Днями до рук попала стаття, навіть не стаття – замєточка, про Македонську Церкву. Ми небайдужі до православних справ, постійно слідкуємо за тим, що відбувається в житті братських Церков. З ситуацією в Македонії знайомі, оскільки вона нагадує недавні проблеми з нашою, українською Церквою. Ми не втручаємося у внутрішні справи Македонської Православної Церкви (МПЦ), сам народ повинен визначатися, як жити далі. Ми – українці визначилися, а тому зневажливий тон автора статті Мартина Богатиноски щодо нашої Церкви і до нашого права самостійно вирішувати, від кого отримувати Томос і автокефалію, вважаємо неприпустимим.
Журналіст (а чи журналіст?) дозволяє собі в гірших традиціях жовтої преси ображати не тільки окремих людей, а й цілі народи, які під його пером постають недолугими, дурнуватими, примітивними. І це стосується нас з вами, шановні українці. При цьому він вдається до брехні, маніпулюючи фактами. Питання: заради чого? Істини? Та ні, мета одна — ні в якому разі не допустити отримання Томосу для МПЦ з рук Вселенського Патріарха.
Пан Богатиноски образливо називає Константинопольського Патріарха фанарським чи стамбульським патріархом, один в один повторюючи темники з визначеннями, які дають московські церковники Вселенському Патріарху, прагнучи обмежити вплив предстоятеля патріархату виключно географічними межами. Москві від 1448 р. не дає спокою сам титул Патріарха — Вселенський, не кажучи вже про його авторитет в православному (і не тільки) світі, завдяки якому православ’я заявляє себе як сучасна релігія, а не казочки няні Арінушки.
П.Мартин дозволяє собі очорнювати стосунки Патріарха із своєю дочірньою українською Церквою. З його слів виглядає так, що українці – барани, яким без їхньої волі нав’язали православ’я грецького розливу, оголосивши Церкву автокефальною і призначивши її головою Епіфанія. А чи бува не забув пан Мартин, коли і від кого Русь отримала православну віру, хто були перші священики і єпископи для русичів? Чи не греки? І що гріховного в тому, що українці повертаються до свого первісного вибору, зробленого нашим князем Володимиром у 988 році? Чи той вибір був помилковим?
Заявляючи про те, що Томос 2018 року проголосив автокефалію для України і призначив предстоятеля, автор тенденційно викривлює історію. Згенероване століттями стійке бажання українців мати свою помісну Православну Церкву зводиться до рішення одного(!) суб’єктивного чинника, ігноруючи тисячі закатованих українських вірних, тривале плекання своєї рідної Церкви для всіх українців. Томос – це документ, який підтверджує, визнає статус кво, а не визначає автокефалію для української Церкви, яка виборювала це право з 1689 року… Та й предстоятеля не призначали, а обирали, на всеукраїнському об’єднавчому соборі, про який П.Мартин чи не знає, чи забув. Невдовзі будуть надруковані соборові документи 2018 р., над чим вже два роки трудиться академічний Інститут джерелознавства і археографії.
Не можна людей зробити вільними якимось декретом, законом, якщо вони не мають наміру бути вільними. Українці неодноразово засилали послів до Константинополя по Томос. А останні 30 років, після здобуття державної незалежності, українці дієво мріяли усамостійнитися не тільки політично, визволившись від російського ярма, але й духовно, набуваючи ознак свідомої християнської нації.
Те, що для росіян і тих, хто під ними, є втратою, для українців постало як дар, дар свободи.
Не п.Мартину визначати нам, що обирати: неволю чи волю, і якою та свобода має бути. Дозвольте нам це зробити самостійно, поважайте наше право вибору. Ми самі розуміємо, що обмежувало і обмежуватиме нашу незалежність. Ну от точно не Росія виборюватиме нам нашу самостійність від греків. Вона вже всунулася захищати права російськомовних в Україні, і на понад 6 років застрягла у війні на Донбасі, не знаючи, як виплутатися із цієї халепи.
Я вражена турботливістю македонців в особі п.Мартина, який так щиро переживає, що православні українці попали в повну залежність від греків! І чим? Забороною варити миро! От тепер, лякають, Константинополь збагатиться за рахунок Києва! Бо ж грошові потоки підуть не до Москви, а до Стамбулу. Таке враження, що миро як нафта тече по трубах і той, хто на крані, керує життям країни. Не знаю, скільки того миро треба ПЦУ на рік, але я сприймаю варіння миро не як принизливе підпорядкування, а як відновлення зв’язків із Церквою-матір’ю, і в історичному, і в актуальному плані.
Автор статті нервує через суперечки, які є в Україні, і не довіряє Вселенському Патріархату, який запропонував свої посередницькі можливості у вирішенні конфліктних питань. Нема чого, нагадує автор, втручатися в справи своєї доньки – най набиває собі шишки. Най буде погано, щоб тільки не греки надали допомогу.
І о, жах, найголовніше горе для нас – українська Церква не має права утворювати власні церкви в діаспорі, а «українці у світі повинні бути під парасолькою Вселенського Патріархату». А те, що вони, діаспорні українці, вже не одне десятиліття знаходяться в підпорядкуванні Константинопольського патріархату, то нічого? І жили якось… і сповідували… і хрестили… і відспівували людей… Для ПЦУ, вирішили закордонні стратеги, – це проблема номер один: створення парафій в діаспорі. Та вона, ПЦУ, ще українське поле не зорала, не всіх свідомих і бажаючих українців взяла під свої крило тут, на материнській землі, і от без опіки православними в межах окремих парафій за кордоном – не вважатиметься Православною Церквою. Тут є проблеми, бо серед закордонних українців вже вправно орудують росіяни, які творять альтернативні Константинополю парафії, єпархії, експлуатуючи спільну "слов’янськість", точніше спільну пострадянськість. От тільки не ясно: чого так печеться македонець про інтереси росіян, навіть в діаспорі?
І от зовсім неподобство: Вселенський Патріарх Варфоломій направив єпископа Михаїла своїм екзархом у Києві та ще й обрав його єпископом Команським. Яке він має право це робити? Хто дозволив? Чи це узгоджено з Москвою? Все, тепер наступить кінець ПЦУ, православ’я вмре на українських землях, бо від Патріарха приїхав українець до українців затягнути їх в повну неволю і абсолютно підпорядкувати Фанару. Чи не схоже це на маячню?
Нам (чи не нам?) роз’яснюють («це в перекладі означає»), що у Вселенського Патріарха є власний екзарх у Києві, який буде інформувати його про все, що відбувається в Церкві України, а крім того, він має завдання контролювати та давати поради тамтешнім єпископам. Якийсь страшний звір той екзарх, ніби ніколи не було таких в історії християнської Церкви. Та знала наша Церква здавна екзархів як намісників Вселенського Патріарха в Києві. Відомий митрополит Петро Могила був екзархом Вселенського Патріарха і нічого крім добра Церкві не приніс: реформував православні школи, розвинув книгодрукування, удосконалив управління в Церкві, упорядкував релігійне життя в країні, навів порядок із требами, вивів українське православ’я на європейський рівень.
І чим так не вгодив цей Михаїл македонцям? Тобто Москві? За теорією змови, чим живиться оця хвора свідомість, він як тайний агент Варфоломея буде доносити йому все, що тут діється. А що ж тут діється? Життя тут діється, життя новопосталої Церкви, з усіма труднощами перших кроків, браком ресурсу, людського і фінансового, з глобальної кризою і тривалим карантином. Але Церква подолає всі ці незгоди, бо тримається спільною вірою і довірою, Духом святим, радістю, що стала, справедливо стала, нарешті частиною Світового православ’я!
Автор бездоказово звинувачує патріарха в хабарництві, що, певно, виходячи з власного досвіду, не просто так він дав українцям Томос. От не звик, чолов’яга, дарувати, все тільки за гроші… Закидає Варфоломею, що він мастак в створенні проблем, де тільки можна. «Ми спостерігаємо проблеми, які, крім України, також виникають на Кіпрі…» От не було в Україні проблем, поки не приїхав до нас у 2008 році Патріарх. Всі жили тихо-мирно, а тут з’явився оцей з Фанару і все пішло шкереберть… Дивна логіка і чи логіка?…
Якщо ви вже взялися писати про щось, то хоч почитайте про передісторію питання. Чи ви читати не вмієте, чи дивитися телевізор втомилися? Про протистояння православних в Україні вже 30 років розповідають всі кому не ліньки, всі експерти будь-який аналіз релігійної ситуації в Україні починається із внутрішньо православного конфлікту. Всі міжнародні консультації починаються із журби про православний розкол, про розділення православних України. А ось, виявляється, де причина всіх проблем – Варфоломей!
Але найбільший зуб у п.Тасєва, який цитується в статті, не так на Патріарха, хоч і йому дісталося, як на екзарха. Призначення екзарха в Києві означає, що т.зв. «Українською Церквою» керують не поодинці, а тим, що вона повинна бути підзвітна Екзарху, а він — Константинопольському Патріарху. Отже, повна ганьба — це створення та існування екзарха в автокефальній Церкві. Боже, чуєш – ГАНЬБА!
А коли не лишається аргументів, щоб переконати нас в тому, яку страшну помилку ми здійснили, взявши Томос з рук Вселенського Татріарха, то остання куля в наш бік, щоб зовсім принизити: «автономія Православної Охридської архиєпископії більша, ніж так звана Українська автокефалія». Чи не нагадують такі наївні аргументи дитячі мірилки в садочку?
В цьому матеріалі ПЦУ представлена як лузер, як Церква, яка все втратила, бо розійшлася з Москвою і зійшлася з Константинополем. Ми ще не знаємо, як нам буде з Константинополем, бо тільки 2 роки після тривалої історичної перерви спілкуємося, роблячи перші кроки, але те, що нам було нестерпно з Москвою – це ми особисто пережили. 300 років знущань, принижень, спалення книжок київського друку, перехрещень – з київських на московські, розстріл священиків, знищення всієї єрархії автокефальної Церкви України в 20-30-х рр, а врешті зросійщення, змосковлення, знищення всього питомо українського, навіть київсько-християнського, повна деідентифікація і деградація.
Розмірковуючи на свої македонські теми, автор обрав ПЦУ як символ невдахи, яким жонглюють, щоб не дозволити визначитися македонцям в релігійному житті. Сиджу, читаю і думаю: невже ми, українці — православні християни, які віримо в Бога так само, як й інші православні, такі страшні? Що не так з нами? Чому нашу християнську гідність принижує якийсь п.Мартин, який не відомо, чи є взагалі віруючим і християнином, бо ж замість любові і миру він мовою ненависті створює атмосферу страху, зневаги.
Я не претендую, на відміну від журналіста, визначати для македонців чи є Константинополь відповідною адресою для вирішення проблеми МПЦ, але я зроблю все, щоб Україна таки стала «живим свідченням того», про що МПЦ обов’язково пожаліє. ПЦУ стане церквою майбутнього, світочем світу, буде проповідувати Христа, Бога живого, його завіти, а не політичну маячню, за яку точно щедро заплатили вороги і Македонії, і православ’я. Всеправославне визнання ПЦУ отримає, щоб не казав п.Тасєв, п.Богатиноски, і не підкупом окремих єрархів, а своєю вірою і вірністю Христу.