Про минуле, теперішнє та перспективи УГКЦ в Польщі, а також про співпрацю нелегальної УГКЦ з підпільною Церквою в Україні, — в інтерв’ю з митрополитом Перемисько-Варшавським ІВАНОМ (МАРТИНЯКОМ)
Про минуле, теперішнє та перспективи УГКЦ в Польщі, а також про співпрацю нелегальної УГКЦ з підпільною Церквою в Україні, — в інтерв’ю з митрополитом Перемисько-Варшавським ІВАНОМ (МАРТИНЯКОМ).
— Ваше Високопреосвященство, що означало нелегальне існування УГКЦ на території Польщі?
— З 1947 по 1956 рік невільно було ані говорити українською мовою, ані творити українські школи і, тим паче, відправляти болослужіння. Назва «Греко-Католицька Церква» не вживалася навіть у нечисленній, на той час, католицькій пресі. Наприклад, після практичної ліквідації УГКЦ в Польщі, на Лемківщині залишилися лише церкви. Частину з них перейняла латинська Церква, це приблизно 230 церков, і 33 церкви отримали православні. Вони, до речі, завжди були апробовоні, у той час, коли ми не мали жодних прав. Щойно в 1956-1957 роках наші вірні почали домагатися від держави бодай якихось прав. Згодом у латинських костелах відкрилися наші станиці, де відправлялися богослужіння у нашому обряді.
— Вірні УГКЦ на території Польщі у цей час були цілковито позбавлені душпастирської опіки?
— У Хшанові таки була одна греко-католицька капличка, де о. Мирослав Ріпецький, виселений, всупереч волі держави, служив для вірних греко-католиків попри переслідування. До нього тягнулися люди з усієї Польщі. А у період різдвяних чи великодніх свят туди організовувалися цілі прощі. У часи нелегального існування УГКЦ в Польщі була своєрідна релігійна партизанка, яку представляли о. Василь Гриник, о. Микола Денько та о. Мирослав Ріпецький. Отці старалися знаходити підтримку для нашої Церкви: їздили до Примаса Польщі Кардинала Августа Гльонда, а згодом до Примаса Польщі Кардинала Степана Вишинського. О. Василь Гриник був іменований генеральним вікарієм Примаса Польщі. Після смерті отця Василя його наступником став о.Степан Дзюбина, а 1981 року – я та о. Йосафат Роменек ЧСВВ. Польщу поділили тоді: я опинився на Півдні, а отець Йосафат – на Півночі. На той час ми мали всього лише чотири деканати, тому старалися пильнувати ті парафії: постійно відвідували їх, відправляли богослужіння і намагалися повертати як вірних, так і церкви.
— У часи нелегального УГКЦ у Польщі, якимось чином підтримувалися контакти з підпільною Церквою в Україні?
— Я ношу в собі історію тієї Церкви, бо 44 роки при ній. І можу сказати, що в Україні Греко-Католицька Церква терпіла більше. У Польщі нас так не переслідували. Так, допитували священиків, але не закривали. Щоправда, сидів о. Василь Гриник, але частина наших священиків могли служити в латинському обряді. В Україні ж усе було в глибокому підпіллі. У ті часи я двічі був у Блаженнішого Патріярха Йосифа Сліпого у Римі. Були виїзди в Україну, зустрічі з церковним проводом. Я особисто зустрічався з владикою Филимоном Курчабою, підтримував контакт з владикою Софроном Дмитерком. Оті перші Біблії, котрі приходили в Україну наприкінці 80-х років, – це була справа наших рук. Саме звідси ішли оті перші книжки і фелони для України. Їх друкував владика ще з тодішньої Югославії. Гроші на це виділила Конгрегація, а я був відповідальний за те, аби цю літературу спровадити в Україну до Митрополита Володимира Стернюка, що ми і робили. Пізніше я видав дитячі Біблії. Мова, може, була фатальна... Але ж було!
— Можна було у ті часи уявити собі, що Греко-Католицька Церква у Польщі та в Україні виглядатиме так, як тепер?
— Напевно не можна було собі уявити чогось подібного, бо не було ще добрих умов, не було освітніх центрів. Можливо, досі не бракує недоліків. Але ті молоді священики часом забувають, що було. Ми ж входили, не маючи нічого.
— Чому 1989 рік став переломним як в історії підпільної УГКЦ в Україні, так і в історії УГКЦ в Польщі?
— Фактично, відродження почалося від святкування тисячоліття хрещення України 1988 року у Ченстохові. Тоді приїхало кількадесят тисяч вірних з Польщі. Пригадую, як ми процесійно йшли з мощами св. Йосафата. Святкування тисячоліття таки стало своєрідним порогом в історії УГКЦ. Потім поволі держава дозріла до того, аби відновити її структури в Польщі. Подібний вплив мало тисячоліття хрещення України і для легалізації УГКЦ в Україні, коли Церква, яка формально не існувала, раптом заявила про себе!
— Як тривала реорганізація та організація греко-католицьких парафій на території Польщі, повернення культових споруд?
— Це було для нас найважливіше. Багато церков нам віддав владика Едмунд Піщ з Вармії і Мазур. А після 1989 року, коли я став єпископом греко-католиків цілої Польщі, церкви почали нам повертати, передусім, ті, котрі були їм не потрібні. Ми мусили, щоправда, торгуватися з латинниками за можливість відправляти, і була це дорога через муку! Бо римо-католики, все ж, відчували підтримку держави. Тому, не було місяця, аби ми не оббивали пороги латинських єпископів.
Коли ж 1991 року, не створили, а відновили нашу єпархію, тоді ми й отримали права на папері. А 1996 року постала митрополія, до складу якої ввійшли Перемисько-Варшавська і Вроцлавсько-Ґданська єпархії.
На сьогодні ми маємо майже усі свої церкви. У Люблінському Католицькому Університеті здобувають освіту наші семінаристи, завдяки доброзичливості римо-католицьких єпископів Любліна. Теж маємо свої школи, у нас є повноцінна катехизація в школі, це те, чим не завжди може похвалитися Україна. Тепер ми маємо свою структуру, є членами Конференції єпископату Польщі і членами Синоду Єпископів УГКЦ.
— Коли на Вашу долю випала честь очолити Церкву, як Ви сприйняли таку відповідальність?
— Я почав відвідувати парафії. Оскільки колись парафії від Щеціна до Перемишля були на моїй відповідальності, я об’їздив 2 млн. 200 тис км. з цією метою. Тепер вже менше відвідую парафії.
— А як тепер виглядає статистичний портрет УГКЦ у Польщі сьогодні?
— Як свідчить останній перепис населення, наших вірних є близько 35 тисяч. Напевно, що їх є більше. Для нас насущною проблемою тепер є нова хвиля еміграції з України! Питання полягає у тому, що ми не завжди знаємо, де вони є, бо часто ті, котрі приїжджають з України як заробітчани, переважно, є нелегалами, тому бояться нав’язувати контакти і зізнаватися, хто вони і звідки.
Наприклад, на обліку у Варшаві українських емігрантів є близько 30 тисяч, а щодо інших міст, то їх, ніби і нема, хоча знаємо, що вони там є. Але їх куди більше навіть у тій же Варшаві. Тому попри те, що є парафія Успіння Пресвятої Богородиці оо. Василіян і ще одна в П’ясечно, все ж бачимо потребу створити у столиці Польщі ще парафії УГКЦ. Я звертався до ігумена оо. Василіян в Україні з листом аби дали, принаймні, ще двох отців, аби можна було обняти цілу Варшаву, проте у відповідь ми тримали відмову. Але ж то є вірні з України! В Україні це ще можна якось полатати, а ми не маємо з чого. У нас є парафії, де треба одразу зо три священики. Очевидно, маємо клопіт з житлом, а отці в чині, і вирішено було б одразу і цю проблему... Латинські парохи годяться на те, аби наші священики відправляти у Варшаві в костелах. Але треба священиків. На жаль, тієї доброї волі забракло. Як Україна не допоможе своїми священиками, нам буде складно. Хоча б на кілька років, поки підготуються наші. Вони повинні старатися, бо це теж їхні люди. Наші і їх.
— Ваше Високопреосвященство, Ви згадали про те, що бракує священиків... Як же тоді ситуація з покликаннями до богопосвяченного життя?
— Їх немає. Особливо, коли йдеться про оо. Василіян, сестер усіх чинів. Єпархіяльні покликання маємо. Є 10 кандидатів.
— З чим це пов’язано?
— Дається взнаки і загальносвітовий процес секуляризації. Але великою мірою цьому винна й заробітчанська еміграція до Португалії, Англії, Іспанії та Німеччини. Туди виїхало понад 15 тисяч наших людей, якщо не більше. А ті, котрі приїжджають з України, як уже згадувалося, неохоче зізнаються, хто вони і звідки, хоча серед них є дуже свідомі українці. Однак, треба сказати, що емігранти дуже часто асимілюються. Як укладуть подружжя, то вже їх у церкві не видно!
Болючою є справа мішаних подружь: часто ті, котрі приїжджають з України, виходять заміж або одружуються з громадянами Польщі – і пропадають. У кращому випадку ще дитину вишлють до школи. Вони не шанують свого. Для прикладу, у Перемишлі маємо кількасот студентів з України – у церкві їх не видно. Ті українці, котрі тут живуть, іноді є більшими патріотами й амбасадорами українськості, ніж частина українців, котрі приїхали з України, тому що їм не йдеться про паспорт. Очевидно, це не стосується усіх емігрантів.
— Але чимало їх приїжджає з Галичини, з теренів, де побожно щонеділі ходять до церкви...
— Очевидно. Однак, коли вже потрапляють сюди – їх насущною проблемою, здебільшого, є як знайти працю, як здобути карту поляка чи сталого побуту.
— Цього року, за дорученням Синоду Єпископів УГКЦ, відбулися собори “Жива парафія — місце зустрічі з Живим Христом”. Перемисько-Варшавська архиєпархія та Вроцлавсько-Ґданська єпархія провели його спільно 2-4 жовтня у Перемишлі. Як оцінюєте його роботу?
— Собор тривав три дні, були жваві дискусії до ночі... І дивно мені читати інформацію про те, що десь в єпархіях Собор відбувся за один день до обіду. Ну що можна зробити за три реферати?
У часі Собору УГКЦ в Польщі іноді складалося враження, що для декого найважливішими були проблеми календаря і мови. Але ці питання не входили в обради Собору, тому не будемо робити роздору. Вже маємо приклад, коли один отець впровадив новий календар, то дійшло до того, що сіллю очі посипали тому священику, а чимало пішло до православних. У нас православні мали новий календар. І митрополит Сава повернувся до старого календаря. Календар – це не суттєве. Бо йдеться тільки про Різдво. Усі неділі — ті самі. Великдень теж випадає у неділю. А 6 січня випадає Трьох царів, і в латинському обряді цей день – вихідний. На один день можна взяти вихідний. Тому я не бачу у цьому жодної проблеми.
Деякі постуляти, щодо Літургії, зокрема, гарно випрацювані, бо це є найважливіше. Як і убожнення людини. Це те, що проповідував Іван-Павло ІІ – відчалити на глибину. Люди тікають від тієї глибини, від молитви, від переживання Бога, від зустрічі з Воскреслим, котрий живе в Церкві і в людині. І цього бракує як у Польщі, так і в Україні. А це і є суттю життя. Бо атеїзм дуже агресивно насувається. Як людина не буде триматися принципів глибокої віри і молитви, то не вистоїть. Звідки криза подруж? Бо молоді вінчаються непідготовлені. Але якщо буде нуртувати глибоке релігійне життя, то Церква буде стояти і свідчити. Це і буде нова євангелізація. Бо її суть не в тому, аби зібрати священиків і виголосити реферати. Треба розпочати життя згідно з Євангелією у своїй родині, з молоддю у школі – всюди. Бо катехеза – це не знання, а керигмат – вчити глибини віри і контакту з Живим Христом, аби християнин засмакував тої глибини у молитві, у Святому Письмі. Бо це не є книжка, яку можна відкласти. Це Жива Книга, бо за нею стоїть Живий Ісус Христос. Я весь час до того нав’язував, а вони від того тікали, як найшвидше.
— Чим же є тоді “жива парафія”?
— “Жива парафія” – це живий Христос, живий священик і вірні, котрі живуть Богом. Бо інакше ті парафії є мертві з тими священиками і вірними. Зовнішньо все може гарно виглядати: хор співає, люди в церкві є. Але постає питання: скільки їх приступає до Святого Причастя? Люди втрачають почуття гріха і почуття святости Бога – усе виправдовується «бо мені ся так подобає». Дискусія навколо етики та біоетики родинного життя – питання, чи давати розлученим Причастя, штучне запліднення, гендерна рівність – є проявами слабкості людини. І ту слабкість можна подолати тільки з Христом. Як відкинемо Христа і його науку, то будемо робити, що хотіти. Бо людина завжди та сама. Содома і Гомора не була в нинішніх часах, а у старозавітніх. Так, людину треба любити і поважати і недопустимо ніким погорджувати, з огляду на те, що хтось є “інший”. Але науку Христа треба зберігати.
— Вірите, що Україна пройде випробування, котрі тепер випали на її долю?
— Треба багато молитися. Бо це справа до Бога, а не до нас. Мусимо визнати, що вихованню людей на Сході України присвячували мало уваги. Один чоловік не може підпалити цілого світу, але Гітлер підпалив. І у цьому біда. Бо Захід як був так, і є дуже інертний. Їм йдеться про те, аби добре жити і не наражати свій економічний добробут. 1939 рік за Польщу ніхто не хотів помирати. Ніхто і за Україну не буде помирати. Найгірше те, що не хочуть допомогти країні, котру роззброїли ці ж великі держави.