Мама Марія
Життя під наглядом польської, а потім німецької поліції, ув’язнення чоловіка в 1941-му німцями ніби то за співпрацю з УПА, три місяці життя в польському концтаборі Майданек. Потім переселення з чоловіком із Холмщини у Володимир-Волинський, життя під чужим дахом, підпільна вірність чоловіка — греко-католицького священика — сану, і внаслідок того — кагебіський нагляд майже до 90-х.
Оксана МИКОЛЮК. — «День», 12 травня 2010 року
Подружжя Мельників виховало 12 дітей, майже всі — стоматологи
Марія Мельник народилася 4 грудня 1920 року. Життя під наглядом польської, а потім німецької поліції, ув’язнення чоловіка в 1941-му німцями ніби то за співпрацю з УПА, три місяці життя в польському концтаборі Майданек. Потім переселення з чоловіком із Холмщини у Володимир-Волинський, життя під чужим дахом, підпільна вірність чоловіка — греко-католицького священика — сану, і внаслідок того — кагебіський нагляд майже до 90-х і незрозуміла смерть чоловіка в лікарні. Обшуки, тавро «бандерівців» та «уніятів», відцурання знайомих. Усе це маючи «на голові», вона народжувала і виховувала патріотами 12 дітей, давала їм музичну та вищу медичну освіти, вчила співати «Ще не вмерла України...». Справді, людина сама не знає, на що здатна.
РОДИНА
Третя за рахунком дочка Марії Мельник Ярослава — принесла в редакцію «Дня» список своїх п’яти братів із дітьми та внуками та шести сестер із сім’ями. Наприклад, такий запис: «3. Ярослава. — 2 дітей — Наталія (3 внуки) і Оленка (2 внуки). Ярослава — фармацевт, Наталія, Оленка, Олег — лікарі-стоматологи». Або таке: «7. Володимир — 2 дітей: Соломія і Тарас. Володимир — лікар-стоматолог, Соломія — студентка 5-го курсу Львівського медуніверситету (стомат.), Тарас — студент 4-го курсу — лікар-стомат.»
Ніхто з 12 дітей матері-героїні Марії Іванівни не має більше п’ятьох своїх дітей. Очевидно, то далося взнаки дитинство без дитинства — повне відповідальності одне за одного. Найбільше — п’ятеро — тільки в Наталі, дев’ятої дитини (двоє з них — теж стоматологи). Правда, семеро дітей нині виховує наймолодша, Марійка (невропатолог) — троє своїх та четверо чоловіка-канадця, для яких спочатку була нянею — поїхала заробляти на квартиру для себе в Києві...
Дивишся на ці записи, і голова йде обертом — фантазії не вистачає всіх уявляти. А їм? Це ж потрібно все про всіх пам’ятати: в кого яка дата, в кого — день народження, в кого день одруження, вже не кажучи про дітей своїх братів і сестер чи їхніх дітей! Усі діти пані Марії в курсі всіх подій, які відбуваються в сім’ях кожного з них, вони радіють одне за одного і переживають. Інше відчуття світу — ось що є в тих, хто виріс у великих родинах: куди б не пішов, щоб не трапилося — виручать, допоможуть, підтримають, розрадять. Рідкісне відчуття дають брати і сестри.
Загалом картина генеалогічного дерева із трьох поколінь, яке дали світу подружжя Марії та Івана Мельників виглядає так: 12 дітей, 23 внуки, 17 правнуків. А професійна картина така: 22 лікаря-стоматолога, 2 фармацевти, 2 юристи, 2 студенти — майбутні медики...
ПРИКЛАД БАТЬКІВ
Мати Марія, звісно, не могла працювати, а її чоловік Іван Мельник, не важко здогадатися, працював стоматологом. Для дітей і внуків він був найвищим авторитетом — моральним та професійним. Дочка пані Марії, Ярослава Іванівна, розповіла, як її молодша дочка, Оленка, якій у школі добре йшла філологія, наполягала: «Хочу бути стоматологом — як дідунько. Хіба я гірша за всіх?»
Але професійне визначення — не єдине, що дав дітям і внукам Іван Степанович. Найважливіше — моральний стрижень, який формував у них батько завдяки власному прикладу. Високодуховними вони виховали дітей разом із дружиною, яка загартувалася в житті разом із чоловіком — чекала його з польської тюрми, допомагала йому в приватній медичній практиці (Мельникам дозволили мати свій приватний кабінет), чекала по ночах зі кагебіських «співбесід».
Пані Марія взагалі не мислила виховання як такого без патріотичної складової. Так, у 40-х, після переїзду з Холмщини у Володимир-Волинський, де вона живе й нині, не дивлячись на те, яка саме влада тоді була, вона їх вчила співати: «Ми зродилися з крові народу, Колисала нас грізна тюрма, Вартували бої за свободу, І ненависть до ганьби і ярма». Або Франкове : «Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить. Довершилась України правда стара. Нам пора для України жить». І так — у 60-ті та 70-ті роки! Що дивного, коли в 1991 році дочка Ярослави Мельник, учениця київської укрансько-англійської школи №190 Оленка заспівала «Ще не вмерла...», коли вчителька тільки попросила дітей: може, хтось з їхніх дідусів-бабусь знає слова гімну (на батьків навіть не розраховувала...).
А ще всі діти Мельників закінчили музичну школу: грають на фортепіано, скрипці, контрабасі, баяні. От таке було дитинство — не продихнути: якщо не працюєш по дому (було і невеличке господарство, і вулики, і земля), то допомагай батькові, або вчи уроки, або сідай за інструмент... Сім’я не знала достатків. Одяг від старших переходив до молодших, старших дітей навіть доводилося віддавати на кілька років в інтернат — там їх хоч гарантовано годували. Діти народжувалися кожні 1—2 роки. Найстарша — Любомира — 1941-року народження, наймолодша — Марійка — 1961-го.
Жила велика ця сім’я у внутрішній еміграції, ховаючи вишиті тризуби, розповідаючи про УПА, Катинь, слухаючи «Радіо «Свобода»». Патріотичний дух Марії Мельник передав її батько, який був священиком, виписував українсько газету «Народна справа» і його називали «мужем довір’я» — мав зв’язок із проукраїнським націоналістичними організаціями.
1960—70-ті роки родина Мельників називає «життям за правилами». Іван Степанович увесь віддавався роботі — і вдень, і вночі. Родина любить розповідати такий випадок. Пані Марії повідомили, що син Роман — четверта з черги дитина — йде до армії (на той час він учився в Білорусі), а її чоловік на той час був у Києві. Він повернувся вночі, тож дружина не хотіла засмучувати його і вирішила розповісти новину про Романа зранку. Та вночі його покликали до хворого. Дружина намагалася пояснити відвідувачам, що чоловік втомлений, а він почув і зірвався: «Хіба ти розумієш — людині болить! Як ти можеш відмовляти?» І побіг до хворої. Аж тоді Марія розповіла йому про сина. І він, не довго думаючи, поїхав у Білорусь. Такий був — не шкодував себе.
ВІРНІСТЬ УГКЦ I ПЕРЕСЛІДУВАННЯ
Можливо, Мельники не отримувала стільки викликів від життя та переживань, якби Іван Степанович не висвятився на священика Української греко-католицької церкви. Єдиний син у батьків, із підліткових літ вихований у монастирі в Бучачі Тернопільської області, Іван Степанович мріяв стати священиком. За молодості йому це не дозволяли, оскільки він у батьків був єдиним сином. У 1977 році відбулося це висвячення й Іван Степанович щодня відправляв Службу Божу вдома — всі домашні ставали о шостій і молилися в домашній церкві. Також, згадують діти, він відправляв службу в храмах Києва. Тож сім’я Мельників не могла подобатися тодішній системі — на компроміс із нею не йшла.
Доленосним для подальшої долі всієї родини стало рішення отця Івана бути присутнім на похороні в м. Стрий доброго друга і морального авторитета родини Мельників єпископа Йосафата Федорика. З тих пір сім’ю «пасли» практично відкрито: Мельники згадують, як по вулиці увечері постійно хтось прогулювався, зранку не один раз під великим кущем бузку навпроти хати вся земля була стоптана. Частими були обшуки — шукали ніби золото та валюту.
Найгірше сталося у 1981 році, коли половина дітей Івана та Марії вже мали свої сім’ї — одночасний обшук у всіх одразу. Пані Ярослава, яка на той час уже жила в Києві із чоловіком і двома дочками, згадує це так:
«Обшук почався о 4.00 і тривав півдня. Дома робився жах. Мені й чоловікові не дозволили йти на роботу — взагалі нікуди не дозволяли йти. Сказали, щоб старша дочка відвела в садочок молодшу... Забрали на кілька годин у міліцію, протримали саму в зачиненій кімнаті й відпустили. А дома хвилювався чоловік і діти — де я, що зі мною. Увечері ні з ким із рідні не можна було зв’язатися по телефону — всіх відімкнули і тільки наступного ранку додзвонилася сестра: сказала, що вдома був страшний обшук, батька забрали в поліклініку (він іще й завідував стоматологічною поліклінікою. — Авт.), там теж обшукали, і там у нього стався приступ. Його відвезли до лікарні...»
Дочка з болем згадує, бо це була велика трагедія для родини, як через два місяці після інфаркту батьку стало легше і вже думали виписуватися, аж раптом він помер.
«Уже коли Україна стала самостійною, до моєї сестри прийшов її однокласник і сказав, що його батько, який на той час помер, а у 1981-му лежав у палаті разом із Іваном Степановичем, перед смертю просив вибачитися за нього перед Мельниками: у ніч смерті священика він прокинувся від того, що на підлогу впала склянка, а Іван Степанович закричав: «Що ж ви робите? У мене — ще три доньки-студентки!?» Вся родина Мельників переконана, що їхній батько помер не своєю смертю.
Дісталося всім. Наприклад, чоловіку пані Ярослави не дали захиститися, чотири рази змінюючи тему дисертації. «Вікторе Михайловичу, ти б хоча по телефону розмовляв зі своєю Ярославою на російській мові. Вона ж у тебе бандерівка!» — говорили йому.
Але трагедії не ламали, а загартовували Марію Мельник. Ні смерть чоловіка, ні смерті трьох синів її не зломили — жінка вірить в Бога і у своїх дітей. А що потрібно ще людині аби продовжувати жити? «Треба довчити дітей», — повторювала пані Марія і продовжувала працювати, турбуватися про них. Отож, завдяки їй, закінчили Львівський медичний інститут Любомира, Орест, Ярослава; Київський — Володимир та Ірина; Одеський — Наталя та Михайло; Полтавський — Євген; Харківський — Оксана і Жанна; Гроднівський у Білорусі — Роман; Ворошиловградський — Марійка. Намагалися вступати туди, де їх ще не знали, бо траплялося, що хтось збирався вступати, наприклад, у Львів, то їм в органах говорили, щоб і не намагалися.
НЕЗАБАРОМ — 90!
Ось така родина: не можливо розповідати про її долю, про долю матері Марії, не зачіпаючи долі України. А як усі Мельники, як їхня мати раділи незалежності, як раділи тому що відкрито можуть йти на службу в греко-католицьку церкву! Прощали всім — тим, хто кілька років тому переходив вулицю, побачивши когось із родини; тим, хто писав про них — «уніати», «вороги»; тим, хто стежив і доносив на сім’ю. І нині пані Марія слідкує за політичними подіями, бере участь у виборах і її по-справжньому болить те, що відбувається в державі. Вона дуже раділа перемозі Ющенка, а тепер переймається, як і всі Мельники, щож воно буде далі. Діти намагаються при мамі не включати телевізор, не розмовляти на політичні теми...
Найкраще для них — це свята: понад 50 людей збирається в мами під одним дахом, традиційно разом моляться, співають пісень. Мама для них й досі — найкращий порадник. Вона навчила дітей, що крім рідної матері в людини є ще дві матері — мати-Батьківщина і Божа мати, до якої Марія Іванівна молилася все життя (до речі, день її народження 4 грудня, релігійне свято пов’язане із вшануванням Богородиці).
Власне, завдяки цим смислам вона й нині збирає всіх Мельників до себе на початку грудня. І дай Боже їй здоров’я!
