Початки Боронявського василіянського монастиря Благовіщення Пресвятої Богородиці тісно пов'язані з комплексними процесами трансформації еклезіальної ідентичності на початку XVIII ст. на Мараморощині.
Проголошення Ужгородської унії відбулося 24 квітня 1646 р. в каплиці Ужгородського замку. Одначе, як писав дослідник василіянин Міхал Лацко, відповідний документ підписали тільки приблизно 10% священиків Мукачівської єпархії. На східних теренах єпархії утвердження з’єдиненої Церкви ускладнювала низка обставин, передусім політичних. Спершу наступник Мукачівського єпископа Василя Тарасовича Партеній Петрович не міг потрапити до резиденції на Чернечій Горі у Мукачевому, оскільки княгиня Сузанна Лорантфі поставила у ній свого кандидата – православного єпископа Йоаникія Зейканя. У 1660 р. Сузання Лорантфі померла, а її син Юрій ІІ Ракоці загинув на полі бою й місцеві маєтності успадкувала вдова останнього Софія Ракоці з роду Баторій – католичка. Вона змусила православного владику піти з Мукачева під приводом ремонту у резиденції. Не бажаючи допустити єпископа Патренія як протеже Габсбургів, княгиня звернулася до Київського унійного митрополита з проханням призначити когось іншого на Чернечу Гору. Отримавши у відповідь пропозицію входження Мукачівської єпархії до Київської митрополії, Софія Ракоці за порадою латинського духовенства прийняла єпископа Партенія, але з умовою, що він підлягатиме владі Остригому. І все ж П. Петровича висвятили на синоді єпископів у Жировицях у 1663 р.
Мукачівський владика після років вимушеного перебування в Ужгороді повернувся до свого осідку. Натомість на Мараморощині унійній ідеї опиралися дві сили, які ситуативно час від часу вступали між собою в союз. Це православне духовенство, за яким часто стояли румунські єпископи з Білгорода, а також протестанти. Значна частина місцевих еліт під кінець XVI ст. перейшла у кальвінізм. І от прогнаний із Мукачева єпископ Йоанникій Зейкань осів спершу в Імстичівському монастирі, а згодом перебрався до Углянського, що за 32 км шляхом на схід від Бороняви.
Йоанникій Зейкань помер 8 листопада 1686 р., а його наступником у 1690-1705 рр. в Углі став православний єпископ Йосиф Стойка із титулом «Милістю Божою православний єпископ марамороський, екзарх царгородської партіаршої ставропігії, адміністратор митрополій білгородської, почаївської і пр. і пр.». Цей владика не полагодив із духовенством і схилявся до протестантизму, тож у 1705 р. єпархіальний синод скинув його. Йосиф Стойка опинився у в’язниці в Хустському замку, а на його місце призначили у 1708 р. Йова Цірку. Через чотири роки й того єпископа скинули – повернувся Й. Стойка. Ці всі перепризначення тривали у розпал угорського повстання під керівництвом Ференца ІІ Ракоці 1703-1711 рр. У 1711 р. єпископ Стойка помер, а край зайняли війська Габсбургів. Того ж року марамороським владикою обрали прихильника унії румунського священика Серафима Петрована.
«Петрован довго не барився, – писав о. Атанасій Пекар. – По своїй єпископській висвяті він відразу звернувся до з’єдиненого архиєп. Атанасія Ангелу в Білгороді, щоб він прийняв під свою опіку теж і марамороську єпархію. За це противна сторона зачала боротьбу проти Петрована, бажаючи позбавити його владицтва. Вони виточили йому процес, який простягнувся аж три роки. Нарешті 9 квітня 1717 р. комітатський суд засудив Петрована «за різні надужиття» на в’язницю й позбавив його єпископства. Петрован не довго мучився у в’язниці, бо ще того самого року помер. Одинокою його провиною було те, що бажав з’єдинення з Римом».
Поки тривало слідство над владикою Серафимом, функції адміністратора Марамороської єпархії у 1714-1717 рр. виконував о. Іван Мойсеїв. Але найбільшим противником єпископа Серафима Петрована був углянський ігумен Доситей Теодорович, якого у 1718 р. протестантська рада комітату Мараморош призначила православним єпископом краю.
Саме в описаний період, у 1716 р., старанням о. Йоана Козака, пароха Селищського почалася історія Боронявської обителі. Її засновник, прийнявши чернечу ризу, купив від міщан хустянських поле за 40 флоринів і виставив монастир із дерева – «хижку», а також невелику церкву або ж, згідно з пізнішими інтерпретаціями, каплицю. Фундаційну грамоту для монастиря видано у квітні 1716 р. і засвідчив її головний суддя Хуста. У документі йшлося про те, що жоден монастир на цьому місті раніше не існував, а також про дарунок на обитель із майна громади міста. Що цікаво, попри згадки про населений пункт у попередні часи, в закарпатському василіянському шематизмі на 1873 р. вказано, що села Бороняви, як такого у 1716 р. ще не було, а на його місті хустські міщани мали свої косовиці й пасовиська. Така думка увійшла в історіографію обителі вже у ХІХ ст., зокрема через «Листокъ», який видавав в Ужгороді о. Євген Фенцик.
У монашестві засновник Боронявської обителі прибрав ім'я Йосифа, хоча вже 30 років потому було невідомо, хто саме постриг його у ченці, вділив габіт. З часом до нього приєдналися інші ченці, з-поміж них відоме ім’я одного з них – Ісаї, який перебував в цьому монашому осередку щонайменше з 1719 р.
Є підстави стверджувати, що монаша спільнота у Бороняві жваво цікавилася своєю східною традицією і духовністю Київської Церкви:
«Ігумен Боронявського монастиря Парфеній відвідав печери Київського монастиря і про це дістав посвідчення від архимандрита Іоанникія з датою від 3-го червня 1727 р.», – читаємо у третьому томі «Історії карпатських русинів» о. Михайла Лучкая.
Із наведеного фрагменту зрозуміло, що у 1727 р. засновник монастиря о. Козак уже не був ігуменом і, ймовірно, він уже помер. У повідомленні про відвідини Києва йдеться, що боронявський чернець «дістав посвідчення», тобто документ за фактом відвідин, а не як дозвіл здійснити їх у майбутньому. Відтак архімандрит, про якого згадано, – це, власне, той, хто засвідчив перебування о. Парфенія у «матері городів руських».
Іоанникій Сенютович, за припущеннями Миколи Метелкіна, під час пожежі монастиря 21-22 квітня 1718 р., заховав золото, срібло та інші цінності монастиря від експропріації владою царя Петра І. Скарби знайшли 26 листопада 1896 р. під підлогою собору Успення Пресвятої Богородиці, який відбудовував архимандрит Іоанникій, і вивезли з України – до Ермітажу в Санкт-Петербурзі. Успенський собор освятили незадовго до смерті архімандрита, тож боронявський ігумен Парфеній міг бачити храм ще у процесі оновлення.
За усною і літературною традицією, перші боронявські василіяни, як і київські, жили у печерах у лісі, хоча і монастир уже стояв. Одначе джерельних свідчень про ці давні печери, а також про безпосередній статус монастиря у перші його роки бракує. Більше того, нестача історичного матеріалу змушує утримуватися від подання конкретної дати приєднання Боронявського монастиря до провінції ЧСВВ. Водночас ці обставини вимагають розглянути історію заснування обителі у ширшому контексті ситуації всієї Мукачівської єпархії. Отож, після смерті у 1706 р. мукачівського єпископа Івана Йосифа Де Камеліса значну увагу релігійному життю на Мараморощині присвятив василіянин о. Йосиф Годерманський (+ 1729 р.) найменований 27 вересня 1707 р. імператором Йосифом І на Мукачівського єпископа на прохання місцевого духовенства. Його кандидатуру підтвердив примас Угорщини, але проти виступили магнат Ференц Ракоці і Єґерський єпископ. Рим не підтвердив кандидатуру Йосифа Годерманського ще й тому, що Папа опонував Габсбургам у війні за іспанську спадщину, а імператор Йосиф І окупував частину Папської області.
Ще очікуючи на затвердження з Риму, Йосиф Годерманський у 1710 р. відновив монастир на Чернечій Горі у Мукачеві, де не застав жодного насельника; з допомогою монахів із Галичини взявся реформувати чернече життя на Закарпатті і вислав для праці на Мараморощині свого брата Прокопія Годерманського, теж василіянина. У лютому 1715 р. він скликав марамороське духовенство до Сиготу на зібрання, де учасники планували публічно проголосити сповідання католицької віри. Намір здійснити не вдалося, бо місцеві пани-протестанти, як противники з’єдиненої Церкви, напали на духовенство. Священики звернулися за захистом до примаса Угорщини, але 14 листопада 1715 р. Йосиф Годерманський змушений був відмовитися від своєї кандидатури на владичу катедру. Єпископом став Юрій Геннадій Бізанцій, якого 9 грудня 1716 р. висвятив Київський митрополит Лев Кишка. За угодою із Бізанцієм, Йосиф Годерманський залишився архимандритом монастиря у Мукачеві і генеральним вікарієм. Він багато доклався до оновлення монашого духу.
У нових обставинах за ситуацію у Марамароші взялася австрійська Воєнна Рада і вирішила, що парафії, що прагнуть бути православними, можуть залишитися під управлінням нез’єдиненого марамароського єпископа; ті ж парафії, які прагнуть унії, можуть перейти під управління Прокопія Годерманського. У Сиготі в 1716 р. відбулися збори 60 священиків Марамарощини, які визнали владу мукачівського єпископа.
«Унія в Марамороші запроваджена вперше Йосифом Годерманським і братом Прокопієм, яку 1716 і сам свідок у Сиготі підписав у присутності королівсько-цісарського соляного комісара Якова Нефесера, інспектора солекопальні Георгія Франциска Баумгартена, перцептора Ант. Рудолфа Едилбета», – писав дослідник-священик Іван Дулишкович.
Уже 5 серпня 1721 р. владика Бізанцій отримав від єпископа Ердевдія паспорт на канонічну візитацію Мармароського комітату, яку здійснив у серпні-грудні того ж року. Також мукачівський архієрей звернувся до влади з приводу звільнення священиків, дяків і церковників від феодальних повинностей.
У 1723 р. єпископ Бізанцій заснував Марамороський вікаріат з центром у Сиготі та на чолі з о. Прокопієм Годерманським. З опублікованого 1865 р. о.-василіянином Анатолієм Крадицьким документу «Списокъ монастирей Чина Святого Василія Великого, существовавших иногда въ Марамороши (въ Угорщинѣ) и истертыхъ императоромъ Іосифомъ ІІ 1788 г.» відомо, що Прокопій Годерманський приділяв увагу монастирському життю: у 1722 р. освятив церкву Бичківського монастиря, що за 64 км на пд-сх від Бороняви, а також збудував Драгівський монастир, що за 24 км. на пн-сх теперішньою дорогою від Бороняви. Тож сусідні марамороські монастирі уже в ті часи підлягали юрисдикції унійного вікарія. З іншого боку, нез’єдинений єпископ Доситей Теодорович саме з Драгівського монастиря видав свідоцтво про дияконські свячення Михайла Рішкова. У недалекій від Бороняви Углі Теодорович перебував до жовтня 1733 р. – тільки тоді припинилася лінія нез’єдинених марамароських владик. Найближчий із позамарамороських до Бороняви монастирів – Імстичівський – визнав єпископську владу Бізанція у 1727 р. Показово, що ім’я вказаного єрарха стоїть першим у переліку тих, за душі кого молилися у Боронявському монастирі за пом’яником, переписаним єромонахом Авксентієм Тиболтом у Малоберезнянському монастирі в 18 липня 1863 р. Геннадій Бізанцій упокоївся в Бозі 11 червня 1733 р., тож і монастир в Бороняві приєднався до організованої василіянської провінції до цього часу.
У 1733 р. австрійська влада ліквідувала Семигордське князівство, а наступник владики Бізанція Симеон-Стефан Ольшаський, який до того був марамороським вікарієм, отримав від цісаря найменування на єпископа Мукачівського і Марамороського. 9 липня 1733 р. у монастирі на Чернечій Горі відбулося зібрання ігуменів з єпархії, які шляхом консенсусу обрали верховним настоятелем мукачівського ігумена Григорія Булка (+ 22 листопада 1742 р.), який був знаний зі своєї широкої освіченості і талановитості та вже встиг попрацювати вікарієм єпископа у Хорватії. Цю дату прийнято вважати заснуванням Закарпатської провінції ЧСВВ. У нараді, окрім о. Булка, брали участь настоятелі Гедеон Пазин із Малого Березного, Методій з Імстичева, Методій Зейкан із Красного Броду та Никодим Староста із Заріччя. Імені представника Боронявської обителі у повідомленні про нараду немає. Одначе, як спостеріг о. Гліб Кинах, ЧСВВ, у літературі є згадки про рукопис з інформацією щодо заснування марамороських монастирів, створений після 1735 р., тобто в часи протоігумена Булка. За припущеннями о. Кинаха, це могло б свідчити про входження і монастирів Мармарощини до василіянської провінції Святого Миколая ще у 1730-х рр.
У 1740-1742 рр. марамороським вікарієм за призначенням єпископа Юрія Гавриїла Блажовського (+ 20 грудня 1742 р.) був уже згаданий чинний протоігумен о. Григорій Булко, який, одначе, не перестав бути протоігуменом. Зрештою, як зазначив о. А. Пекар, це був складний період для вікаріїв. Вони не мали з чого жити й були змушені просити допомогу в єпископа. Останній же іменував марамороськими вікаріями василіян, яким допомагали монастирі».
Коли у 15 червня 1755 р. мукачівський єпископ Михайло Мануїл Ольшавський (+ 1767 р.) скликав у Красному Броді собор ігуменів провінції – капітулу, для обрання нового протоігумена, то Мараморощину, як видно з акту цього зібрання, представляв єдиний василіянин – єромонах Манасій Пукач, ігумен «Мараморыскы». Протоігуменом тоді обрали маріяповчанського ігумена Йоанникія Скрипку. Собор також розглянув господарські питання і серед його доручень було:
«Пречесний отець Манасій ігумен Марамороський щоб фіскала та пленіпотента (уповноваженого у господарських справах – авт.) на окрузі Марамороському поставив», – йдеться в акті монаших зборів.
У 1756 р. єпископ Ольшавський скликав новий собор уже в Мукачівському монастирі, де ігуменом цієї обителі та протоігуменом провінції обрано о. Гавриїла Дешка, а також уточнено правила монашого життя. Серед питань, які розглянули під час собору на Чернечій Горі, був розподіл квести за вином між різними обителями. За найближчим до Боронявського монастирем в Імстичевому закріпили терени біля Севлюша-Виноградова, Турця і Берегового; натомість марамороським василіянам привали околиці Біксаду, Сукмару (Сату-Маре), Бая-Маре та невстановленої місцевості Балара (в іншому варіанті документу Барала – авт.).
Усі наведені свідчення із 1755 і 1756 рр. дають підстави вести мову про те, що у середині XVIII ст. монастирі Мараморошу, у тому числі Боронявський, формували у складі закарпатської провінції святого Миколая осібну групу на чолі з «ігуменом марамороським», який представляв ці обителі на чернечих соборах. Очевидно, що головним для монастирів на Мараморощині протягом деякого часу в середині XVIII ст. був Бедевлянський у теперішньому Тячівському районі. Ця єдність монастирів краю зберігалася і наприкінці XVIII ст.
Щодо часу входження Боронявського монастиря до складу усталеної провінції, то його можна визначити з похибкою у декілька років. Бороняви, на відміну від Угочі, ще немає у списку парафій Мукачівської єпархії, створеному за підсумками візитацій єпископа Мануїла Ольшавського у 1747 р. Але візитацію цієї обителі уже 5 липня 1749 р. провів протоігумен Гедеон Пазин у супроводі свого о. Макарія Шугайди, який згодом також став протоігуменом.
Звіт про візитацію Боронявської обителі 1749 р. дозволяє уявити приблизний її вигляд і стан у перші десятиліття існування. Тоді ще стояла церква, зведена першим ігуменом, а також згадана хижка-монастир:
«Іконостас невеликий…, стільці або форми по обох сторонах. Піддашшя з дошок не вельми зовсім укладене. Будинок від півночі в один тракт досить довгий, до того є три хижі, комора, сіни і ворота як брама. Тому тракту покриття вже занепадає і всередину трохи опустилося. Від заходу трапезна з коморою і сіньми. У тій трапезній четверта частина хижі перегороджена. У тій огорожі взимку служили – там і нині столик стоїть замість престолу. На кінці цієї трапези від півдня келія одна. Від сходу наприкінці описаного тракту є одна келія. Куди ж хижі не достало, то огорожа від цвинтаря…», – читаємо у звіті візитації монастиря.
Служили у Бороняві тоді на Антимінсі єпископа Йоанникія Зейканя, а свого Євангелія у монастирському храмі не було – користувалися позиченим в одного із желярів – феодально залежних селян. Аналогічно і Трефологій, тобто Святкову Мінею, позичили у Копашному, де колись служив засновник монастиря. Інші богослужбові книги, як от Апостол, цвітна і постна Тріоді, Часослов, Псалтир та Октоїх були свої.
Монастир мав дві стайні, клуню, свій віз, знаряддя праці, корову і дві ялівки, для яких було закуплено 20 возів сіна, 9 своїх вуликів бджіл і 2 чужих, але поставлених на монастирській землі – її було куплено стільки, що вистачало засіяти до 50 коблів зерна – 4800 кг. Утім, зі звіту візитації зрозуміло, що самі монахи засівали не весь цей терен, а дві ниви кукурудзи, одну ниву жита та ще ділянку капусти. Також до обителі було приписано 14 залежних від неї селянських хат, з яких 11 повинні були сплачувати «порцію і таксу». Саме ці желярі й користувалися ріллею і косовицями з дозволу монахів. Якщо врахувати, що у Бороняві була ще земля, яку вірники дали монастирю «на молитву», то потенціал господарства був значним. Утім, насправді монахи жили небагато і були навіть скарги на ігумена:
«Адже з монастирського від тридцяти літ нічого не дали, крім одних чобіт. А все у монастирі робив, на послушання ходив, а що коли на послушанні набув (як і хто інший), то тоді бачив, коли ігуменові віддавав. А коли чогось потребував та в ігумена просив, то ігумен відповідав як йому, так і іншим: що це його ігуменське є – те, що на послушанні дістають. «І не те не є ми братами, щоби я вам що давав, майте на себе старатися», – читаємо у документі XVIII ст.
Наступну візитацію Боронявської обителі здійснив бедевлянський ігумен Манасія Пукач 30 червня 1755 р. Уже 7 червня 1756 р. візитацію провів протоігумен Йоаникій Скрипка. Він відзначив, що образи у церкві бідні, а сама споруда осіла і потребує підважування. Також згадано, що на храмі є одна вежа з двома гарними малими дзвонами, в обителі було чотири келії. У той час у Бороняві ченці служили вже на антимінсі єпископа Мануїла Ольшавського. На додачу до згаданих у звіті від 1749 р. книг у монастир до 1756 р. надбав ще один Октоїх, Служебник львівський малий і Требник, але бракувало «книг учительських».
Йдеться у звіті протоігумена і про монастирське господарство, яке за сім років суттєво зміцнилося: було двоє волів і стільки ж коней, п’ять корів, ялівка і теля, чотири свині, господарські будівлі. З дев’яти власних вуликів залишилося тільки два. Орали тоді «12 коблів і більше» землі, а сіножаті давали з однієї косовиці «20 возів і більше» сіна. Серед культивованих тоді рослин перераховані озима пшениця, кукурудза, жито, ярий овес, просо, горох, біб, коноплі, сочевиця, коноплі, «і що тільки посіяти – родиться». На відміну від 14 желярських хат 1749 р., до часу візитації о. Скрипки при монастиря залишилося тільки 9 залежних селян, які за користування землями обителі мали відробити по 12 днів. Як можна зрозуміти зі звіту візитації. безпосередньо монастирське господарство вели 1 ґазда і один слуга.
У 1756 р. в Бороняві був тільки один старенький чернець – «чесний отець Никифор Староста» – попередній настоятель Зарічанського монастиря, що від 1750 р. був у підпорядкуванні Імстичівського монастиря. Для порівняння, в недалекій Углі було двоє монахів, та й господарство у другому монастирі було більше. Одначе ще через сім років ситуація кардинально змінилася. Угольський монастир залишився без монахів: «…там не живуть, бо у теперішній час не можуть, оскільки мало їх є…». Якщо врахувати, що ще звіт о. Скрипки щодо Углі містить слова про незручності для ченців, а звіт про візитацію Бороняви завершується підсумком, що це місце гарне і його можна залишити, то стає очевидним – уже у середині XVIII ст. стояло питання закриття того або іншого монастиря. Відтак майно Угольської обителі віддали у розпорядження Боронявської і Бедевлянської.
Коли ченці перебралися з Углі в інші монастирі, то на землі почали претендувати місцеві селяни. Згідно з листом протоігумена закарпатської провінції Макарія Шугайди до цих людей від 12 липня 1763 р., конфлікт дійшов до того, що староста й жителі села ходили до Боронявського монастиря та погрожували ігумену отцю Мелетію, щоб він не наважувався косити на сіножатях Угольської обителі, бо там його просто під час косовиці або ж на лазах вб’ють. Тож протоігумен вимагав порушників пояснити ці зазіхання на монастирські угіддя, а у випадку повторного інциденту обіцяв скаржитися імператриці Марії Терезії, до влади Марамороського комітату, наджупана і Мукачівського єпископа.
На жаль, звіти візитацій Боронявської обителі у XVIII ст. не дозволяють скласти детальне уявлення про конструкцію монастирської церкви. Згадка у звіті 1756 р. про те, що над храмом була одна турня-дзвіниця є непрямим доказом того, що це мала бути типова для Мараморощини дерев’яна сакральна будівля – одна з тих, які досі зустрічаються в довколишніх селах і форму яких відтворюють у наші дні в камені. Йдеться про тип храму з баштою над бабинцем, що, на думку українського мистецтвознавця та архітектора Григорія Логвина, виник уже в ХІІ-ХІІІ ст як оборонний. Ще однією з характерних рис сакральної архітектури околиць Хуста й Бороняви було те, що у ній знайшли вираження характерні риси готичного стилю. Відтак надзвичайно цікавими у нашому випадку є церкви хустської або ж крайниківської групи «дерев'яної готики Мармарошу» у селах Данилове, Крайникове, Олександрівка, Сокирниця та Стеблівка Хустського району, а також у Колодному Тячівського району.
Фундатор обителі о. Козак до постригу сам служив у Нижньому Селищі – селі, де з 1641 р. була дерев’яна церква св. Параскеви у готичному стилі. Цей храм тепер стоїть у містечку Бланско за 20 км на північ від Брно у Чехії. Туди його перенесли у 1937 р. А в 1925 р. цю святиню сфотографував дослідник дерев’яних церков краю Флоріан Заплетал. Тож на особливу увагу заслуговує припущення, що саме традиція Мармароської готики формувала те неповторне середовище, в якому постав Боронявський монастир.
Незнаними залишаються й деталі іконопису першого монастирського храму в Бороняві – звіт візитації 7 червня 1756 р. о. Й. Скрипки вказує тільки те, що вони були бідними. Судити про інтер’єри церкви можемо знову таки через аналогію із довколишніми храмами. Не виключено, що монахи самі писали ікони, як і те, що залучали майстрів із Хуста. У місті в середині XVIII ст. діяв осередок малярства, представники якого вирізнялися декоративним і простонародним живописом. У 1737 р. хустський маляр Ілля оновлював Царські врата у церкві св. Миколая XVI-XVIII ст. у Колодному. Також, за припущеннями Григорія Логвина, хустські майстри могли розписувати церкви св. Миколая Горішнього у Середньому Водяному середини XVIII ст. та Стрітення XV-XVIII ст. у Руській Долині.
На карті Першого військового огляду імперії Габсбургів 1763-1787 рр. знаходимо підказку щодо розташування його будівель. Власне монастир розміщувався на південно-східній околиці села і мав дві будівлі – церкву і корпус келій.
Подією, що стала осьовою для усієї історії Боронявського монастиря, стала з’ява Богородиці одному з насельників обителі у XVIII ст. біля криниці, коли він набирав воду.
Найімовірніше, це сталося біля джерела-криниці, де досі освячують воду під час відпустів – одразу біля монастиря на узліссі. Утім, це могло статися також біля джерельця, що витікає з-під землі трохи далі, якщо йти теперішнім маршрутом Хресної дороги. А. Пекар подає, що з’яви повторювалися неодноразово. Після розповіді монаха про цю з’яву, подією зацікавився ієромонах василіянин Йоаникій Базилович (1742–1821), який у той час був вчителем богослов’я у Маріяповчанському монастирі. Він, користуючись свідченнями, намалював Матір Божу на полотні і подарував її монастирю перед празником Благовіщення у 1785 р. На саме ж свято боронявські монахи посвятили ікону і поставили її на іконостасі, над святими дверима, аби вірники могли доступитися і помолитися біля цієї святині.
Вірники, почувши про диво у Бороняві, почали сходитися до монастиря і джерела. Багато із них засвідчували свої зцілення. Утім, останні так і не були досліджені й затвердженні церковною владою. У подальшому ці історії підлягли літературній обробці.
В одному із записів про зцілення завдяки іконі йдеться про те, що один мельник був дуже хворий, і його жінка Анна молилася у Бороняві біля ікони Божої Матері, просячи зцілення для свого чоловіка. Коли вона прийшла з монастиря додому, побачила чоловіка здоровим. Збереглася також історія про одну сільську жінку, котра мала кровотечу й не могла її жодним способом вилікувати. У надії на зцілення вона прийшла до Бороняви, де довго молилася біля ікони. Коли після цього хвора підійшла до неї і поцілувала, в ту ж мить стала здоровою. Вдячна вірянка дала обітницю щороку приходити до монастиря на відпусти. Усі ці сюжети передають образ ікони у свідомості вірників як заступниці й помічниці.
Отець Атанасій Пекар подав, що у 1774 р., в Боронявському монастирі звели дерев’яну церкву Благовіщення. З іншого боку, у літературі ХІХ ст. згадки про це відсутні. Навпаки, там є свідчення, що храм з часів засновника обителі стояв ще у 1872 р. Цю суперечність дозволяє розв'язати розвідка о. Василя Гаджеги «Боронявский монастир». Автор, посилаючись на опис обителі 1783 р. з єпархіяльного архіву, подає, що того споруда святині «сього року майже цілковито наново вибудувана з твердого дерева, одиноко вийнявши склеп церкви дерев'яний і також дерев'яні оськи вівтаря. Вміщує біля 60 людей». Таким чином є підстави вважати, що насправді у 1774 р. ремонт церкви тільки розпочали і він тривав протягом дев'яти років.
Монастирський храм водночас був парафіяльним для села, котре розросталося довкола. Як і в середині XVIII ст., в останній його чверті бракувало навіть образів. Особливу увагу привертає чіткий розподіл церковного майна між монахами і вірниками: було дві ризи – одна монастирська, а друга вірників; два стихарі; посріблена і позолочена зовні чаша, яка належала вірникам; два дзвіночки, один з яких – селян.
Господарський стан обителі у 1783 р. виказував нагальну потребу оновлення. Сам монастир був дерев'яним і стояв посеред частково вже вирубаного лісу. Корпус келій формували дві кімнати та дві комірчини, одна з котрих уже розвалювалася. За монастирським муром – о. Гаджега пише саме про мур – була ще одна кімнатка з комірчиною для гостей, але вже за огорожею. Осторонь стояла ще хатина з добудованою до неї дерев'яною комірчиною, дерев'яна пивниця, вкрита солом'яною стріхою, клуня на чотирьох молотників, господарський двір-майорня, «яка не достойна навіть на згадку», хлів на 16 голів худоби. У власності монастиря були дві луки, а загальні доходи господарства складали 113 флоренів і те, що ченці назбирували як пожертви. Станом на 1783 р. обитель не мала жодних відпустів.
В останній чверті XVIII ст. австрійська влада підняла питання зменшення кількості монастирів по всій імперії через закриття тих, які не займалися парохіяльною роботою і благодійництвом. Численні ліквідації обителей отримали назву йосифінської касати від імені цісаря Йосифа ІІ Габсбурга (1741–1790 рр.), в часи правління якого вони відбувалися.
Очікувано, що у групу ризику потрапили малі монастирі сучасного Закарпаття, передусім Мараморощини. У реляції до королівської губернської Ради від 25 серпня 1784 р. єпископ А. Бачинський вів мову загалом про Марамороські монастирі і не перераховував їх назви. Натомість архієрей писав, що їх монастирями тільки народ називає, а вони швидше є майорнями чи пустинями, які можуть утримувати хіба по 2-3 ченці. Отож за наказом влади від 4 листопада 1789 р. ці осередки замкнули.
Загалом під ліквідацію потрапили 14 марамороських монастирів: Барсанівський, Бедевлянський, Бичківський, Білоцерківський, Боронявський, Бульхівський, Вишньо-Вишавський, Грушівський, Джулинський, Драгівський, Євдянський, Кричівський, Мойсеївський та Угольський. До їх зникнення доклалася й позиція кальвіністів та «освіченців» – прихильників цісарської політики – у місцевих урядах Мараморошу, які переконували Відень, що один комітат не повинен терпіти такої кількості монастирів на своїй території, писав Олександр Баран.
Від 4 листопада 1789 р. доходи від скасованих монастирів почали надходити до Мукачівського монастиря, який мав утримувати ченців, а закриті обителі використовував як господарські двори й управляв ними через монахів-адміністраторів на місцях. Таким чином Боронявський монастир, хоч офіційно ліквідований, насправді лише втратив самостійність. Сталося це, коли ігуменом був о. Яків Валкович, ЧСВВ (+ 1791). Згодом обитель передали у підпорядкування Імстичівського монастиря. Деталі процесу оформлення такого особливого статусу є невідомими, але зі свідчень о. Анатолія Кралицького зрозуміло, що важливу роль тут відіграли також місцеві вірники. Тож Боронявська обитель існувала далі як хутір «з тутешньою парафією заодно як у духовних, так і в господарських справах» адміністрована імстичівськими монахами. За твердженням Івана Кованича, офіційне закриття монастиря, з-поміж багатьох наслідків, спричинило відродження чернечого життя у печерах.
«Ігуменами», які не давали занепасти боронявському осередку, автор листа «Монастирь Св. Благовѣщенія въ Боронявѣ» 1890 р., називає Спиридона Молнара, Никифора Ортутая, Макарія Світлика, Григорія Феїра, Василя Кічура, Євсевія Легезу, Тому Луканича. З огляду на тодішній статус обителі, йшлося не про повноцінних ігуменів, а радше про адміністраторів.
Від 1797 р. і протягом усієї першої половини ХІХ ст., до офіційного відновлення Боронявського монастиря, отці-адміністратори водночас уже мали статус помічників хустського пароха, а Боронява виступала дочірньою парафією Хуста. На початку ХІХ ст. монастирські приміщення, зведені ще о. Й. Козаком, почали руйнуватися. Тож імстичівський ігумен о. Авраамій Колесар у 1806 р. ініціював будівництво нового дерев’яного корпусу келій. Втілення задуму обійшлося у 102 «німецьких золотих». У пам’ять про оновлення в монастирі встановили таблицю з написом:
«Цей дім створили р. Б. 1806. Серп. Дня 2 за благословенням Вс. О. Єромонаха Йоанникія Базиловича протоігумена, старанням єромонаха Авраамія Колесаря, ігумена імстичівського, за єромонаха Григорія Феїра, адміністратора обителі Боронявської монастиря Імстичівського».
Показово, що у шематизмах Мукачівської греко-католицької єпархії на 1816, 1821 і 1822 рр. Боронява виділена окремо і стоїть в одному ряді з нескасованими монастирями у Біксаді, Буковій Гірці, Імстичовому, Красному Броді, Малому Березному, Марія Повчі та Мукачевому. У 1816 р. в Боронявській обителі перебували двоє отців-василіян, а братів там не було – це окремо від п’ятьох отців та двох братів у монастирі в Імстичеві. Також по двоє отців василіян працювали у монастирі в 1821, 1822 р. У 1825 р. адміністратором боронявської парохії був о. Марціан Телика (Телийха), офіційно приписаний до Імстичівського монастиря.
Постійна турбота василіян потягом десятиліть не давала занепасти, нехай офіційно й скасованому, але у дійсності діючому монастирю на невеликій парохії: у 1806 р у Бороняві було 294 греко-католики, у тому числі 23 кріпаків. Кількість вірників зростала і в 1835 р. їх було вже 432. Таким чином, незважаючи на офіційну «ліквідацію», було закладено умови для відродження Боронявського монастиря у майбутньому – в середині ХІХ ст.
Загалом можна підсумувати, що Боронявський монастир Чину Святого Василія Великого виник і перші роки його існування припадають на період поширення унійної ідентичності на Мараморощині. Комплексний перебіг процесів трансформації еклезіальної ідентичності у краї зумовив особливості першопочаткової історії цієї обителі – її приєднання до організованої закарпатської Провінції ЧСВВ дещо пізніше, у порівнянні з монастирями західної і центральної частин Мукачівської єпархії. Вплинув він і на форму цього входження – у складі групи «Марамороських монастирів». Незважаючи на те, що монастир був невеликим, йому належало значне господарство, а монахи провадили діяльність, що виходила за межі близьких околиць. На особливу увагу і подальші дослідження заслуговує питання відвідин боронявським ігуменом Парфенієм Києва у 1727 р., а також проблема визначення архітектурних особливостей першого монастирського храму. Зручне розташування обителі біля Хуста зумовило пріоритетність її розвитку у порівнянні з частиною інших монастирів регіону, але водночас не врятувало її від офіційної ліквідації в часи «йосифінської касати». З іншого боку, монастир не зник завдяки праці місцевих василіян на сільській парафії і паломництвам вірників до Боронявської ікони Матері Божої. У підсумку чернечий осередок продовжував розвиватися, хоча й у статусі залежного від іншого монастиря, а раціональне адміністрування його господарства створило передумови для відновлення Борноявської обителі у середині ХІХ ст.
Бібліографія
Перший варіант цієї статті опублікований у Наукових записках Ужгородського університету. Серія: історично-релігійні студії