Молода й освічена спільнота: Почаївський василіянський монастир у 1739 році

280 років тому, у 1743 р., в місті Дубно на Волині пройшла чернеча капітула, на якій унійні (греко-католицькі) василіянські монастирі Речі Посполитої, уже попередньо згуртовані в конґреґаціях Пресвятої Трійці і Покрови Пресвятої Богородиці, об’єдналися в один Василіянський Чин св. Йосафата. Названі конґреґації стали в його рамках однойменними автономними провінціями.

Шлях до цього згуртування був складним і довгим. Навіть на капітулі лунали голоси, що руським (передусім волинським, галицьким і подільським) василіянам начебто ліпше було би об’єднатися з італійськими співбратами з Ґроттаферрата, ніж з василіянською Конґреґацією Пресвятої Трійці з центром у Вільнюсі [7, с. 177]. Причиною цих розмов була боязнь певних кіл щодо їх дисциплінування добре розвинутою і структурованою інституцією. Втім Дубенська капітула пройшла добре, спричинилася до швидкого розвитку та зміцнення духу чернецтва, і Василіянський Чин св. Йосафата вже в XVIII ст. зазнав свого першого «золотого віку».

Одним зі світлих репрезентантів та навіть символів цієї доби в історії українського монашества став Почаївський монастир Успіння Пресвятої Богородиці з його діяльними монахами, активною друкарнею і численними духовно-інтелектуальними творіннями, які формували українську культуру і якими українці пишаються досі. Унійний Почаївський монастир XVIII століття і його спадщина мають загальнонаціональне значення, тож природно, що ним гордяться не тільки греко-католики. Велику вагу почаївського феномену дозволяє усвідомити й те, що його насліддя упродовж століть пробували, та й тепер намагаються, приписати собі кола РПЦ, хоча Московська Церква до його становлення і розвитку не причетна. Вона зайняла Почаївську обитель у 1831 р. внаслідок насилля, у «дарунок» російської царської влади, яка, куди лиш приходила, репресувала українську унійну Церкву, а священників і мільйони вірних насильно переводила в підконтрольне собі «благочестя» – московське казьонне православ’я. РПЦ спричинилася саме до планованого російською владою нищення українського Почаївського монастиря, планомірного викривлення його історії і приписування собі його здобутків з одночасним очорненням пам’яті їх дійсних творців. Тому вивчення історії почаївської василіянської обителі на основі джерел є важливим завданням і дозволить уникнути численних маніпуляцій.

Час та його обставини в історії монастиря

Отож, у 1743 р. Почаївський монастир увійшов до складу об’єднаного Василіянського Чину під управою протоархимандрита. На Дубенській капітулі почаївський ігумен Самуїл Юркевич був делегатом Конґреґації Покрови і на ній же був обраний одним з чотирьох помічників-консульторів протоархимандрита [13, с. 75-76]. Більше того, за «Загальними Конституціями Чину», затвердженими на капітулі, протоархимандрита мали кожні чотири роки почергово обирати з кожної провінції. Тоді, коли протоархимандрит був з Провінції Покрови, то мав жити у Почаївському монастирі [7, с. 180; 8, с. 223].

Якщо згадати, що при створенні у 1739 р. згаданої вже Конґреґації Покрови почаївського ігумена Гавриїла Познаховського обрали одним з генеральних консульторів її протоархимандрита [13, с. 75], а після переходу почаївської чернечої спільноти у 1712 р. до унійної Церкви з її власної ініціативи, монастир напряму підпорядкували Апостольській столиці як архимандрію [4, с. 81], то бачимо, що вже тоді обитель мала особливе значення. У свою чергу, це привертає увагу до внутрішнього стану монастиря, який мав бути не просто великим, а важливим ще й в інших відношеннях.

Постають питання, що відомо про тогочасний Почаївський василіянський монастир: його спільноту, діяльність, матеріальне забезпечення, зрештою? Із відповідями нам пощастило, бо, наприклад, у фонді №258 Державного архіву Тернопільської області зберігся текст чернетки канонічної візитації обителі під датою 23 листопада 1739 р. Серед сучасних дослідників увагу на це джерело звертали передусім Валентина Бочковська та Юрій Стецик, використавши певну інформацію звідти для своїх досліджень [2; 3; 9].

У рукописному тексті з описом стану Почаївського унійного монастиря в часі візитації 1739 р., на жаль, не описані тодішній архітектурний ансамбль та ікона Матері Божої. Та натомість джерело містить детальні характеристики ченців, дані про їх походження, освіту, професійні вміння, а ще – про забезпечення монастиря і окремо – друкарні, про її оновлення і ченців-працівників. Ці звістки тим цікавіші, що всього сім років раніше, у 1732 р., колишній почаївський ігумен, а з 1730 р. – Луцький та Острозький унійний єпископ Теодозій Любенецький-Рудницький пристарався у польського короля Авґуста ІІ Сильного про грамоту для Почаївського монастиря з правом на друк церковних книг. Тож у Почаєві мало існувати, а відтак розвиватися відповідне духовно-інтелектуально-професійне середовище. Ця особлива спільнота швидко підняла планку стандартів праці настільки, що дехто навіть обурився. Так, упродовж сорока років Львівське ставропігійне братство регулярно скаржилося владі на почаївську василіянську друкарню, бажаючи усунути її як конкурента своєї друкарні [6, с. 247]. А ще ж, крім друкарів, були почаївські унійні василіяни проповідники, душпастирі, місіонери, адміністратори церковних структур, автори-просвітителі, поети, піснетворці… [див., зокрема: 10, 11, 12, 14]

* * *

Як засвідчує текст візитації 1739 року, у Почаївському василіянському монастирі тоді було 29 ченців, з яких 4 – хоральні брати, 5 – єродиякони, 10 – єромонахи, 10 – новики.

Хоральні брати

Першу групу монахів творили четверо хоральних братів (хористів, хоралістів) – не священників чи дияконів, а співців у хорі. Їх середній вік становив 30,5 року, причому наймолодшому виповнилося щойно 23, найстаршому – 42. Троє з них одягнули чернечий габіт нещодавно: один — чотири роки тому, а найстарший у 1738-му вже склав чернечі обіти. Усі хоральні брати були навчені руській (тодішній українській) грамоті. Водночас кожен з них мав ще якусь професію: маляр (іконописець), слюсар, садівник-городник тощо.

Хоральні брати Почаївського монастиря станом на 23.ХІ.1739 року

За: ДАТО, ф. 258, оп. 3, спр. 1194, арк. 5

Єродиякони

До другої групи почаївських ченців належали п’ятеро дияконів (єродиякони). Їх середній вік – 26,8 року; вік наймолодшого – 23 роки, найстаршого – 30 років. Як і хоральні брати, диякони одягнули свої габіти недавно: від року до чотирьох тому. Четверо уміли писати руською (інформацію про освіту одного диякона не вказано, але сумнівно, що був неграмотний), а троє – ще й польською. Також троє з п'яти ченців-дияконів були пов'язані з монастирською друкарнею: один як працівник, один – палітурник, один – набірник. З тих двох, які до друкарні не були залучені, один був кравцем, другий прислуговував у захристії.

Єродиякони Почаївського монастиря станом на 23.ХІ.1739 року

За: ДАТО, ф. 258, оп. 3, спр. 1194, арк. 5

Як бачимо, саме єродиякони, а не хоральні брати, були заангажовані до роботи монастирської друкарні. Загалом 60% представників цієї групи ченців станом на 23 листопада 1739 р. були задіяні до видавничої справи. Якщо врахувати інформацію Ярослава Ісаєвича, що Адріян Громачевський у 1739 р. був префектом (керівником) друкарні [5, с. 284], то в роботі підприємства брали участь 80% єродияконів.

Єромонахи

Третя група почаївських василіян, згідно з текстом візитації 1739 р., – священники. У джерелі їх вказано десятеро зі згадкою, що десь в часі візитації чи незадовго до її початку «з Києва приїхали Йосаф (вочевидь Йоасаф – авт.) і Самуїл» – ще двоє монахів, можливо єромонахів. Тобто, на час візитації в Почаївському монастирі могло бути 12 єромонахів, але до її спільноти юридично належали десятеро з них. Інформацію про цих десятьох і буде враховано при характеристиці даної групи ченців. Також слід зазначити, що серед єромонахів не названо ігумена, але дивним це упущення може видатися тільки на перший погляд. Адже, як згадано вище, саме у 1739 р. почаївського ігумена Гавриїла Познаховського обрали генеральним консультором протоархимандрита новоствореної Конґреґації Покрови. Львівська капітула, на якій це сталося, пройшла 26 серпня, тож логічно, що в акті за 23 листопада о. Гавриїл не вписаний. Його наступник о. Самуїл Юркевич у документі теж не вписаний туди: можливо, він ще не вступив в свої обов’язки в Почаєві.

Єромонахи Почаївського монастиря станом на 23.ХІ.1739 року

За: ДАТО, ф. 258, оп. 3, спр. 1194, арк. 5зв.-6зв.

Середній вік почаївських єромонахів станом на 23 листопада 1739 року становив приблизно 43,8 року, причому наймолодшому було 25 років, найстаршому – 86. 50% єромонахів мали вік до 30 років, 20% – більше 80 років. Цими найстаршими священниками були:

• 80-літній Прокл Куполович, який походив зі Львова, у монашестві був вже 28 років, у священстві – 24;
• 86-літній Йона Сулятицький, який одягнув габіт 59 років тому у Москві і там же отримав священничі свячення від патріярха Адріяна, тобто у 1690–1700 рр.: 39-49 років тому. У Почаєві він станом на 1739 р. жив уже 20 літ, але на тлі ченців місцевого походження і свячення виглядав доволі екзотично. Втім, він також міг бути з недалеких теренів, а в Москві тільки вступити до монастиря.

Усереднено почаївські єромонахи з 1739 року носили габіт 18,8 року, хоча, як і з віком, серед них тут були великі різниці: від шести до 50-ти років. У відношенні часу після отримання габіту серед почаївських єромонахів виразно виділялася група з чотирьох отців, тобто 40%, які носили габіт менше десяти років (6-8 років). Щодо часу священничих свячень, то усереднене число годі точно визначити з огляду на неточність даних про оо. Чарнявського і Сулятицького. Приблизно цей показник становив у часі візитації 10,2-11,2 року священства. Група священників віком до 30-ти років тоді мала за собою по 1-3 роки священства, тобто це молоде покоління унійного почаївського єромонашества отримало священничі свячення у віці 25-27 років.

Як видно з тексту візитації, єромонахи, за винятком двох літніх, були добре освіченими і мали також додаткові фахи-професії. Отець Чарнявський був малярем (іконописцем), о. Головацький – набірником у друкарні, о. Лісковський – коректором її руських видань. Отець Ґурницький теж надавався до роботи у друкарні, але за головною посадою тоді був монастирським економом. Отець Дрогиницький, який був паламарем у монастирській церкві, вмів добре вибілювати віск для свічок.

Особливу увагу привертає постать єромонаха Юстина Наконського. Його грамотність і освіта у візитації не вказані, але зроблено це не через упущення чи незнання автора тексту. Вочевидь, цей автор просто вважав зайвим вказувати «банальні», самозрозумілі в цьому випадку, обізнаність у руській, польській та, імовірно, латинській грамотах для отця, що викладав іншим ченцям моральне богослов’я і риторику, а також був маґістром, тобто вчителем і наставником, монашого доросту – новиків.

Варто відзначити, що життя, служіння і заслуги частини єромонахів, з огляду на наявність джерел, можна описувати детальніше в окремих наступних розвідках.

Новики

Новики – четверта група почаївського чернецтва, зафіксована у візитації 1739 року. Їх тоді в обителі під наглядом о. Наконського було десятеро.

Новики Почаївського монастиря станом на 23.ХІ.1739 року

За: ДАТО, ф. 258, оп. 3, спр. 1194, арк. 6 * [9, с. 300].

Як бачимо, середній вік почаївських новиків станом на 23 листопада 1739 р. становив 25,9 року, причому тут виділяється група з 60% новиків, які мали вік 22-24 роки. Найстаршим новиком був 38-літній Іларіон Тиневський. Неграмотним серед новиків був тільки один: Никифор Фрединський. Усі інші були або вже навчені, або вчилися. Примітно, що семеро новиків, які вдягли чернечий набіт у 1739 р. ще не мали обов’язків у монастирі. А от троє їхніх товаришів, які вдягли габіт у 1738 р., вже були задіяні до друкарні.

Матеріальний стан монастиря і друкарні

Містить джерело також коротку, але промовисту інформацію про матеріальний стан Почаївського монастиря і його друкарні. Зокрема, вказано, що прибутки (мова про сукупні надходження) за період з 26 травня 1737 р. до 23 листопада 1739 р. становили 23.581 золотих і 7 грошів, а сукупні витрати – 23.560 золотих і 15 грошів. Залишалося у касі обителі 20 золотих і 22 гроші. Мовиться і про велику кількість монастирського реманенту, але без деталізації. У пізнішій приписці на останньому аркуші візитації, датованій днем 19 квітня 1740 р. вказано, що загалом монастир володіє сумою 35.190 золотих 21 грош, з яких 2.200 ченці позичили шляхтичу Братковському, а ще 3.650 – луцькому єпископу Теодозію Любенецькому-Рудницькому.

Щодо друкарні, то її прибутки (надходження) за період з 2 червня 1737 р. по 17 листопада 1739 р. суттєво зросли: були 4.684 золотих, а завдяки купівлі устаткування на 7.073 золотих і 29 грошів збільшилися до 11.757 золотих і 29 грошів. Отож, в межах двох років: 1737–1739 рр., Василіянський Чин зробив у свою друкарню настільки значну інвестицію, що це підняло її дохід, властиво капіталізацію, на 251%. Віднесення суми купівлі реманенту до прибутку засвідчує, що мова йде про її загальний, а не чистий прибуток, фактично про цілеспрямоване підняття балансової вартості, а головне – можливостей підприємства. Своєю чергою, витрати (видатки) друкарні за той же період становили 11.441 золотих і 24 гроші. У її касі залишалося готівкою 361 золотий і 5 грошів.

Підсумки

Загалом проаналізований документ з описом унійного (греко-католицького) монастиря в Почаєві дозволяє зробити висновки, що тамтешня спільнота була сформована майже всуціль з молодих і середнього віку ченців. Приблизно 1/3 її складали єромонахи, 1/3 – новики, 1/6 – єродиякони і 1/6 – хоральні брати. Майже всі ченці були освічені, а частина продовжувала свою освіту. Також монахи мали потрібні професійні уміння і навички, почавши від пекарства, кравецтва, слюсарства, різьбярства, і завершуючи малярством (іконописом) та різними професіями, потрібними у видавничій справі. Зайнятість у роботі монастирської друкарні стала відчутним моментом життя цього василіянського монастиря, і в часі візитації 1739 р. на підприємстві були заангажовані дев’ятеро, а з даними Ісаєвича десятеро, ченців з 29-ти: троє (четверо) єродияконів, троє єромонахів, троє новиків. Звісно, що вони, як показують інші архівні документи, не були єдиними працівниками друкарні: там працювали за угодами і світські фахівці. Та саме ченці укладали видавничу програму, формували її зміст і спрямованість, забезпечували й мистецьке оформлення друків.

Зрештою, як бачимо, Почаївський василіянський монастир у 1739–1740 рр. володів значним грошовим ресурсом і розпоряджався ним розсудливо, роблячи капітальні вкладення, що могли забезпечити його подальшу місію, передусім через розвиток видавничої справи. Послідовність у дотриманні обраної лінії служіння дозволила почаївській обителі в рамках Василіянського Чину та унійної Київської митрополії активно й творчо працювати в наступні десятиліття, бути одним з українських культуртрегерів у XVIII ст.

Джерела і бібліографія

1. ДАТО, ф. 258, оп. 3, спр. 1194, арк. 5-6зв.
2. Бочковська Валентина. Історія Почаївського монастиря у візитаціях XVIII – першої чверті ХІХ ст. // Рукописна та книжкова спадщина України, вип. 13. Київ 2009, с. 22-35.
3. Бочковська Валентина. Почаївський духовний осередок в історії і культурі українського народу XVIII – 30-х років ХІХ ст. Дисертація. Київ 2018.
4. Великий Атанасій. Ще про «Зорю над Почаєвом» // Його ж. Світла й тіні української історії. Львів: Місіонер, 2007, с. 78-82.
5. Ісаєвич Ярослав. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. Львів 2002.
6. Патрило Ісидор. Нарис історії Василіян – 1743–1839 // Нарис історії Василіянського Чину святого Йосафата [=Записки ЧСВВ (Analecta OSBM), серія 2, секція 1, т. 48]. Рим: Видавництво ОО. Василіян, 1992, с. 183-278.
7. Підручний Порфірій. Василіянський Чин від Берестейського з’єднання (1596) до 1743 року // Нарис історії Василіянського Чину святого Йосафата [=Записки ЧСВВ (Analecta OSBM), серія 2, секція 1, т. 48]. Рим: Видавництво ОО. Василіян, 1992, с. 96-182.
8. Підручний Порфирій. Історичний нарис законодавства Василіянського Чину св. Йосафата (1617–2018) [=Записки ЧСВВ (Analecta OSBM), серія 2, секція 1, т. 57]. Рим – Львів: Видавництво ОО. Василіян, 2018.
9. Стецик Юрій. Чернецтво Святопокровської провінції ЧСВВ (1739–1783): просопографічне дослудження. Дрогобич: Редакційно-видавничий відділ Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, 2018.
10. Getka Joanna. U progu modernizacji. Riskojęzyczne drukarstwo bazyliańskie XVIII wieku. Warszawa 2017.
11. Lorens Beata. Bazylianie prowincji koronnej w latach 1743–1780. Rzeszów 2014.
12. Pidłypczak-Majerowicz Maria. Bazylianie w Koronie i na Litwie. Szkoły i książki w działalnośći Zakonu. Wrocław 1986.
13. Wołyniak. Spis klasztorów unickich bazylianów w województwie wołyńskim. Kraków: Nakładem kolegów uniwersyteckich autora, 1905.
14. «Життєдайне джерело». Виставка почаївських видань у відділі стародруків та рідкісних видань НБУВ до 280-ї річниці виходу першої книги у друкарні Почаївського Успенського монастиря // Національна бібліотека України імені Володимира Вернадського.