Цьогоріч восени Постуляційний центр беатифікації та канонізації святих УГКЦ повідомив про завершення збору документів у справі беатифікації (проголошення блаженним) о. Андрія Бандери – батька Степана Бандери, провідника ОУН-революційна.
Андрій Бандера народився у 1882 році в Стрию. Богословські студії здобув у Львівському університеті, після закінчення якого одружився з Мирославою Глодзінською (походила із священичої родини). У 1906 прийняв єрейські свячення з рук митрополита Андрея Шептицького. Душпастирював у селі Угринів (Станіславщина, тепер Івано-Франківська обл.) спочатку як сотрудник, а з 1913 року — як настоятель парафії. З початком Першої світової війни зголошується добровольцем до Української Галицької Армії польовим капеланом. У 1919 після проголошення ЗУНР його призначають послом Української Національної Ради в Станіславові. У 1922 помирає його 34-річна дружина, залишивши йому восьмеро дітей, згодом помирає і наймолодша донька. Його душпастирська діяльність мала традиційний на той час характер, що включало і виконання суспільно-просвітницьких обов’язків: організацію читалень «Просвіта», споживчих кооперативів «Сільський господар» і т.д. Двічі о. Андрія арештовувала польська поліція: у 1928 за відправлення панахиди на могилі січових стрільців, у 1930 за організацію урочистої зустрічі митрополита Андрея.
З приходом більшовиків ОУН неодноразово пропонувала о. Андрію разом з дітьми нелегально виїхати за кордон, на що отець катеґорично не годився. У 1941 році після тривалих допитів о. Андрія розстріляли. На допитах він відкидав свою причетність до українського революційного руху опору, мотивуючи це релігійними переконаннями, але не заперечував, що з патріотичних мотивів симпатизує українським революціонерам. Діти отця загинули або опинилися в засланні: окрім сина Степана – провідника ОУН-революційна, що загинув від руки агента НКДБ; Олександр та Василь загинули у німецькому концтаборі Аушвіц; Богдан загинув в бою в лавах УПА; Марта-Марія, Оксана та Володимир були довголітніми в’язнями концтаборів та сибірських каторг. Про долю о. Андрія стало відомо щойно у 1992 році, тоді ж його реабілітували за відсутності складу злочину. Досі невідоме місце його поховання.
Церква ніколи не порушує питання про зачислення когось до лику блажених чи святих за патріотичні, тим паче політичні погляди. Навпаки, політична заанґажованість може лише зашкодити процесові. Під тим оглядом Постуляційний центр поставив перед собою надзвичайно складне завдання. Перевагою у справі о. Андрія є факт його загибелі мученицькою смертю. Непростим завданням буде доказати, що о. Андрій став на шлях мучеництва не з патріотичних чи політичних мотивів, а саме з мотивів релігійних. Адже важко прокласти чітку межу між світоглядом о. Андрія як священика та світоглядом його сина Степана як провідника ОУН-революційна. Однак сам факт, що о. Андрій відмовився виїхати за кордон, а продовжив свою душпастирську діяльність, говорить на користь його геройських християнських чеснот. Як батько провідника ОУН, він чітко усвідомлював: розправа над ним та його дітьми – лише питання часу, німецькі націонал-соціалісти чи совєтські інтернаціонал-соціалісти (більшовики) одназначно жорстоко покарють його за діяльність сина. З огляду на статус свого сина, він міг уникнути розправи. Але не скористався цим привілеєм, сповняючи до кінця свої пастирські обов’язки. Постуляційний центр зібрав й інші свідчення геройських чеснот о. Андрія, які із зрозумілих причин ще не можуть бути опубліковані, оскільки підготовка процесу ще триває.
Ще зовсім недавно будь-яка згадка про можливість проголошення о. Андрія блаженним, з огляду на спотворене совєтською історіографією уявлення про діяльність ОУН/УПА, виглядала б цілком неможливою. Завдяки розсекреченню матеріалів з колишніх архівів КДБ та просвітницькій роботі СБУ вдалося зробити позитивні зрушення в уявленні про діяльність ОУН / УПА. Зокрема, віднайдені документальні підтвердження про діяльність спеціальних загонів НКВД, т.зв. «ястребків», котрі маскували свої злочини під «маркою» воїнів УПА, бажаючи в такий спосіб повністю дискредитувати український революційний рух опору проти двох тоталітарних режимів. Велике значення матимуть матеріали допитів діячів ОУН / УПА, в яких є згадка про о. Андрія та свідчення самого отця.
Допоможуть краще зрозуміти постать о. Андрія Бандери і нові дослідження постаті Степана Бандери, очевидно, при умові абстраґування від політичних аспектів. Тут не беремо під увагу брошурку о. Ігоря Царя «За що ми любимо Бандеру» (Львів, 2009). Наприкінці жовтня Ірина Фаріон у львівському Палаці мистецтв виголосила доповідь «Степан Бандера – практик, теоретик, містик націоналістичного руху», яку приурочила 100-ій річниці від дня народження провідника ОУН-революційна. Беручи за основу збірник праць останнього «Перспективи української революції» (Дрогобич, 1998), Фаріон запропонувала цілком несподівану інтерпритацію поглядів С. Бандери, що опирається на чотири основні концепти: Бог, Душа, Духовість, Ідея. «Свідомість, що з нами Бог – це найпевніша і найбільша поміч для нас усіх, зокрема для всіх борців і страдників українського визвольного змагання», — цитує Бандеру Ірина Фаріон.
Спроба в контексті «Перспектив української революції» Степана Бандери поставити на перше місце концепт Бога нагадує латино-американські пошуки синергії ідеї революції та християнства, що віднайшли своє відображення у філософії та теології визволення і насьогодні є візитною карткою інтелектуального простору латиноамериканців. Однак мова йде про цілком відмінне, немарксистське підґрунтя самої ідеї української революції.
Загальна проблематика і надалі залишається складною. «Західні еліти звикли дивитися на Схід виключно очима Москви, – вважає відомий британський історик Норман Девіс, – Навіть за часів Другої світової війни Сталіна, який – нині знаємо – був жахливим убивцею, тираном, називали «Дядьком Джо», котрий мужньо боровся з фашизмом, сприймався ворогом Берліна, навіть усіх тоталітаризмів... До сьогодні ті погляди живі» (див. інтерв’ю Романа Кабачія «Промоутер «відсталої» Європи» у Українському тижні, № 48, 2009, ст. 41-42). На його думку, надзвичайно важко переконати західну інтелігенцію, що досі сприймає український визвольний рух як профашистський, що вже в 1942 році УПА боролася проти німецького імпералізму та націонал-соціалізму. «Еліти Заходу мислять у двомірній системі, все оцінюють позиції людей щодо фашизму, ІІІ Рейху. – продовжує Девіс. – Доля тих народів, які мали на шиї і Гітлера, і Сталіна, їм незрозуміла. Бо коли хтось заявляє: «Ми боролися проти Сталіна», це означає дослівно: «Ага, значить ви були проти демократії», себто були профашистські». Західний праґматик не може збагнути, що можна підняти людей на повстання одночасно проти двох могутніх тоталітарних ідеологій та імперій – націонал-соціалістичної Німеччини та інтернаціонал-соцалістичного СРСР, повстання, яке за всіма розрахунками приречене на повну поразку, а повстанці — на вірну смерть. Заклик ОУН-революційної «ані Гітлера, ані Сталіна» для західного мислення позбавлений здорового глузду. Мабуть, Норман Девіс є одним з небагатьох, який вважає, що такий заклик ОУН/УПА був «не лише реалістичний, а й шляхетний і основотворчий». «Поза тим, що частково в цьому середовищі були люди, відповідальні за певні жахіття, не можна оскаржувати весь український народ чи навіть усю УПА», — підсумовує британський історик.
Велика кількість матеріалів про о. Андрія Бандеру збережені завдяки старанням митрополита Андрея Шептицького, який поціновував душпастирську діяльність отця. Чітка патріотична позиція самого митрополита Андрея в часи ІІ Світової війни становить чи не головну перешкоду на шляху його беатифікації. Віряни УГКЦ очікували, що його довершить папа Іван Павло ІІ під час пастирських відвідин України у 2001 році. Однак досі лунають вигадані історії про те, що митрополит Андрей підтримував Гітлера та благословляв діяльність каральних загонів і т.д. Розвінчуванню цих стереотипів польський режисер Ґжеґож Лінковський присвятив фільм «Невигідний». Вже сама назва багато говорить про намір авторів фільму. (Детальніше, див. www.niewygodny.pl). Режисер намагається відповісти на запитання «Для кого саме митрополит Андрей невигідний?», а у розслідуванні дедективної справи йому допомагає греко-католицький священик з Любліна Степан Батрух. Не випадково фільм починається поясненням відмінності між націоналізмом (у польському розумінні цього слова) і патріотизмом, який не суперечить основним християнським принципам. Позиція Шептицького інтерпретується як незгода з приниженням українців, як протест проти нехтування їхньою гідністю. «Чи у випадку інших націй це називалося б націоналізмом? Звичайно ж, ні. Чому ж тоді так є у випадку українців?», — запитує журналістка з Варшави Анна Коженьовська-Бігун.
Справа в тому, що із наближенням кінця ІІ Світової війни УГКЦ, як зазначає відомий історик Богдан Боцюрків, «опинилась віч-на-віч перед дилемою: або стати на бік влади в боротьбі проти українського національного руху опору і таким чином зректися своєї церковної ідентичности й історичного нерозривного зв’язку з рухом заради непевної перспективи «нормалізації» свого становища у сталінській імперії; або ж зазнати переслідувань режиму, але зберегти довіру та прихильність вірних, національна свідомість яких була назвичайно високою» (Див.: Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950), Львів, 2005). Додамо, що в силу специфічних геополітичних обставин на теренах Західної України чи не найголовнішу роль у формуванні не лише християнської, але й національної свідомості відігравала саме УГКЦ. У цьому чи не найвагоміша заслуга митрополита Андрея. Те, що провідник ОУН Степан Бандера народився і сформувався в родині греко-католицького священика о. Андрія Бандери, – не випадковість, а радше закономірність.
Делегації УГКЦ, що відвідала Москву у грудні 1944, у Ставці Верховного Головнокомандувача не випадково дали чітко зрозуміти: ставлення до УГКЦ залежатиме від того, яку позицію вона обере у ставленні до діяльності ОУН/УПА. Совєтські каральні органи постійно чинили тиск на Церкву, аби вона гостро засудила їхню діяльність. Єрархи УГКЦ звернулись із пастирськими посланнями до українського підпілля, в яких засуджували спотворені форми націоналізму та злочини проти людства. «Нехай наш патріотизм буде любов’ю свого народу, готовою на всяку жертву, одначе нехай не буде він ложно понятим націоналізмом, що основує любов батьківщини на ненависті і вбивстві тих, що не належать до їх партії та не приймають їх поглядів», — писатиме у пастирському посланні «До духовенства і вірних» митрополит Йосип Сліпий у 1944 році.
На пропозицію більшовиків Церква погодилась виступити посередником у відносинах з українським рухом опору. У березні 1945 архимандрит Климентій Шептицький (у 2001 папа Іван Павло ІІ проголосив його блаженим) організував зустріч для полковника НКВД Сергія Даниленка (до 1944 року він фіґурував під прізвищем Карін) із штабним командуванням УПА. Пропозиція більшовиків воїнам УПА, аби ті свкали зброю, залишилась без відповіді. На мовчанку українського підпілля НКВД відповіло хвилею репресій проти єпископату та духовенства УГКЦ, адже, як зазначає Боцюрків, «радянський уряд фактично утотожнював ОУН/УПА з УГКЦ». Командування НКВД невипадково доручило справу ліквідації УГКЦ саме полковнику Даниленку: до початку 1930-х рр. він був однією з ключових фіґур у справі ліквідації «петлюрівської» УАПЦ, а у 1943 році, після взяття радянськими військами Харкова, брав участь у ліквідації УАПЦ на Лівобережній Україні.
Подібна доля спіткала Римо-Католицьку Церкву в Литві, до якої в лютому 1945 р. радянська влада звернулась з проханням написати звернення до литовського руху опору погодитись на запропоновану амністію та «в ім’я віри, поступитися перед владою». Єпископат обмежився загальними посланнями, в яких нагадав вірянам про необхідність дотримування п’ятої заповіді «Не убий», демонструючи в таким чином своє небажання співпрацювати з радянською окупаційною владою. Впродовж 1945-1947 рр. весь єпископат Литви був репресований.
Як у випадку УГКЦ, так і у випадку Римо-Католицької церкви в Литві, зустрічаємося із доволі складною проблемою ставлення Церкви до мілітантних рухів, які постають з метою оборони власного народу супроти терору тоталітарного режиму, соціальної несправедливості та приниження людської гідності. Папа Павло VI в соціальній енцикліці Populorum progressio (Розвиток народів, 1967) роздумує над «спокусою насильства», що виникає за таких обставин: «Існують ситуації, коли несправедливість кличе про пімсту до неба. Це тоді, коли цілі народи, позбавлені найнеобхіднішого, живуть в такому стані залежності, що чинить неможливою будь-яку їхню ініціативу у сфері розвитку культури та участь в суспільному та політичному житті. Тоді виникає велика спокуса силою подолати несправедливість, що завдає великої шкоди людській гідності. Однак ми свідомі того, що революційне повстання – за винятком ситуацій відвертої та тривалої тиранії, що становить велику загрозу основним правам людини та завдає небезпечної шкоди інтересам окремої землі (держави) – є джерелом нової несправедливості, яка провокує нестабільність та руйнацію. Не личить боротися проти існуючого зла коштом ще більших страждань» (РР, 30-31).
Із сьогоднішньої перспективи можемо сказати, що характеристика ситуації, в якій опинилась Україна в роки ІІ Світової війни, вкладається в рамки окресленого папою Павло VI «за винятком». Однак,дуже непросто було робити свій вибір в роки ІІ Світової війни священикам, єрархам УГКЦ, митрополиту Андрею зокрема. Їм було добре відоме вчення про bellum iustum (справедливу війну), що походить від св. Августина: меншим злом є вдатися до збройного опору, ніж добровільно віддати свій народ на розтерзання варварських орд. Але одна річ – теорія, зовсім інше, коли з війною зустрічаємося віч-на-віч. «На війні, як на війні», — каже французька приповітка. Завжди існує небезпека, що найблагородніша людина, ставши на захист своєї землі, під впливом воєнних жахіть може втратити внутрішню психічну рівновагу і стати найжорстокішим злочинцем. На поставлене редактором часопису Київська Русь Дмитром Стусом запитання: «Наскільки моральною з точки зору Церкви є підтримка партизанської війни взагалі?», о. Рафаїл Турконяк (відомий український богослов, лауреат Шевченківської премії за переклад «Острозької Біблії») відповів: «Проблема є в тому, що Церква не є окремо існуючою організацією. Церква – це частина народу. Якщо народ воює, мій обов’язок з цим народом співпрацювати. І в тому – суть». «Вас цікавить, чому багато греко-католицьких священослужителів пішло в УПА? – запитує о. Рафаїл. – Дуже просто: вояки повстанської армії були їхніми парафіянами, і за них треба було дбати. За це багато священиків заплатили своїм життям». «Для мене все надзвичайно просто, – продовжує далі о. Рафаїл, – це була оборона свого народу. Коли на мою землю приходять чужі люди, які всьо забирають і ламають звичайний уклад життя, хто сміє сказати, що я не маю права на оборону? Так, я знаю, що у християнській доктрині є про те, що треба наставити ще й праву щоку. Але ніде не сказано, що треба підставити ще й третю, четверту...» (Інтерв’ю опубліковане у часописі Київська Русь, у числі під назвою «Тлуmutсh», книга 11).
Справа із беатефікацією о. Андрія Бандери лягає передовсім на доволі складне соціально-політичне тло президентських перегонів, які є чи не найскладнішими за всю історію української незалежності. До передвиборчої кампанії додалися проблеми із епідемією каліфорнійського грипу, які найбільше вразили передовсім західний регіон України, більшість населення якого є греко-католиками. Причиною високої смертності під час епідемії було визнано найнищий рівень соціальних стандартів та найвищий рівень бідності саме галицьких областей України. Цей факт творить сприятливе тло для «теорій змови» та сучасний ґеноцид найбільш релігійно та національно свідомої частини України.
Зрозуміло, що за таких обставин актуальними стають постаті, що не боялись радикально задекларували свою релігійну та патріотичну позицію навіть під страхом неминучої смерті. Таким спільним знаменником позначена низка подій, що відбулись цьогоріч ввосени, а саме: повідомлення Постуляційного бюро УГКЦ про намір розпочати процес беатифікації о. Андрія Бандери, лекція Ірини Фаріон «Степан Бандера практик, теоретик, містик націоналістичного руху» та презентація фільму «Невигідний» під час соціального тижня у Києві.
Церква, одначе, стоїть поза всіма політичними рухами. Для неї є неприйнятним лібералізм, що перетворює духовне життя у супермаркет релігійних практик та створює атмосферу плюралізму Істнини. Одноково для неї є неприйнятними і радикальний націоналізм, що сприяє появі різних форм неопоганства. Однак Церква не має права стояти осторонь духовних і соціальних процесів конкретного народу. Як духовна інституція, вона зобов’язана їх аналізувати і вчасно попереджати про небезпеки.
Незалежно від рішення Апостольської столиці у справі о. Андрія Бандери, УГКЦ вже самим чином постановки питання про можливість його беатифікації засвідчила: вона не зреклася власної ідентичності як Церква, що сповнила свій християнський й соціальний обов’язок і в особі митрполита Андрея, о. Андрія та інших греко-католицьких священиків-мучеників, які стали на захист гідності українського народу. За рік до трагічної загибелі Степан Бандера, стоячи над могилою Є. Коновальця, скаже слова, які, мабуть, неодноразово чув з уст о. Андрія: «Розділені кордоном смерти, але з’єднані зв’язком віри, ідеї і любови живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога...». В кінцевому рахунку справа беатифікації митрополита Андрея Шептицького та о. Андрія Бандери в кінцевому рахунку залежить не від збору матеріалів Постуляційного центру УГКЦ, ні від політичних тенденцій та рішень Апостольської столиці, а від вірян УГКЦ, від їхньої молитовної активності.