Між Донецьком і Гаваною
Особливо з огляду на повідомлення ЗМІ так званих «республік». Хоч руки чесались прикластись до клавіатури, десь підсвідомо розумів, що будь-яка реакція навряд чи сприятиме віднайденню точки порозуміння. Вона лише сприятиме її продовженню. І це продовження, не виключено, буде таким, як написано в Євангелії: «останнє того чоловіка буде гірше, ніж перше» (Мт. 12,45). Такою є природа цифрової мережі. Яка, при ніби позірному спрощенню комунікації, утруднює її часом до неможливості. І ніколи не дорівняється живій бесіді.
Але останні повідомлення від Міністерства з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб, яке надало «Дзеркалу тижня» перелік українських приватних підприємств-експортерів, які працюють на неконтрольованих територіях, спонукають таки висловитись (зверніть увагу на назви цих підприємств і кількість працівників, щоб уявити скількох людей держава фактично забезпечує роботою і засобами існування та скільки податків йде в наш з вами бюджет цих промислових гігантів…). Бо вони заставляють глибше задуматись над тим, які все ж таки є наші стосунки із людьми, що проживають там під тимчасовою окупацією. Додаткова інформація для роздумів міститься в інтерв’ю міністра Вадима Черниша, який дав докладне пояснення щодо статусу неконтрольованих територій і обґрунтував необхідність підтримки різнорівневих зв’язків із людьми по ту сторону лінії розмежування.
Що це все має до візиту Нунція? Як на мене, дуже навіть пряме. Для Церкви її спільноти, де б вони не знаходились, мають навіть більше значення, ніж важка промисловість для держави. Цей зв’язок має, перш за все, богословський зміст. І дії Церкви слід, насамперед, інтерпретувати саме в цьому ключі, перш ніж переходити до геополітики, як це зараз часто відбувається. Ні політологія, ні соціологія, ні культурологічно-релігієзнавчий аналіз не здатен схопити цей богословський зміст. В них просто немає «інструментів» для цього. Та й завдання в цих аналізів інші. Тому навряд чи можна оцінювати пастирський візит, в основі якого є саме богословські аргументи, з точку зору політики.
Звісно, тут мені можна закинути те, що я намагаюсь відвести розмову в якусь «метафізику», а ми тут маємо справу з грубою реальністю. Але Церква без цієї «метафізики» — це спільнота ошуканих. І багато хто саме так і вважає (їм цей текст немає сенсу далі читати). Але для віруючої людини реальність, яку описує богословська мова, є не меншою реальністю, ніж та, яку можна «помацати». У випадку ж візиту Нунція ми маємо, перш за все, візит віруючого до інших віруючих.
Але повернусь до повідомлення Міністерства з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб. З нього випливає, що економічні і соціальні зв’язки не розірвані. Навіть навпаки, Міністерство працює над тим, щоб їх поглибити. Все це сприятиме майбутній реінтеграції. Так, ця територія нашпигована російською зброєю, російськими найманцями і військовими, і ними ж управляється. Там є чимало людей, яким не хочеться жити в Україні (в останній тиждень розгорілась ще одна дискусія, в якій виявилось, що й по цю сторону лінії розмежування не всім хочеться тут жити). В українському суспільстві немає суспільної згоди на те, щоб цей регіон мав якісь особливі політичні преференції, в порівнянні з іншими, після відновлення контролю на україно-російським кордоном. І я не думаю, що українська влада, всупереч суспільству, коли-небудь погодиться інкорпорувати цього «троянського коня» з російською бронею в тіло держави, на російських умовах і зі збереженням російського контролю над місцевою владою.
Але з іншого боку, ця територія за міжнародним законодавством (як і Крим) є частиною України. І навряд чи тут щось зміниться найближчим часом. Більше того, там працюють підприємства, які приносять прибутки нашому бюджетові. Тож чи апостольський Нунцій в Україні зробив щось надзвичайне, відвідавши з пастирським візитом нечисленні парафії в тих районах? Мені видається, що ні. Тому звинувачення Нунція в «#зраді» абсолютно безпідставні. Три роки тому я був на кордоні між Південною і Північною Кореєю, і від місцевих римо-католиків чув, що їх Церква з великою радістю відправила б на ту сторону, де існують так звані «тихі дієцезії», бодай одного священика…
Була не надто вдала комунікаційна складова цього візиту, і гучним джерелом інформації про цей візит стали пропагандистські сайти сепаратистів. Проте, чи варто їх аж надто сильно брати до уваги? Я особисто їх ніколи не читаю і не збирався цього робити й цього разу. Гіві з Бабаєм навряд чи думають про богослов’я. Їм йдеться відомо про що. Звичайно ж, команді нунціатури не завадить прес-аташе, який час до часу пояснюватиме і спростовуватиме брехню «з того боку», бо гібридна війна є перед усім за уми. Наші уми.
Проте, вся ця дискусія вкотре підняла на поверхню ще один дискурс. Який з одного боку не новий, але в умовах збройної агресії з боку РФ щодо України заграв новими барвами. Теза про те, що Москва і Ватикан це «одна пара кальош», звучить певною мірою навіть патріотично. Але гасло дуче Бенніто Муссоліні — «все в межах держави, нічого поза державою, нічого проти держави», — яке підкреслює необхідність повної незалежності всіх інституцій в державі від будь-яких зовнішніх впливів, не надто пасує для богослов’я Церкви, яка має вселенську природу. Тут мені зауважать, що точно таку саму доктрину сповідує УПЦ (МП). Але так є лише на перший погляд. Оскільки принцип Муссоліні в їхньому випадку якщо і не діє на рівні України, то вже на рівні Росії чи «русского мира» він діє тотально. Російська Православна Церква дуже жваво захищає ідею повної незалежності автокефальної Церкви від будь-якого вселенського авторитету. Київський Патріархат тому не робить нічого новаторського в рамках сучасної православної конфесії, коли намагається відвоювати таке ж право і для себе. У Православ’ї немає вселенського центру, який був би незалежним від будь-якої політичної влади. Тому порівнювати зв’язок УГКЦ і УПЦ (МП) із Римом і Москвою недоречно (ця аналогія була б справедливою, якби УГКЦ була частиною скажімо ГКЦ в Румунії чи Словаччині, наприклад). Москва не вселенський центр, а лише помісна Церква. До того ж незалежності від політичної влади Росії Патріархат не мав практично ніколи (тут варто пригадати повідомлення Wikileaks у 2010 році, про розмову митрополита Іларіона американському послу Джону Браєлі про те, що РПЦ бачить свою важливу роль в пропаганді політики РФ). З іншого боку, якщо зв’язок УГКЦ із Римом базується на богословських засадах, то у випадку зв’язку між УПЦ (МП) і Московською Патріархією має місце суцільна політологія. Патріарх Кирило нещодавно (і в котре) підкреслив, що РПЦ «ніколи не залишить у біді своїх братів на Україні і не відмовиться від них. Ми ніколи не погодимося на зміну священних канонічних кордонів нашої Церкви, бо Київ - це духовна колиска святої Русі як Мцхета для Грузії або Косово для Сербії». Ми ніколи не чули нічого подібного (про «священні кордони Церкви») від Римської апостольської столиці. Сопричастя між Римським єпископом і Києвом — це єдність із Вселенським Архиєреєм, що базується на двохтисячолітній богословській традиції Церкви (як Сходу, так і Заходу), а не на «цивілізаційній», «культурологічній» чи іншій нецерковній міфології.
Але намагання вбити клин поміж УГКЦ і Апостольською столицею — це давня мрія прихильників цивілізації «русского мира». Ми це вже проходили і неодноразово. Такі ідейки вкидались навіть в підпільну Греко-Католицьку Церкву і тим паче у 90-х роках, коли в Галичині з’явилась УАПЦ. Сьогодні цей дискурс запускається на глобальному рівні. Після Гаванської зустрічі РПЦ намагається виставити себе єдиним справжнім партнером Апостольської столиці, натомість УГКЦ намагаються зобразити як таку собі паразитичну спільноту, яка лише користає з Ватикану, а насправді переслідує свої вузьконаціональні інтереси. В цьому дискурсі саме РПЦ подається як така, що прагне єдності християнського Сходу і Заходу. Я неодноразово чув від представників РПЦ і УПЦ (МП): «Якби не УГКЦ, ми б давно порозумілись із Римом і перебували б в єдності». Однак УГКЦ ніколи не критикувала об’єднавчих зусиль РПЦ і Риму, навіть навпаки - радо їх завжди вітала. Коли Патріарх Московський підписав у Гаванській декларації слова про те, що «Ми (католики і православні – прим. авт.) розділені ранами, спричиненими конфліктами далекого чи недалекого минулого, розбіжностями, успадкованими від наших предків, у розумінні та вираженні нашої віри в Триєдиного Бога – Отця, Сина і Святого Духа. Вболіваємо з приводу втрати єдності, що є наслідком людської слабкості та гріха, і яка сталася, незважаючи на архиєрейську молитву Христа Спасителя: «Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об'єднані» (Ів 17,21).», то в УГКЦ лише сказали: «Слава Богу»! Ми зрозуміли це 400 з лишком років тому і зробили крок вперед, щоб подолати це розділення.
Однак, саме ці слова, які стосуються бажання єдності (центральної ідеї екуменічного руху), зазнали неабиякої критики в середовищі самої Російської Церкви. Але критикують безпідставно, оскільки ніякого реального бажання єдності з боку РПЦ ми поки що не досвідчили. Ми не чули ніколи пропозицій моделей відновлення єдності. Московська Патріархія досі відмовляється прийняти Раввенський документ, який робить реальний крок в напрямку цієї єдності. Симфонічні концерти і участь в міжнародних семінарах також не свідчать про таке бажання. Вони лише свідчать, що екуменічний діалог РПЦ потрібен. Але для чого? Ця тактика незмінна з часу СРСР, коли екуменічний діалог був засобом досягнення геополітичних інтересів влади у Кремлі. Найкращим прикладом для чого РПЦ потрібен екуменічний діалог, ми досвідчили під час виступу митрополита Іларіона на пленарному засідання Синоду Католицької Церкви присвяченому сім’ї. Замість того, щоб говорити по темі, він розповів про свою «любов» до греко-католиків. Геополітична ідея «русского мира», яку в унісон проповідує Патріарх Кирило і пан Путін, виключає існування на території цієї неоімперії «інородного» церковного тіла. Найкраще це зробити руками самого Ватикану, виставивши йому умовою діалогу усунення з горизонту УГКЦ. Навіть якщо цього не вдасться, то варто бодай посіяти сумнів у самих греко-католиків у лояльності Апостольської столиці до УГКЦ. І навпаки саме тому екуменічна риторика представників РПЦ зазвичай зосереджена не так на розмовах про єдність, як на вимогах, котрі повинен виконати Рим задля такого обговорення.
А що Ватикан? Немає сумнівів, що там є люди, які щиро вірять у можливість порозуміння в Московською Патріархією і осягнути єдність. Проте, за словами самого Папи Франциска, Римська апостольська столиця не вестиме екуменічний діалог ціною всієї Східної Католицької Церкви. Говорячи символічно: ніхто не виноситиме мощі святого Йосафата з собору святого Петра в Римі. Звісно, Гаванська декларація — це непростий документ і викликає чимало запитань. Запитань, на які вона не містить відповідей. Сам понтифік назвав його дискусійним. Цей документ містить формулювання, які змогли підписати обидві сторони. Нехай на совісті Патріарха Кирила залишиться те, що він маніпулюючи вносить в нього те, чого там немає. Наприклад, що в Україні відбувається «громадянська війна». Таких слів там немає, хоч в Москві дуже цього хотіли. То ж в ньому не варто шукати того, чого там не бачимо. Так нещодавно один ватиканський високопосадовець на запитання щодо нюансів №25 (де йдеться про уніятизм) відповів, що в цьому пункті навіть немає слова «Україна». Тому будьмо мудрими. Дипломатичні документи необхідно читати від букви до букви, від коми до коми. Я не кажу, що все наскільки веселково виглядає і не існує жодних проблем з інтерпретацією цього документа. Проте, він зняв з порядку денного питання УГКЦ як «перешкоди» для зустрічі Папи і Патріарха. Виявляється, що, коли дуже хочеться, то «перешкода» зникає. Можливо якщо дуже захочеться єдності і свободи від обіймів державної влади, то й інші «перешкоди» Російська Церква легко здолає.
