Ми, здебільшого, не замислюємося над тим, але Іван Вишенський чи не найбільш парадоксальна фігура в історії українського письменства. Парадокс перший – автор, який за життя не користувався популярністю, раптом у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. став відомим представником давнього українського письменства, ледь чи не першою його «зіркою».
Парадокс другий – Іван Вишенський, котрий сприймається (і цілком справедливо!) як борець проти унії, був найбільше розпропагований на греко-католицькій Галичині.
Його навіть вважають за походженням «галицьким письменником» (це вже третій парадокс). Хоча галицьких мотивів у його творчості небагато – і стосуються вони переважно пізнього періоду в житті цього автора, коли він опинився в Львові й на галицьких землях. Якщо ж говорити про ранній період творчості, то тут помітно над галицькими мотивами переважають мотиви волинські.
Ще один парадокс – оригінальних рукописів творів Івана Вишенського не зберіглося. А те, що дійшло до нас і вважається творами письменника, переважно стосується відносно пізніх рукописів ХІХ ст., значна частина яких належала… російським старообрядцям. Але якщо твори, котрі приписуються Івану Вишенському, належать йому, то вони могли зазнати трансформації під час переписування. Особливо це стосувалося старообрядницьких списків.
Зрештою (і це теж парадокс), ми навіть не знаємо справжнього імені «першої зірки» давнього українського письменства. Адже Іван, точніше Іоанн, – чернече ім’я. А щодо «прізвища» Вишенський, то сумнівно, що воно родове. Сам письменник підписувався «Іоанн з Вишні», іноді – «рекомий Вишенский».
Тобто «Іван Вишенський» ніби «псевдонім», запропонований дослідниками. І це псевдо настільки прижилося, що без нього не уявляємо український літературний канон.
Хоча сучасні дослідники переконують (чи то себе, чи своїх читачів) у тому, що Івана Вишенського добре знали за його життя, зокрема в кінці XVI – на початку XVII ст., це не зовсім так. Про нього, як письменника-полеміста, у XVII ст. мало згадували. Це засвідчують твори православних авторів та їхніх конфесійних противників. Так, у знаному уніатському трактаті «Совіта віна» («Подвійна вина»), виданого у Вільні 1621 р., перераховувалися імена найбільш відомих українських письменників того часу. Серед них ім’я Івана Вишенського відсутнє. Не потрапив він і до числа «нових докторів церкви східної», про яких вів мову Захарія Копистенський у своєму полемічному творі «Палінодія» (1619-1622). Не згадує Івана Вишенського й Мелетій Смотрицький у «Апології» (1628), де піддавалися критиці найбільш знані тоді православні полемісти. Твори Івана Вишенського не викликали резонансу, не ставали предметом дискусії.
Лише один (!) його твір був опублікований за життя письменника. Це – «Послання до князя К. Острозького», яке побачило світ у виданій у 1598 р. в Острозі «Книжці» (в 10-ти розділах). До того вказаний твір «губився» серед інших писань цього видання – послань патріарха Олександрійського Мелетія Пігаса. Щодо інших творів Вишенського, то вони існували в рукописах. До того давніх рукописних списків зберіглося небагато.
Згадки про Вишенського, які дійшли з далекого XVII ст., радше представляли його як православного традиціоналіста-аскета й церковного діяча. Саме таким він постає в «Совітуванні о благочестії» та в житії Іова Княгиницького. Отже, не письменник – а діяч. А якщо й письменник, то периферійний, твори якого знаходили розуміння й поширення переважно в середовищі православних традиціоналістів.
Вказана периферійність Вишенського мала низку причин. Це передусім крайній традиціоналізм, який поєднувався з християнським егалітаризмом, що не особливо імпонувало тогочасній освіченій публіці, яка часто-густо керувалася шляхетськими стереотипами.
Також ведучи мову про периферійність Вишенського, варто звернути увагу й на форму творів цього автора. У полеміці кінця XVI – початкуXVII ст. насамперед цінувалося широке богословське обґрунтування, оперте на відповідні церковні авторитети. Твори ж Вишенського не дуже нагадували богословські трактати. Це переважно послання, звернення. Вони мало вкладалися в межі «правил» тогочасної полемічної літератури. Навіть у творах, де Вишенський звертається до богословських питань (наприклад, у «Короткому повідомленні про латинські зваби»), він не стільки демонструє теологічну ерудицію, скільки повторює напрацювання тогочасних православних богословів, зокрема Василя Суразького.
Зрештою, причиною периферійності письменника був і стиль його життя. Адже творчий період Івана Вишенського пройшов на Афоні без інтенсивних контактів полеміста з тогочасними діячами української культури. Саме на Афоні були написані його основні твори, які він передавав на українські землі. Та й сам Вишенський не намагався брати активної участі в громадському й культурному житті України. Наприклад, відмовився співробітничати з Львівським братством, воліючи «втікати в пустинь».
Дехто з сучасних авторів, намагаючись довести популярність Вишенського в Україні на початку XVIIст., посилається на твір «Совітування о благочестії», який з’явився в середовищі луцьких братчиків у першій половині 20-их років того ж століття (ймовірно, в 1622 р.). Це була програма виходу Православної Церкви Русі (України й Білорусії) з кризи після відновлення в 1620 р. її єрархії. Ймовірно, автором цього твору був один із чільних діячів Луцького братства Ісакій Борискович, який тривалий час перебував на Афоні і, судячи з усього, непогано знав Івана Вишенського. У «Совітуванні…» пропонується повернути в Україну двох афонських руських ченців. Серед них називається Іван Вишенський. Але його ім’я стоїть на другому місці. Спочатку називається Кипріан, котрий був відомий як освічена людина, перекладач з латинської мови. Деякий час він працював під егідою Ісакія Борисковича в Дерманському Свято-Троїцькому монастирі. Отже, Кипріан, якого зараз знають хіба що спеціалісти-історики й філологи, був у той час був більш відомою особою, аніж Вишенський.
Зрештою, не варто переоцінювати значимість «Совітування о благочестії». Говорити про його популярність складно. Будучи написаний автором-афонітом, цей твір мав поширення серед крайніх традиціоналістів, які навіть серед прихильників православного благочестя не становили більшості.
Закономірним і показовим є те, що твори Вишенського, будучи малопоширеними в Україні, користувалися популярністю серед російських старообрядців. Саме старообрядці стали «проміжною ланкою», яка зберігала пам’ять про Івана Вишенського тоді, коли про цього автора в Україні забули. І старообрядці «донесли» цю пам’ять до ХІХ ст., допомігши «воскресити» цього письменника із забуття.
І ось Іван Вишенський, маргінальний письменник та діяч кінця XVI – початку XVII ст., у другій половині ХІХ ст. раптом стає визнаним класиком давньої української літератури, відсовуючи далеко на задній план полемістів, які справді на межі XVI-XVII ст. користувалися чималою популярністю.
Вперше серйозно на цього письменника звернули увагу у 1848 р., коли в Києві та Москві з’явилися публікації, де фігурувало ім’я Івана Вишенського. Ним зацікавилися такі українські дослідники, як Микола Костомаров та Пантелеймон Куліш. Останній навіть називав письменника «афонським апостолом». З 60-70-х рр. ХІХ ст. починається захоплення творчістю Івана Вишенського, у Росії публікуються його твори. Про нього пишуть О.Пипін, С.Лєбєдєв, архиєпископ Чернігівський Філарет, В.Завітневич, М.Сумцов, О.Огоновський, І. Житецький та інші. Переважно це були дослідники, які дотримувалися православного віросповідання. Іван Вишенський імпонував їм як людина, що захищала православ’я.
Однак до його творчості звертається на Галичині Іван Франко, котрий став активним популяризатором письменника. У 1895 р. він видав монографію «Іван Вишенський та його твори». На це дослідження написав ґрунтовну рецензію Агатангел Кримський, опублікувавши її в журналі «Киевская старина». Вказану рецензію під назвою «Иоанн Вышенский и его сочинения» варто розглядати як окрему розвідку, що не поступається повноцінному монографічному дослідженню. Кримський досить критично поставився до Франкової монографії. І, як на нашу думку, мав рацію. Незважаючи на критику Кримського, Франко (треба віддати йому належне!) з розумінням поставився до цих зауваг. Навіть своєму опоненту присвятив поему «Іван Вишенський», яку можна вважати однією з найкращих у поетичному доробку письменника. Саме Франко відіграв ключову роль у творенні міфу про Івана Вишенського як про видатного письменника-полеміста. Хоча його ставлення до цього автора не було таким вже й однозначно позитивним. Зрештою, за рівнем літературного таланту серед українських письменників-полемістів кінця XVI – початку XVII ст. Франко на перше місце ставив не Івана Вишенського, а… одного з архітекторів Берестейської унії Іпатія Потія. На жаль, дослідники й популяризатори творчості Франка, коли заходила мова про оцінку ним творчості Івана Вишенського, переважно акцентували увагу на позитивних оцінках, закриваючи очі на оцінки критичні.
Закономірно виникає питання: чому Іван Вишенський, маргінальний письменник кінця ХVI – початку ХVIІ ст., пізніше стає визнаним класиком української літератури, відсунувши на задній план відомих полемістів, наприклад, Мелетія Смотрицького? Частково цей феномен пояснив Кримський. Він вважав, що в другій половині ХІХ ст. чимало українських авторів народницького спрямування побачили в особі Івана Вишенського свого предтечу (до їхнього числа належав і Франко). В їхній уяві Іван Вишенський поставав як захисник простолюду, як людина демократичної орієнтації. Проте, окрім цієї, так би мовити, соціальної причини популярності Івана Вишенського, була й причина естетична. ХVI й ХVIІ ст. висували перед письменниками інші вимоги, ніж у ХІХ ст. Наприклад, популярні на межі ХVI-ХVIІ ст. «Книжиця» (в 6-ти розділах) Василя Суразького та «Апокрисис» Христофора Філалета у ХІХ ст. виявився творами нецікавими – так принаймні їх оцінював Франко. Вишенський був більшим «суб’єктивістом», ніж його ровесники, що бралися за перо. Саме завдяки цьому суб’єктивізму ним зацікавилися не лише дослідники, а й відносно широке коло читачів. Творчість цього письменника виявилася співзвучною епосі модерну.
Чимало уваги Івану Вишенському приділив Михайло Грушевський у своїй шеститомній «Історії української літератури». Цей видатний учений представляв згаданого письменника-полеміста як прогресивного автора, який знаходився під впливом реформаційних ідей. «Як мислитель і письменник, – писав цей автор, – він сформувався на писаннях і диспутах 1550-60-х років, в атмосфері широкій, відкритій впливам різних європейських доктрин. Позиція старовіра-консерватора, котру він зайняв у своїх писаннях, була позиція, прибрана принципіально, а не результат незнайомості його з сучасною західною культурою! Він вихованець реформаційної доби, тільки православний реакціонер у результаті, так, як Оріховський й інші ставали реакціонерами католицькими. Його різка, безоглядна негація – продукт реформаційного скепсису, а не безпосередньої православної традиції». Із цих слів складається враження, що Іван Вишенський є продуктом західних ідейних впливів. Натомість православна традиція в формуванні його поглядів відіграла маргінальну роль. Хоча насправді аналіз творів полеміста не дає підстав для подібних тверджень. Але теза Грушевського про реформаційні погляди Івана Вишенського, про помітний вплив на нього культури Заходу знайшла поширення в українському літературознавстві.
Спробу дати характеристику філософських поглядів Івана Вишенського зробив Дмитро Чижевський, який створив першу концепцію історії української філософії, представивши її в праці «Нариси з історії філософії на Україні». Вчений під впливом інших авторів вважав цього полеміста «найвидатнішим письменником» України кінця XVI–початкуXVII ст. Чижевський, на відміну від Грушевського, стримано оцінював вплив західної «латинської» культури на Івана Вишенського. Натомість він вказує на «мандрівництво» письменника-полеміста, пишучи про нього таке: «Єдино можливий стан християнина на землі – це бути «мандрованцем», «подорожнім» (Вишенський часто вживає це слово). До Вишенського також можна віднести фразу, яку дещо пізніше сказав Сковорода: «Світ ловив мене, та не впіймав». Цей світ, на думку Вишенського, є не тільки «містилищем гріха», а й перебуває у цілковитій і безумовній залежності від диявола». Чижевський провів ідейну лінію «від Вишенського до Сковороди». Ця думка набула поширення в українській гуманітаристиці. У 1972 р., за радянських часів, навіть вийшла колективна монографія під промовистою назвою «Від Вишенського до Сковороди». Іван Вишенській та Григорій Сковорода, власне, стали головними постатями української філософії періоду раннього модерну.
За радянських часів вийшло наукове видання творів письменника за редакцією І. Єрьоміна спочатку в Москві в 1955 р., а потім у Києві в 1959 р. Мало який з українських авторів удостоювався такої честі. Ці видання були надруковані великими накладами. А це свідчило, що радянські ідеологи санкціонували вивчення та популяризацію творчості й особи Івана Вишенського. Хоча, здавалось би, ця творчість, яка мала релігійний характер, суперечила атеїзму, що свідомо нав’язувався в Радянському Союзі.Така позиція щодо літературного спадку Івана Вишенського не була випадковою. У 1946 р. на Львівському псевдособорі була «ліквідована» Греко-Католицька Церква, що домінувала на Галичині. Дещо пізніше, в 1949 р., така «ліквідація» відбулася на теренах Закарпатської області. Однак у 50-их рр. в Західній Україні зберігалися «пережитки уніатства». Адже чимало греко-католиків пішли у підпілля. З ними радянській владі треба було вести боротьбу. А для такої боротьби добре підходила фігура Івана Вишенського. На прикладі цього письменника можна було показувати, що предки сучасних українців не хотіли приймати унію. Відповідно, заохочувалося вивчення творчості цього полеміста. Про Івана Вишенського писали літературознавці О.Білецький, С.Цимбалюк, Т.Скирда, П.Загайко, Ф.Шолом, С.Пінчук, В.Микитась, Л.Махновець, Д.Наливайко, В.Колосова, П.Яременко, В. Шевчук, а також дослідники філософської думки в Україні –В. Нічик, А.Пашук, І.Паславський, Я.Стратій та інші.Чимало з робіт цих авторів заслуговували й заслуговують на увагу. Але, зрозуміло, вони так чи інакше знаходилися в руслі тенденцій, прийнятних для радянських ідеологів.
Виходили також популярні видання творів Івана Вишенського. А в 1986 р. в київському видавництві «Дніпро» з’явився переклад творів цього письменника сучасною українською мовою, зроблений відомим письменником Валерієм Шевчуком.
Творчість Івана Вишенського вивчалася як у середній, так і у вищій школі. Він трактувався як одна з головних постатей нашого давнього письменства, що насправді (про це вже йшлося) не відповідало реальному стану справ.
За радянських часів цей письменник навіть став героєм низки творів художньо-літературного характеру. Так, йому поетичні твори присвятили Павло Мовчан («Слово І. Вишенського»), Михайло Чхан («Іван з Вишні»), Іван Нижник («Іван Вишенський»), Василь Симоненко («Пам’яті Івана Вишенського»). Спробами художнього втілення постаті Івана Вишенського в українській прозі стали твори Василя Шевчука («Битва, або Сім зваб ченця Івана з Вишні»), Юрія Хорунжого («Чернець і князь»), Григорія Книша («Магічний кристал») й Романа Іваничука («Манускрипт з вулиці Руської»).
Існували й інші засоби збереження пам’яті про Івана Вишенського в радянські часи. Його іменем були названі вулиці в окремих населених пунктах України. Спеціально витворювалася іконографія цього письменника – хоча ніяких прижиттєвих зображень чи опису його зовнішності не зберіглося. Всі «портрети» Івана Вишенського – плід уяви художників. Це також стосується його пам’ятника, який був відкритий у 1979 р. в місті Судова Вишня (автор проекту – Микола Бевз). Відповідно до версії Франка, Іван Вишенський народився саме в цьому галицькому місті. Правда, ніяких доказів на користь цього немає. Спорудження пам’ятника письменнику в Судовій Вишні за радянських часів не було випадковим. Воно цілком вписувалося в контекст радянської монументальної пропаганди. Адже пам’ятник противнику унії споруджувався саме на «уніатській території».
Показово, що саме під час нинішньої «гібридної війни» Росії проти України, 20 липня 2016 року, синод Української Православної Церкви (Московського патріархату) на засідання в Києво-Печерській лаврі канонізував Іоанна Вишенського в лику преподобного. Отже, цей письменник, який боровся проти унії, «латинського Заходу» та штовхав разом зі своїми соратниками Україну в обійми Москви, сьогодні теж прислужився «русскому міру».
…Коло замкнулося.
Питання, звісно, не стоїть, щоб затаврувати Івана Вишенського. Він лишиться знаковою постаттю в українській культурі кінця XVI– початку XVII ст.Постаттю непростою, що потребує вдумливого аналізу й оцінки. Однак варто відкинути міфи про полум’яного полеміста й показати, яке він справді займав місце в духовному житті України того часу.