«Майтеся файно!» Інтерв’ю з о.Тарасом Бровді

Те найперше і найпопулярніше відео називалося «Пасха скасовується» і починалося так: «Слава Ісусу Христу, дорогі брати і сестри! Маю для вас новину в зв’язку з останніми подіями, які відбулися. Справді, ми бачимо, що Пасхи не буде. Великдень скасовується. Всі розважання і проповіді про Пасху скасовуються. Освячення пасхальних кошиків скасовується. Священників і єпископів звільняють. Церкви закриваємо. І на цьому все. Кінець. Дякуємо, що були з нами весь цей час, будьте здорові, майтеся добре!» Священник виходить з кадру. Якусь мить його немає. А потім повертається, сміється і радісно каже: «Та нє, ви що? Жартую! Вітаю вас усіх! Христос Воскрес!»

Після цього жарту отець виголошує цікаву великодню проповідь про старозавітне і теперішнє значення Пасхи. Тепер отець Тарас Бровді каже, що неабияка популярність того відео його сильно надихнула: «Це було щось неймовірне. Пам’ятаю, працюю на городі, мокрий увесь, дзвонить мені єпархіальний цензор, префект семінарії: «Тарасе, ти видів? Твоє відео вже набрало 3000 переглядів!» Серйозно? Я дуже здивувався. Відкриваю ютуб, а там уже 8000 переглядів. А під вечір уже 20 000 було. Я був дуже здивований. Авжеж, подумав я, це треба робити. Єпископ Мілан Шашік, нині покійний, подивився і сказав, що відео добре, тільки задовге, і дав мені благословення. Благословив мене на це служіння і єпископ Ніл Лущак.

І так запрацював ютуб-канал «ХоДІМ». Його гілка «Майтеся файно» з короткими щоденними роздумами, як гачок, стала чіпляти багатьох людей. Назва цієї гілки – просто слова, якими мій батько, теж священник, завжди прощається з людьми. «Майтеся файно» означає «майтеся добре». То як побажання добра».

- Отче Тарасе, ви стали своєрід­ним феноменом. Про вас пишуть світські медіа, навіть показували на всеукраїнському телеканалі. В одному матеріалі про вас було ска­зано, що ви знімаєте мотиваційні, розважальні відео, щоб зруйнувати стереотипи про Церкву. Ваші відео можна назвати по-різному, проте вони не є саме розважальними.

- Насправді ці відео дуже розва­жальні. Чому? Бо коли я знімаю, то розважаюся. І сам дивуюся, як це ви­ходить. Отже, це залежить, як трак­тувати слово «розважатися». Бо факт, що мої відео багатьох людей тішать. З цієї точки зору вони є розважаль­ними. Але вони не мають на меті про­сто заповнити ефір. Їхня мета – дати якусь утіху. Бо зараз є велика потреба в добрих новинах і добрих розвагах. Треба знімати напругу між людьми. Особливо між тими, які добре зна­ються. Пам’ятаю, це заважало мені з самого дитинства, коли я помічав, як сходяться разом люди, і весь час серйозні. Але ж ми не є такі у себе на кухні чи у вітальні. Ми не такі, коли копаємо мухомор у лісі. Ну то чому ми граємо всі ті серйозні ролі? Най­перше тому, що навчилися так захи­щатися, – про всяк випадок робимо серйозний вираз обличчя, і тоді до нас ставляться інакше.

Друзі не раз казали мені: «Тарасе, ти що, не бачиш, що тебе часто копа­ють, як мухомор?» А я кажу, що радше буду копаний через надмірну відкри­тість замість того, аби ліпити із себе те, ким я не є. Вважаю, що «шкаралу­па» солідного дядька всім заважає і за нею можна самому засохнути.

Тож для людей непідготовлених «Майтеся файно» буде здаватися черговим розважальним контентом. Але я розцінюю це як перевагу, бо це означає, що воно діє. Таким був мій задум. Я помітив, що люди через «Майтеся файно» заходять на канал, а потім слухають проповіді, Слово Боже. І це чудово. Завдяки легкій формі, жартам вони зможуть почути щось важливе. Отож воно працює!

- Що було поштовхом розпоча­ти свій відеоблог на ютубі?

- Я захопився отцем Адамом Шустаком (популярний польський відеоблогер, автор ютуб-каналу «Langusta па palmie» – Ред.). А моя дру­жина Женя часто мені говорила: «Давай і ти, Тарасе!» Я весь час від­повідав, що «потім». Аж одного разу вона каже: «Вставай, пішли знімати». «Вже? – питаю. – Та я ж не готовий. Ти ж розумієш, що як почнемо, то треба потім тривати в цьому». А вона: «Так, швидко вдягайся». Тоді я наважився, встав, і ми зробили перше відео. Зго­дом я зрозумів, що дійсно треба було такого файного копанця.

Ми з дружиною вирішили заван­тажувати відео регулярно – щодня, крім неділі. Це завдання нам спрос­тила розробка тем на кожен день: понеділок – Слово Боже; вівторок – цікаве спостереження, думка, від­криття; середа – вчимося від Святих отців чи від когось із великих людей; четвер – вчимося від дітей; п’ятниця – огляд цікавого фільму чи книжки; субота – наука від старших.

- За рік ви записали понад 300 відео? Це дуже багато. Звідки чер­паєте ідеї?

- Мій тато і дід вчили мене, що коли маєш відкрите серце, то вчишся з усього довкола. Треба просто широ­ко розплющити очі та помічати дета­лі. Це часом виглядає по-дитячому: «О, дивися, бджола полетіла!» Справ­ді, діти так бачать світ, вони поміча­ють дрібниці. І я так живу: навчаюся від дітей, старших, Святих отців, чи­таю Слово Боже, цікаві книжки, див­люся фільми. Тому браку ідей ніколи не маю. Один мій товариш якось за­телефонував і каже, що нарешті підловив мене на тому, що я повторився з темою. І що? Не бачу жодних проб­лем у тому, щоб кілька разів говорити про щось важливе.

- Ви представник молодого по­коління в Церкві. Скажіть, чи досі працюють старі методи, коли свя­щенник обмежується служінням у храмі і чекає, коли до нього при­йдуть люди?

- Між нами священниками є та­кий жарт, що священники діляться на два типи: є ті, які служать, а є ті, які використовують престол як ста­нок. Так, є така теорія, що якщо свя­щенник матиме просто богослужін­ня в церкві, то до нього люди самі прийдуть. Може, колись це й працю­вало. В мене були випадки, коли Бог справді приводив таких людей. Але це було тому, що перед тим я «виліз» із церкви. Треба було, щоб ці люди мене побачили, щоб якось наважи­лися підійти. Тут мені дуже допома­гають слова Папи Франциска, який каже, що радше хай Церква буде зра­нена від того, що виходить до людей, виходить назовні, аніж би вона сама в собі гнила і пропадала. Тому і я за­ймаю таку позицію.

Але основна моя засада щодо життя Церкви, парафії – це життя в спільноті, в стосунках. Це завжди непросто. Церква, в значенні «храм», є для публічного богослужіння, для побачення з Богом, для того, аби діти мали де зібратися, відсвятку­вати день Господній у неділю тощо. Тобто аби мали, куди прийти до Тата в гості. Крапка. А все інше має ро­битися поза церквою. У наших ха­тах. Божі діти мають зустрічатися в домах – у різних рухах, спільнотах, яких у Католицькій Церкві багато.

Одним із дітищ, яким я страшен­но пишаюся і можу дуже багато про нього говорити, є «Біблійне коло» нашої парафії. Ми збираємося раз на тиждень і уривок за уривком роз­бираємо Біблію. Це справді така «ди­тина», яка приносить багато файних плодів, дає нам відносини. За пів години до самого розбору Слова ми маємо можливість поговорити про всі наші щастя і нещастя. І це дає нам змогу будувати нормальні люд­ські стосунки. Дає можливість пе­рейнятися, для прикладу, тим, що в когось пес утік і треба його знайти. З’ясувати, що в когось бойлер проті­кає, і допомогти знайти майстра. Там ми дізнаємося, що хтось захворів або якась інша біда сталася – хтось загинув чи помер. І тут людина не залишається сам-на-сам із пробле­мою, а має в кого спитати поради чи розради. Ось це і є жива спільнота. Це і є життя. Це і є Церква.

А потім дуже файно, коли ця та інші спільноти сходяться всі разом у церкві на день Господній, тоді не­діля – це празник віри! Я вже мовчу про Різдво чи Великдень.

Отож відповідь буде така: треба виходити з церкви назовні. Церква повинна бути. Церква – це серце. Але не можна бути лише серцем, треба бути руками, ногами, вухами, гор­лом… Тобто ми мусимо бути пов­ноцінним Тілом.

- Як ваша парафіяльна спільно­та сприйняла популярність вашого відеоблогу?

- Як реагують мої парафіяни? Кажуть, що вельми тішаться, на­віть хваляться мною (Сміється). Як вам відомо, мої парафії невеликі, і в цьому я бачу Боже Провидіння, бо можу дозволити собі якусь іншу активність. Приміром, уже протя­гом десяти років я задіяний у Школі християнського життя та євангелізації Пресвятої Діви Марії з Назарета (формаційний курс, метою якого є розвиток зрілого християнського життя та підготовка мирян до лі­дерства і служіння в Церкві – Ред.). Також не раз їздив із людьми в па­ломництва, і вони мені зараз теле­фонують, приїжджають, пишуть. Я радо підтримую з ними стосунки.

- Тепер ви маєте й «віртуаль­ну парафію». Вас дивляться люди з Криму, Білорусі, Росії, Польщі, Чехії, Німеччини, Британії, Італії, Іспанії, Португалії, Франції, Канади, США. В коментарях вони пишуть, що кожен свій день розпочинають із вашого навчання. Багато людей ста­ли писати і телефонувати вам з при­воду особистих питань. Чи не боїте­ся, що не дасте ради, що вигорите?

- Але я маю підтримку. По-перше, це моя дружина, яка водночас є моїм другом, і коханням, моєю напарницею і партнеркою. По-друге, ми молимо­ся, щоб Господь давав нам команду. І Він благословляє нас із дуже різних та неочікуваних сторін. Так потихеньку якась команда вже й вимальовується.

Півтора року тому я й не мріяв, що матиму можливість пропові­дувати такій великій кількості людей із мого смішного кабінету, в якому рідко буває порядок. Але люди слу­хають. їх торкають мої слова. Хтось радіє, як чує рідну говірку, хтось любить наші закарпатські краєвиди. Але загалом люди кажуть, що відео їм подобаються, бо позитивні.

Відносно парафії віртуальної, то єдине, що я відчуваю, це трепет. Весь час думаю, що би іще такого зроби­ти, аби будувати відносини. Ми жи­вемо в такий час, що маємо творити й відносини онлайн. Я ще добре не знаю, як це зробити. Коли здійсню­вав пряме включення з нагоди року існування каналу, то це було щось надзвичайне – одночасно мати змогу розмовляти з такою кількістю лю­дей. Бо свої відео я записую наперед, і тоді, коли говорю, перед моїми очи­ма друзі, батьки, мої брати і сестри, парафіяни, люди, з якими я листу­юся. А от коли прямий ефір, то тебе відразу щось запитують, а ти відразу відповідаєш – ого, це так цікаво!

- Які вже бачите плоди вашої активності «Майтеся файно»?

- Насамперед розширилося коло моїх друзів. Я познайомився з ба­гатьма файними людьми і став спіл­куватися з ними у соціальних мере­жах. Чому для мене це так важливо? Бо у мене й так багато друзів, але я страшенно люблю занурюватися в життя людей. Бо кожна людина – це окремий світ. І це безмежний досвід. Я маю невеликі парафії і знаю, чим живуть мої «овечки». Але завжди потребую нових вух, потребую роз­ширятися в своєму колі друзів, у спілкуванні. Я це дуже ціную.

Наступним плодом є те, що за цей час я мав багато глибоких духовних розмов. І дуже дякую людям, які дові­рилися мені. Вважаю це величезним плодом. Цікаво, що мені телефону­вали люди з інших конфесій: право­славні, баптисти, п’ятидесятники. І я чим можу, тим з радістю ділюся у ме­жах своєї компетенції та знань.

Іще один плід «Майтеся файно» – економічний. Завдяки фінансовій підтримці глядачів я купив речі, які полегшили мені зйомки і сприяли поліпшенню якості відео. Це мікро­фон і штатив.

Також я вражений, як активно люди відреагували на проект гостелу, котрий ми завершуємо. У нас на пара­фії було напівпідвальне приміщення, яке ми вирішили перетворити на гостел, позаяк живемо в прекрасному ту­ристичному краї. На початку ремонту я виклав усі кошти, які нашкріб, але їх виявилося недостатньо, тому робота зупинилася. Та коли я розповів про ідею в себе на каналі, люди нас підтри­мали. Це неймовірно! їхня підтримка дала нам змогу перейти з режиму ви­живання у режим творчості, тобто ку­пувати якісніші матеріали. За витра­чання грошей я звітую перед людьми, щоб вони також бачили плід своїх дій.

Цікаво, що гостел ми ще не облаштували, але вже дві групи по десять осіб запитували, чи можуть приїха­ти сюди на дні духовної віднови чи конференції з можливістю піти у гори з ночівлею. І хоча я спочатку про це не думав, тепер вважаю, що це розкішна ідея! І бачите, як воно пішло? Ідея накочує ідею.

- Якщо так, то що далі плануєте розвивати?

- У першу чергу не зупинятися на «Майтеся файно». Я міркував над тим, що насправді не можу похвали­тися якимись титулами, бо є простим сільським священником. Але, як каже Джордан Пітерсон (відомий канад­ський психотерапевт – Ред.), повагу треба заслужити. Як можу заслужити її я? Як мінімум стабільністю.

Тому в планах є й задум розви­вати такі два напрямки діяльності, як стосунки і виховання дітей. Бо всі ми маємо потребу в цьому рости.

Ще один напрямок діяльності – соціальний. У своїх відео я вже роз­повідав глядачам про вуйка Василя, чоловіка з нашого села, який має певну психічну неповносправність. Він живе в надзвичайно поганих умовах. У його хаті нема ні підлоги, ні електрики. Там треба замінити і вікна, і двері, і пічку… Я раніше боявся братися за такі речі, але коли відчув підтримку людей, то гадаю, що разом ми зможемо створити вуй­кові Василеві гідні умови життя. Ось таке планую на найближчий час.

- В історіях, які ви розповіда­єте, велике місце займають ваші рідні. Ви згадуєте дружину, дітей, батька, діда… Тому ваші науки не виглядають як повчання, мора­лізаторство, а радше як ділення. І порушені теми – прикладні. В телесюжеті про вас одна жінка ска­зала, що ви дуже людяний, що має бути більше таких священників.

- Ну, так, я згадую рідних, бо ж це моя сім’я. Чому для мене така цін­на назва «ХоДІМ»? З одного боку, це слово дуже динамічне, воно час­то зустрічається в Біблії. А з друго­го, воно складається також зі слова «дім». А дім – одна з моїх найбіль­ших цінностей. З цієї причини я дуже люблю гобітів і захоплююся Толкіном. Він так прекрасно описав своїх персонажів, таких домашніх. І це неймовірно показано саме у «Володарі перснів»: ельфи до кінця не справлялися зі злом, ні орки, ні люди, ні гноми. Ніхто не міг. Єдині, кому це вдавалося (хоч і нелегко), це гобіти. Чому? Бо в них було стільки любові до щоденного, що вони це ба­чили великим, жили в цьому як у ве­ликому. Тому «шарпання» з якимось там перснем чи владою їх особли­во не цікавили. їх цікавив затишок дому, святкування, танці, співи – те, що цікавить і мене.

Свого діда Івана я знаю не дуже багато. Але Бог благословив мене чу­довим батьком. Його звати Петро. Я ніколи не бачив у ньому претензій на велич чи великі амбіції. Ось ці сло­ва з 131-го псалма якраз про нього: «Серце моє, о Господи, не горде, та й очі мої не несуться вгору. Я не женусь також за тим, що велике й дивне для мене». Саме це я бачу в батькові. Він страшенно любить працювати руками. Зараз батько радіє, бо за­вдяки мені навчився плавити алюмі­ній. Уже купу брухту переплавив на станок, який ми з ним проектуємо. Це пристрій для витискання соку з яблук, аби зробити виробництво масштабнішим. Батько цілими дня­ми працює у своїй майстерні. І я вам чесно кажу, коли він це робить, для нього не існує цілий світ. Він цим ті­шиться, як мала дитина.

Батько завжди дозволяв нам, ді­тям, жартувати і дуріти. Пам’ятаю, як одного разу ми прополювали кукурудзу. Довгі виполені стебла я посадив рядком упоперек ґрунтової дороги. Як же ми всі сміялися, коли машини мусили об’їжджати ту куку­рудзу. Мій батько був дуже відпові­дальний за цю роботу. Тої кукурудзи десь із 40 соток треба було обробити. Але коли траплялася можливість по­жартувати, то нею не можна було не скористатися. І таких моментів було дуже багато. А дати можливість ді­тям подуріти є гарним виховним інструментом. Ось, власне, тому я й маю чим поділитися у своїх відео.

Ще розкажу про одну свою по­дружку, з якою маємо однакове заці­кавлення, – творчість Толкіна. Зараз вона дев’ятикласниця. От якось те­лефонує мені й розповідає, що має кризу в стосунках із однокласника­ми. Її висміяли за певну думку. Вона радилася, що має робити, чи шукати якусь іншу школу. А в мене самого аж сльози виступили. Кажу їй: «Слухай, я через це пройшов. Моїм одноклас­никам вдалося зацькувати мене». Так, вони казали мені, щоб я був до­рослим, щоб не дуркував, щоби пере­став постійно сміятися. І я тоді поду­мав, що, може, справді нормаль­на поведінка – це робити із себе такого суперкрутого мачо. Тож став пробувати, хоча мені це не вдавалося, і таки трохи приглу­шив свою веселу вдачу. Згодом і в семінарії старшокурсники витикали мені, що я, як дити­на, мультики дивлюся, а мав би весь час вчити щось серйозне. Ось так я і став таким священ­ником – дуже обережним. Про всяк випадок старався нічого не говорити, щоб ніхто мені не витикав. А розкрити себе мені допомогли дві речі. Перша – Школа християнського життя та євангелізації, друга – палом­ництва. Я помітив: що більше я є собою, зі своїми «тарганами», зі своєю простотою, зі своїм за­тинанням, що більше я пере­повідаю не якісь вичитані речі, а говорю про себе, як я живу, то більші це дає плоди. Бо це щиро, не награно.

І мене часом дивує, а то й виводить із себе, коли я чую від своїх колег священників: «Хлопці, давай­те не будемо про роботу». Я ніколи не бачив у свого батька розрізнення служіння в Церкві та служіння вдо­ма. Ніколи не чув, щоб він казав: «Дивіться, це – парафія, а це – мій дім. Це – проповідництво, а це – ко­пання кукурудзи. Ні. Батько міг на проповіді говорити про кукурудзу, а на копанні кукурудзи міг пропо­відувати нам Євангеліє. В нього ні­коли не було розмежування.

І коли я побачив, як це добре бути самим собою, тоді махнув рукою на деяких своїх однокласників і одно­курсників. Просто зрозумів, що Бог любить мене таким, яким я є, інакше створив би мене по-іншому. І в сто­сунках з людьми це є більш плідним.

- Отче Тарасе, ви маєте дру­жину, троє дітей, які потребують уваги. А ще ваші парафіяни, облаштування гостелу. До цього всього записи відео і спілкування з гляда­чами. Звідки берете сили і радість, з якою робите все це?

- Я, як і всі люди, іноді плачу та сумую. І це добре, це нормально. Бо ж не можу я весь час бути на висо­ті. Тож звідки це є? Ну, це те, що не моє. Це просто моя природа, яку дав мені Бог. А ще в мене було дуже файне дитинство, файне вихован­ня, файна компанія. І це Господь дав мені такий оптимізм і легкість. Я знаю, що в Бога все під контролем. А якщо у Нього все під контролем, то залишається тільки тішитися. І я дозволяю собі це. Наприклад, спо­стерігати за тим, як бджоли обсіда­ють сливу, що цвіте.

Джерелом моєї радості й опти­мізму є особиста молитва і Слово Боже. Що довше ти стоїш у Божій присутності, в Його світлі, то більше тобі перепадає Його світла. Що дов­ше ти стоїш у Його величі, то біль­ше вона впливає на тебе. Чому коли малими ми бавилися, то любили вилазити на якогось горбика і каза­ти: «Дивіться, я, Тарас, найвищий!» А потім, коли хтось піднімається на Піп Іван, на Говерлу, на Синай, то відчуває таку велич, яку важко опи­сати. З одного боку, ти бачиш себе маленьким на тлі цього всього, а з другого – сприймаєш себе в зов­сім іншому масштабі. І мені зда­ється, це дуже допомагає.

Я пам’ятаю, що колись був роз­чарований, коли десь на таборах слухав історії навернення. Часто це були драматичні оповіді – від п’яниці/наркомана до суперме­на, святого. І я думав, як шкода, що я не маю ефектної історії на­вернення. Але потім зрозумів, що мені цього не треба. Моя історія навернення – це історія від зачат­тя й донині. Так мені пощастило. Дідо – файний священник, тато – файний священник. Мама в мене чудова. Вони завжди тримали нас із Богом «онлайн» – де треба, пру­тиком, де треба, пряником. І слава Богу. Я чітко розумів, що Бог мене любить. Пам’ятаю, як завжди лег­ко молився в дитинстві. Коли чи­тав про Шевченка, який у бур’янах молився, то думав «так тож я». І це все так легко формувало, що я за­вжди мав особливу радість.

Дивіться, тут діє такий принцип: я прийду до вас додому і запитаю: «А можна, будь ласка, ковбаси до­машньої?» А ви відповісте: «Тарасе, та я ж не маю домашньої ковба­си у коморі». О, значить, з комори не можна дістати те, чого ми туди не поклали! Цей принцип євангель­ський – із повноти бо серця вуста промовляють. То це, власне, мої бать­ки в моє серце вкладали щось файне, щось добре. А тепер Бог показує мені, що місця в моїй «коморі» безмежно багато, туди можна ще класти і клас­ти, і цьому не буде кінця.

Оце і є та гора. Чому альпініст не зупиняється? От вилізе спочат­ку на пагорб у себе вдома, а потім хоче зійти на щораз вищу вершину? Бо, крім якихось дрібних речей, ти смакуєш велич, у якій береш участь. І це є від Бога. Бо, по суті, всяке добре давання є від Бога. І що ближче ти бу­деш до Нього, то більше Він буде да­вати цього – силу і натхнення до того, що біля Нього варто триматися.