і, зібравши кілька руських дружин, почав добиватися батьківської спадщини“ [24]. В. Т. Пашуто вважав, що болгарський царевич був у Києві [25]. Однак болгарські дослідники дотримуються думки щодо перебування царевича у Галицькому князівстві [26]. У давньоруських джерелах інформація про Івана ІІ Асеня відсутня, але аналіз подій дозволяє стверджувати, що болгарські дослідники мають більшу рацію. Жодне інше князівство на Русі, крім Галицького, в цей період не мало зацікавлення в допомозі болгарському претендентові і не могло її надати (висилка і утримання великого контигенту в такий далекий похід вимагала значних ресурсів). Для болгарських вигнанців не було жодного сенсу навіть намагатись шукати допомоги при якомусь іншому дворі, окрім Галича.
Івану Асеню та Олександру, які не могли втекти до Сербії або до Константинополя, найпростіше було сховатися в Нижньому Подунав’ї в одному з міст, де були галицькі залоги. Втікати до половців, на яких спирався Борил, було небезпечно. Половці могли в будь- яку хвилю видати царевичів узурпатору. Київ був надто далеко і тамтешні правителі вже давно не виявляли інтересу до Нижнього Подунав’я. До того ж шлях до Києва лежав через Галич. У 1209 р. Г алицьку землю повторно опанували Ігоревичі, які повели тверду політику, придушуючи боярську опозицію. Десь на початку 1210 р. у Болгарії прибічники синів Івана І Асена підняли заколот, захопивши фортецю Відин. Очевидно, на той час Іван ІІ Асень вже міг розраховувати на військову допомогу, принайні, мав такі надії.
Борил конфліктував майже з усіма сусідами. Щоб знайти підтримку у папи (з часів Калояна, коронованого папою, болгарська церква перебувала в унії з Римом), Борил пішов на організацію собору 11 лютого 1211 р., де було засуджено єресь богомилів (близьких до альбігойців, з якими воював папа Інокентій ІІІ) [27]. Попри думку Г. Цанкової-Петкової щодо розриву унії, здійсненої Борилом [28], інші дослідники переконливо доводять протилежне, вказуючи на уніатські нововведення у болгарській церкві цього періоду [29]. Така політика дозволила Борилу вистояти і навіть перетворити поразку 1211 р. на вигідний союз з Латинською імперією.
Але самотужки здолати відинських бунтівників Борил не зміг. Лише ціною відмови від Браничева та Бєлграда на користь угорського короля Андрія ІІ з допомогою угорських військ він здобув непокірний Відин. Угорські війська очолював ішпан Себена, який виступив з Трансільванії, „приєднавши до себе саксів, влахів, секеїв і печенігів“ [30]. Збереглася грамота угорського короля Бели ІV від 1 липня 1259 р., в якій відзначена хоробрість ішпана в боротьбі за Відин [31]. Ці події відносяться до 1212-1213 рр.
Схоже, що Ігоревичі таки пообіцяли болгарському царевичу допомогу у боротьбі за престол. їм був потрібний зовнішньополітичний успіх. Але їх наступне падіння і хаос, що настав у Галицькому князівстві в зв’язку з новим спалахом боротьби за Галицьку спадщину [32], не дозволили здійснити цю допомогу. Важко сказати наскільки залежними були Ігоревичі в своїй політиці від Угорщини [33], як і боярський князь Володислав Кормильчич [34]. Принаймні активність останнього в Пониззі могла бути самостійною спробою втрутитися у болгарські події.
Під впливом проугорської партії, яка тоді домінувала серед галицької еліти, почала різко змінюватися і політика угорських королів, що самі захотіли контролювати Дунайське Пониззя. У 1211 р. король Андрій ІІ надав у Трансільванії володіння Тевтонському Ордену, котрий після втрати Палестини животів у Венеції. Лицарі мали допомогти Угорщині взяти Пониззя під свій контроль. Межі Ордену досягали земель „бродників“. Але від цієї ідеї угорський король швидко відмовився. Як він писав, лицарі були подібні до „миші в торбі, змії за пазухою“ і загрожували не розширити, а скоротити кордони королівства [35].
Ситуація ще більше змінилася після Спішської угоди, коли галицький престол зайняв юний король Калман. Очевидно, Андрій ІІ вирішив посадити на болгарський престол свого ставленика. А для початку претендент отримав допомогу від його васала - Г алицького королівства. Врешті, царевичу Івану ІІ Асеню надали реальну можливість набрати кілька руських дружин (цей факт свідчить, що військо було різноманітне і збиралося в різних місцях) і перейти болгарський кордон. Погоджуюся з думкою, що ці дружини були набрані у Нижньому Подунав’ї [36].
У 1217 р. руські дружини розгромили військо Борила, якого далі підтримували половці, і обложили його в Тирново. Облога, звичайно, тривала сім місяців, а не сім років (на цю описку у Георгія Акрополіта слушно звернув увагу В. Златарський [37]). Після здачі фортеці Борил був схоплений і осліплений. У 1218 р. Іван ІІ Асень став царем Болгарії. Впевнившись, що Іван ІІ Асень утвердився на батьківському престолі, угорський король Андрій ІІ у січні 1221 р. видав за нього дочку Марію (1204-1237) [38]. Свого часу він планував видати її за галицького спадкоємця Данила Романовича, а тепер з її допомогою угорсько-болгарський союз став реальністю.
В Галичі тим часом утвердився князь Мстислав Мстиславович Удатний, який контролював Дунайське Пониззя, звідки частина його війська вирушила на Калку. Угорці, зі свого боку, розгорнули в цьому регіоні активну діяльність. Вже 1221 р. угорські домініканці проникли до половців, дійшли навіть до половецьких веж на Дніпрі, правда „нічого значного для Божої справи не досягли“, деякі з них були схоплені, а двоє вбиті [39]. Але зусилля в цьому напрямку продовжувалися. 31 липня 1227 р. на прохання угорського короля папа Григорій ІХ призначив абата Роберта легатом „in Cumanorum et Brodnicorum provinciis“ [40]. У 1228 р. Роберт з єпископами Бартоломієм (Печ) та Рейнольдом (Трансільванія) в присутності королевича Бели урочисто хрестили сина половецького хана Бортуа з його свитою [41]. Бортуа з своїм військом взяв участь у поході угорців в Галичину наступного року. Схоже, що угорці переселили його орду (на такому ж праві, як сасів і секеєїв) у Трансільванію. 21 березня 1229 р. провінціал угорських домініканців Теодоріх був призначений половецьким єпископом. Саме єпископство було підпорядковано безпосередньо папі. Резиденція єпископства була у Мілкові (при гирлі р. Мілков у Молдові). Королевич Бела прийняв титул „короля куманів“ [42].
Незважаючи на те, що половецьке єпископство продовжувало діяти до початку ХІV ст., успіхи його були незначними. Працьовиті проповідники створили низку пам’яток, найцікавіша з яких „Codex Cumarncus“ - рукописна збірка ХІІІ-XIV ст. (словник половецької мови, укладений латинськими проповідниками та виконані ними переклади латинських молитов і гімнів - „Alphabetum Persicum Comanicum et Latinum Anonymi scriptum Anno 1303. Die 11 Julii“ на 82 аркушах, зберігся в бібліотеці собору Св. Марка у Венеції [43]). Угорцям не вдалося ані взяти під контроль Нижнє Подунав’я, ані підпорядкувати собі болгарського царя. Іван ІІ Асень (1218-1241) виявився чи не найкращим правителем з династії Асенів. Він відродив могутність Болгарії і повів політику виключно в її інтересах. У 1235 р. була відновлена Болгарська патріархія з центром у Тирново. 25 травня 1236 р. за союз з Нікеєю папа відлучив Івана ІІ Асеня від церкви, а 9 серпня 1238 р. навіть видав буллу про хрестовий похід угорського короля на Болгарію [44].
Джерела не дозволяють прослідкувати подальші взаємини Івана Асеня ІІ з Галицьким князівством, боротьба за престол якого тривала аж до 1238 р. Але, виходячи з потужного впливу болгарської культури і книжності не тільки на Галицько-Волинські землі, але й інші терени Русі, можна припускати, що з цього періоду конфронтація змінилася на нормальні стосунки, а Нижнє Подунав’я трасформувалося з контактної візантійсько-галицької на контактну болгаро-галицьку зону [45]. Таке становище зберігалося й далі, а у другій половині ХІІІ ст., коли і Галицько-Волинське князівство, і Болгарія опинилися в зоні впливу ординського темника Ногая, який утворив потужний улус з цетром в Ісакчі на Нижньому Дунаї [46], галицько-болгарські зв’язки стали тісними, особливо в царині культурних впливів.
Джерело: Войтович Л. В. Проблеми галицько-болгарських стосунків у першій третині ХІІІ ст. // Дриновський збірник. – Т. 5. – Софія: Академічне видавництво імені проф. Марина Дринова, 2012. – С. 207-213.