Борючись за моральне обличчя співвітчизників, Церкви роблять це традиційно прямолінійно, сухо та передбачувано. Все те, що ціниться сучасною людиною – незаангажованість, відсутність шаблону, — є у церковному репертуарі, але ці твори, здається, не для публіки.
Сьогодні, йдучи додому зустрів пана Ламбертона-Пінкні,
котрий очолює у нашій (церковній – О.Г.) громаді невеличку
групу під назвою «Утини й зупини».
Вони постійно шукають, щоб таке ще заборонити.
Потаємний щоденник Адріана Пласа у віці 37 3/4 років від народження
Нещодавно з’явилась у світ Декларація «Про захист моральних і сімейних цінностей» під авторством Ради Євангельських Протестантських церков України (далі - РЄПЦУ). Цей документ моральне богослов’я нічим не доповнив. Але він зацікавив широкий загал фактом прохання анонімних адресатів про законодавче забезпечення не тільки таких цілком пристойних речей, як шлюб (у розумінні союзу жінки та чоловіка) і недоторканість простору сім’ї, а також «заборони пропаганди сексуальної розпусти, різного виду збочень, окультизму, пияцтва, наркотиків, тютюнопаління, зокрема через засоби масової інформації, телебачення, тощо».
Хоча на думку авторів, масштаб впливу їхнього звернення – «особистість, сім’я, суспільство», чи не одразу Декларація наразилась на гостру критику. Деякі журналісти почали закидати на те, що ареал суспільства потребує не тільки індивідуалістичної родинної етики, але й чіткої позиції щодо кричущих соціальних виразок – корупції, хабарництва, недотримання закону та прав людини. Всього цього у документі немає. Втім, як запевняє Валерій Антонюк, заступник голови ВСЦ ЄХБ: «В одній декларації ми не можемо осягнути всі питання, які хвилюють суспільство». Але, чи не можна дати цьому інше пояснення? Чи не воліють тепер протестанти, обпікшись на початку XX сторіччя «соціальною Євангелією» Вальтера Раушенбуша і його послідовників, спілкуватись на соціально-економічні теми виключно поверхнево, віддаючи (напевно, свідомо) право на різке слово архиєпископу Любомирові Гузару?
Поряд з тим, Декларація оголила той факт, що протестантські лідери замість діалогу з українським атеїстично-язичницьким за суттю суспільством починають діяти так, як діє сучасна українська влада – «утинати й припиняти». Неприємно визнавати, але історія законодавчого забезпечення релігійної моралі найчастіше призводила мало не до стихійних лих. Так, лікаря Мігеля Сервета за «розумову розпусту» було спалено не без погодження з Жаном Кальвіном та муніципалітетами протестантських міст. А після ухвалення законопроекту №8371 (авторства баптиста Павла Унгуряна, комуніста Євгена Царькова та інших) леді ромської зовнішності стали пропонувати у вагонах київського метро послуги з «відбудови родини, поновлювання успіху у бізнесі та привертання Фортуни» вже як психологи. І підкреслювали так само жирним шрифтом у рекламному матеріалі. І годі тут ще згадувати ісламський шаріат та католицький Index Librorum Prohibitorum.
Можливо, до адміністративного тиску на всі ці «сім кіл аду» церковні високодостойники вдались тому, що розуміють: збочення, пияцтво, наркотики і все, що поряд з ними, вже стали частиною сучасної української культури. Проте заборонити пропаганду розпусти та збочень – означає заборонити доступ до сучасної кіно культури та Інтернету, що починає нагадувати цензуру і, зрештою, шаріат або Женеву епохи Кальвіна. Така сама історія відбувається із прийнятим у першому читанні законопроекту про заборону пропаганди гомосексуалізму. По-перше, він тепер майже зводить нанівець усі спроби суспільного обговорення цієї теми, адже аргументи «за» з прийняттям відповідного закону можна трактувати як приховану пропаганду з усіма адміністративними та карними наслідками. По-друге, законопроект віддалив західні правозахисні організації (які є мало не єдиним союзником у боротьбі за права людини) від прогресивних співвітчизників, адже на тлі ініціативи Руслана Кухарчука українству треба ще наполегливіше доводити відданість правам людини.
Довіра українців до Церкви (та ЗМІ) нещодавно зросла, але це мало говорить про впливовість голосу Церкви у морально-етичних питаннях. Саме тому киянин Сергій Гоменюк, 27 років, відповідає на запитання – «Чи враховуєш ти позицію церкви у питаннях дошлюбних відносин, абортів та способу життя?» — доволі безапеляційно: «Я сам собі церква. У житті я звик ні з ким не радитись та сподіватись тільки на себе». У великих та середніх містах Сергій з легкістю знайте собі і вчителів, і неофітів, адже економічна незалежність та високий рівень освіти, який ще притаманний нашим співвітчизникам, дозволяє більшості молодих українців не залежати від носіїв традиційних цінностей (батьків) і самостійно будувати своє життя. З такими людьми «утинати й зупиняти» не вдасться, тому потрібен громадянський діалог та платформи для ведення дискусій з етики. Діалог потрібен ще й тому, що більшість традиційних моральних понять, якими оперує РЄПЦУ, вже втратили сенс. «Бог», «сім’я», «шлюб» — справжній зміст цих термінів передається тільки через безпосереднє спілкування, бо інакше як довести, що саме шлюб – найкращий спосіб дожити чоловікові та жінці до старості, якщо для більшості людей він є напів-комерційною угодою сторін з важкими юридичними наслідками?
Але з’ясовується ще одна проблема: борючись за моральне обличчя співвітчизників, Церкви роблять це традиційно прямолінійно, сухо та передбачувано. Все те, що ціниться сучасною людиною – незаангажованість, відсутність шаблону, — є у церковному репертуарі, але ці твори, здається, не для публіки. Релігійні організації програють у оригінальності та вагомості не пов’язаним з християнством колам (бізнес-гуру і бізнес-тренерам, закладам шкільної та позашкільної освіти), які, в принципі, можуть виступати за аналогічні цінності, але не захочуть з’єднувати їх з релігійними джерелами. І переконати невіруючих громадян у зворотному буде ой-як нелегко. Адже сьогодні не кожен знає, що «загальнолюдські» цінності підозріло співпадають з «християнськими».
Не можу не привести рядки з пісні «Бухарест» з дебютного альбому «Джаз-кафе» цілком світської естонської виконавиці Аліни Сіппс, де молоді представники певної субкультури (репери) пропонують свій погляд на пияцтво. Тема твору – молодий алкоголік, який романтично впевнений, що може все змінити (курсивом виділено змістові акценти у пісні).
Пять капель – двадцать проблем, пять капель – это знакомо всем…. Если напьюсь водки – стану другим…
И здесь не только я: синдром алкоголика, паника без стопарика, мои права – в участке под столиком…..
Хочу танцульки: на всю ночь за пульт. Остановиться – забудь, я уже конкретно вдутый. Я стану примерным мужем примерно этим утром, примерно через восемь – когда отпустит…
И вот, два часа ночи, я дома, мои ключи от дома не подходят к двери от дома, и это неслабо, обломно. Я снова был там, на скамейке во дворике: бутылка против моей воли, счёт – 3:0…
Помнишь папашу? Помнишь, папаша, плакали дети? Ты станешь таким же, это всего лишь вопрос времени…
Алкоголізм вбиває людину зараз, веде до «стажу» (тобто в’язниці) і знищує тих, хто живе з адептом Бахуса, – ось головний лейтмотив пісні. Отже, на тлі таких моральних імперативів, як цей, заклики РЄПЦУ виглядають надто бархатними і, зрештою, зрозумілими майже тільки для людей з класичною освітою. Натомість, решта просто не зверне на них увагу.
Тому пропагандисти християнських чеснот у світсько-язичницькій державі мають врахувати негативний досвід законодавчого православного «шаріату» в Росії та починати експериментувати з методами, як привернути увагу зазвичай байдужої молоді до основ моралі. Тим більше, що першопрохідці вже є. Наприклад, створений до ЄВРО-2012 інтернет-проект Do you want me?, який отримав друге місце на міжнародному конкурсі інтерактивної реклами "IAB MIXX Awards" у Нью-Йорку, пов’язує споживача послуг повій з активною підтримкою секс- і наркоіндустрії по всьому світі. Отже, невірний чоловік починає бачити себе не тільки як зрадника дружини, а й як каталізатора розвитку кримінального бізнесу. Російський музичний гурт «Дружки» у творах майже не використовує релігійної лексики і вважає, що «музика і творчість є універсальним інструментом, який допомагає відкрити серця молоді», а саме тому за допомогою поп-року намагаються боротись з наркоманією та структурами, що стоять за неї. Сила цих і подібних до них новаторів – у бажанні діяти «знизу», на відміну від законодавчої дії «згори». Діяти цікаво і оригінально.