Сучасна православна думка суттєво залежить від теології грецьких отців Церкви і навіть називається неопатристикою. Особливе значення ця залежність має у вченні про пізнання Бога. Методологія теології – це найперший камінь спотикання для теолога. Без правильної методології точно не можна розвивати істинного богослов'я. Це завдання важко здійснити навіть із правильною методологією.
Сучасна православна думка суттєво залежить від теології грецьких отців Церкви і навіть називається неопатристикою. Особливе значення ця залежність має у вченні про пізнання Бога. Методологія теології – це найперший камінь спотикання для теолога. Без правильної методології точно не можна розвивати істинного богослов'я. Це завдання важко здійснити навіть із правильною методологією.
Класична грецька патристика розробила вчення про три види одкровення Бога — через природу, через Писання і через особисту містичну зустріч із людиною. Це вчення, що вперше сформульоване у Оригена, було розвинуте каппадокійцями і в завершеній формі осмислене Максимом Сповідником[1]. Відповідно до трьох видів Божого одкровення мислителі грецької патристики створили три теології та відповідні їм концепції богопізнання, кожна з яких має свій метод, завдання, засоби пізнання та критерії перевірки. Лише їх єдність, на думку отців, утворює теологію взагалі.
Природна теологія, згідно із мислителями грецької патристики, − це об’єктивно-ідеалістичне вчення про Бога на підставі того, що можна дізнатися розумом про Бога з природи, людини та історії. На думку І. Мейендорфа, християнський зміст в цій теології виявляється в концепціях відкритості людини до Бога[2], залежності творіння від волі особистого Бога[3], спрямованості людей до утвердження себе у вічності[4]. В патристиці засобами отримання теологічного знання вступають розум (інтелектуальна інтуїція) та розсудок (дискурсивне мислення). Первинним засобом теогносії виступає інтелектуальна інтуїція, що пізнає божественний задум із осягнення дій (логосів) Бога в світі та історії. Розсудок використовувався для побудови раціональних суджень про Бога на основі пізнаного розумом. Так, на підставі споглядань інтелектуальної інтуїції представники патристики формулювали власні раціональні гіпотези про Бога, світ, людину. Отже, у отців сформувалася об’єктивно-ідеалістична природна теологія.
Природна теологія патристики виводилася з інтелектуальних споглядань та гіпотез розсудку. В природній теології отців Церкви простежується опора на філософські концепції античного платонізму, арістотелізму, неоплатонізму. В цілому мислителі грецької патристики створюють інтелектуалістичну природну теологію. Хоча вона не була так розроблена, як в схоластиці, і не існувала як філософська теологія незалежно від догматичної теології, однак отці церкви чітко розділяли докази і судження отримані з Писання від суджень та знань отриманих розумом з природи. Вони добре розуміли неможливість виведення віровчення та догматів засобами природної теології.
Вчення грецької патристики про пізнання Бога з допомогою його Одкровення, даного через Св. Письмо, набуло класичних форм у вченні каппадокійців та Максима Сповідника. Це вчення було вичерпно досліджене видатним істориком християнської теології Я. Пеліканом[5]. Догматична теологія − це теологія, побудована на засадах надприродного Одкровення, що приймається і пізнається вірою. Бог сповіщає про себе в Одкровенні, а Церква витлумачує його Слово в формі догматичної теології. Тобто, існує три джерела догматичної теології: дані Одкровення в Писанні, Переданні − творах отців церкви та вчительстві церкви − те, про що вчать єпископи. Інакше кажучи, догмати встановлюються не через досвід і не виводяться послідовно з початкових принципів розумом, а встановлюються через певну конвенцію, узгодженість думки отців (consensus patrum) шляхом обговорення − на соборах єпископів. Конвенція передбачає узгодженість думки отців між собою (єдине мислення), узгодженість думки богословів з Писанням і Переданням, формулювання конвенційних догматичних формул. В догматичній теології, так як і в природній, використовували античні філософські категорії, але тут розум мав створити такі догматичні чи богословські дефініції, які б повністю узгоджувалися з Одкровенням та традицією.
Містична теологія згідно із мислителями неопатристики − це досвід безпосереднього містичного богоєднання і наступна богословська рефлексія щодо такого єднання. Містичною теологією з часів Оригена в грецькій патристиці називався завершальний етап духовного сходження − безпосереднє екстатичне єднання з Богом. Головним інструментом тут виступають особисті, безпосередні, містичні переживання — містична інтуїція. Вона є принципово над-інтелектуальним станом людини, для якого властиві особисті містичні знання, що принципово відмінні від доктрини та церковної теології. Представники патристики були свідомі того факту, що з таких містичних переживань неможливо побудувати універсальної теології чи віровчення. Отці розуміли неможливість виразити в словах та судженнях надрозумний досвід.
За вірним зауваженням П. Мініна[6], шлях до над-розумного пізнання Бога по-різному осмислювався святими отцями. Климент Олександрійський, Ориген, Псевдо-Діонісій, Максим Сповідник були представниками «абстрактно-спекулятивного напрямку». Шлях до богопізнання згідно із цими отцями лежав через інтелектуально-містичний гнозис, що став можливим після досягнення розумом містика стану спокою. Макарій Олександрійський та інші отці-аскети утворили «морально-практичний напрямок». Шлях до богопізнання згідно із цими отцями лежав через виховання духовних відчуттів, через містину любов. Сучасні дослідники доводять, що в грецькій патристиці сформувався і третій напрямок, виразником якого став Григорій Нисський[7]. Згідно із цим святим отцем шлях богопізнання лежить через трансценденцію до Бога, що здійснюється зусиллями особистої волі. Мислителі всіх трьох напрямків визнавали надприродність самого стану містичного богопізанння. Але осмислювали його по-різному, в залежності від типу власного містицизму. Згідно із представниками першого напрямку, богопізання було спогляданням Бога, в тому числі причетністю до того знання, яким Бог знає себе. Мислителі другого напрямку вважали акт богопізнання найвищим містичним переживанням, відчуттям повноти любові, щастя, блаженства, тепла, світла, тощо. А згідно із Григорієм Ниським, богопізнання є перш за все актом особистого спілкування душі із Богом, що описується як стан свободи стояти лицем до лиця із Богом[8]. Це «екзистенціалістичне» вчення[9] про особисте пізнання яскраво виражено і у візантійського містика Сімеона Нового Богослова. З усього сказаного про три напрямки можна зробити висновок, що надприродне містичне богопізнання грецькими отцями осмислювалося за аналогією до діяльності різних людських здібностей: розуму, відчуттів, особистої волі. Лише в V ст. у Діадоха Фотікійського в «Аскетичному слові» вперше зустрічаємо розвинуте вчення про богопізнання як певний «досвід», який формується через всі можливі види містичного пізнання. В пізній Візантії наголос на особистому досвіді вже робиться в зв’язку із розвитком специфічних технік молитви, які дозволяли більш швидко досягти екстатичного стану. Апологетом містичного «досвіту» був Григорій Палама.
В межах неопатристики були відроджені та переінтерпретовані всі варіанти патристичного осмислення феномену богопізнання. Найбільшого поширення набули неопаламіти, які вважали способом істинного богопізнання «досвід», що включав у себе різні елементи надприродних знань: відчуттів, особистих переживань, надприродних осягнень розуму. Але великого поширення набули і погляди православних екзистенціалістів, що на новому ґрунті розвивали інтуїції Григорія Ниського і Сімеона Нового Богослова. Акцент на природному і надприродному інтелектуальному пізнанні робився Г. Флоровським, а його вчення знаходить послідовників і сьогодні. Зазначимо, що інтелектуалізм Г. Флоровського і його учнів походить не від Климента чи Оригена, а лише від Максима Сповідника. Неопатристичний інтелектуальний інтуїтивізм не приймає розсудкову апофатику Климента Олександрійського і вчення Оригена про споглядання сутностей. В той же час вчення Максима про природне і надприродне інтелектуальне споглядання повністю приймається і творчо розвивається. Розуміння надприродного характеру богопізнання у цілого ряду мислителів неопатристики привело до формування містичного інтуїтивізму, згідно з яким уподібнення містичного безпосереднього пізнання до звичайних видів пізнання є некоректним. Саме таким був висхідний пункт теорії теогносії Іустина Поповича. Синтез різних теологій, створений в середньовіччя Максимом Сповідником, надихнув Д. Станілоає. Всі варіанти теорій богознання, що створені в межах неопатристики, не лише укорінені в патричній традиції, але й інспіровані сучасною філософією. Обидва фактори є визначальними для конкретних неопатристичних теорій теогносії і для їх аналізу потрібні як ґрунтовні знання грецької патристики, так і сучасних гносеологічних концепцій.
Таким чином, в патристиці можна віднайти три теології, кожна з яких мала свою методологію богопізнання. Предметом пізнання виступає один й той самий Бог, але він пізнавався на шляху все більшої конкретизації − від загального знання про Бога, отриманого розумом, до загального теологічного знання, виведеного з Одкровення, і до особистого, надприродного містичного знання Бога. В патристиці існувало взаємне підтвердження теологій. Результат кожної теології мав узгоджуватися з результатом іншої теології й складати єдину систему взаємно узгоджених теологічних знань. Відповідно, треба розрізняти методології трьох теологій: природної − гіпотези про Бога вироблені розумом; догматичної − сприйняте вірою віровчення, що дане в Писанні, Переданні та вчительстві церкви; містичної − екстатичні переживання, з яких не можна виводити віровчення чи філософію.
Схема запропонована нами є певним спрощенням, моделлю. Однак вона дозволяє краще зрозуміти методологію святих отців як систему, цілісну і несуперечливу.
[1] Croce V. Tradizione e ricerca. Il metodo teologico di san Massimo il Confessore. Milano, 1974. Nichols A. Byzantine Gospel: Maximus the Confessor in Modern Scholarship. Edinburgh: T. & T. Clark, 1993. — p. 24-63.
[2] Meyendorff J. Byzantine Theology: Historical Trends and Doctrinal Themes. 2nd ed. rev. New York: Fordham University Press, 1979. р. 138-140.
[3] Meyendorff J. Byzantine Theology… р. 131-132.
[4] Meyendorff J. Byzantine Theology… р. 133-136.
[5] Pelikan J. The Christian Tradition: A History of the Development of Doctrine. Vol. 2. The Spirit of Eastern Christendom (600-1700). Chicago: University of Chicago Press, 1974. – p. 8-36.
[6] Минин П. Главные направления древне-церковной мистики. - Сергиев Посад, 1916. Переизд.: // Мистическое богословие. - К.: Путь к истине, 1991. - С.337-391.
[7] Garrigues J.-M. Maxime le Confesseur: la charité, avenir divin de l'homme. Paris: Beauchesne, 1976, p. 90-92.
[8] Daniélou J. Platonisme et théologie mystique: doctrine spirituelle de Saint Grégoire de Nysse. Paris: Aubier, 1944. – р. 103-115.
[9] Garrigues J.-M. Maxime le Confesseur: la charité, avenir divin de l'homme. Paris: Beauchesne, 1976, p. 91.