Кожний християнський празник – це не лише вшанування Господа, Богородиці, святих, визначної біблійної чи церковної події, але й, що найважливіше, – це нагадування і заклик до життя в Бозі, чи те саме – життя в Христі, чи у Святому Дусі. А правильна назва такого дня – свято. Вона походить від слова «святість» і тим самим спонукає вірних до осягнення цього спасенного стану. І здобувається він у важкій боротьбі з гріхом і злом у собі, коренем яких є наші грішні схильності, пристрасті і пороки. Тому, як з великого власного досвіду вчать святі аскети-вчителі – великі борці з гріхом і злом у собі, де немає боротьби зі злими помислами, там немає духовного життя.
А яке ж тоді це наше християнство? Що ж означають тоді наші молитви, участь у богослужіннях, Святі Тайни, пости, милостині, дотримання і сповнення всіх Заповідей Божих тощо? Це все є лише середниками, буквою, формою і обкладинкою, які не обов’язково свідчать про високу духовність. Так, вони необхідні і мають служити конкретній меті – здобутті праведності і святості. Та, на жаль, мусимо правдиво визнати і констатувати, що в наш час вони самі стали самодостатніми, так що й про мету вже майже не говоримо. Через це ми не міняємося і не змінимося, бо не боремося зі злом у собі, тому і не зростаємо духовно. А як тоді на краще може змінитися наше суспільство? Хіба не бачимо, що воно міняється, але в гіршу сторону, бо духовне життя в нас завмирає.
І як так може бути, що людина все життя може ходити до храму, на прощі, на місії, на реколекції, сповнювати Заповіді Божі, нікому не робити зла і в той же час не бути на спасенній дорозі? На жаль, може. Цю сумну правду потверджує сам Господь, не оправдавши фарисея і багатого юнака, хоч вони сповнили все, що велів Закон. Натомість Ісус оправдав митарів, простив блудниці, а розбійникові (скажемо по-сучасному – бандитові), який, напевно, і жодної Заповіді Божої не сповнив, відчинив двері до раю. Таку розв’язку євангельських історій ніколи не зміг би придумати людський розум… Серцевидець бачить все, що є і діється в серці людини… Тільки воно свідчить, якими ми є перед Богом. Так, можна бути високоморальною людиною і навіть духовного стану, і в той же час зовсім бездуховною, тобто не жити у Святому Дусі. Ось як це потверджує повчальна історія.
В монастирі, де ігуменом був авва Доротей, один молодий монах привернув до себе увагу всіх ченців своєю побожністю. Виглядало, що він мав досконалу покору і смирення. З нього навмисне глузували, кепкували і навіть штовхали його, а він мовчав, ні на кого не ображався і не гнівався.
– Як ти, брате, осягнув таку духовну висоту? – запитав його одного разу ігумен. Хто тебе так мудро настановив, що ти ні на кого ніколи навіть не сердишся?
– А що, мені ще увагу звертати на цих собак? – відповів монах.
Цим поясненням було сказано все… Авва Доротей зрозумів, що молодий аскет був у стані важкої духовної хвороби і, очевидно, сам того не усвідомлював.
Спаситель відкрив, що серце є вмістилищем помислів і всякий гріх бере початок з нього. Він строго критикував лукавство, лицемірство, дволичність, зовнішню показову побожність. За Його наукою навіть священнослужителі, строго виконуючи всі приписи Божих і церковних Законів, згідно з уставом і традицією Церкви, ревно звершуючи обряди богослужінь, Святих Тайн, треб і чинів, можуть бути черствими і байдужими до чужого горя, захланними, грошолюбивими, самолюбивими, честолюбивими, марнославними, зарозумілими, заздрісними, облесливими, підступними, зверхніми, пихатими, чванливими, високомірними тощо, тобто – гордими… І таких нікого не оправдає і не спасе їхнє навіть і найвище становище, влада і чин, а спасе тільки наполеглива, непоступлива і безперервна боротьба зі злом у собі, у своєму серці з усіма злими помислами. Тільки в такому разі вона обов’язково увінчається успіхом, який своєю наукою, смертю, Воскресінням, Вознесінням і особливо зісланням Святого Духа запевнив усіх наш Господь і Спаситель світу Ісус Христос.
А святкуючи Зіслання Святого Духа, не сумніваймося, що ми реально станемо сопричасниками тієї великої події, яка відбулася 2000 років тому, коли всіма силами своєї душі намагатимемося пережити її у своєму серці.
Тоді в ньому, очищеному щирими сльозами розкаяння, воістину оселиться Дух Святий. Це і буде наша П’ятидесятниця і наше повне радості, щастя, миру і любові нове життя у Святому Дусі.