Через рік-півтора після подій у Вифлеємі з Вавилону до Єрусалиму прибуло троє магів. То були єврейські прозеліти – язичники, які прийняли юдейську релігію.
В Міжріччі існувала велика і сильна юдейська громада. Живучи в брутальній релігійній культурі Вавилону, місцеві інтелектуали уважно вивчали ТаНаХ – Святе Письмо юдаїзму, черпаючи звідти багато неординарних ідей. У традиційній релігії вавилонської цивілізації людину вважали такою собі пліснявою на окраїні всесвіту, яку боги створили прислуговувати їм на небесній гульбі. А в Мойсеєвій повісті про створення світу навпаки – людина стояла в центрі буття, а Бог був її батьком, який ладен віддати всього Себе заради щастя дитини. Для розумних мислителів того часу це була унікальна філософія життя. Вони загорілися бажанням дістатися у землі, де виникла така незвична релігія і звідки, на думку натхненних Богом єврейських пророків, мав прийти Великий Просвітитель усіх людей на землі.
Творець відгукнувся на філософський інтерес та розважливу віру вавилонських мудреців і послав їм ангела-охоронця в дорогу, який був їхньою провідною зорею в часи сумнівів і вагань. Важко навіть уявити, скільки довелося пережити вавилонським мандрівникам дорогою до Юдеї з Міжріччя через аравійську пустелю, на території якої сваволили орди бедуїнів. Подібні подорожі могли тривати кілька років. Потрібно було чимало заплатити, аби приєднатись до караванів, що прямували в Юдею під охороною озброєних найманців. І все-таки ніхто не обіцяв безпечної подорожі, адже агарян могло виявитися більше, і тоді – мертвого з гроба не вертають. Якщо заповіт на дітей перед поїздкою не написав – ніхто не відшкодовував сім’ї втрату годувальника. Майно забирала держава, а родичів продавали в рабство.
Вавилонські інтелектуали більше покладалися на логіку, ніж на серце, тому й пішли в Єрусалим, а не прямими шляхами до Ісуса, куди їх вів ангел. Вони точно прочитали в єврейських священних трактатах, які знайшли у вавилонських бібліотеках, що Месія походитиме з царського роду Давида. Де ж іще, як не в столиці Юдеї, з’явитися на світ царю Ізраїлю? Хіба не в царських палатах народжуються царські діти? Якщо не в римській імператорській родині, то хоча б в ідумейській династії Іродів васалів-царьків, які володіли на той час Палестиною. А ангели не маячать повсякчас перед людськими очима, а лише оберігають серце від помислів, які спокушають зійти з правильного шляху.
Прибувши до Єрусалиму, вони розповіли Іроду пророцтва про народження юдейського царя Месії. Для Ірода звістка волхвів не була новиною. В Юдеї мало не щороку з’являлися чергові зилоти-месії, народні герої, які намагалися визволити свій народ від поневолення. Від придворних книжників мудреці дізналися, що за пророцтвами Месія мав народитися у Вифлеємі. Ірод відпустив їх туди поклонитися новонародженому Царю, заодно підступно попросивши сповістити про місцезнаходження Дитини, ніби для того, щоб і самому вшанувати майбутнього царя. Та ангел повів наївних пілігримів іншою дорогою, не до Вифлеєму, де справді народився Ісус, а в Назарет, де Він на той час жив.
На зустріч із Христом троє тогочасних інтелектуалів йшли здалеку і довго, приблизно два роки з часу народження Бога на землі. Та реально все їхнє життя було шляхом до істини. Вони сподівалися зустріти досконалу людину, яка б утілила всі їхні найкращі мрії, яка б дала відповіді на всі найприскіпливіші запитання, породжені надміру допитливою душею. У кожного з них вони були свої, у когось науково-закручені у безвихідні теореми тієї чи іншої філософської системи, а в когось прості: про майбутню долю, про дружину чи дитину. Але глибина тих запитань могла сягати безодні, бо бездонна людська душа.
Зустрівши Христа у простому домі назаретського теслі Йосипа, мудреці розчарувалися й зраділи, бо побачили там посмішку Дитини, яка розвіяла, як дим, усе надумане та фальшиве. Ці люди шукали духовних авторитетів, могли платити великі гроші за розумні думки, готові рішення, поради і духовні настанови, а Бог очікував від них просто довіри до Себе та любові до ближнього. Після зустрічі з Богом вони самі це чудово зрозуміли і пішли додому іншими шляхами просто жити своє життя.
Не дочекавшись повернення вавилонських пілігримів до Єрусалиму, Ірод розгнівався. Думаючи, що вони вирушили до Вифлеєму, як говорили місцеві книжники, він послав туди свій «спецназ», аби знищити у місті та його околицях усіх дітей до двох років. На той час у Палестині то було звичайне явище. Життя тогочасних юдеїв робили нестерпним безправні побори римських сатрапів – Іродів, яких підтримували ізраїльські еліти. На відміну від римлян, вони не мали ніякої міри в жадобі наживи, могли наїжджати на ізраїльські містечка та села і сваволити там. Люди, які впадали у немилість до царя, ніде в країні не могли знайти собі безпечного місця, тож сімейство Ісуса запросто могло потрапити під гарячу руку. Ірод Великий багато разів і в більших кількостях знищував чужих дітей, а при смерті навіть намагався вбити власних численних чад.
Ірода Великого вважали провідним реформатором. Він збудував для Бога євреїв священний Єрусалимський храм за найкращими в ту епоху римськими архітектурними зразками, і в той же час переслідував Його Сина. То була звична картина життя: з одного боку, впливові люди свого часу будували розкішні храми і царські палати, а з іншого – ті ж самі люди забирали у простого народу останнє на їх будівництво.
Ангел попередив Йосипа про переслідування від Ірода, якому нічого не вартувало дізнатися, де заховались Йосип із Марією. Вавилонські мудреці теж їм відразу сказали про небезпеку. Також вони завбачливо принесли цінні подарунки, чим допомогли спорядитися сімейству в далеку дорогу до Єгипту, де тоді жила одна з найбільших єврейських громад світу. Йосип із Марією не були видатними героями-дисидентами Ізраїлю, а звичайними юдейськими громадянами, які втікали від небезпеки. Більшість батьків у темні часи так само думають найперше про рідних і переживають про те, як забезпечити і зберегти життя своїх дітей.
Переживаючи біль втрати рідних і близьких, люди часто запитують: «Як Бог може на це спокійно дивитися?». Але чи можна дорікати Богу неповагою до людини після того, як Він із самої вершини неба зійшов до самих соціальних низів людства? Творець, ставши людиною, прийняв людей такими, якими вони були, і не докоряв їм за те, що вони принесли зло у той світ, який Він створив для них добрим. Бог виживав у таких же тяжких обставинах життя, як і більшість людей того часу. Ісус – то Життя у житті, яким живе більшість людей у світі. Христос не втілився для обраних і особливих, а для всіх без винятку, наполоханих смертю та хворобами людей.
Життєва історія Христа чесно розповідає про жорстокий світ людей, владу сильних у ньому та безпомічність слабких. Творець народився у цьому світі не для того, щоб «відновити справедливість» і впорядкувати землю. Втілений Бог не рятував від смерті невинних дітей, Він Сам помер від жорстокості людей. Але Його любов до людини від того не стала меншою. Тому Він воскрес, а разом із ним і діти, які невинно загинули від рук тирана із хворобливою уявою про світ і своє місце в ньому. Саме у факті, що Бог став Людиною, міститься відповідь на усі докори людей Богу.