Таємниця фактично лежить на поверхні: частина цих суспільств користається капіталом, закладеним раніше, а частина сама створює цей капітал – це катехизація, яка охоплює чи охоплювала усі верстви населення. Там більшість католиків добре обізнані зі своєю вірою.
Минулого тижня Папа закликав християн не бути християнами на папері, не задовольнятися перебуванням у списку запрошених, а прийняти реальну участь у житті Тіла Христового. І насправді ця тема є надзвичайно актуальною, як для Церкви у світі, так і для Церкви в Україні. Адже, за оцінками, в середньому всього 10% католиків регулярно беруть участь в недільному Богослужінні. А ще менша кількість серед них активно приймають участь в житті Церкви. В інших християнських Церквах і деномінаціях ситуація набагато гірша. Властиво цим і можна пояснити, що в тих країнах, де декларовану більшість складають християни, приймаються антихристиянські закони і все частіше відбуваються напади на християн та їхні святині.
У цій ситуації вигідно відрізняються країни, в яких позиції Церкви порівняно сильні в суспільстві – Польща, Угорщина, Хорватія, Австрія, Італія. З одного боку, це можна легко пояснити тим, що в Середній Європі національна ідентичність вузько пов’язана з ідентичністю релігійною. В такій ситуації кожен відкритий напад на католицтво, якщо його суспільство розпізнає, зустрінеться із значним опором. Теперішня боротьба католиків Хорватії проти спроб ліберальної влади запровадити закони, які би змінювали культурну ідентичність хорватського суспільства, є хрестоматійним прикладом цієї ситуації.
Проте це не є повною відповіддю на питання активності вірних в житті Церкви. Адже згадані країни мають також і велику кількість різних католицьких рухів, спільнот, товариств, організацій. І хоча там не все гладко, проте позиції Церкви в суспільстві, Її активність залишаються для багатьох прекрасним прикладом, гідним наслідування. У чому ж таємниця?
Таємниця фактично лежить на поверхні: частина цих суспільств користається капіталом, закладеним раніше, а частина сама створює цей капітал – це катехизація, яка охоплює чи охоплювала усі верстви населення. Там більшість католиків добре обізнані зі своєю вірою.
В нас же ж, в Україні, ситуація доволі неприваблива. Багато є тих, хто практично собі не усвідомлює, ні Хто такий Бог, ні що таке Церква. Спорадична катехизація, релігійне невігластво – тяжкі бичі українського католицтва. Що більше, прикро про це писати, але релігійне невігластво не є бичем тільки нашого мирянства, частина клиру також слабо орієнтується навіть в чисто практичних речах щоденного християнського життя.
І тут розпочинається дискусія про наші проблеми, яка часто, як песик довкола свого хвостика, крутиться між двох сосен – в усьому винні наші миряни, твердить одна сторона; в усьому винен наш клир – твердить друга сторона. І ці дискусії уже почали випліскуватися в інтернет-простір. З одного боку, це добре. Адже через дискусії можемо виявити правдиві причини не зовсім доброї ситуації, але з іншого, дуже сумніваюся, що вони до чогось приведуть – забалакувати проблему, використовувати дискусію для того щоб виговоритися, не чуючи при цьому опонента, провадити дискусію, зовсім не думаючи про її наслідки – шкоду чи користь відповідно – стало уже традицією українського суспільства, і церковного в тому числі.
Іншим моментом, який практично не враховується сторонами дискусії, є просте правило, що його оформлено в Посланні до євреїв – священик з народу береться і для народу ставиться (див. Євр. 5,1). Отож, прямий висновок з цього правила – який народ, такі й священики. І завищені очікування від клиру є простим відображенням двох народних бід – радянського перекидання відповідальності на «тих при владі» і цілковитої відсутності розуміння власних обов’язків.
Людина формується в основному до 6 років свого життя і єдиним фундаментом, окрім чистої генетики, є те, що в неї закладається в часі її хатнього виховання. Усе інше є тільки пізнішою надбудовою. Якщо в хаті закладено гнилий фундамент, він постійно даватиме тріщини, надбудова постійно валитиметься. Якою людину сформували в хаті, такою вона +/- залишатиметься протягом свого життя.
Звісно, усе це має сенс при невраховуванні того, що християнське життя – це співпраця з Божою милістю на формуванні самого себе, а тим і світу довкола себе. Але, щоб вміти відгукнутися на заклики Божого голосу, потрібно усе ж таки мати, принаймні, основний багаж знань про віру: Хто такий Бог, як Він діє, що Він від нас очікує, що нам дає, що таке Церква, як Вона функціонує. А це – завдання катехизації.
Щоб чимось займатися в житті – бути лікарем, інженером, вчителем, будівельником і т.п. ми вчимося, проходимо навчання, курси підвищення кваліфікації. Але ми не вчимося бути християнами, бути добрими сім’янинами, бути добрими батьками. В нас нема розуміння того, що без знань про християнство неможливо жити християнськими життям. Так само, як без елементарних знань в математиці неможливо купити в супермаркеті те, що потрібно, так само й в християнському житті – без елементарних знань і постійного їхнього вдосконалення неможливо жити реальним, а не паперовим християнством.
Для нашого клиру організовуються постійні школи підвищення кваліфікації, попри певні недопрацювання, видається маса християнської літератури. Тому неможливо оправдовуватись відсутністю нормальної священичої освіти, особливо в період підпілля й одразу після нього.
Це саме стосується нашого мирянства. Маємо виданий Катехизм Католицької Церкви, Катехизм УГКЦ, масу різної християнської літератури. Тому оправдовувати себе тим, що клир не провадить достатньої катехизації так само безпідставно, як оправдовувати голод при повному столі.
Чим більше клиру та мирян включатимуться в самокатехизацію, тим більше зростатиме відсоток тих, хто дійсно живе своє християнство, а не числиться на папері. Оправдовувати ж себе незацікавленістю мирян чи неактивністю клиру – це просте справдовування власної ліні та небажання відповісти позитивно на заклик Божої Любові.
Розуміння того, що християнство – це навернення плюс катехизація, чи, кажучи мовою східних Отців Церкви, метаноя плюс містаґоґія, мусить стати частиною нашої християнської ідентичності. І чим більше вірних це розумітиме і діятиме згідно з цим правилом, тим більше наші села і міста ставатимуть християнськими. Без цього розуміння осягнути християнське відродження нашого народу буде просто нереально. І корупція, хабарництво, беззаконня, неморальність і надалі процвітатимуть, нищачи наш народ і нас самих.
о. Орест-Дмитро ВІЛЬЧИНСЬКИЙ