Майдан стає колосальною формою духовного переродження українського суспільства. Він заглядає в майбутнє, його досвід творить нові якості українськості.
Нещодавно редакція газети «Галицька Зоря» спільно з Науково-ідеологічним центром ім. Д.Донцова та дрогобицькою філією Українського Богословського Наукового Товариства провели аналітичний круглий стіл «Думки про Майдан». Головними експертом на цьому заході був прот. Іван ГАВАНЬО.
Протоєрей і богослов Іван Гаваньо почав свій аналіз із посилання на думку Ірини Фаріон з її блогу на «Українській правді»: політик зауважила, що українська нація поки що тільки ще зростає, ще дозріває, вона здатна активно боротися лише за щось тілесне, тобто вторинне, і байдужа переважно до духовного, тобто до первинного.
Так, наприклад, коли влітку 2012 року почався наступ влади на українську мову, ідентичність, духовні ідеали, то нація загалом виявилася байдужою. Натомість коли влада перекрила європейський вибір – ілюзію про матеріальне, достаток, можливості соціального плану – суспільство збунтувалося масово.
Тож важливо, на думку о.Гаванья, щоб євромайдан став «укромайданом», тобто поривом нації до глибшого і повнішого самоусвідомлення. Як не дивно, але національну проблематику євромайдану першим з його трибуни озвучив лідер єврейської громади України Йосип Зісельс. Саме він чітко сказав, що єдиною творчою, істинною і націобудівною може бути класична формула: «За нашу і вашу свободу!» Тож для Майдану потрібна нова національна програма, яка б допомогла сконсолідувати наразі розділене українське суспільство.
Повну владу над рівно половиною України, на південному сході країни, захопила постсовєстська номенклатура спільно із вихідцями із криміналітету, до яких зараз додалося нове цинічне чиновництво, яке активно формується в державі за умов зростання її управлінського бюрократизму. Ця влада експлуатує форму «грабіжницького капіталізму», тобто коли приватний капітал зливається із системою влади для тотального і цинічного визискування господарського потенціалу країни. Тому в Україні система влади склалася як украй несправедлива. У цьому й причина таких пристрасних протестів.
На Майдані несподівано активними виявилися три українські Церкви – УГКЦ, УПЦ КП і УАПЦ, частково навіть і УПЦ МП. Це суттєвий прорив у плані наближення Церков до ідеї про громадянську місію. Якщо для УГКЦ це не нове, то для Православних Церков – це революція свідомості, оскільки вони традиційно звикли уповати лише на державу, на союзництво з державою.
У такому аспекті євромайдан стає грандіозним стимулом до формування середньоєвропейської цивілізаційної ідентичності українських Церков. Адже Українська Церква епохи княжого Києва, у X-XIV ст., була саме такою – відкритою і до Сходу і до Заходу. Якась антикатолицька настороженість тоді була для неї просто неможливою, просто абсурдом. Це згодом православ’ю прищепили антикатолицтво як принцип мігранти-візантійці, російські деспотичні царі та фанатики.
УГКЦ має вже 400-літній досвід діалогу із Заходом, формування середньоєвропейської ідентичності (від 1596 року – від Берестейської Унії). Для неї є природним контакт різних культур, різних етносів, поліфонічний полілог у контексті Європи. Тому сьогодні ця Церква послідовно перетворює Майдан на своєрідний «екуменічний майданчик». Можна сподіватися, що сучасні події будуть поштовхом для трансформації УПЦ МП. Вони ще більше зміцнять національну позицію УПЦ КП.
У таких осягах Майдан стає колосальною формою духовного переродження українського суспільства. Він заглядає в майбутнє, його досвід творить нові якості українськості.