Доповідь в Києві 16-ого грудня 2017 р.Б. на конференції катехитів Київської Митрополії про літургію і її значення в житті Церкви
Містагогія, літургійний рік і літургійне богослов'я: мені видається, що ми часто говоримо про ці три аспекти літургійного життя, визнаємо їх важливими, однак це не відображається у наших конкретних діях. Цим я хочу вказати на те, що існує розрив між теорією і практикою. Це іронічно, оскільки містагогію літургійного року можна віднайти в жодному іншому місці, як у здійсненні самих богослужінь, зокрема в біблійних читаннях, які читаються, в молитвах, які відмовляються, і в піснеспівах, які співаються протягом усього року. Ці біблійні читання, молитви і піснеспіви є не просто текстами для вивчення або для особистої медитації; вони є невід'ємними елементами нашого спільного літургійного богопочитання, бо саме через них ми є « введені в таїнство », яке ми святкуємо впродовж літургійного року. Для того, щоб розвинути цю думку, необхідно перш за все сказати кілька слів про містагогію як літературний жанр, про екзегетичний характер гімнографії і про сутність-природу літургійного року. Після цього наведу кілька конкретних прикладів, які можуть бути корисні.
Я сподіваюся, що в ході цього обговорення літургійного року ви пам’ятатимете кілька цитат з недавніх учительних документів Католицької Церкви. По-перше, твердження про те, що літургія є « вершин[ою], до якої прямує діяння Церкви », і водночас « джерел[ом], з якого плине вся її сила » (Sacrosanctum Concilium [= SC] 10), творить картину постійної подорожі від вершини до джерела, і навпаки. У цю спільну подорож ми — як Церква — вирушаємо в час земної літургії, в якій ми « наперед смакуємо літургію небесну, яку звершують у святому граді Єрусалимі, до якого ми, немов прочани, прямуємо... » (SC 8). Ми разом ходимо спільним шляхом всіх християн в напрямку до Царства Небесного, щоб бути причасниками божественної природи – чи то через сакраментальне життя кожного окремого члена Церкви, чи то через загальне святкування життя Христа і його святих в циклах тижня і року. Однак сьогодні, будучи членами Східних Католицьких Церков, нас також закликають зберегти наш « літургійний обряд » та « встановлений спосіб життя », а також вжити заходів для повернення до наших « прадідних традицій » (Orientalium Ecclesiarum [= OE] 6).[1]
Слово « містагогія » (μυσταγωγία) може мати два значення: воно може мати відношення до здійснення таїнств (μυστήρια) або до пояснення цих таїнств. У своєму буквальному значенні термін « містагогія », тобто « введення в таїнство », використовувався для означення літературного жанру, відомого також як « літургійний коментар ».[2] Багато отців Церкви від четвертого до восьмого століття писали такі коментарі, щоб пояснити таїнства Хрещення, Миропомазання і Євхаристії віруючим, які були недавно охрещенні і втаємничені в християнську віру серед хвиль нових навернень після того, як християнство стало офіційно визнаною релігією Римської імперії. Як пише Теодор Мопсуестійський, « кожне таїнство полягає у представленні невидимих і невимовних речей через знаки та символи. Такі речі вимагають пояснень і інтерпретації, заради людини, яка наближується до таїнства, заради того, щоб вона могла знати таїнства силу ».[3] Для того, щоб пояснити віруючим суть літургійних обрядів, Отці Церкви запозичили екзегетичні методи тлумачення Святого Письма. Таким чином, як у біблійному тексті, так і в пояснювальному коментарі Отців, можна знайти буквальне та духовне значення. У свою чергу, духовний зміст поділяється на: догматичний (або алегоричний) рівень, який інтерпретує Старий Завіт у світлі Ісусу Христа; моральний (або тропологічний) рівень, що передає алегоричний сенс нашого християнського життя; і есхатологічний (або анагогічний) рівень, що стосується майбутнього Царства Небесного та нашого теперішнього споглядання цього.[4] Такі підходи до пояснення літургії були пізніше розділені згідно відомої дихотомії олександрійської традиції з наголосом на духовні смисли тексту та антіохійської традиції буквального або історичного тлумачення. Таким чином, містагогія олександрійського стилю, приписана святому Діонісію Ареопагіту, зі заголовком Церковна Єрархія, нагадує віруючим та втаємниченим християнам про єдність неба і землі, через символи, які не є довільними чи спонтанними, а такими, що мають мету піднести нас до Бога.[5] Містагогія преподобного Максима Ісповідника дотримується тропологічного підходу і радше описує моральнo-етичне життя в Бозі, ніж дає тільки розяснення про літургію.[6] Антіохійські автори, як наприклад святий Герман Константинопольський, накладали кілька шарів значення літургійних обрядів, пояснюючи їх через земне життя Ісус Христа, а також через небесну літургію.
Варто зазначити, що після четвертого століття в Єрусалимі не писали подальших містагогій чи коментарів до Божественної літургії і таїнств Хрещення та Миропомазання. Замість цього, духовенство і ченці Єрусалиму вибрали інший літературний жанр для пояснення літургіі і таїнств, а саме – гімнографію.[7] Перевага гімнографія полягала в тому, що вона могла бути частиною структури самих літургійних богослужень і таким чином безпосередньо підчас служб пояснювала віруючим, що відбувається в даний момент богослужіння, тобто, гімнографія не була пояснювальними додатком перед чи після здійснення таїнств. Гімнографія виконувала екзегетичну функцію, даючи тлумачний коментар до Святого Письма і таїнства спасіння у Христі. Окрім екзегетичного характеру гімнографії, преподобний Максим Ісповідник підкреслює також її моральні якості: «... духовна насолода від божественних піснеспівів відображала яскраві принади божественних благословень, коли душі наближаються до ясної і благословенної любові Бога, Який пробуджує їх ненавидіти гріх ».[8]
Прекрасний приклад функції гімнографії в поясненні літургійних обрядів знаходимо в Херувимській пісні, яку співаємо на Великому вході підчас Божественної літургії:
Херуви́мів та́йно являючи і Животворя́щій Трой́ці трисвяту́ю пісню співа́ючи, вся́ку ни́ні жите́йську відложім печа́ль,... щоб і Царя́ всіх ми прийня́ли, що Його́ в сла́ві неви́димо супрово́дять а́нгельські чи́ни. Алилу́я, алилу́я, алилу́я.
Замість того, щоб накладати значення чину Великого Входу, пояснюючи це як похоронна процесія Христа до гробу, символізованого престолом, отець Роберт Тафт аналізує значення Херувимської пісні як містагогію нашої власної участі у Божественній Літургії: « Цар всіх », якого ми приймаємо, є Господь, в своєму Тілі і Крові в Євхаристії, а також як Слово Бога в проголошенні Святого Письма, так що Трисвята пісня відноситься і до Трисвятої пісні анафори (« Свят, свят, свят… »), і до Трисвятого в Літургії Слова (« Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний… »). Таким чином, Херувимська пісня пояснює вірним, що відбувається в літургійних обрядах саме в той момент, коли ми переходимо від Літургії Слова до Літургії Євхаристії.[9] Але це тільки один приклад, який знаходиться у Божественній Літургії, тоді як у літургійному році, підчас богослужень літургійного правила, є безліч інших прикладів.
« Літургійний рік » є відносно новою концепцією, розробленою тільки в шістнадцятому столітті,[10] що в свою чергу пояснює, чому немає древніх або святоотцівських містагогій літургійного року. Отець Лев Жільей, учень митрополита Андрея Шептицького, який потім писав під псевдонімом « Монах Східної Церкви », відзначає, що літургійний рік є чимось більш значущим, ніж просто ряд днів в календарі чи педагогічний засіб, який вчить вірних про читання Євангелія в літургії, чи спосіб молитви за допомогою прекрасних гімнів, які співаються в церкві.[11] Все це є важливими елементами, але отець Лев вказує на щось суттєвіше. Літургійний рік є
особливим засобом єдності з Христом. Безсумнівно, кожна Євхаристія глибоко єднає нас із Христом, бо в цьому він « Той, Хто прино́сить і Кого́ принос́ять », так само, як кожна молитва, що є молитвою того, хто є головою тіла і єдиним, чия молитва досконала. Але в літургійному році ми покликані пережити все життя Христа: від Різдва до Великодня, від Пасхи до П'ятдесятниці, нас спонукають об'єднатися з Христом в Його народженні і в Його зростанні; об'єднатися з Христом, Який страждає, Який вмирає, Який перемагає, Який надихає свою Церкву. Літургійний рік формує Христа в нас, від його народження до висоти досконалої людини.[12]
Жільей повторює латинський вислів « annus est Christus » (« літургійний рік є Христос »), який нагадує нам про центральність Христа в усіх літургійних діях, в обрядах і в житті. Христос — нова Пасха, Христос — новий Храм, Христос — новий Первосвященик, про Якого ми чуємо від Святого апостола Павла.[13] Як папа Лев Великий повчає, « Те, що було видно в нашому Ізбавителю, передається в Таїнствах » через силу страстей Христа, смерті і воскресіння у пасхальному Таїнстві.[14] Включення святих і мучеників у літургійний рік також слід нам розуміти як ніщо інше, ніж приклади їхнього свідчення про перетворюючу силу таїнства Христа у житті кожної людини.[15]
Незважаючи на те, що Євхаристія є верхівкою і кульмінацією кожного свята в літургійному році, пояснення того, що відзначається в літургійному році, відчувається більш в літургійному правилі, ніж в Божественній Літургії. Таким чином, святкування тільки Божественної літургії на свято літургійного року — що, згідно з канонічним правом, виконує мінімальну вимогу духовенства і віруючих, якщо ми дотримуємося поняття обов'язкових свят[16] — можна порівнянти з виходом на гору Еверест. Але замість самостійного сходження на гору, тобто своїми ногами, ми летимо на вершину гвинтокрилом. Або беремо участь в прощу, але замість того, щоб йти довгий шлях до пункту призначення, ми просто їдемо машиною. Або, можливо, навіть не вирушили на паломництво або подорож, а просто залишилися вдома, оскільки можна отримати Божу благодать будь-де. Звичайно, в сучасному світі ми могли б думати, що такі тривалі поїздки або витрати часу непотрібні. Проте це саме те, що Святий Павло пише нам, що ми повинні робити в нашому поклонінні Богові. В своєму посланні до Римлян Павло закликає вірних принести в жертву саме іхнє буття, щоби віддати « тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну» (Римлян 12: 1), або в наших перекладах – « словесну службу », фраза, яка потім повторюється і в Божественній літургії, і в літургійному правилі у стихирі на Вечірні, як визначення християнського богослужіння.[17] Лише тоді, коли пропонуємо живу жертву самих себе, свого буття, вмираючи і воскресаючи з Христом, ми можемо зважуватися взяти участь в євхаристійній жертві Христа. Лише так ми можемо увійти у пасхальне Таїнство і співати в різних тропарах і стихирах, які прикрашають свята літургійного року, про події з життя Христа як про щось, що є у нашому сьогоденні, що відбувається « сьогодні » (або « днесь »): « Днесь Христос народився у Вифлеємі... »,[18] « Сьогодні висить на древі, той, хто повісив землю на водах... »,[19] « Сьогодні все створіння радіє і веселиться, бо Христос воскрес і ад зруйнованний ».[20]
Говорячи про літургійний рік у наші дні, Отці Другого Ватиканського Собору закликають Церкви « живити побожність вірних у святкуванні таїнств християнського відкуплення, особливо в пасхальному таїнстві » (SC 107).[21] Беручи до уваги вищезгадані коментарі про містагогію, гімнографію і літургійний рік, я пропоную поміркувати над чотирма аспектами літургійного року, а саме: Великдень, неділя, Великий Піст і Різдво Христове. Це потрібно для того, щоб прокласти міст між розривом теорії та практики в літургійному житті Східних Католицьких Церков.
Воскресіння Христове займає центральне місце в християнській вірі. Це є настільки очевидним, а тому чергове пригадування цієї істини є зайвим. Однак, сказати, що Хрещення є невід'ємною частиною святкування Великодня, може бути не настільки очевидним.[22] Тим не менш, в літургійній традиції ми все ще знаходимо сьогодні численні залишки широко поширеної практики Хрещення напередодні Великодня: уривок з послання святого Павла до Галатів « Всі ви, що в Христа хрестилися... » (Галатів 3,27), співається у Велику суботу і протягом Пасхи, і Світлого тижня; читання підчас Вечірні у Велику Суботу пояснюють типологію Старого Завіту і його реалізацію в страстях, смерті і воскресінні Христа; і піснеспіви Пасхи нагадують нам про наше життя і смерть з Христом через Хрещення.
В сам ранок Великодня, піснеспіви Канону Пасхи пропонують нам скарбницю розважань над Тайною Христа. Пісні нагадують нам про справді радісну Добру Новину воскресіння Христа: « Воскресіння день, просвітімся люди… » (1-ша Пісня); « ... і узримо неприступним світлом воскресіння сяючого Христа, і як „ Радуйтеся! ‟ мовить — ясно почуймо, співці пісні переможної » (1-ша Пісня); « Нехай небеса достойно веселяться, земля нехай радується, святкує ж хай світ видимий увесь і невидимий: Христос бо востав, веселість вічна » (1-ша Пісня). Пісні Пасхального канону також пропонують пояснення богослужень у Велику Суботу:
Вчора погребався з Тобою Христе, — востаю днесь із Тобою воскреслим [Римлян 6: 3-4]; розпинався я з Тобою вчора [Римлянам 8:17]: Сам прослав мене з Собою, Спасе, у Царстві Твоїм (3-та Пісня)!
Зійшов єси в глибини підземні і сокрушив єси засуви вічні, що держали сакованих, Христе, і тридневний, як із кита Йона, воскрес єси із горбу (6-та Пісня).
Той, хто отроків із печі визволив, ставши людину, страждає як смертний і стражданням зодягає смертне у красу нетління, Єдиний благословенний Бог отців і препрославленний (7-ма Пісня).
Чому це не завжди так ясно, залежить від двох основних чинників. Проблема в тому, що ми вже більше не хрестимо людей у Велику Суботу. Ця практика була відновлена і стала широко поширеною в Римо-Католицькій Церкві. Відновлення такої практики слід заохочувати також і в Східних Католицьких Церквах. Як Блаженніший Святослав часто говорить, « Якщо в парафії не провадиться катехизація, то та парафія не вважається живою парафією ». Можна було б додати: « Якщо в парафії нема хрещень у Велику Суботу, то та парафія не вважається живою парафією ». Богу дякувати, катехити УГКЦ зробили нові кроки, підготувавши тексти для Хрещальної Літургії у Велику Суботу. Можна також сподіватися, що Велика Субота буде обрана як день хрещення дітей і дорослих на парафіях, щоб підкреслити не тільки зв'язок між Хрещенням і Пасхою Христовою, але і зв'язок між святкуванням Хрещення і життям спільноти. В іншому випадку, Хрещення залишатиметься приватною справою, свідками якої є не вся парафіяльна громада, а тільки кілька членів сім'ї.[23]
Другий фактор — це проблема фольклору. Замість того, щоб підкреслити смерть і нове життя в Христі на Пасху, ми часто ставимо акцент на благословення м'яса і молочних продуктів. Наполягання на Хрещенні у Велику Суботу та відновлення благословення пасхальної їжі після Великодної Божественної Літургії в неділю допоможе вирішити цю проблему.
Крім святкування самої Пасхи, існують ще два шляхи кращого підготування до великого свята Великодня — Пасхи Господньої, а саме за рахунок більш глибокого святкування неділі протягом усього року і більш інтенсивного святкування Великого Посту.
Святкування неділі є щотижневим згадуванням і пережиттям пасхального Таїнства: смерті, погребення і воскресіння Христа. На більшості парафій, однак, бракує ясного розуміння дня Господнього як дня Воскресіння. У Божественній Літургії маємо лише кілька коротких і швидких згадок про воскресіння; без них ця Божественна Літургія буде схожа на будь-який інший день тижня, хоча, сподіваюся, більш урочистою, з більшою кількістю присутніх. Якби ми хотіли почути виголошення Євангелія про воскресіння і були б обмеженими тільки Божественною Літургію, то у візантійському обряді ми чули б його тільки три рази в рік: у Велику Суботу, у Світлий Вівторок і в Неділю Мироносиць. Проте, якщо ми служимо Утреню на наших парафіях, то ми чуємо благу вість про воскресіння Христа майже кожної неділі року — навіть під час Великого Посту —, це нагадує нам про значення неділі як дня Господа і дня Його Воскресіння. І відразу ж після радісної благовісті про воскресіння, ми самі відповідаємо, співаючи: « Воскресіння Христове видівши... »
Гімнографія в неділю на Вечірній та на Утреній є сповненою багатьох християнських керигматичних тведжень, які є уроком катехизи для віруючих. Наприклад, стихири третього гласу, які ми будемо співати сьогодні на Вечірній, переповідають події розп'яття Христа, його смерті, зішестя в ад, і воскресіння з мертвих, але також творять нас свідками і одержувачами благодатей цих життєдайних подій.
Твоїм хрестом, Христе Спасе, смертну владу зруйновано й диявольські підступи знищено, а рід людський, спасаючись вірою, повсякчасно тебе прославляє.
Воскресінням твоїм, Господи, все просвітилось, і рай знову відчинився, а все творіння, вихваляючи тебе, завжди пісню тобі приносить.
Славлю Отця, і Сина силу, і владу Святого Духа вихваляю: неподільне Божество, Тройцю єдиносущну, яка царює повіки.
Хресту твоєму чесному поклоняємось, Христе, і воскресіння твоє оспівуємо і славимо, бо твоєю раною ми всі зцілилися.
Оспівуємо Спаса воплоченого з Діви, бо заради нас Він розп’явся і на третій день воскрес, виявляючи нам велику милість.
Зійшовши, Христос благовістив тим, що були в аді, кажучи: Кріпіться, сьогодні я переміг! Я – воскресіння. Я виведу вас, розломивши брами смерти.
Ми, що недостойно стоїмо в пречистім Твоїм храмі, Христе Боже, заносимо до Тебе вечірню пісню, з глибин душі взиваючи: Ти, що просвітив світ Твоїм після трьох днів воскресінням, визволь, Чоловіколюбче, Твоїх людей з рук ворогів Твоїх.
Богородичні догмати наводять короткі твердження і пояснення про воплочення Христа, ткаючи при цьому старозавітну типологію та новозавітні стихи, і напрямовуючи їх до нашого розуміння пресвятої Богородиці. Подібним же чином, стихири і світильні одинадцятьох недільних воскресних Євангелій виконують функцію коротких резюме подій в читаннях, дослівно повторюючи в гімнографії фрази з Євангелія. Таким чином, ми не тільки читаємо і почитаємо Святе Письмо, ми його також співаємо. В самому кінці Утрені нам пригадується, що те, що наші очі бачили, і те, що наші вуха чули, треба проповідувати світу, щоб світ міг знати Ісуса Христа. Але знову ж, ці тексти не тільки катехізація або педагогіка — вони славословіє, тобто, доксологія, оскільки ми разом співаємо їх підчас богослужіння на славу Христа.
Але стає неможливим, щоб наші вуха чули або наші очі бачили спасіння, яке Христос приносить нам, якщо ці літургійні богослуження не відправляються в наших церквах. Сьогодні немає жодного виправдання, щоб не молитися Вечірню щосуботи ввечері і Утреню щонеділі вранці разом з членами кожної парафіяльної спільноти. [Ідея, що ці форми літургійної молитви є виключно монашими, є просто помилковою.] В іншому випадку ми могли б дійсно запитати себе: Невже ми християни, якщо ми не проголошуємо воскресіння Христа в день Господа, як це робили християни протягом майже двох тисяч років?[24]
Як зазначалося, другий спосіб кращого підготування до святкування Великодня — це через Великий Піст.[25] Sacrosanctum Concilium нагадує нам про те, що « в літургії та в літургійній катехизі слід повніше висвітлювати подвійний вимір пори Великого посту: вірних, які наполегливіше слухають Боже слово й віддаються молитві, вона готує до пасхального таїнства і через спомин про Хрещення або приготування до нього, і через покаяння » (SC 109). Коли Хрещення буде відновленне у Велику Суботу, то весь Великий Піст знову можна зрозуміти як катехизацію-підготовку до Великодня — як підготовка до Хрещення для тих, хто буде втаємниченний, і як «безперервна освіта» для тих, хто вже є членами Церкви. Цикл щоденних читань з Книги Буття і Книги Приповідок на щоденній Вечірній, і з пророцтва Ісаї в Шостий Час кожного дня, дають основні науки щодо змісту християнської віри. Кульмінація всіх цих читань настає в Страсному Тижні, коли ми читаємо з Книги Виходу, і у Велику Суботу, коли ми читаємо п'ятнадцять старозавітних читань на Вечірні, які пророкують про пришестя Христа, його страждання, смерть і воскресіння.
Протягом сорокаденного посту ми зосереджені на воскресінні. Ми співаємо в неділю на Вечірні перед початком Великого посту:
Посту час радісно розпочнімо, до подвигів духовних себе спонукуючи; очистьмо душу, очистьмо плоть, постімо, як од їжі, од усякої пристрасти, розкошуючи чеснотами духа; щоб, удосконалюючись у них з любов’ю, удостоїлися всі ми узріти всесвященне Страждання Христа Бога і святу Пасху в духовній радості.[26]
Одним із наріжних каменів Великої Чотиридесятниці — піст — також пояснюється далі в другій стихирі наступного ранку на Утрені:
Вчинімо піст приємним і угодним Господеві. Бо справжній піст – це втеча від гріха, це стриманість у мові й погамування гніву; і відмежованість від похоті та наклепів, брехні й порушення присяги. Зречення цього всього – правдивий піст, що милий Богові.[27]
Наголос і на духовному пості, і на фізичному голодуванні, а саме стриманість від їжі, — це те, що повелів безпосередньо Христос, але не часто чується як порадa від духовенства. У сучасному матеріальному світі, де домінує « споживатцтво », з якого навіть Церква не звільняється, світ потребує більше молитви і посту. Саме через Літургію Передосвячених Дарів церковна традиція дала нам можливість випробувати піст і зробити велику жертву, але в той же час насичуватися Тілом і Кров’ю Христа. Ця літургія відзначається в поєднанні з Вечірнею, яку служиться пополудні або ввечері, так що ми тренуємо себе під час Посту з більшою стриманісттю посту в підготовці до Причастя. Як Sacrosanctum Concilium нагадує нам, ми постимо в будні Великого посту, « щоб з возвишеною і відкритою душею увійти в радість Воскресіння Господнього » (SC 110). Причастя підчас Літургії Передосвячених Дарів у будні дні Посту з Пречистих Дарів, освячених у неділю на Літургії, підсилює передчуття і нашу увагу на воскресіння і пришестя Христа.
Істинне “нанововідкриття” неділі і пасхального Таїнства, через відновлення богослужень, також матиме позитивний вплив на наше розуміння інших свят в році, чи це поминання з життя Христа у Господських празниках, або Богородичні свята або поминання інших святих і мучеників. Розуміння пасхального Таїнства через нашу літургійну традицію допоможе нам краще зрозуміти Різдво. Хоча ж ми народилися, щоб мати вічне життя з Богом, Ісус Христос був єдиною людиною, яка народилася, щоб померти та ізбавити людство, підняти нас з собою. Цей зв'язок між народженням і смертю Христа — або між яслами і гробом — має вирішальне значення для розуміння Таїнства Воплочення і відображається в іконографії свята, де Христос, загорнутий в одежу, яка одночасно є пеленами і посагом для поховання.[28] Ці паралелі стають видимими в наших піснеспівах. Наприклад, стихира Дев'ятого Часу на Різдво Христове копіює ту же стихиру Дев'ятого Часу у Велику П'ятницю.
Сьогодні народжується від Діви той, хто в руках своїх тримає все створіння. (тричі)
Як людина, сповивається той, хто, як Бог, неосяжний,
в яслах лежить той, хто небеса спочатку утвердив словом;
молоком із грудей годується той, хто в пустині, як дощ, послав людям манну.
Жених Церкви приймає мудреців
і Син Діви одержує від них дари.
Поклоняємося різдву твоєму, Христе! (тричі)
Покажи нам і твоє божественне Богоявлення.
Сьогодні на хресті розп’ято того, хто землю на водах повісив. (тричі)
На Царя ангелів вінець з тернини покладено;
в багряницю, для наруги, одягнено того, хто небо хмарами вкриває;
удари приймає той, хто Адама в Йордані очистив;
цвяхами прибито Жениха Церкви;
списом пробито Сина Діви.
Поклоняємось стражданням твоїм, Христе! (тричі)
Появи і нам преславне твоє воскресіння.
Це всього лише кілька з багатьох прикладів.
Взаємопов'язаність літургійної традиції у своєму різноманітті обрядів, молитов і піснеспівів, випливає з пасхального Таїнства — чи то у щотижневому святкуванні страстей, смерті і воскресіння Христа, чи то на Богородичне свято чи на свято святих і мучеників. Усе це вказує на особу Христа, який смертю смерть подолав і дав життя тим, що в гробах. Те, що я намагався у своїй доповіді показати, не є чимось новим і жодною мірою не стосується виключно літургійного року; це насправді просто короткий виклад того, чим є літургія. Висловлювання Отців Церкви і Соборові документи про літургійний рік повторювали протягом багатьох століть те, що я вам розповів.[29] Це тому, що містагогія літургійного року вже знаходиться в біблійних читанях, молитвах і піснеспівах наших літургійних традицій. Отже, немає потреби перше в реформі, потреба перше є в відновленню; нам потрібно просто відновити святкування богослужень, в яких читають Святе Письмо, відмовляються молитви і співаються піснеспіви — але ми повинні зробити це в рамках спільної молитви кожної парафії і з пастирською второпністю та доброю катехизацією.
Те, що єпископи можуть зробити, це підготувати хороші богослужбові книги з текстами; забезпечити музичні записи того, як співати ці тексти; навчати дяків і вірних співу, пояснити їм богословський зміст текстів; зробити ці богослуження суттєвою частиною семінарійної формації; і заохочувати своїх священиків, щоб вони служили ці богослужіння на своїх парафіях і проповідували про значення цих піснеспівів і біблійних читань на Вечірнях, Утренях і Літургіях. Якщо так не поступати, то неможливо пояснити вірним те, в чому вони не мають ніякого досвіду. Як пригадує нам містагогія, приписана святому Діонісію Ареопагіту, «як інакше нам досягти наслідування Бога, якщо не через безперестанне нагадування собі про священні діла Божі і через священні піснеспіви і священні вчинки, єрархією? »[30]
Те, що священники, співці і катехити можуть зробити, це проповідувати на кожній вечірній і утрені про зміст читань, а якщо нема читань, то про зміст стихир чи тропарів чи незмінних елементів богослужінь; пояснювати цикли читань літургійного року під час катехизації; служити відправи в доступний час; співати більш уважно, не спішити, використовувати мелодії які підходять до текстів і приписані традицією, загально дотримуватися приписів літургійної традиції, оскільки у них глибина розуміння суті цих елементів літургійної молитви.
[1] Див. George Gallaro, “Rome’s Liturgical Instruction for the Eastern Catholic Churches,” Logos: A Journal for Eastern Christian Studies 43–45 (2002–2004), 149–179; Peter Galadza, “Sacrosanctum Concilium and Byzantine Catholic Worship and Chant,” ΤΟΞΟΤΗΣ: Studies for Stefano Parenti, ред. Daniel Galadza — Nina Glibetić — Gabriel Radle (Ἀνάλεκτα Κρυπτοφέρρης 9, Grottaferrata: Monastero Esarchico, 2010), 139–154.
[2] René Bornert, OSB, Les commentaires byzantins de la Divine Liturgie du VIIe au XVe siècle (Archives de l’Orient Chrétien 9, Paris: Institut français d’études byzantines, 1966); Robert F. Taft, SJ, “The Liturgy of the Great Church: An Initial Synthesis of Structure and Interpretation on the Eve of Iconoclasm,” DOP 34–35 (1980–1981), 45–75; ibid, “Commentaries,” ODB 1:488–489.
[3] Commentary of Theodore of Mopsuestia on the Lord’s Prayer and on the Sacraments of Baptism and the Eucharist, ред. A. Mingana (Woodbrooke Studies 6, Cambridge: W. Heffer and Sons Limited, 1933), 17.
[4] Див. St. Germanus of Constantinople, On the Divine Liturgy, ред. Paul Meyendorff (Crestwood, N.Y.: St. Vladimir’s Seminary Press, 1984), 23–25.
[5] Pseudo-Dionysius Areopagita, De ecclestiastica hierarchia 1.I.1–2; PG 3:369–373B; Pseudo-Dionysius: The Complete Works, переклад Colm Luibheid — Paul Rorem (Classics of Western Spirituality, London: Paulist Press, 1987), 195–197.
[6] Maximi Confessoris Mystagogia una cum Latina interpretatione Anastasii Bibliothecarii, ред. Christian Boudignon (CCSG 69, Turnhout: Brepols, 2011); Maximus Confessor: Selected Writings, переклад George C. Berthold, вступ Jaroslav Pelikan (Classics of Western Spirituality, New York: Paulist Press, 1985), 181–225.
[7] Helmut Leeb, Die Gesänge im Gemeindegottesdienst von Jerusalem (vom 5. bis 8. Jahrhundert) (Wiener Beiträge zur Theologie 28, Wien: Herder, 1970); Daniel Galadza, Liturgy and Byzantinization in Jerusalem (Oxford Early Christian Studies, Oxford: Oxford University Press, 2018), 214–217.
[8] Maximus Confessor, Mystagogia, 11; Maximus Confessor: Selected Writings, переклад George C. Berthold, вступ Jaroslav Pelikan (Classics of Western Spirituality, New York: Paulist Press, 1985), 199.
[9] Robert F. Taft, SJ, “How Liturgies Grow: The Evolution of the Byzantine Divine Liturgy,” Beyond East and West: Problems in Liturgical Understanding (Roma: Pontificio Istituto Orientale, 2001), 203–232, особливо 221–223; St. Germanus of Constantinople, On the Divine Liturgy, 86–87.
[10] Paul F. Bradshaw — Maxwell E. Johnson, The Origins of Feasts, Fasts and Seasons in Early Christianity (Alcuin Club Collections 86, Collegeville, MN: Liturgical Press, 2011), xiii–xvi.
[11] A Monk of the Eastern Church, The Year of Grace of the Lord: A Scriptural and Liturgical Commentary on the Calendar of the Orthodox Church, переклад Deborah Cowen (Crestwood, NY: St. Vladimir’s Seminary Press, 1980), 1.
[12] Ibid., 2.
[13] Peter Galadza, “Liturgy and Life: The Appropriation of the ‘Personalization of Cult’ in East-Slavic Orthodox Liturgiology, 1869-1996,” Studia Liturgica 28 (1998), 210–231.
[14] “Quod itaque Redemptoris nostri conspicuum fuit, in sacramenta transivit,” Sermo 74 (De ascens. 2), PL 54:398; цитат з Robert F. Taft, SJ, “Toward a Theology of the Christian Feast,” Beyond East and West: Problems in Liturgical Understanding (Roma: Pontificio Istituto Orientale, 2001), 15–29, тут 28.
[15] Див. A Monk of the Eastern Church, The Year of Grace of the Lord, 2.
[16] CCEO, канон 880 і канон 881. Пор. Istruzione per l’applicazione delle prescrizioni liturgiche del Codice dei Canoni delle Chiese Orientali (Città del Vaticano: Libreria Editrice Vaticana, 1996), 54–55 (§64).
[17] Див. анафору Літургії святого Йоана Золотоустого і стихиру 8-ого гласу з Октоїха на Вечірню в суботу вечером, « Вечірню пісню і словесну службу приносимо тобі, Христе… ». Див. такоюж Daniel Galadza, “Logikē latreia (Romans 12:1) as a Definition of Liturgy,” Logos: A Journal of Eastern Christian Studies 52:1-2 (2011), 109-124.
[18] Утреня, Різдво Христове, стихири на Хвалитніх, Слава, глас 2-ий.
[19] Антифон 15-ий, Утреня Великої П’ятниці, глас 6-ий.
[20] Канон Пасхи, Пісня 9-та, глас 1-ий.
[21] Sacrosanctum Concilium 102–111 описує літургійний рік загалом.
[22] Bradshaw — Johnson, The Origins of Feasts, Fasts and Seasons in Early Christianity, 75–86 (“Chapter 9: Initiation at Easter”).
[23] Peter Galadza, “Schmemann between Fagerberg and Reality: Towards an Agenda for Byzantine Christian Pastoral Liturgy,” BBGG III s. 4 (2007), 7–32.
[24] Sacrosanctum Concilium 106: « Церква, згідно з апостольським переданням, яке бере початок від самого дня Господнього Воскресіння, святкує пасхальне таїнство кожного восьмого дня, який заслужено зветься «Днем Господнім», або ж неділею. В цей день Христові вірні мають збиратися разом, щоб, вислухавши Боже слово і взявши участь у Євхаристії, спом’янути Страсті, Воскресіння та славу Господа Ісуса і благодарити Бога, який їх “відродив... до живої надії через воскресіння Ісуса Христа з мертвих” (1 Пт. 1:3). Отож неділя – це основний святковий день, а тому слід пропонувати побожним вірним і наполягати, щоб він був днем радості й відпочинку від праці. Вище за неї можна ставити лише справді найважливіші святкування, адже неділя – то основа й осердя всього літургійного року. ».
[25] Див. Alexander Schmemann, Great Lent (Crestwood, NY: St. Vladimir’s Seminary Press, 1974).
[26] Утреня, понеділок першого тижня Великого Посту, стихира на Апостиху, глас 3-ий.
[27] Вечірня, Сиропусна Неділя у вечорі, стихира на « Господи, воззвах… », глас 2-ий.
[28] John Behr, The Mystery of Christ: Life in Death (Crestwood, NY: St. Vladimir’s Seminary Press, 2006), 31 та 134–138.
[29] Див. Robert F. Taft, SJ, “Toward a Theology of the Christian Feast,” Beyond East and West: Problems in Liturgical Understanding (Roma: Pontificio Istituto Orientale, 2001), 15–29.
[30] Pseudo-Dionysius Areopagita, De ecclestiastica hierarchia 3.III.12; PG 3:441C; Pseudo-Dionysius: The Complete Works, переклад Colm Luibheid — Paul Rorem (Classics of Western Spirituality, London: Paulist Press, 1987), 221.