Владику Черкаського і Канівського СОФРОНІЯ (Дмитрука) знають далеко за межами його єпархії. Його називають лідером проукраїнського крила в УПЦ (МП), а він вірить в сильну Українську Церкву, закликає шанувати своє українство й вивчати історію.
— Вас можна назвати особистістю цікавого симбіозу. Ви народились у Рівненській області, навчались у Москві, а нині служите у Черкасах. Скажіть, наскільки кардинально змінювались Ваші погляди залежно від місця, обставин, людей навколо у різні періоди Вашого життя?
— Ми завжди в першу чергу повинні пам’ятати своє коріння, своїх батьків, предків і залишатись собою із тією внутрішньою силою, яку нам дарували батьки. Якщо людина народилась в Україні, а переїхала до Англії і стала англійкою чи англійцем, то вже не є нормальною людиною. Ми можемо бути в будь-якій країні, але повинні залишатись із всіма цінностями своєї нації, своїм ставленням до себе самих і своєї країни. Людина повинна любити свою країну й тим більше Україну, яку не любити не можна. Тому, де б я не був, щоб не було навколо мене, я завжди залишався українцем.
— У віці 31 рік Ви прийняли постриг у чернецтво. Чому ж не обрали монастирське життя?
— Я монашество не зразу прийняв, спочатку був целібатом. У мене були старі батьки і не було можливості одразу піти в монастир, бо я повинен був доглядати за ними. Лише в 1971 році прийняв чернецтво з ім'ям Софроній на честь святителя Софронія Іркутського.
Потім було навчання в Московській духовній академії, далі став викладати, був стипендіатом. Насправді, я обрав те, до чого йшов все життя — хотів присвятити себе науці.
Проте, моє викладання обірвалось у зв’язку із тим, що силові структури відправили мене із академії на Черкащину. Я хоч був і монах, однак опинився на приході. Мені було сорок років. Вже щось знав, щось бачив, почав працювати із людьми.
Тому, як такого, життя в монастирі в мене не було, хоч виріс й виховувався при монастирі. Насельником у монастирі я не був. Я був монахом при академії.
— Владико, які маєте вимоги до тих, хто працює на будівництві, хто служить у храмі?
— В мене до всіх однакове ставлення. Проте, якщо питання торкається моїх духовних осіб або моїх віруючих, у мене одні прохання. Якщо ж працівників, то в мене прохання до них як до робітників. Я ніколи ні до кого не ставлюсь із якимись вимогами, якщо сам їх не виконую. Якщо я сам не пощу — я не маю права нікого змушувати до того, якщо я не молюсь — то я ніколи не буду наказувати комусь насильно молитись. Те, що виконую я, те я принципово втілюю в тих, хто є в мене на послуху.
— В одному зі своїх інтерв’ю Ви сказали, що в процесі будівництва дзвіниці влада не виділяє гроші, тим самим із негативом підкреслили прояви секуляризації. То все ж, на Вашу думку, нині Церква і держава повинні бути більш в тісному зв’язку? І які можливі наслідки такого спілкування, чи все ж має існувати певна дистанція?
— Насправді, дуже добре, що нині ми не є державною Церквою. Державна Церква може бути тоді, коли керівники держави будуть православними. А що робити, коли вони інших поглядів? Якщо президент православний, а губернатори ні, яке це може бути керівництво? Буде лебідь, рак та щука.
Моя особиста думка, що в усіх життєвих потребах держава повинна допомагати Церкві, тому що це одна структура. Є у нас наука, є у нас медицина, є у нас мораль. Коли в держави немає моралі і державні діячі про мораль не думають, а мораль підтримує тільки Церква, то треба державі з цим рахуватись чи ні? Звичайно, що треба. Та поки цього немає, бо держава не платить моїм батюшкам за мораль, а мораль несуть тільки священики.
— Ще один із Ваших сучасних проектів — будівництво коледжу для сиріт. Якого формату набуде цей навчальний заклад ?
— Продовжуючи тему освіти, як Ви вважаєте, чи необхідно вводити в шкільну програму обов’язкове вивчення християнської етики?
— Це є наш обов’язок. Якщо ми хочемо мати гарну державу із чистими ідеалами, то в школах обов’язково повинна бути християнська етика. І що то є за людина, яка знає науку і не знає про Бога, і не хоче знати? Проте, все залежить від керівників і області, і науки.
— Ви досить часто підкреслюєте позитивний ріст парафій в області, проте й досі залишаються села, де немає ані храму, ні священика. Чи є якась система підзвітності й відповідальності священнослужителів за те чи інше село, людей в першу чергу?
— В мене тепер немає ні одного села, яке б не було під керівництвом священика. Якщо немає храму у селі, то це село приписне до того села, де є храм, священик, який задовольняє усі духовні потреби людей, які звертаються до нього. Священики в кінці кожного року подають звіт щодо своєї роботи та життя.
— Нині стикаємось із тим, що священнослужителі активно користуються останніми новинками техніки й, більше того, в деяких храмах можуть освятити планшети, смартфони й інші речі. Чи є чіткі вимоги: що можна освячувати, а що категорично ні? І чи слідкуєте Ви за тим, аби в храмах Черкаської єпархії такого не відбувалось?
— Якщо сучасний розвиток техніки, механіки не суперечить церковному вченню, то ми дозволяємо цим користуватися. Звичайно телевізор у храми не ставимо. Комп’ютер й самі використовуємо у праці, як й будь-яка організація для ведення справ. Проте, у жодному монастирі немає комп’ютерів, телевізорів. Якщо хтось просить освятити якісь планшети, то дивимося, що саме є у тих планшетах. Священик має знати що він освячує, а людина розуміти навіщо. Ми слідкуємо, аби не було відхилень від церковних уставів й догм. Наприклад, був випадок, що нас просили освятити кафе, ми відмовились, бо там відбуваються різні недозволенності.
— Вас називають лідером проукраїнського крила УПЦ (МП). Чи викликає це певні труднощі у Вашій діяльності і чи маєте яскраво виражених послідовників?
— Послідовники звичайно є. Проте, у кожного свої думки й свій напрямок. Я ніяких тисків не відчуваю і не приймаю. Я маю свою ціль й ідею, я її не ховаю і вона вся при мені, тому мені дуже легко. Я не відступаю від православних постулатів, я доволі категорична людина й не порушую те, що не можна порушувати.
Ідею свою маю, бо знаю добре історію з усіх її сторін, історію нашої України, нашої Української Церкви. У мене є багато різних прикладів. Якщо я щось говорю, я завжди підкріплюю свою думку ретельно вивченою темою, якщо не дуже у чомусь розуміюсь, то ніколи не буду щось пропагувати й розповідати.
— Не можу не запитати Вас про Ваше бачення самостійної Української Церкви. З часу Вашого «Звернення» на цю тему пройшло вже майже 10 років. Якісь зрушення, зміни у цьому напрямку помічаєте?
— Ми залишились такими ж, якими були 10 років тому. Це не так все просто. Спочатку треба переконати когось у чомусь, а щоб переконати, треба мати авторитет, а щоб мати авторитет, потрібно чітко знати хто ти і якого напрямку, і чого ти робиш так, а не по-іншому. А оскільки цього немає, то це тільки голос волаючого в пустелі, не більше. А складно ще й від того, що часто у Церкву «лізуть» політики й займаються політиканством, а там де політика, то там ладу не буде.
Тому все залежить від того, як ми будемо жити. Якщо ми буде жити по-українськи, то буде Українська Церква, якщо по-європейськи, то це проблематичніше. Насправді, дуже багато людей хоче, аби була єдина Церква, але треба дивитись на обставини й історію. А історія знає розділення, а от з’єднання не знає, хоча уже воно є. Роз’єднались і ніяк ніхто не хоче з’єднуватись. Це ще фактор людський, де хтось повинен йти на поступ. А ніхто не хоче поступатися.
— В цьому році відзначали 1025 років від часу хрещення Русі. Йшло жваве обговорення святкування, подій, приїзду В. Путіна. І знову між вірянами не було єдності у поглядах. Якою ж має бути нарешті критична точка для самовизначення українцями українського?
— Потрібно, щоб українці були українцями. В першу чергу, Україна повинна бути зрозумілою українцям, щоб вони були гідні своєї держави й своїх людей. А у нас забувають про це, приїжджають з села у місто й робляться зовсім іншими: забуваються свою мову, культуру. Це наш нонсенс, наше непорозуміння із собою, нехтування самих себе. Ми повинні пам’ятати хто ми, якого батька ми діти і що хочемо в цьому житті.
— Окрім архітектури, Ви захоплюєтесь і самі займаєтесь іконописом. Наскільки я знаю, за канонами ікона має бути написана на дереві. Сьогодні виробництво ікон, для широкого вжитку поставлено чи не на масове виробництво. Як знавець цієї справи, владико, можна молитись перед такими іконами?
— Насправді, може настати час, коли літографія зникне. Адже, якщо буде розвиток у духовно-церковній сфері, то з’явиться багато іконописців, які виконуватимуть побажання тих, хто прагне писаних ікон. А оскільки зараз немає такої можливості, то люди задовольняються літографними іконами. Але це не значить, що вони без благодаті. Є дуже багато випадків, коли такі літографії оновлюються, плачуть, мироточать, не можна сказати що це бездуховна річ. Та я думаю, ще прийде час, коли буде достатня кількість іконописців, які задовольнятимуть всі потреби людей.
— Кажуть, що всі сюжети, відомі літературі, можна знайти в Біблії. Чи є у Вас улюблена книга зі світської літератури і чи взагалі знаходите час для такого читання?
— Насправді, маю дуже мало часу, але з усією важливою інформацією я ознайомлююсь. Якщо не встигаю прочитати газету всю, то читаю як американські президенти — дивлюсь на заголовки, можу прочитати один абзац зверху, один вкінці, і вже знатиму що хотів сказати автор, пишучи статтю.
Дуже люблю поезію, класичну літературу, те, що ніколи не вмирає. Для відпочинку можу почитати якийсь детектив. Хочеться бути й в курсі справи щодо наших сучасних поетів і письменників. Люблю Ліну Костенко, Василя Стуса. Мені дуже багато приносять віршів нікому не відомих. Читаю із задоволенням. Дивуюсь, що люди, отримавши дар від Бога, не закопують його, хоч пишуть й не для друку.
Є таке слово — розсудливість. Хочу, аби наші люди, читаючи газети, книги, дивлячись телевізор, могли піддавати усе аналізу, а не приймали за чисту монету, обирали щось корисне для себе. Є такий вислів у Церкві – «Все вивчи, а одного тримайся». Зважайте на те, що дасть користь для вашої вічності, а не на те, що є пусте й миттєве.
Світлини з офіційного сайту Черкаської єпархії УПЦ (МП)