Прокляття знято. Знято з народів. Знято з людини. Знято з Церкви. Але чому продовжуємо жити у проклятті?
З дитинства пам’ятаю дуже популярну войовничу пісню: «Ми — гайдамаки, ми — всі однакі...». Вона проникала вістрям у дитячий мозок, відкладаючись десь аж у підсвідомості. Тоді було не до сумнівів: довкола всі були загіпнозовані такими піснями, такою моделлю захисту своєї ідентичності, своєї іншості. Ото й «різали правду-матінку»... і не тільки її.
Але минав час, і приходило розуміння, що ці, здавалося, такі відверто-правдиві слова, насправді правдою не є, що ніякі ми не «гайдамаки», і вже зовсім не «всі однакі», що ми не створені на один копил, що всі ми різні, по-людськи неповторні, що ми «таки люди — не собаки».
Прийшло й розуміння того, що «гайдамацька модель» суспільної поведінки йде не від християнства, а від поганства, що це — «модель смерті». Бо поруч з українцями — православними бачиш і українців римо-католиків, і греко-католиків, і баптистів. І все це щирі українці, у них релігійне та етнічне не заходило у суперечність, бо це — різні сфери свідомості. Були, на моїй рідній Холмщині й такі, що конфесійну свою належність вважали, як і прадіди їхні, вирішальною ознакою самоідентифікації, проукраїнськість ставили на першому місці. Так само нічого не винні українцям і всі неукраїнці, що жили поруч. Хоч як прикро мені, але мушу визнати, що були на Холмщині й такі українці, які ці дві ознаки — релігійну та етнічну — поєднували у нерозривне ціле, створюючи з них своєрідних українських «близнецов-братьев», і були готові нав’язувати це іншим.
Як? «По-гайдамацьки»! Таких фанатиків постачало моє православ’я, хоч — о диво! — переважна більшість холмщаків ще два-три покоління перед тим, до відомих зусиль царської політики та московського православ’я були греко-католиками.
Тоді холмське русинство мало у собі православ’я у вигляді невеликого крила, розколовшись після тих подій на три відлами: греко-католики і римо-католики при головному православ’ї. Православний фанатизм можна зрозуміти за підтримки імперських структур, але круговий — проти католиків, уніатів та баптистів — фанатизм тривав і після розпаду імперії. Якось ще можна зрозуміти й антипольські комплекси, але як більш-менш раціонально пояснити антигалицьку спрямованість вже того автокефального православ’я в національному руслі, де Україну поставлено на одни рівень з Богом? Чи ж не «гайдамаччиною» тут віє?
Любимо наголошувати сьогодні на антиукраїнській скерованості російської імперії, яка робила все, щоб Україна своєю іншістю не виділялася, «чтобы розни никакой не было». Все це так, але ж заради правди святої, що допомагає ставати бодай трохи кращим, мали б не замовчувати й діяльності своїх, таки хрещених, чистокровних братів, що з патріотичних поривань так само вимагали від царів зробити якнайшвидше все можливе, аби Україна перестала виділятися в імперії своєю іншістю. Кожен громадянин України, незважаючи на його етнічне походження, мусить знати про ті вимоги «панівної меншості», що йшли з Гетьманщини. Бо це неминуче буде повторюватися, коли жити в координатах «більшість-меншість», а етнічне тут нічого не порятує. Порятувати може тільки перехід до громадянських координат.
І тільки громадянськими зусиллями зможемо, нарешті, розв’язати свої дуже задавнені і вже нові церковно-релігійні проблеми.
Стає очевидним, що сьогодні Церкви та їх пастирі можуть або співпрацювати, творячи гармонійну цивілізовану мозаїку внутріукраїнських іншостей, або стати винуватцями «нової Руїни». Проте все впирається у «силу-безсилля» нашого громадянства, хоч я й не ігнорую при цьому тієї реальності, що релігія є явищем і не національним, і не громадянським.
Відмінності, що виникли й розвинулися між християнами Заходу і Сходу, це передовсім відмінності, що походять з культури і традицій. Тому «очевидна для всіх» різниця зовсім не суперечить єдності Церкви Христа, а навпаки, додає, доповнює й немало сприяє їй у виконанні її послаництва. Нам це незвично, але така практика вже давно існує, наприклад, в Англіканській церкві, що не підлягає Папі Римському, є окреме автономне католицьке крило. Та й сама Римо-Католицька церква після II Ватиканського собору вже далеко не така централізована, як колись. Там уже є усвідомлення нових світових реалій розвитку людства у глобальному масштабі, тому звідти й виходять постійно пропозиції налагодити екуменічний діалог.
Екуменічний рух полегшує наше локальне поєднання, але й навпаки — теж, враховуючи особливий український геополітичний контекст. Отже, обов’язок формування кращого завтра християнства і в Україні, і в цілому світі лежить на кожному з нас, вимагаючи мобілізації зусиль для віднайдення своєї ідентичності; ідентичності на особистісному рівні, на конфесійному рівні і, звичайно, у взаєминах з різними Церквами, щоб уникнути сорому «отарних» переходів з конфесії у конфесію, та ще й до того зовсім не з релігійних насправді причин.
Звичайно ж, маємо пам’ятати власну історію, власні здобутки і власні прорахунки. Пам’ятати, наприклад, якого великого значення надавав ще у XVII ст. Петро Могила збереженню ідентичності у Церкві, яким він був рішучим противником перетворення однієї релігії в іншу — і водночас не виключав різноманітності церковних структур. Могила справді прагнув укласти «щасливу унію» з Римом, не пориваючи з Константинополем. Без сумніву, цей проект мав справді екуменічний характер і вартість. Він завжди вчитиме відкритості та сміливості думки. Але тоді шанс було втрачено. Сьогодні маємо дещо іншу ситуацію — і конфесійну, і політичну, яку мусимо враховувати.
Отож знову розпочнімо діалог з цієї проблеми, спочатку внутрішній, а згодом підключившись до всесвітнього, відкривши себе взаємно для самих себе, відкривши і для інших, рухаючись у бік цивілізованості, а не в протилежному напрямку.
І затямимо, що, відроджуючи та обожнюючи українське поганство, відроджуємо й ненависть до розуму і тим самим унеможливлюємо усім громадянам змогу співпрацювати між собою на грунті розуму в цьому діалозі, не кажучи вже про неминучість заблокування цим можливості участі України у діалозі світовому.
Довколишній світ стає дедалі багатограннішим, мозаїчнішим, а відповідно й багатоціннішим. Саме багатоцінність світу породжує потребу шанувати справді християнську модель його функціонування, християнську в найширшому наповненні цього слова, без заперечення інших гуманних неруйнівних моделей, у жоднім разі не вимагаючи християнськості від іншого.
Чомусь, коли зустрічаю людей з «насильницькими нотками» в голосі, то завжди згадую стару гайдамацьку пісню свого дитинства. Починає здаватися, що ми таки «однакі»: однакі у своїй дурості, у своїй аморальності, у налаштованості на руйнування, на смерть.
Та й то не зовсім «однакі», як не «однакі» були два злочинці поруч з Христом на Голгофі, — злочинці, що уособлюють собою все людство. З дитинства пам’ятаю, завдяки батькові, що їхня путь — це й людська путь. Щоб стати людиною. Щоб здолати насамперед у собі спокусу людиноненависницького, «гайдамацького» існування.
Для мене усяка спроба вперто чинити опір діалогові в суспільстві, — зокрема і в релігійній сфері, — однозначно є виявом поганства, виявом духу гайдамаччини, хоч і ховається у найпатріотичніші шати збереження національної ідентичності. Цей дух поганства не дає нам стати, як сучасним людям, відкритими й щиро відданими справі поєднання людських іншостей у природній мозаїчності, зокрема і в релігійній сфері.
Звичайно, усякий діалог — річ нелегка, бо він може збурювати в душах негативні спогади минулого, неначе актуалізуючи його. Але без цього ми не навчимося розуміти інших, брати до уваги хвилювання та турботи їхніх іншостей. Тому жодне позитивне зусилля не є даремним, кожна добра ініціатива має своє значення, бо надає сенсу всякому добру, що уречевлюється і в нашому сьогоденні, і в майбутті. Тільки не тішмо себе ілюзіями, що осягнення того порозуміння і єдності у мозаїчності настане з якогось конкретного числа. Коли мати на увазі проблему «єдності-роз’єднаності» християн, то у своїх глибинах, у своїй основі християнство залишалося єдиним, роз’єднання йшло через наші інтерпретації нас самих, через абсолютизацію своєю свідомістю тих чи інших його формальних аспектів. А, отже, з’єднувати маємо ми самі через поступове нове переосмислення і самих себе, і інших християн. З’єднувати маємо взаємним вичалюванням кожним з власної іншості тих думок, що неминуче породжують «гайдамацьку модель» взаємин і з’ясування істини.
Мені здається, шо в нинішньому світі, й досі розчахнутому різними поділами, тим більшою є потреба бути християнином. Ідеться, звичайно, не стільки про формальну належність до тої чи іншої конкретної християнської конфесії, скільки про своєрідну глибоку духовність, якій притаманна чеснота діяльного шанування інших, їхньої іншості. Це не просто індиферентна, мовчазна толерантність. Взагалі пошанування інших є виразом глибокої мудрості християнства, і де його бракує, там неминуче розривається живий природний обмін добра у суспільстві, бо діалог завжди відкриває твої очі на інших людей, дає зрозуміти іншість, стаючи закликом до глибшого взаємного порозуміння, до розумнішання. Таємниця Бога, таємниця Добра, таємниця Любові, таємниця Прощення є чимось більшим, аніж будь-яка наша Церква, наше віровизнання та релігійна громада. Це все кожен знає з власного життєвого досвіду, тільки не забуваймо його. Тому й націленість на діалог з іншим мала б стати серцевиною нашої нової ідентичності, але без праці думки шансів на зміну нашого менталітету, на ревізію наших поглядів та позицій насправді немає. Отже, не може бути й надії на якийсь автоматизм — коштом формального діалогу — досягнення благословенного ефекту доповнюваності та взаємного збагачення іншостей. І ще не забуваймо, що багато чинників сучасного життя викликають появу нових його іншостей, викликають і викликатимуть багаторазове зростання мозаїчності іншостей, владно вимагаючи від нас постійного осмислення й відповідної корекції своєї ідентичності. Йдеться про формування нового типу нашої ментальності, обов’язково відкритої, для якої іншість є шансом знання та взаємного збагачення — духовного збагачення за допомогою розуміння, прощення, вибачення. Звичайно, над нами тяжіє тягар старого досвіду відкидання іншості та іншого, зокрема у суспільній, політичній і релігійній сферах. Але сьогодні подальше несприйняття іншості стає дуже небезпечним для нашого майбутнього, бо брак бажання зрозуміти інших унеможливлює життєдайний діалог у нашому суспільстві, а без нього ми не зможемо подолати стадію своєрідного традиційного суспільства, отже, модернізація нам буде заказана.
Сподіваюся, багато хто ще пам’ятає, як на рубежі 50-60 років народжувався в Україні оновчий рух за людську гідність, відкритість, неповторність, іншість, в якому брали участь не тільки українці. Це був рух за іншість України як такої. Не про якусь вищість, більшу чи меншу європейськість нам тоді йшлося, а про звичайну природу іншість, про сучаснішу ідентифікацію тієї іншості та її нормальний цивілізований розвиток саме як іншості, мозаїчної іншості.
Але чому ж сьогодні це своє наболіле хочемо викинути за борт? Адже небажання пізнати іншого всередині України легко перероджується на відкидання його та повну негацію. І це незважаючи на позитивну доленосну участь тих «внутрішніх іншостей» у референдумі незалежності 1 грудня 1991 року. На наших очах можливий партнер діалогу перестає існувати, його апріорі виключають з цього діалогу, прирікаючи на мовчання, чим штовхають неминуче до «гайдамацької» методи відстоювання своєї ідентичності (сьогодні це виглядає як свідоме підштовхування до «п’ятиколонної» моделі). Чи ж не очевидно, що результати такого ставлення до внутрішньої іншості будуть катастрофічними? Наше минуле, минуле наших Церков, сусідніх народів та культур дають щодо цього аж надто багато прикладів. Невже незрозуміло, що без визнання внутрішніх ідентичностей та без чесного діалогу з ними ми не зможемо сформувати справді нового наповнення ідентичності України як цілості? Чому ж така коротка моральна наша пам’ять?
Категорія пам’яті є вирішальною в будь-якому діалозі, бо кожна людина, кожна іншість має пам’ять. Пам’ять негативного і пам’ять позитивного. Я у жоднім разі не закликаю до швидшого забуття негативного заради щасливого майбутнього на тій підставі, що, мовляв, коли людина нормальна, то її думки природно скеровані в майбутнє. Навпаки, уроки минулого обов’язково треба пам’ятати, бо вони можуть стати закликом до дій задля кращого сьогодні і завтра. У діалозі пам’ять негативного може бути серйозним застереженням та нагадуванням. Але природну пам’ять негативного обов’язково треба «оздоровити», вилікувати від деструкції за допомогою воістину дивовижного ліку зрозуміння і прощення. Це дуже важкий та тривалий процес, зокрема для нас, надто вже переобтяжених багатошаровою неоздоровленою пам’яттю негативного. Прощення, вибачення, що означає і зрозуміння, визволяє нашу пам’ять-свідомість від дуже небезпечного зациклення на минулому, звільняє від загіпнотизованості тим минулим, від ненависті. Адже давно відомо, що людина, охоплена ненавистю до минулого, неспроможна дивитися в майбутнє, вона позбавляє себе того майбутнього. Недарма ж кажуть: «Прокляте минуле!» — так, справді прокляте, бо воно, як мрець, тримає нас, не даючи й кроку ступити вперед, і жене все тим же зачарованим замкненим колом ненависті. Вибачення, прощення, зрозуміння — розривають те зачароване коло, вивільняють позитивну енергію на сьогодні, на завтра, повертають до реалій сьогодення, дають можливість творити майбутнє. Це — загальні міркування, але вони цілком стосуються і Церков.
Бажання зрозуміти й порозумітися відкриває в діалозі важливий рушій творчості, бо завдяки взаємному пізнанню можуть змінюватися і взаємні висновки. Страх перед іншим та ворожість чи ненависть до нього породжуються часто незнанням його ситуації та мотивів його вчинків, а краще пізнання усуває небажання порозумітись і ворожість, що народжуються у Церквах. Ідеться не тільки про толерування віросповідників іншої Церкви, але і про справжнє поєднання при збереженні іншості. Поєднання в людяності, у вселюдськості, у Бозі.
Бути християнином у скрутні часи — то особливо важкий обов’язок, бо він вимагає вироблення та збереження свідомості того, що є найсуттєвішим для цього моменту. Мені видається, що сьогодні найважливіше — вміти і хотіти простити, пробачити, зрозуміти (усе це — очевидні синоніми).
На свої церковні поділи зуміймо поглянути не з конфронтаційної точки зору, а як на болісну науку, що, можливо, оберігала Церкву в Україні від жахливої уніфікації та занепаду. Тоді досвід поділу може навчити нас глибше шанувати як єдність, так і розмаїття, єдність у розмаїтті. Це, звичайно, не заперечує прикрого факту, що сьогоднішні поділи, їхня середньовічна форма є свідченням того, що нам бракує і справжнього братерства, і справжньої любові. Кожен — а не тільки наші ієрархи — мусить перемогти неприязнь та недовіру в собі самому. Це є необхідний крок на шляху поєднання Церков з поверненням їх навзаєм одна до одної — хоч Папа Римський вважає, що більше і на шляху модернізації всього нашого суспільства. Маємо зрозуміти, що пошуки взаєморозуміння, єдності в розмаїтті є серцевиною вільного суспільства.
Поки що нам бракує звички поважати чужу думку, автоматично не переводячи суперечку у ворогування. Чомусь не можемо усвідомити, що не існує такого зла поза нами, коріння якого не можна знайти в кожному з нас. Нас довго вчили науки ненависті, але збагнімо, що це лженаука, вона згубна. Маємо нарешті побачити себе як гідних та відповідальних людей, яким притаманний потяг до вдосконалення, а головне — здатність приймати на себе відповідальність і за своє життя, і за свою душу, і за свою країну, і за релігійний стан у ній.
Ми є свідками хресної мужності голів двох Церков — Римського Папи і Константинопольського Патріарха, які свідомі своєї відповідальності за долю християнства та народів, що розвивалися у річищі християнських цінностей; свідомі того, що без їхньої мужності ніколи не зможе відбутися чудо поєднання, бо сили противників того поєднання ще дуже могутні. Але така ж хресна мужність має вселитися в кожного з нас, щоб усвідомити, що дальші намагання утвердити саме свою конфесію як пріоритетну, головну чи панівну над іншими, навіть християнськими конфесіями, ніякою єдністю закінчитися не можуть, а призведуть тільки до посилення руху в протилежний від єдності бік, від християнства взагалі. Зрозуміймо це! Бо жадання переваги — від ненависті, а велику справу людського єднання може реалізувати тільки Любов.
Людина і світ. — 1996. — №3. — С. 43-47