Катерина ЩОТКІНА. — "Дзеркало тижня", № 22, 14-20 червня 2003 року
Місіонерський з’їзд УПЦ і «Фестиваль віри» в столиці нашої батьківщини відбулися один за одним. З’їзд пройшов тихо, з ухилом у споглядальність та інтелектуальність: бажаючі відвідали виставку «Православна Україна» й послухали лекцію диякона Андрія Кураєва. В усьому іншому рішення й перебіг обговорень Місіонерського з’їзду фактично залишилися поза увагою більшості громадян — «потенційних парафіян». Попри дві прес-конференції, гучні імена гостей, важливість події тощо, форум не був широко висвітлений пресою й не став, тим паче, предметом обговорення громадськості. Мені можуть заперечити, що з’їзд — справа внутрішньоцерковна, а отже, громадськості тут робити нічого. Що ж, можливо, це й правильно. Але така строкатість релігійних подій у Києві дала змогу принаймні порівняти методи, на які нині орієнтуються ті, хто покликаний нести нам Світло Істини. Упорядники «Фестивалю віри», як і належить, на відміну від упорядників Місіонерського з’їзду УПЦ, виявилися дуже демократичними — вони запрошували всіх. Реклама цього заходу зазивала звідусіль. Вона обіцяла кожному охочому свідчення чудесного втручання Бога Живого в долі людей, закликала відкрити для себе шлях істинний або просто послухати Міжконфесійний хор. Правда, заманливо? Здогадатися, що йдеться про неопротестантів (а саме — харизматичні церкви), можна було лише за стилістикою. А на це, погодьтеся, здатний не кожен бажаючий «змінити своє життя» в сенсі «пізнання істини». Те, що рекламодавець забув вказати себе в рекламі, напевно, результат його скромності, а не порушення закону про рекламу. А на «християнських сайтах» («Посольство Царства Божого», «МЦХЛ») можна було прочитати оголошення куди привабливішого змісту, хоч там не було жодного слова про «міжконфесійний хор»: «Це — більше, ніж конференція, це — більше, ніж євангелізація, це — досягнення міста для Христа». Далі «Фестиваль віри» названо «однією з найважливіших подій в історії України», пропонується бізнес-семінар «Помазані для бізнесу» з участю «приїжджої зірки» Еда Сільвозо, що збирається «навчати християнських лідерів, як впливати на різноманітні сфери бізнесу». А надалі для масового любителя й учасника пропонується Інститут Євангелізації, де обіцяють навчити не більше й не менше — «як докорінно змінити оточуюче їх суспільство». Такий ось стиль... Що ж, народ любить шоу й фестивалі. Таке вже воно, масове суспільство, — хліб йому подай і видовища. Напевно, це й вабить людину до таких акцій, бо тут видовищ хоч відбавляй і хліб у перспективі також наявний. Адже, виходячи з проповідей харизматичних «апостолів», Бога треба лише як слід попросити, чіткіше сформулювати запит, — і Він дасть. Звісно, за однієї умови — що ти «приймеш Бога Живого». Тобто ту версію віросповідання, яку тобі пропонують тут. А версія для нашої людини, переконаної в тому, що зробити власними руками й силами нічого не можна, вельми приваблива: замість давнього протестантського «працюй, працюй, працюй, і буде тобі за справами твоїми» — неопротестантське «проси, проси, проси — і буде тобі по молитві твоїй». Ну як же від такого відмовитися? Втім, у місіонерській стратегії церков харизматичного напряму в Україні останнім часом відбулися деякі зрушення. Пам’ятаєте, як часто ще кілька років тому вам здибалися на вулиці дівчата й юнаки з палаючими очима й одним і тим самим запитанням: «Ви читали Біблію?» Потім виголошувалася впевнена тирада, що якщо й читали, то нічого не зрозуміли, а тому приходьте до нас, і ми вам усе якнайдокладніше роз’яснимо. Ті, у кого слабкі нерви, шарахалися відразу — і це було тактично неправильно, бо відв’язатися в такий спосіб було нелегко. Міцніші вислуховували тираду до кінця, кивали головою, після чого милостиво відпускалися на всі чотири сторони. Треба сказати, певна кількість населення в такий спосіб залучалася в «общини» й «церкви». Останні два-три роки ситуація змінилася. Нині молоді люди не накидаються на вас у метро з пропозиціями. Тепер вам зі стовпів і рекламних щитів пропонують повчальні фільми (як правило, зовсім «нерелігійного змісту» — про наркоманію, скажімо, алкоголізм та інші болячки суспільства), фестивалі й молитовні зібрання чи — зовсім уже стримано — лекцію (а не проповідь) або зустріч «із цікавими людьми». Період «лобового місіонерства» дійшов кінця. По-перше, мабуть, цей метод став малоефективним з огляду на свою масовість і безадресність: основну кількість тих, хто «мав потребу й не знаходив» без випадкової підказки, було охоплено в перші кілька років «стихійної євангелізації». По-друге, такі методи викликали ворожість в інших релігійних груп і відторгнення в людей, котрі небезпідставно сприймають подібне «вербування» як тиск. Зовсім інша річ фестивалі, фільми та лекції... Напередодні «Фестивалю віри» «головний спікер фестивалю» «апостол» Ед Сільвозо виклав українським колегам своє бачення нової місіонерської стратегії. Вона побудована на подоланні тієї ізоляції, в яку послідовники цього вчення самі загнали себе, наївно й водночас досить агресивно вказуючи на свою «обраність» на тлі всіх інших, котрі перебувають у «лапах диявола». Зрозуміло, коли хтось заявляє вам у відповідь на ваші, як вам здається, доречні зауваження, — «відринь від мене, дияволе» — це фактично початок кінця ваших стосунків із цією людиною. Принаймні на теми релігії ви з нею не говоритимете точно. Але якщо людина буде просто приходити до вас у домівку в скрутну хвилину і смиренно проситиме у вас дозволу помолитися за вас, вашу сім’ю, вашу дитину, зцілення хворого й т.п. — це зовсім інша річ! А Бог, як запевняють адепти, обов’язково відгукнеться на молитву, бо «любить робити дива для грішників». Тобто моліться, але не забувайте, що перед вами грішник і що робите ви все це заради того, аби грішника цього «навернути». Зцілення хворого й поліпшення стану вашого «клієнта» — не мета, а засіб. З одного боку, адепти не втрачають виплеканого відчуття «обраності» на тлі «грішників», тобто всіх тих, хто не пройшов, як мінімум, «водного хрещення» (не плутати з хрещенням у канонічному православ’ї та католицизмі) — відчуття, необхідного для масової місіонерської діяльності; з іншого ж боку, завдяки легкій формі лицемірства долається відчуженість «обраних» від «грішників». Ясна річ, усім іншим церквам — і передусім канонічним — доводиться вигадувати власні стратегії боротьби з «конкурентами». Про те, що традиційні церкви не проповідують або проповідують недостатньо, останнім часом почали говорити навіть самі церковники. Конференції й семінари, присвячені питанню поширення сект в Україні, тепер час від часу об’єднують за одним столом католиків і православних. Проте Перший усеукраїнський місіонерський з’їзд УПЦ, який не заявив, на відміну від «Фестивалю віри», про себе як про «найважливішу подію в історії України», посідає особливе місце в низці подібних подій і відкриває, можливо, нову сторінку в історії цієї конфесії. Бодай тому, що УПЦ тим самим визнає необхідність у місіонерській діяльності (тобто наверненні та залученні до церкви) в Україні. Церква «пригадала», що її завдання — не «застовпити» частину суші як «канонічну територію», а ще й певним чином цю ниву обробляти. Інакше цю частину суші однієї чудової миті в неї виб’ють з-під ніг. Можливо, такі явища, як «фестивалі віри», поруч із «уніатською експансією» й «поширенням розкольництва», підстьобують. Своїм місіонерським з’їздом УПЦ фактично визнала: Україна лише формально виступає в ролі «канонічної території», залишаючись при цьому стихійно християнською, тобто сумнівно церковною. За своїм звичаєм, УПЦ не оминула тему «посилення позицій» у державі. У рамках місіонерської діяльності, приміром, передбачається «вести діалог із вищими органами влади, результатом якого має стати усвідомлення останніми неспростовного факту, що єдина канонічна Православна церква є консолідуючою силою суспільства, особливо за відсутності державної ідеології». Така ось «місія у владі» як гідна заміна (чи роль?) департаменту державної ідеології — чесно й без натяків. Можна скільки завгодно сушити голову, навіщо церкві визнання влади, якщо в неї буде вплив на уми народу, отриманий у результаті активної місіонерської діяльності, — тут уже владі саме час просити в церкви визнання себе самої. Чи то від власного комплексу не втечеш — усім нам треба, аби було «з дозволу місцевкому й культпросвіткомісії», чи то сподівається УПЦ на підтримку держави у власне місіонерській діяльності. Інакше навіщо б їй, «спираючись на досвід провідних країн світу (яких?)» просити народних депутатів «визнати й законодавчо визначити особливий статус Української Православної Церкви як Церкви більшості населення і традиційної релігії»? Чи справді це вже «Церква більшості населення», чи це заявка на майбутні успіхи місіонерської діяльності? І це не всі запитання, які виникли в автора під час читання «рекомендацій і пропозицій Місіонерського з’їзду УПЦ». Приміром, не менш цікаво те, що УПЦ орієнтує своїх майбутніх місіонерів і катехітів на регіони з активною інославною прозелітичною діяльністю. Здавалося б — цілком симпатичне рішення. Втім є одне маленьке «але»: під поняття «інославної прозелітичної діяльності» з однаковим успіхом підпадає як проповідництво неопротестантів, так і діяльність греко-католиків, УПЦ КП. Тому з такої загалом непоганої пропозиції може виникнути черговий розбрат між цілком традиційними й канонічними церквами. Чи пропозиція про створення комісії з «представників традиційних конфесій» і юристів державно-церковної ради, яка проводила б експертизу статутів і віровчень новітніх релігійних утворень до реєстрації. Хай там як, а з погляду послідовників одного віровчення інше віровчення завжди виглядатиме сумнівно. Тому така комісія «з представників традиційних конфесій» навряд чи вписується в концепцію свободи совісті й віросповідання. Пропозиція про інтеграцію церковної та світської педагогіки здається сумнівною на тлі статті Конституції про принцип світськості освіти. А що означає відкриття «православних магазинів, зокрема книжкових, дитячих і т.п.» — залишається лише здогадуватися. Частину пропозицій з’їзду можна тільки вітати. Такі, як створення мережі центрів із профілактики алкоголізму й наркоманії, підтримка нових форм проповіді серед молоді, нагадування про проведення бесід перед Таїнствами й важливість проповідування під час обрядів. Особливо хочеться відзначити й визнати давно назрілими прохання до священнослужителів роз’яснювати принцип «місіонерської приязні», нагадати віруючим, що від їхнього ставлення до «випадкових гостей» церкви залежить подальше церковне життя неофіта. Пригадайте, скількох із ваших знайомих зміїне шипіння бабусь із приводу відсутності хустинки чи наявності джинсів відвернуло від православної церкви раз і назавжди. Не оминув з’їзд увагою й таких питань, як поведінка й висловлювання священиків, соціальне служіння, розвиток сектології. Зовсім ідилічно звучить сентенція про «можливості й доцільність співпраці з католицькими і лютеранськими фахівцями в галузі сектології». Чи залишаться ці «рекомендації та пропозиції» кабінетним рішенням, чи наполегливо втілюватимуться в життя — покаже час. Погодьтеся, «нагадати, рекомендувати, визнати доцільним» — це ще не означає діяти в зазначеному напрямі. А наш «стихійний християнин», житель певної «канонічної території», досі ніким до пуття так і не освоєної, як і раніше, переважною більшістю стоїть перед вибором шляху. І в канонічного християнства в сучасних умовах становище нелегке. Бодай тому, що ліберальні цінності, які так приваблюють нашу людину, постійно віддаляються від тих, які проповідує церква. А ще тому, що в масовому суспільстві популярні масові жанри, узяті на озброєння неорелігіями, а канонічне християнство, залишаючись релігією особистою, не поспішає модернізувати методи впливу на мінливу людину. А вони либонь застарівають. Тобто питання місіонерської діяльності церкви — і зокрема на власній «канонічній території» — актуальне як ніколи. А не за горами з’їзд Свідків Єгови...
http://www.dt.ua/3000/3690/38797/