Гузар вирішив, що настав його час піти зі свого відповідального поста після десяти років керівництва УГКЦ, що настав час передати обов’язки більш молодій людині. І два роки, неспішно і спокійно, він готував себе, Церкву і суспільство до цього факту.
Скільки є реальних претендентів на пост Глави Української Греко-Католицької Церкви? – запитали у Любомира Гузара після його заяви про те, що Папа Римський прийняв його прохання про відставку. «Пятдесят! – відповів без вагань ієрарх. –
Стільки, скільки у нас єпископів».
Ця відповідь цілком у дусі Любомира Гузара – м’який гумор, іронія, толерантність і глибокий розум; усвідомлення того, що досягти істини і не помилитися людина, Церква і держава можуть лише тоді, коли є вибір. Те, що предстоятель УГКЦ, відходячи, не призначив свого наступника, розцінюється українцями як сміливий і цілком характерний для нього вчинок. Зрештою, навіть якби й призначив (хоч у це важко повірити) або просто порекомендував кого-небудь одного, то і політики, і пересічні греко-католики, та й українське суспільство назагал прийняли б це без роздратування.
Сьогодні, підбиваючи підсумки «понтифікату» Гузара, ЗМІ часто звертаються до такої велемовної статистики: моральним авторитетом для себе і для суспільства Любомира Гузара вважають близько 30 % українців, в той час як греко-католиків в Україні не більше 10 відсотків.
Одним з проявів мудрості вважають те, що мудра людина нікуди не поспішає і всюди встигає.
Виходячи з цього правила, Гузар вирішив, що настав його час піти зі свого відповідального поста після десяти років керівництва УГКЦ, що настав час передати обов’язки більш молодій людині. І два роки, неспішно і спокійно, він готував себе, Церкву і суспільство до цього факту.
Що зроблено за десять років його «понтифікату»? По суті греко-католики, загнані в підпілля радянським режимом, остаточно заявили про себе як про впливову суспільну силу; єпархії й екзархати УГКЦ утвердились не тілько в Західній Україні, але й у східних областях, і в Криму; митрополія зі Львова переросла в Києво-Галицьке Верховне Архієпископство («Ми повернулись!» - говорив Гузар); Греко-Католицьку Церкву почали вважати своєрідним «ідентифікаційним кодом» українців. В цьому контексті цілком закономірною виглядає пропозиція Любомира Гузара до зближення українських конфесій на ґрунті особливої, «київської» традиції християнства, відмінної в однаковій мірі і від «московської», і від «римської».
Кардинал Любомир Гузар, який народився в Україні, але отримав виховання і освіту в Америці і Європі, може дозволити собі дивитись на процеси, які відбуваються в українському суспільстві, більш вільно й об’єктивно, аніж нарождені в СРСР. Тому так легко і невимушенно він радить, як жити не тільки вірним УГКЦ, але й усім віруючим, включно з тими, хто „вірує” демонстративно (в українському суспільстві з’явилась така особлива каста – «TV-віруючі», аналог російських політиків-»підсвічників»).
Однак не можна ствердити, що він був якось по-особливому приємним для влади. Гузар постійно підкреслював свою незалежність від них і «обов’язок чування», нагадуючи, що Божий гнів упаде на тих керівників народу, які не хочуть діяти за законами правди, справедливості та милосердя. Він говорив, що влада боїться Церкви, тому що релігія робить людину вільною.
А реальній свободі українців, на його думку, заважають два фактори – неповага влади до волі народу і відсутність самоповаги в суспільстві.
Чи зможе наступник Любомира Гузара протистояти викликам так, як його попередник? Чи зможе він завоювати авторитет у Церкві і в суспільстві? Чи збереже доволі крихкий мир і чи знайде взаєморозуміння з представниками інших конфесій – насамперед УПЦ МП? Ці питання лунають буквально у кожному виступі, присвяченому відходу Блаженнішого Любомира Гузара на пенсію. Але, напевне, найгострішим залишається питання взаємовідносин з теперішньою владою. І воно, на жаль, передбачає декілька варіантів відповіді…
Алла БОЙКО