Василь Дядинюк (1900–1944) – один із числа учнів школи О.Новаківського, які завдячують Митрополитові Андрею не тільки свій європейський професійний вишкіл, але й можливість цікавої творчої праці у Львові.
Джерело: Zbruc
Був він мистцем трагічно короткого і незвичайного життєвого шляху. Доля дарувала йому різнобічний талант, гострий розум, невичерпну творчу енергію, великих учителів та меценатів і, врешті, – інтенсивне життя у мистецтві – життя, яке залишило помітний слід у мистецькому кшталті Львова і, загалом, у вітчизняній художній культурі першої половини ХХ ст. За висловом одного із сучасників, Василь Дядинюк репрезентував у своїй особі «тип нового українця повоєнної доби: вразливий, амбітний, повний особистої і національної гідности та гарячий український патріот».¹
У мистецьких змаганнях цього художника чи не найяскравіше відобразився увесь творчий неспокій епохи міжвоєнного двадцятиліття в Галичині, притаманні їй шукання, роздоріжжя, невдачі та завоювання. У своїй творчій практиці він не хотів пасивно наслідувати малярські засади вчителів і наполегливо шукав власної сучасної форми малярського вислову, прокладаючи таким чином несходжені шляхи в українському мистецтві міжвоєнного двадцятиліття.
Провидіння призначило В.Дядинюкові долю художника, здається, ще від колиски. Народився він 01.01.1900 р. у с. Лучинці Могилівського повіту на Поділлі у потомственній родині художників, де дід і батько займались церковним мистецтвом – будівництвом храмів, іконописом, різьбою та позолотою іконостасів. Ще хлопцем, допомагаючи батькові, перейняв від нього добрі професійні навики праці у різних художніх техніках. У роки Першої світової війни юнак просто з гімназійної лави вступив у ряди армії УНР. Під час визвольних боїв за Українську Державність дістав звання хорунжого та відзнаку «Хрест Залізного Стрільця».² У 1920 р. разом із рештками армії УНР був інтернований табору військовополонених у Каліші (Польща), де він активно показав себе як художник.
У 1924 р. В.Дядинюк прибув до Львова з наміром розпочати мистецькі студії. Впродож 1924-1926 рр. навчався у Мистецькій школі Олекси Новаківського, яка діяла тоді у системі Українського Таємного Університету, як окремий мистецький факультет т.зв. Української Таємної Політехніки. Тоді ж зустрів своє велике романтичне кохання – товаришку по школі, чарівну Ольгу Козакевич, доньку самбірського судді і талановитого самодіяльного художника. Лекції з історії світового мистецтва читав тоді у школі сам Митрополит А.Шептицький, який завважив праці обдарованого юнака. «Я звернув на себе увагу Їх Ексцелєнції Митрополита графа Андрея Шептицького, – згадував художник,– який від сього моменту дуже щиро став мені на допомогу в малярській науці»³. Фактично, долею цього художника Митрополит опікувався аж до 1944 р., коли Дядинюк, щоб уникнути сталінських репресій, змушений був разом з дружиною покинути рідну землю, виїжджаючи на Захід. Сьогодні лише літературні джерела, а також чисельні листи В. Дядинюка до Митрополита, що зберігаються в Центральному Державному історичному архіві України у Львові, розкривають картину довголітніх довірливих взаємин та плідної співпраці художника з Владикою Андреєм.⁴
В 1926 році Митрополит фінансує виїзд Дядинюка разом з іншими учнями школи на літні пленерні студії до гірського гуцульського села Космач. Там молодого художника, вихідця зі степових східноукраїнських теренів, глибоко вразила краса гірської природи та самобутність народного побуту Гуцульщини. У Космачі він багато малював. Один із творів того часу – акварель «Гуцулка» (1926 р.) засвідчує в молодому художникові зріле почуття стилю і талант портретиста, що вміє передати характер людини та відчути своєрідність етнічного типу гуцулів. Повернувшись до Львова, вдячний мистець пише листа до Владики, який тоді перебував на лікуванні в Карлсбаді: «Ваша Ексцеленціє! Незмірну, попросту не до висказання подяку приношу Вам за Вашу велику допомогу на моєму шляхові до найвижчої і дуже глибоко захованої ідеї – науки, штуки малярської….Побутом в Космачі і переведеними там студіями мені знову отворилися очі до дальших дверей»⁵.
У Львові Дядинюк бере діяльну участь в підготовці першої звітної виставки учнів школи Новаківського, що відкрилась 1926 р. в Академічному домі.⁶. Показані тоді його 35 олійних творів, – олійні студії з Космача, портрети (доктора Мар’яна Панчишина, тестя Володимира Козакевича), натюрморти, графіка та декоративні начерки,– отримали схвальні відгуки у львівській пресі. Восени того таки року він з великим успіхом експонує свою персональну виставку у Коломиї. Слід завважити, що на тлі інших учнів у школі Новаківського Василь Дядинюк дуже скоро виділився доброю, здобутою ще від батька, рисунковою і технічною вправністю: майстерно володів розмаїтими мистецькими техніками, мав опінію прекрасного копіїста, вмілого наслідувача різних історичних стилів та виконавця першорядних реалістичних портретів.
Щоправда, лекції у школі Новаківського В. Дядинюк, зайнятий працею над різними замовленнями, не відвідував регулярно, все ж його владно притягувала сюди атмосфера молодого творчого ентузіазму, що панувала у колективі учнів школи. Відразу примкнув тут до грона найрадикальніше налаштованих юних шукачів нових доріг у мистецтві, таких як С. Гординський, В. Ласовський та В. Гаврилюк. «Ми вели оживлені і часто завзяті суперечки про мистецтво, його традиції та особливості нових течій в мистецтві», – згадує Святослав Гординський.
У навчальній програмі школи Новаківського найбільше цікавили Дядинюка лекції з рисунку, водночас він цілковито не сприймав малярського інтуїтивізму та символізму вчителя, вважаючи їх вчорашнім днем у мистецтві. Шукав для себе осмисленої малярської системи, опертої на тривких формальних засадах та національних традиціях, переосмислених в дусі сучасності. Це спричинило його зацікавлення т. зв. «неовізантійським стилем», що базувався на формах давньоукраїнського іконопису. Впродовж року (1926-1927) він вивчає у Львові техніку темперного іконопису у Петра Холодного та різні техніки естампної графіки у його сина П. Холодного-молодшого.
Переконавшись в добрих технічних навиках і здібності юнака до копіювання, Митрополит в 1927 р. фінансує його поїздку на два місяці до Вільно для копіювання серії портретів українських владик XVII-XVIII ст. у тамтешньому Василіянському монастирі. В.Дядинюк виконав тоді для Владики сім копій єпископських портретів, постійно звітуючи своєму меценатові у листах про хід роботи. В одному із листів він, сповнений вдячності за прихильну увагу Владики, писав: «Нехай буде благословенний той фатум (себто збіг драматичних обставин – Л.В.), що привів мене до стіп Вашої Ексцеленції⁷.
Згодом, в тому ж 1927 р. Митрополит знову за свій кошт виряджає здібного юнака на піврічні «артистично-малярські студії» до Італії, фінансуючи щомісячно (по 350 доларів) його поїздку з умовою, що половину того терміну художник присвятить копіюванню «деяких праць для Митрополичої Палати та Національного Музею у Львові»⁸. Художник побував тоді в Римі, Флоренції, Асижі, Равенні, Падуї та Венеції. Захоплений мистецькими пам’ятками Риму, він у листі до Митрополита дякує йому «за можливість побачити таку неймовірно Величну Штуку», за новий для нього «казковий світ, де кожен закуток заповнений шедеврами світового мистецтва»⁹. У Ватиканській галереї Дядинюк виконує для Митрополита копії фресок Мелоццо да Форлі, а у Флоренції в музею Сан Марко – копію композиції «Розп’яття» Фра Беато Анжеліко і пише у листі, що щасливий «віддячитись працею Ексцеленції за ту неймовірно велику і щиру батьківську опіку, якою я вже скористався»¹⁰. Зіткнувшись в Італії із ранньоавангардовими напрямками у тогочасному європейському мистецтві, – футуризмом, кубізмом, конструктивізмом, В. Дядинюк спочатку пережив внутрішнє сум’яття, роздумуючи над вибором власної творчої дороги та над подальшими шляхами розвитку українського мистецтва. «Куди іти і звідки починати нам, українцям? – запитує він у листі до свого близького приятеля і товариша С. Гординського. – Хіба ж не з Парижу, бо він лише для французів, та ж не з німецького Берліну або з Риму… Все бачити нам конче необхідно, … але, навчившись, – перетворити себе для Києва, столиці нашої, і стати для нього зрозумілим так, як для парижан – Пікассо». З тієї італійської поїздки Дядинюка зберігся прекрасний олійний пейзаж – «Краєвид в Монте Пінчіо. Рим»,1927р. (збірка НМЛ), – сповнений якоїсь особливої чистоти і строгості просторово-пластичних характеристик та свіжості сріблясто-блакитного колориту.
На початку жовтня 1928 р. В.Дядинюк, як стипендист Митрополита Андрея, виїжджає на подальші мистецькі студії – того разу до столиці світового мистецтва – Парижу. За ним, також на стипендію митрополита приїжджає його товариш по школі Новаківського – Михайло Мороз¹¹. Обидва разом з Гординським замешкують тут в одному ательє і напружено працюють над собою. У музеях та чисельних галереях Парижа жадібно вбирають в себе досвід великих майстрів світової класики. Василь Дядинюк, впродовж цілого навчального року (з 1928 по 1929 ) студіює згідно з волею Митрополита у Вищій Національній школі мистецтв і промислу («Сonservatore National del Arts et Metiers») та періодично відвідує лекції у приватній «Академії Жульєна». При тому він постійно підтримує листовний зв’язок з Митрополитом, пише йому у листах про своє несприйняття модного тоді у Парижі авангардового «штукарства»¹², повідомляє про життя колонії українських художників, про спільні плани з ними і заходи щодо заснування у Парижі «Спілки Українських Мистців», в якій його призначено членом управи та секретарем та про наміри цієї Спілки влаштувати у Парижі виставку творів О. Новаківського, П. Холодного і Г. Нарбута.
В одному з листів Василь Дядинюк (у відповідь на якусь попередню розмову з Митрополитом) докладно описує свій проект структури майбутньої «школи декоративного мистецтва у Львові»¹³. Ймовірно, це була відповідь висловлену Митрополитом пропозицію молодому художникові очолити у Львові школу релігійного малярства. В цьому ж листі В. Дядинюк приводить вражаюче пророчі слова Митрополита Андрея: «Я завжди буду пам’ятати слова Ексцеленції, сказані на погребі єпископа Боцяна: «Не здобудете нічого, доки не будете вміти жертвувати собою во ім’я ідеї” (виділення наше – Л.В.). Таким чином молодий художник засвідчує свою принципову національно-культурну і духовну солідарність з поглядами Владики Андрея, якого у своїх листах називає своїм духовним батьком і вкінці завжди підписується: «Ваш вірний і вдячний син».
Впродовж року навчання у Парижі В.Дядинюк виконав для Митрополита у паризьких музеях низку копій із творів Белліні, Тіціана, Леонардо да Вінчі та один із кращих творів Фра Беато Анжеліко – «Зняття з хреста».¹⁴ Ці копії були для нього серйозною школою професійної майстерності. В них осягав інтимні секрети старих майстрів. Кілька цих копій, як стверджував згодом С. Гординський, постійно прикрашали стіни зали конференцій у Митрополичих палатах у Львові¹⁵.
Одночасно із копіюванням Дядинюк виконує у Парижі ряд самостійних олійних творів, які засвідчують певний вплив на нього пластичних ідей неокласицизму. Серед них – позначений прецизійною, майже скульптурною пластикою «Автопортрет. Париж», 1929 р. (збірка Національного Музею у Львові) та натюрморт «Тюльпани і примула», 1929 р., подарований згодом в знак вдячності Митрополитові А.Шептицькому¹⁶. Тоді ж митець розпочав свої експерименти у графіці, виконавши конструктивістську обкладинку до збірки поезій Є.Маланюка «Земля і залізо». Проте, як слушно завважив свого часу С.Гординський, Дядинюк ніколи особливо не ангажувався в модерні напрямки, хоч дуже часто користувався їх формальними засобами. У Парижі його твори успішно експонувались на виставках, зокрема, на експозиції «Товариства французьких художників» у салоні Гран-Палє (1928-1929рр.).
Влітку 1930 р. В.Дядинюк разом зі своєю молодою дружиною Ольгою Козакевич-Дядинюк знову відбуває у подорож на кошти Митрополита до Німеччини. Тут, перебуваючи впродож двох місяців у Дрездені, він виконує на замовлення Владики ще шість копій, серед них – твори таких відомих майстрів пензля як Мурілльо, Беноццо Гоццолі, Рембрандт, Рубенс, а Ольга Дядинюк – копію композиції Пуссена «Спляча Венера»¹⁷.р
Працюючи у Дрездені, В.Дядинюк прагне осмислити здобутий ним під час європейських студій творчий досвід. «Ця нова моя подорож, – пише він у листі до Владики, – знова відкрила мені новий і ширший діапазон в погляді на річі малярства»¹⁸.
На Батьківщину після закордонного стажування він повернувся наприкінці 1930 р. будучи вже вповні зрілим, професійно вишколеним мистцем. Добра обізнаність із технічними засобами та образною мовою старих і сучасних майстрів дозволила йому з великою артистичною свободою оперувати у власній творчості розмаїтими стильовими формами та техніками малярства – від імпресіоністичного пленеризму, неокласицизму та експресіонізму до монументальних невізантійських форм, збагачених тогочасними напрацюваннями авангарду.
У Львові він розгортає активну працю як художник-монументаліст, іконописець, книжковий графік, портретист та автор ряду цікавих проектів у царині промислової графіки і сучасного ужиткового мистецтва.
За порівняно короткий час довоєнних двох двадцятиліть творчої праці в Галичині Василь Дядинюк залишив тут яскравий незатертий слід. Здобув собі опінію першорядного портретиста, пензлю якого належить ціла галерея майстерних портретів визначних достойників української церкви, політичних та культурних діячів¹⁹. Це, передусім, два, на жаль, знищені тоталітарним режимом портрети (акварельний та олійний) його мецената і духовного патрона Митрополита А.Шептицького, та першорядної майстерності психологічний портрет брата Владики – ігумена Студитського монастиря о.Климентія Шептицького (1930 рр.);²⁰ також портрети станіславівського єпископа Григорія Хомишина (1931 р.) та о. Тита Войнаровського (1930 рр.),- розпорядника митрополичих маєтків. У Львові Дядинюк створив також портрети ряду світських осіб: визначного політичного діяча Галичини, голови уряду ЗУНР – Костя Левицького (1938 р.), відомого поета, публіциста, сотника УГА – Остапа Луцького (1935 р.), портрети директора банку «Дністер» Степана Федака та професора С.Смаль-Стоцького, вченого-мовознавця, педагога і політичного діяча, що був свого часу головою Бойової Управи УСС та послом від ЗУНР у Празі. Всі ці портрети свідомо виконані художником у традиційній реалістичній манері з майстерною психологічною характеристикою зображених осіб. В них Дядинюк виразно опонує популярним у його час впливам різних авангардних течій, передусім, експресіонізмові, протиставляючи формальній деструкції та композиційному хаосу професійну дисципліну реалістичного методу. Водночас, в інших своїх творах В.Дядинюк залюбки використовував розмаїті сучасні стилеві форми, манери та техніки.
В його доробку зустрічаємо низку пленерних пейзажів, виконаних в імпресіоністичній манері («Космач», 1931 р., «Львівський закуток» 1930 рр., «Краєвид з деревами», 1930 р. – всі у львівських приватних збірках), натюрморти, характерні здебільшого, своєю неокласичною, чіткою, не раз аж сухуватою пластикою («Яблука, помаранчі та шоколад»,1930 р. «Натюрморт з палітрою»,1943 р. та ін.), також алегоричні композиції, як наприклад, виконана в гротесковій, експресивній манері «Муза мистецтва» 1930 р.
У 1930-1933 рр. В. Дядинюк з ініціативи Владики Андрея провадив у Львові при монастирі оо.Студитів школу релігійного малярства, значно удосконаливши її програму введенням нових теоретичних і практичних дисциплін²¹. З цієї школи вийшло безліч відомих згодом іконописців, серед них монахи-студити – Ювеналій. Мокрицький, Філотей Коць та Мар’ян Пігель (у світі – Михайло Пигель, згодом – головний охоронець Національного музею у Львові²².
Багато і охоче працював Дядинюк також у царині книжкової графіки. Йому належать низка обкладинок до галицьких книжкових видань 1930-х років, зокрема, до серії книжечок для народу, що їх випускало у світ видавництво «Око» під керівництвом Осипа і Олени Кузьмів та оформлення видань О.Кисілевської і Наталени Королевої²³.
Досить активно працював Дядинюк і як художник ужиткового мистецтва. Він виконував проекти килимів для фабрики Хамули²⁴ і порцелянового посуду, вміло стилізуючи народні форми та традиційну орнаментику Гуцульщини і Полтавщини в дусі контруктивізму. Ці його ужиткові проекти репродукувались в 1930-х роках на сторінках популярного жіночого журналу «Нова Хата», як взірець сучасного переосмислення українських традицій в прикладному мистецтві, що розвивалось тоді під девізом творення національного стилю в сучасному міському побуті.²⁵
В 1930-их роках Дядинюк також активно виступав на сторінках галицької преси як критик і публіцист²⁶.
Та чи не найбільшу увагу у своїй творчості тих 1930-х років Василь Дядинюк уділяв релігійному малярству. До праці у цій ділянці усіляко спонукав свого вихованця його щедрий меценат Митрополит А.Шептицький, відомий як послідовний прихильник в сакральному мистецтві новітнього монументального стилю, опертого на вікових традиціях давнього українського іконопису. На той час (в 1930 р.) відійшов у вічність, перебуваючи тимчасово у Варшаві, один із найбільш авторитетних тоді в Галичині майстрів монументального церковного малярства – Петро Холодний-старший. У Львові після його смерті залишилась недокінченою розпочата ним велика мистецька праця, а саме, задумане ним величезних розмірів монументальне панно-семискладень на тему страстей Ісуса. Христа, – т.зв. «Божий Гріб», що мав виставлятися щорічно у Великодню п’ятницю над плащаницею у вівтарі старовинної Трьохсвятительської каплиці при Успенській церкві у Львові. П. Холодний встиг виконати лише дві фланкуючі ікони цього семискладня – «Моління о чаші» та «Жони-мироносиці» – кожна розміром 2х1.7 м. Виконання решти запланованих п’яти композицій (тих же розмірів) було доручено Василю Дядинюкові з ініціативи тодішнього пароха Успенської церкви о. Дам’яна Лопатинського, між іншим великого ентузіаста мистецького оздоблення ввіреного йому храму. Впродовж 1931 року В.Дядинюк завершив працю над замовленими йому іконами – «Христос перед Пилатом», «Несіння хреста», «Розп’яття», «Покладення до гробу (Пієта)» та «Зішестя до пекла». Вже 26 квітня 1932 р., у Страсну П’ятницю «Божий Гріб» кисті обидвох художників було вперше встановлено при плащаниці у Трьохсвятительській каплиці в Успенській церкві²⁷. Виконані В.Дядинюком ікони дещо відрізнялися від рафінованих, каліграфічно-вишуканих композицій П.Холодного, перейнятих духом епохи символізму та модерну. Порівняно з ними твори В. Дядинюка були витрамані в більш суворих, модернізованих формах іконної пластики. В них традиційна візантійсько-руська іконографія сюжетів, та монументальні форми давньоукраїнського іконопису були помітно забарвлені впливами тогочасної естетики конструктивізму.
В 1933 р. В. Дядинюк на замовлення церкви виконує ще дві ікони для «Божого Гробу», а саме – «Моління о чаші» та «Жони Мироносиці». Вони зайняли місце вже існуючих двох одноіменних творів П. Холодного. Від того часу увесь ансамбль «Божого Гробу» належить виключно пензлю В. Дядинюка. Серед сучасних йому знавців та критиків ця праця викликала контраверсійні оцінки: одні, як, наприклад, тонкий естет та цінитель мистецтва Юрій Марачевський відгукувались про неї вкрай негативно, інші ж, як С.Гординський – схвалювали. А загалу прихожан ця праця завжди подобалась: вона імпонувала всім величавою монументальністю форм та гармонією сильних барвних контрастів, які в оточенні старовинних сивих мурів церкви, при світлі свічок справляли сильне враження.
Іншою працею, що її В.Дядинюк виконав тоді для Успенської церкви, були три вітражі на вікнах центрального трансепту храму. Петро Холодний, який дуже успішно розпочав цю працю, встиг виконати лише три із задуманих ним шести вітражних композицій, із них найбільш знана «Покрова Богородиці» у великому фронтальному вікні вівтарної частини храму та «Князі» і «Фундатори церкви» на бокових стінах. В. Дядинюк, продовжуючи цю працю П. Холодного, дотримувався у своїх вітражних композиціях його образного та стилевого задуму.
Працями для Успенської церкви В.Дядинюк завоював собі загальну опінію одного із провідних майстрів сучасного сакрального мистецтва Галичини, що було представлене тоді вже цілою плеядою поважних художників, починаючи від М. Сосенка, М. Бойчука, П. Холодного-старшого, до молодших мистців, таких як М. Осіньчук, П. Ковжун, П.Холодний-молодший, В. Крижанівський, М. Стефанович-Ольшанська, Д. Магалевський та ін.
Серед церковних праць В.Дядинюка того часу слід згадати його виконану в строгих, дещо модернізованих іконописних традиціях композицію «Успіння Богородиці» (1932 р.) для церкви с.Страдч біля Львова та іконопис катедрального собору у Стрию²⁸, а також, розпочату в 1943 р. за сприяння Митрополита Андрея сумісну працю Василя Дядинюка з Михайлом Дмитренком над картонами для поліхромії церкви Благовіщення у містечку Городок на Львівщині. Ця праця, на жаль, не була завершена через події світової війни, хоча вже від початку заповідалась як оригінальне явище нового українського монументального малярства. Не випадково, як згадують сучасники, «цими проектами дуже цікавився Митрополит Андрей Шептицький, який завжди закликав мистців повертатися до великих традицій і який був до деякої міри моральним батьком неовізантизму»²⁹.
Все ж вершиною зрілої творчості Василя Дядинюка стала серія із двадцяти великих за розмірами монументальних портретних композицій з Княжої та Гетьманської доби під назвою «Володарі України»³⁰. Портрети ці, замовлені художникові американським мільйонером Яковом Макогоном завдяки рекомендації Митрополита Андрея, згідно задуму сторін мали експонуватись на виставках, зорганізованих т.зв. «Українськими Пресовими Бюрами» в різних столицях Європи з метою популяризації української культури. В.Дядинюк, як було домовлено у контракті з Я.Макогоном, виконав 2 цикли історичних картин-портретів: один із княжих часів (образи українських князів – Олега, княгині Ольги, Володимира Мономаха, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Ярослава Осмомисла, Романа Галицького та ін.), а другий із козацької доби (портрет гетьмана Кирила Розумовського та ін.). Всього у цій серії художником було виконано 34 твори: 20 великих композиційних портретів і 14 менших студій. Пізніше подружжя Якова і Сюзанни Макогонів передали цю портретну серію В.Дядинюка в дар для Українського Інституту Америки у Нью-Йорку, де ці твори вперше поза межами України були експоновані на виставці 1979 р.³¹ У формальному рішенні цих історичних портретів В.Дядинюк відмовився від традиційного в цьому жанрі реалізму і звернувся до прикметних українській національній традиції стилевих форм іконопису, збагачених мотивами народної орнаментики та злегка стилізованих в дусі конструктивізму.
Працюючи над цією серією у Парижі в 1933-1935 роках, Василь Дядинюк вів жваву переписку з Владикою Андреєм. В одному із листів він пише: «Спаси Біг за останню гарячу рекомендацію до Впов. П.М. (Макогона – Л.В.), бо лише завдяки їй я став сьогодні в Парижі на порозі нового життя, маючи можність виявити себе в своїй творчости з неограниченими перспективами на майбутнє»³² .
Повернувшись наприкінці 1935 р. до Львова, Василь Дядинюк розпочав працю над другою версією князівських та гетьманських портретів. Як видно із згаданого вище листа до Митрополита, митець ще в Парижі задумував поповнити цю серію п’ятьма композиціями «з останньої визвольної доби» і завершити її алегоричною постаттю Владики Андрея. На жаль, через війну і передчасну смерть не завершив свого цікавого задуму. Встиг виконати лише дев’ять композицій із серії «Володарі Княжої доби», яку згодом закупив інженер Лев Яцкевич із Філадельфії³³.
В цих творах художник реалізував своє творче кредо і результат довголітніх роздумів над проблемою формувавння сучасного національного стилю в Україні. Не сприймаючи ні експресіонізму свого вчителя О. Новаківського, ні сучасного йому західного авангарду³⁴, він у своїй монументальній портретній серії «Володарі України», фактично, створив новий на той час тип історичного портрета, в якому творчо поєднав традиційну стилістику давнього іконопису з новітніми змодернізованими декоративними формами.³⁵
В 1930-их роках Дядинюк, опріч інтенсивної творчої праці, брав активну участь у виставковому житті Львова. Так, в 1931р. на великій художній виставці УТПМ (Українського Товариства Прихильників Мистецтва), влаштованій у приміщенні Промислового музею (нині – Національний музей у Львові), він показав аж 35 своїх творів, різних за жанрами, стилем та технікою виконання – починаючи від взірців сучасного іконопису («Божа Мати»), пленерних пейзажів («З балкону») та модерністичних композицій («Лялька», «Муза мистецтва») і закінчуючи проектами порцеляни та килимів.³⁶ Твори його також успішно репрезентували сучасний доробок українського мистецтва на великій виставці 1935 року у Варшаві, та на «Ретроспективній виставці українського мистецтва за ХХХ літ» у Львові³⁷.
У львівській пресі не раз озивались досить критичні завваження щодо різностилевості творів Дядинюка: його вважали еклектиком, але неможливо було заперечити його безсумнівного таланту. Як слушно відзначав колись Святослав Гординський, прикметна Дядинювові різностилевість творчих рішень засвідчує не що інше, як його невпинні пошуки власного «я» у мистецтві. В цьому сенсі досвід В. Дядинюка є яскравою відбиткою творчих процесів, що мали місце у період міжвоєнного двадцятиліття, коли українське мистецтво, ледве вийшовши із смуги імпресіоністичного інтуїтивізму, модерну та символізму, напружено шукало нових, незвіданих доріг, та сучасних, більш конструктивних і монументальних форм, опертих на тривких основах національної традиції.
Масштабність творчого мислення цього художника, сформованого і виплеканого довголітньою меценатською опікою Митрополита Андрея Шептицького, виразно прочитується в одному з листів митця до Владики 1932 року:
«…я, як мистець-маляр стою на тому становищу, що в часи нашого Державного відродження, яке гігантичними кроками поступає вперед, усім українським мистцям зовсім не час розпорошувати свої сили на шляху космополітизму, шукаючи якогось інтернаціонального абстрактного мистецтва для мистецтва, а навпаки – потрібно негайно ставати до своїх варстатів і відтворювати старі та творити нові культурно-національні вартості. Воскресивши себе з минулого – народимось для прийдешнього. Ми ж, українські мистці, стоячи на передодню щойно відродження власної Держави, мусимо скористати з мистецького досвіду всіх культурних народів, створивши своє національно-відрубне мистецтво, створивши школу і тим самим увійти на гідні сторінки історії всесвітнього мистецтва» .³⁸
В цих, можна б сказати, творчих постулатах художника знайшов свій якнайточніший вербальний вираз чи не основний вектор мистецьких змагань кількох поколінь українських художників впродовж усього ХХ століття.
В цьому, власне, і полягала далекоглядність меценатських заходів Митрополита Андрея, що плекаючи в особі В.Дядинюка, митця таких переконань, Владика свідомо формував напрямок майбутнього творчого процесу в Україні.
___________________________
¹ Миронович Д. Пам’яті мистця-маляра Василя Дядинюка (вирізка з газети без назви і дати, прислана авторові Л.В. із США п. Ольгою Дядинюк).
² «Життєпис» В.Дядинюка (із датою та адресою: «Львів, 2 серпня 1932 р. вул.Мулярська, ч.9, I поверх «). Машинопис. Архів Л.В. ( матеріал від О.Козакевич із США).
³ «Життєпис»… оp. сit. – C.1.
⁴ ЦДІА України м.Львова. – Фонд 358. – Оп.1. – Спр. 256. Надалі у тексті листи цього фонду приводяться із вказанням лише місця відправлення і дати.
⁵ ЦДІА України м.Львова.-Ф.258.-Оп.-1.-Спр.-256.-Арк.1. Лист за 14.11.1926р. зі Львова.
⁶ Див.: Каталог виставки студій УШ. – Львів, 1926, – №53-88.
⁷ Лист В.Дядинюка до Митрополита із Вільна за 06.02.1927 р.
⁸ Лист В.Дядинюка до Митрополита за 18 червня 1927 р.
⁹ Лист В.Дядинюка до Митрополита з Риму за 18 серпня1927р..
¹⁰ Лист В.Дядинюка до Митрополита із Флоренції за 19.09.1927 р.
¹¹ С.Гординський у ст. «Василь Дядинюк» (Нотатки з мистецтва. – Філадельфія, 1975. – Ч.15. – с.31.) подає лише приблизну дату (1929 р.) приїзду їх до Парижа. Уточнення цієї дати (поч. жовтня 1928 р.) знаходимо у листі В.Дядинюка із Парижа до Митрополита Андрея за 22.10.1928 р.).
¹² У листі за 19.11.1928р. він пише: «Сюжет, творча композиція, річевість, фактура і навіть рисунок – зникли зовсім. Роблять, як говорять, – образ для образу і понад кольоровою плямою не мусить більш нічого домінувати на полотні. Мистецтво з розумним думанням, але без інтуїтивного відчуття – стає сухою фільозофією, а не мистецтвом, а малярство з думанням і експеріментами лише за зовнішнім тарктованням образу – стає просто безглуздям».
¹³ Лист В.Дядинюка до Митрополита з Парижа за 22.10.1928 р.
¹⁴. Лист В.Дядинюка до Митрополита з Парижа за 01.04.1929 р.
¹⁵ Гординський С. Василь Дядинюк// Нотатки з мистецтва (Філадельфія). – 1975.– Ч.15. – С.30..
¹⁶ Цей твір із дарчим записом: «Їх Ексиленції Гр. Митрополитові Андрею Шептицькому від вдячного сина і учня», Владика Андрей в 1932 р. передав у власність Національного музею у Львові, де в 1952 р. його було знищено (див. Арофікін В., Посацька Д., – оp. сit. – C.23.– №56.
¹⁷ Лист подружжя Дядинюків із Дрездена до Митрополита за 09.09.1930 р.
¹⁸ Лист від В.Дядинюка до Митрополита із Дрездена за 29.07.1930 р.
¹⁹ Йдеться, передусім, про низку портретів із депозитної збірки Національного музею у Львові, що походили з Музею НТШ у Львові. Твори ці в 1952р. були знищені сталінським режимом.
²⁰ Див.: Арофікін В., Посацька Д. Каталог втрачених експонатів Національного музею у Львові. – Київ – Львів,1996. –С.23 та 41. Кат. №55-62 та № 277-279.
²¹ Своє бачення структури і програми такої школи В.Дядинюк обдумав ще в 1928 р., навчаючись у Парижі і докладно описав у листі до Митрополита за 22 жовтня 1928 р.
²² Вуйцик В.Іконописна школа при монастирі студитського уставу у Львові, її організація і діяльність // Лавра(Львів). – 1998. – Ч.1. – С.51-56.
²³ Йдеться про книжку Наталени Королевої «Інакший світ. Екзотичні оповідання», 1936 р. та О.Кисілевської «По рідному краю. Полісся», Коломия, 1936 р.
²⁴ Шульга З. Національний фактор у системі Львівської школи художнього текстилю: середовище формування //Вісник Львівської академії мистецтв. – Львів, 1999. – С. 133-141.
²⁵ Його проекти чайних і кавових сервізів див.: ж. «Нова Хата», 1932 р., ч.78. – С.19.
²⁶., Йдеться про його полемічні статті «Від імпресіонізму до комунізму та «Діагноза безхребетности», опубліковані 1932 р. у львівській газеті «Діло».
²⁷ Б.а. «Божий гріб» у каплиці Волоської церкви у Львові// Мета. – 1932. – Ч.17.
²⁸ Іванів Б. Подвійне світло Василя Дядинюка//Артанія (Київ). – 2007. – Кн.8.– Ч.1. – С.62-68.
²⁹ С.В. Нові праці монументального малярства //Українське мистецтво. Альманах. – Мюнхен, 1947. – С.36.
³⁰ Лист В.Дядинюка до Митрополита з Парижа за 03.06.1933 р.
³¹ Гординський Св. Про мистецьку збірку // Свобода /Нью-Йорк/, – 1979, 21 березня.
³² Лист з Парижа за 03.06.1933 р.
³³ Ця серія згодом вийшла друком у прекрасних кольорових репродукціях у Мюнхені 1947 р. у видавництві «Світозар» заходами організованої там УСОМ.
³⁴ Своє несприйняття поверхових авангардових рішень В.Дядинюк неодноразово мотивував у своїх листах до Митрополита з Парижа.
³⁵ Менш вдале рішення Дядинюк знайшов для серії гетьманських портретів, витриманих в дусі гетьманського барокко
³⁶ УТПМ. Виставка образів українських плястиків /Каталог/ – Львів, 1931. – №32-47.
³⁷ Малюца А.Виставка образів українських плястиків // Новий Час/Львів/ – 1931. – Ч. 116. – С.5;
Ретроспективна виставка українського мистецтва за останні 30 літ. Каталог. – Львів, 1935. – С.9.
³⁸ Лист В.Дядинюка до Митрополита зі Львова за 03 липня 1932 р.
Любов Волошин
старший науковий працівник Національного музею ім. А.Шептицького у Львові