Трикутник цей для України традиційний. «Москва або Константинополь?» — постало питання перед церковними діячами другої половини 17 століття. І так само стоїть воно й сьогодні. Відмінність лише у тому, що тоді йшлося про вибір між перебуванням у складі тої або іншої юрисдикціїї, а сьогодні йдеться про зони або орбіти впливу.
Доповідь на міжнародній науково-практичній конференції «Константинопольський патріархат в історії України: минуле, сучасне, майбутнє», м. Київ,10 червня 2016 р.
Трикутник цей для України традиційний. «Москва або Константинополь?» — постало питання перед церковними діячами другої половини 17 століття. І так само стоїть воно й сьогодні. Відмінність лише у тому, що тоді йшлося про вибір між перебуванням у складі тої або іншої юрисдикціїї, а сьогодні йдеться про зони або орбіти впливу.
1989 р. в Україні відродився автокефальний рух. Вже мало сьогодні хто пам’ятає, що 19 серпня 1989 р. клірики Петропавлівського храму м. Львову оголосили про свій вихід з юрисдикції Московського патріархату та почали поминати на всіх богослужіннях ім’я Святішого Вселенського Патріарха Димитрія[1].
Незалежної Української держави тоді ще не існувало, а рух за церковне унезалежнення від Москви був ще надто слабким. Саме тому Константинополь ніяк і не відреагував на ініціативу львівських священників. Реальний шанс на створення власної юрисдикції в Україні Вселенський Патріархат отримав аж у липні 2008 р., коли під час перебування в нашій країні Його Всесвятості Патріарха Варфоломія ця ідея обговорювалася з представниками УПЦ КП і УАПЦ. Утім, як відомо, юрисдикція Вселенського патріархату тоді не була офіційно розповсюджена на територію України. Звісно ж бажання відновити автономну Київську Митрополію у складі Вселенського Патріархату у грецької сторони було. Але на той час Константинополь мав інші пріоритети. Зокрема, був зацікавлений у активній співпраці з Московським Патріархатом у справі скликання Великого і Святого Собору Православної Церкви.
Свій історичний шанс втримати Україну в межах своєї юрисдикції та впливу мала і Російська Православна Церква. Святкуючи тисячоліття Хрещення Русі у червні 1988 р., ця Церква могла би пригадати про своє історичне походження з княжого Києва і перенести свій патріарший центр до давньої столиці Руси, де власне і відбулася сама подія Хрещення. 1988 р. Київ був ще звичайним радянським містом, і як такий був повністю підконтрольний СРСР. Перенести сюди принаймні одну з патріарших резиденцій було нескладно. Як легко можна було тоді модифікувати і патріаршу титуляцію глави РПЦ, замінивши у ній прикметник «Московський» на прикметник «Київський», або взагалі поєднати ці два прикметники («Патріарх Київський, Московський та всієї Русі»), що цілком вписується в православну канонічну традицію[2]… Але тоді Москва не тільки не сприймала ідею повернення до «київських джерел», але й робила все для того, щоб самій виступити в ролі «столиці-власниці» ювілею. А тепер уявіть собі, як би могла скластися подальша доля руху за автокефалію і патріарший статус Української Церкви, як би у 1988 р. РПЦ прийняла рішення про перенесення свого патріаршого центру до Києва…
Вартий згадки й інший шанс, який мала церковна Москва. 1-3 листопада 1991 р., — тобто до усіх наступних драматичних подій, — в Києві відбувся Всеукраїнський собор УПЦ, який прийняв рішення про потребу повної канонічної незалежності і звернувся до Московського Патріархату з проханням про надання автокефалії. Історія, як відомо, не знає умовного способу. Усе ж можна припустити, що коли би прохання про автокефалію 1991 р. було у Москві задоволено, то нинішнього розколу і сучасного жорсткого ідеологічного протистояння між автокефальним рухом і Москвою не існувало б. Українська Церква отримала б автокефальний статус. Але — оскільки ця автокефалія була надана Москвою — залишилася би в орбіті впливу Московського Патріархату, як свого часу лишилася у його орбіті й Православна Церква в Америці.
У той або інший спосіб можливість утримувати Україну в зоні свого церковного впливу зберігалася у Росії аж до російсько-української війни, яка почалася 2014 р. анексією Криму та окупацією окремих регіонів Донбасу. Особливістю сучасної війни — не важливо як саме її іменувати: гібридною, неоголошеною або якось інакше — є те, що вона ведеться між двома православними народами. Причому між народами, значна частина яких належить до тої ж самої канонічної юрисдикції: Російської Православної Церкви.
За таких умов єдиним способом зберегти за Московським Патріархатом майбутнє в Україні була чітка позиція вищого керівництва цієї Церкви з питання російської агресії. Як Предстоятель Церкви, значна частина пастви якої знаходиться в Україні, Святіший Патріарх Кирило мав би — і це всупереч власним інтересам РПЦ у Росії — надати чітку етичну оцінку російській агресії проти України. Варто відзначити, що 18 березня 2014 р. Патріарх Кирило не був присутнім на урочистому засіданні Державної Думи, яке прийняло рішення про включення Криму до складу Російської Федерації. Як зауважили журналісти, «ця обставина моментально дала громадськості привід для припущення, що патріарх не хоче вступати в конфлікт з парафіянами Української православної церкви Московського патріархату»[3]. Однак, за умов, що склалися, цього дипломатичного жесту було замало. А на інший, більш радикальний — з тих або інших причин — патріарх не пішов (або піти не зміг). Мешкаючи у країні, де церковні структури мають значно більшу ніж у сучасній Росії свободу самовизначення, я утримуюся від засудження нинішнього глави Руської Церкви.
Судити не варто. А от усвідомлювати реальні наслідки війни потрібно. Ми маємо розуміти: війна рано чи пізно завершиться, а рани, які вона нанесла російсько-українським взаєминам, будуть загоюватися впродовж десятиліть, коли не століть…
Чи має УПЦ в юрисдикції Московського Патріархату майбутнє в Україні? Гадаю, що таки має. Але після новітньої російсько-української війни ця Церква — навіть якщо лишатиметься єдиною канонічною юрисдикції в Україні — вже ніколи не користуватиметься тут тим впливом, який вона мала за часів предстоятельства Митрополита Володимира. З початком війни в українському суспільстві відбулося реальне відчуження від сучасної Росії. Головним чином, це є відчуження він сучасного російського політичного режиму. Однак, значною мірою це призвело і до трансформацій у сприйнятті російської культури загалом. Одним з суттєвих моментів цього відчуження стала зміна ставлення багатьох українців до церковної юрисдикції Української Православної Церкви, яка є Самокерованою Церквою у складі Московського Патріархату. Настрої суспільства віддзеркалені у соціологічних опитуваннях. Останнє з них — здійснене Центром Розумкова наприкінці березня цього року[4] — свідчить про радикальне збільшення прихильників ідеї автокефалії. Наведу лише ключові цифри. Як свідчать ці дослідження, сьогодні:
1) 24,4 відсотки (або фактично кожен четвертий) вважає, що «Православні України мають згуртуватися навколо УПЦ КП»;
2) 23,6% вважає, що «Православні Церкви України повинні об’єднатися в єдину Церкву, яка домагатиметься незалежності»;
3) лише 10,1% опитуваних згідні з твердженням, що «Українська православна церква має залишатися невід’ємною частиною Руської (Російської) православної церкви».
Автокефальний рух в Україні — рух інституціональний, тобто рух, що призвів до виникнення та утвердження окремих церковних спільнот: Української Автокефальної Православної Церкви (яка динамічно розвивалася упродовж 1989-1992 рр.) і Української Православної Церкви Київського Патріархату, до якої сьогодні належить кожний четвертий мешканець нашої країни, що визнає себе православним[5].
Нещодавно представниками РПЦ була висловлена думка, що існування Київського Патріархату є плодом виключно політичної кон’юнктури. Дозволю собі не погодитися з цим твердженням. Київський патріархат породили скоріше не політичні сили, а рух за автокефалію, що був відроджений в Україні наприкінці 80-х років, коли захиталася радянська імперія. Чи зникне цей рух? Гадаю, що така перспектива можлива лише в єдиному випадку: якщо зникне сама самостійна українська держава. Малореалістичним, на мою думку, є й інше припущення: що автокефальний рух (зокрема, Київський Патріархат) сьогодні відмовиться від ідеї повної канонічної незалежності та приєднається до Константинопольського Патріархату. Існування та сталий — з року у рік і всупереч відсутності канонічного визнання — розвиток Київського Патріархату свідчить, що сучасна церковна спільнота України вельми цінує ідею автокефалії. А отже приєднання цієї церковної спільноти до будь-якої з Помісних Православних Церкво є маловірогідним.
Україна простує до створення власної Помісної Церкви. А тим часом трикутник Київ-Москва-Константинополь лишається актуальним…
У кожної сторони в цьому трикутнику є свої переваги та слабкі місця.
Головною перевагою Православної Церкви в Україні є динамічне зростання її інфраструктури впродовж останніх двох з половиною десятиліть. Найчисельнішою Православною Церквою світу сьогодні лишається РПЦ, де, станом на лютий 2016 р., існувало 354 архієрея та 35 171 пресвітерів[6]. За своїм розміром з сучасною РПЦ може зрівнятися хіба що Румунська Православна Церква, яка має у своєму складі 15,5 тисяч священнослужителів та 13,5 тисяч парафій. Але, говорячи про статистику РПЦ, варто пам’ятати, що значна частина церковних громад цієї Церкви знаходяться в Україні, де, за даними на лютий 2016 р., у складі УПЦ звершує служіння 83 архієрея та 11 тисяч священнослужителів, які закріплені за майже 12-ма тисячами парафій.
Як бачимо, Україна — це, висловлюючись мовою соціології, певний ключ до, панівного становища РПЦ у сучасному православному світі. Проте консолідація українського православ’я внесла би певні корективи у це становище. В разі подолання розколу в Україні могла би постати єдина церковна структура, яка би нараховувала більше 18 тисяч громад. А тепер пригадаємо, що станом на липень 2015 р., на території РФ нараховувалося 16 тисяч 35 громад РПЦ та 83 церковні громади «альтернативного православ’я»[7].
Головною перевагою Московського Патріархату сьогодні є його інфраструктура та вплив в Україні. Хоча нещодавні соціологічні опитування засвідчують лідерство симпатій за Київським Патріархатом, за кількістю громад та священнослужителів Московський Патріархат значно перевершує автокефальні церковні спільноти. Якщо у складі УПЦ КП та УАПЦ станом на січень 2016 р. перебуває біля 6 тисяч 100 громад, то до складу УПЦ сьогодні входить удвічі більше: біля 12 тисяч 300 громад[8].
Нарешті, головною перевагою Вселенського Константинопольського Патріархату є засвідчені історією канонічні права, пов’язані з наданням автокефального статусу. За останні два сторіччя було надано низку автокефалій, що становлять значну частину сучасного світового православ’я. Більшість з них було надано Вселенським Патріархатом. Три автокефалії — Польській, Американській та Чехословацькій Церкві — були надані Московським Патріархатом. Як показав історичний досвід, лише автокефалії, що були надані Константинополем, були визнані повнотою Православної Церкви[9]. Автокефалії ж, надані Московським Патріархатом, ніколи не мали загального визнання у Світовому Православ’ї.
Означимо й уразливі або слабкі місця наших колективних церковних «дійових осіб».
Слабким місцем Українського православ’я є стан розколу та відсутність комунікації між різними церковно-адміністративними центрами.
Слабким місцем Московського Патріархату є невідповідність його сучасної ідеології соціокультурним реаліям нинішнього українського суспільства.
Нарешті слабким місцем Вселенського Патріархату є складна система взаємин у сучасному православному світі, внаслідок якої Константинополь сьогодні уникає активних канонічних дій в Україні з огляду на позицію Російської Православної Церкви.
Ні РПЦ, ні Вселенський Патріархат інституціонально не зацікавлені у наданні Православній Церкві в Україні повної канонічної незалежності, тобто автокефалії. Але позиції Московського та Константинопольського Патріархатів з українського питання відмінні.
Сучасна РПЦ спирається на ідеологію «русского мира» та розглядає Україну та її столицю — давній Київ — як невід’ємну частину своєї території та історії, символ «руської давнини» власного Патріархату. Проблема автокефалізації Православної Церкви в Україні для РПЦ чимось нагадує проблему автокефалізації Православної Церкви у Грецькому королівстві, яка постала перед Константинополем після проголошення незалежності Грецької (Еладської) Церкви (23 липня 1833 р.).
Відокремлення від свого церковного центру єпархій Константинополя на території Грецького королівства відбулося під тиском грецької держави і було наслідком визвольної війни грецького народу (протягом 1821-1829 рр.). Це був важкий удар для Вселенського Патріархату. Але Константинополь в цілому достойно вийшов з цієї ситуації. Через 17 років після самопроголошення автокефалії розкол між єпископатом Православної Церкви в Грецькому королівстві й Константинополем був улікований шляхом видання Томосу Вселенського Патріархату про автокефалію Православної Церкви на території Греції.
Що дозволило Константинополю, врешті решт, прийняти автокефальний статус Еладської Церкви? Річ у тім, що в історико-канонічній свідомості Константинополя інститут автокефалії не абсолютизується. Тут має значення історичний досвід. Російська держава історично тяжіла до, пробачте за вираз, моно-юрисдикційності. Нам важко уявити собі, щоби в межах царської Росії існували альтернативні або навіть паралельні Москві патріарші центри. Яскравим прикладом тут може слугувати скасування грузинської автокефалії. Відомо, що після входження Грузії до складу Російської імперії (1801) Мцхетський та Абхазський Католікосати були скасовані (перший — 1811 р., а другий — 1814 р.). Скасування автокефалії Грузинської Церкви було обумовлено скоріше не практичними, а ідеологічними чинниками. Тут йшлося не лише про централізацію церковного управління, а про знищення символу національної незалежності.
Інакшим був історичний досвід Константинополя. Він виник як імперський церковний центр, і як такий з часом підпорядкував собі інші, більш давні за нього, церковні центри: Олександрійський та Антіохійський. Був навіть час, коли Патріархи обох давніх міст психологічно — в силу імперської логіки — стали ніби «підлеглими» Константинопольського патріарха[10]. Але на відміну від Росії візантійська ойкумена завжди існувала в умовах, як би ми зараз сказали, поліюрисдикційності. Поруч з Константинопольським патріархатом тут існували Давні патріархати Сходу та давня Кипрська Церква.
Московський Патріархат у своєму розумінні автокефалії спирається на російську канонічну школу та твори російських богословів, де помітна тенденція до зрівнювання прав усіх Помісних Церков. Константинополь тяжіє до іншого тлумачення канонічних прав Помісних Церков. Каноністи Константинопольського Патріархату, по-перше, вирізняють особливі канонічні прерогативи Вселенського Патріарха, а по-друге, взагалі відрізняють автокефальні Церкви, які канонічний статус яких був затверджений (визнаний) на Вселенських соборах, від нових Помісних церков, значна частина автокефалій яких була визнана з причин ікономії, після менш або більш тривалої канонічної ізоляції.
Ця відмінність може видатися незначною. Але вона може реально вплинути на вироблення позицій Константинополя та Москви з українського церковного питання. Стратегічне завдання Константинополя сьогодні — це збереження свого унікального положення у православному світі. А інструментами цього може бути як розширення власної юрисдикції, так і створення дочірніх Помісних Церков, які б перебували у особливих взаєминах з Вселенською Патріархією.
Надаючи автокефалію низці Помісних Церков, Константинополь залишив за собою певні канонічні права. Першим і нормативним у цьому відношенні був Томос про автокефалію єпархій Константинопольського патріархату на території Грецького королівства (1850), згідно якого Елладська Церква мала отримувати святе миро від Вселенського Патріархату та визнавала право церковного суду другої інстанції за найважливішими справами. Аналогічні положення містилися і у Томосах про автокефалію Православних Церков у Сербії (1879), Польщі (1924) та землях Чехії і Словаччини (1998)[11].
Як бачимо, розглядаючи інститут автокефалії як відносний, а не абсолютний, Константинополь, по-перше, не сприймає автокефалію як синонім «відірваних» або «програних» територій, а, по-друге, залишає за собою низку канонічних прав, які дозволяють йому вибудовувати особливі взаємини з новоствореними Помісними Церквами.
Таким чином, як можна прогнозувати, найбільшою поступкою, на яку може піти сьогодні Руська Православна Церква — це проголошення автономного статусу Української Православної Церкви. Причому вірогідність такого проголошення збільшується після Всеправославного Собору, де, як очікується, буде схвалено процедуру створення Автономних Церков. Разом з тим, в сучасних умовах, улікувати наявний в нашій країні розкол на основі автономії нереально.
Водночас Константинополь може запропонувати Україні значно більше, а саме автокефалію, хоча форма цієї автокефалії і може виглядати дещо обмеженою з точки зору слов’янського розуміння цього інституту. Коли це станеться? І чи станеться взагалі? Українцям вже не звикати жити, так би мовити, в очікуванні канонічної автокефалії… Але аналізуючи стан сучасного православ’я та чинники, що на нього впливають, можна дійти думки, що невдовзі Константинополь опиниться у ситуації, яку можна окреслити за допомогою трьох слів: «зараз або ніколи».
Річ у тім, що з історичної точки зору, канонічне визнання з боку Константинополя не є безальтернативним сценарієм для автокефального руху в Україні. Канонічне визнання сьогодні може бути важливим для патріарха Філарета, для якого така подія стала би символічною перемогою у його протистоянні з Московським Патріархатом. Канонічна легітимізація також має значення для вихованої нинішнім главою Київського Патріархату плеяди молодих єпископів. Але в майбутньому Київський Патріархат і автокефальний рух України в цілому може розвиватися й іншим, умовно кажучи, вірменським сценарієм. В умовах сучасної України, де увага суспільства нині сфокусована на національній ідеї, канонічне визнання вже не є ключовим чинником для існування та розвитку церковних структур.
Зрозуміло, що надана Константинополем автокефалія могла би стати міцним імпульсом для консолідації українського православ’я. Але не будемо забувати — церковне життя в Україні сьогодні відбувається у абсолютно виняткових історичних обставинах. Внаслідок збройної агресії Росії анексовано Республіку Крим та м. Севастополь. Триває збройне протистояння на Донбасі, де інспірований Росією сепаратистський рух підтримується з боку православних фундаменталістів. На Сході України щоденно гинуть українські громадяни, які захищають суверенітет нашої країни. Враховуючи ці чинники, можна дійти висновку, що автокефальна ідеологія та автокефальні церковні структури в Україні розвиватимуться і за збереження нинішньої міжконфесійної ситуації, тобто в умовах канонічної ізоляції від світового православ’я.
Таким чином Вселенський Константинопольський Патріархат поставлений сьогодні перед вельми непростим вибором. Не реагуючи на заклики з України про надання канонічної автокефалії, він ризикує, що потужна і впливова структура Київського Патріархату не лише буде й далі існувати поза межами офіційного вселенського православ’я, але з часом і втратить зацікавлення у визнанні. А в разі видання Томосу про автокефальний статус Православній Церкві в Україні, про що, зокрема, планують офіційно попросити Константинополь депутати Верховної Ради, — Фанар наражається вже на іншу серйозну небезпеку: втратити спілкування з чисельним та впливовим у православному світі Московським Патріархатом, керівництво якого вже неодноразово заявляло, що розірве молитовне спілкування з Константинополем в разі якщо той канонічно легітимізує автокефальні структури в Україні.
Як можна уникнути згаданих небезпек для України та вселенського православ’я? І як вирішити українське церковне питання у мінімально конфліктний спосіб?
Вивести взаємини Києва, Москви та Константинополя на якісно новий рівень можуть лише самі українці, лише сам православний єпископат в нашій країні. Церковне життя останніх років надавало нашим церковним діячам та єпископату в цілому можливість перебувати в зоні умовного психологічного комфорту. Зони впливу були в цілому неофіційно розділені. Одна група єпископату втішалася своїм визнаним канонічним статусом. Інша — національним характером своєї церковної структури та її впливом на життя суспільства. Здавалося б така ситуація могла тривати ще не одне десятиліття. Проте події останніх років показали, що доба психологічного комфорту завершилася...
Ми маємо усвідомити: якщо кожен з нас сьогодні не навчиться відмовлятися від особистих, корпоративних та конфесійних інтересів заради інтересів загальноцерковних, то сценарії майбутнього розвитку православ’я в нашій країні та православ’я у цілому матимуть конфліктний характер.
Можу припустити, що декого з вас здивував (або й засмутив) мій підкреслено формальний, можна сказати, соціологічний підхід, коли я намагався визначити інтереси та взаємини сторін у трикутнику Київ-Москва-Константинополь. Так, ми живемо у час, коли церковне життя дійсно іноді зручніше описується за допомогою соціологічних, а не богословських термінів. Й усе ж Церква — це не політична структура, а простір і спосіб життя, де реалії геополітики та «інтереси сторін» мають зрештою зникати заради благодатної єдності у Христі.
Ми бачимо, як важко збирається Всеправославний Собор, бачимо, як важко 14 Помісним Православним Церквам поступитися власними інтересами на користь спільної справи. Але ми віримо, що зрештою цей Собор відбудеться. І віримо, що розділена нині Православна Церква в Україні також зрештою відбудеться як Церква помісна і єдина у Христі.
Усі ми зацікавлені у тому, щоб цей процес відбувся максимально безконфліктно: без порушення всеправославної єдності, без сутичок і боротьби за храми, без прокльонів і політизації церковного життя. Але аби усе сталося саме так, кожному з нас потрібно навчитися діяти всупереч соціологічним законам, діяти як християни, а не конкуруючі один з одним індивіди та колективи.
[1] Звернення Комітету по відродженню УАПЦ. Див.: Ісіченко Ігор, архієп. Історія Христової Церкви в Україні. Конспект лекцій для студентів духовних шкіл. Х., 1999. С. 213.
[2] Зазначимо, що в титулах багатьох сучасних православних патріархів поєднуються міста, в яких знаходилась їх резиденція в різні історичні періоди. Наприклад, повний титул Сербського патріарха звучить так: «Архієпископ Печський, Митрополит Белградсько-Карловацький, Патріарх Сербський».
[3] Патриарх РПЦ МП Кирилл проигнорировал торжественную речь Путина. Коментарии. UA. Текст доступний за посиланням: http://comments.ua/life/458123-patriarh-rpts-mp-kirill-proignoriroval.html
[4] Релігія і Церква в українському суспільстві: соціологічне дослідження. Релігія, Церква, суспільство і держава: два роки після Майдану (інформаційні матеріали). К., 2016. С. 31. Матеріали доступні за посиланням: http://www.uceps.org/upload/Religiya_200516_A4.compressed.pdf
[5] Там само.
[6] Доклад Патриарха Кирилла на Архиерейском Соборе Русской Православной Церкви 2 февраля 2016 г. Текст доступний за посиланням: http://www.pravmir.ru/doklad-patriarha-kirilla-na-arhiereyskom-sobore-russkoy-pravoslavnoy-tserkvi-2-fevralya-2016-goda/
[7] Состав и количество религиозных организаций, сведения о которых внесены в ведомственный реестр зарегистрированных в Российской Федерации некоммерческих организаций на 01.07.2015 г. Текст доступний за посиланням: http://www.interfax-religion.ru/?act=reference&div=98
[8] Релігійні організації в Україні (станом на 1 січня 2016 р.). Дані Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України. Доступне за посиланням: http://risu.org.ua/ua/index/resourses/statistics/ukr2016/63055/
[9] Автокефалія Польській Церкві була надано Томосом Вселенського Патріархату 1924 р. Однак після втрати Польщею суверенітету (1944) і підпорядкуванню СРСР, ієрархи Польської Церкви звернулися до РПЦ з проханням про отримання другої — законної, з точки зору Московського Патріархату — автокефалії. 22 червня 1948 р. визначенням Священного Синоду РПЦ така автокефалія була надана. Тим не менше, участь Польської Церкви у підготовці Всеправославного Собору та в інших заходах за участю Константинопольського Патріархату та Давніх Патріархатів Сходу можлива лише тому, що ці Церкви вважають чинною автокефалію 1924 р. Автокефалія Православній Церкві в Америці надана рішенням Священного Синоду РПЦ від 9 квітня 1970 р. Ця, надана РПЦ, автокефалія не визнається більшістю Помісних Православних Церков: Константинопольською, Олександрійською, Антіохійською, Єрусалимською, Румунською, Кіпрською, Еладською й Албанською Церквами, які вважають ПЦА самокерованою частиною Московського Патріархату. Автокефалія Чехословацької Православної Церкви була надана РПЦ 23 листопада 1951 р. шляхом видання Акту про дарування автокефалії патріархом Олексієм I. Однак цей акт не був визнаний ані Константинополем, ані Давніми Патріархатами Сходу, які продовжували вважати Пражську архієпископію автономною структурою у складі Вселенського Патріархату. 27 серпня 1998 р. Константинопольським Патріархом Варфоломієм було видано Томос, відповідно до якого Православній Церкві Чеських Земель і Словаччини була надано статус автокефальної. Саме цей Томос був визнаний єдиним законним архієреями Православної Церкви Чеських Земель і Словаччини у січні 2016 р.
[10] Див.: Шмеман А., протопресв. Знаменательная буря. Несколько мыслей об автокефалии, церковном предании и экклезиологии. Доступно за посиланням: http://www.golubinski.ru/ecclesia/storm.htm
[11] Бурега В. Мироварение, автокефалия и стремление к первенству. http://www.religion.in.ua/main/analitica/5055-mirovarenie-avtokefaliya-i-stremlenie-k-pervenstvu.html
заступник голови ГО «Київське Богоявленське Ставропігійне Братство»