Дмитро ШАПОВАЛОВ про множення розколу в УАПЦ і позицію Львівського собору УАПЦ.
Після собору Львівської єпархії УАПЦ, який відбувся в березні цього року, в автокефальній Церкві склалася цікава у своїй абсурдності ситуація: кілька розрізнених частин колись єдиної УАПЦ, кожна з яких поминає свого архиєрея-предстоятеля, говорять про Помісний собор УАПЦ.
Тим часом уже давно нікого не дивує, що автокефальна Церква майже не згадується у серйозних розмовах про українське Православ’я. Якщо раніше УАПЦ у будь-якому переліку православних юрисдикцій України стояла на чільному третьому місці після УПЦ (МП) та УПЦ КП, то зараз цей список найчастіше обмежується лише двома спільнотами. Воно й зрозуміло – поділена, позбавлена єдиної доктрини та вкрай маргіналізована юрисдикція не викликає поваги як перспективний учасник міжцерковного діалогу. На цьому тлі смішно виглядають відомості Держкомрелігій України, який нарахував у 2004 році 1209 парафій УАПЦ – на кількасот більше, ніж було років п’ять тому. І це при всіх „роздорах і роздерах”, про які писав предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій (Кудряков)…
Згідно з даними Держкомрелігій, УАПЦ живе і процвітає: вона має 7 місій, 5 монастирів, 361 недільну школу, 7 періодичних видань, кілька духовних семінарій і навіть духовну академію! Чим не третя сила в українському Православ’ї? Але при детальному вивченні ситуації мимоволі згадується старий, радянських часів жарт: є брехня, є дуже велика брехня і є статистика. Бо насправді майже увесь цей наведений фахівцями статистики „монастирсько-освітній” простір УАПЦ є віртуальним. Для прикладу: кількість ченців у монастирях є меншою за кількість самих „монастирів”…
У дійсності єдиної УАПЦ не існує давно. Останній етап позірно спільного існування автокефальної Церкви датується життям патріарха Димитрія (Яреми) та кількома днями по його смерті. Вже на Помісний собор 2000 року збиралися делегати, які поминали на богослужіннях різних предстоятелів: одні – митрополита УПЦ в США Константина (Багана), інші – місцеблюстителя Мефодія (Кудрякова), ще інші – обох відразу. Після собору, компромісні рішення якого не вдовольнили жодну сторону, розкол стрімко набув свого розвитку. Спершу з УАПЦ „скреслили” обраного собором керуючим справами Патріархії архиєпископа Ігоря (Ісіченка), разом з яким відійшли кілька десятків парафій не лише керованої владикою Ігорем Харківсько-Полтавської єпархії, але й громади центральної, південної України. Згодом веселив церковних оглядачів єпископ Черкаський Яків (Макарчук), який за пару років встиг розвалити власну єпархію, побувати вікарієм у Києві та після спроби розколу найбільш чисельної Львівської єпархії разом з кількома парафіями подався до УПЦ КП. Після певної паузи головним „ньюзмейкером” став сам предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій – спершу він самовільно поповнив клир Церкви новими єпископами, а потім з „групою підтримки” навідався до Патріархії, яка залишилися під керівництвом архиєпископа Ігоря, внаслідок чого кілька працівників цього закладу вимушені були звертатися по допомогу лікарів. Атмосфера постійної ворожнечі, міжособистих конфліктів, бійок, підлабузництва перед владою замінила в очах громадськості колишній імідж УАПЦ як Церкви української інтелігенції, Церкви, безкомпромісної у боротьбі з неправдою, з корумпованою владою, з лицемірством і фарисейством ділків у рясах, який утворився наприкінці 90-х років ХХ століття. Духовна, інтелектуальна і навіть організаційна деградація УАПЦ останніх років дає підстави деяким дослідникам для гіркої іронії – у розмовах про долю УАПЦ траплялося чути і такі репліки: „Гарна ж була Церква, Царство їй Небесне…”
Ці слова наводилися відомим релігійним оглядачем і зовсім не були знущанням чи формою зверхнього співчуття. Ідеться про біль від втрати тієї моделі Православної Церкви, яка могла б бути цікавою і корисною для інтелектуальних еліт країни, могла б стати осередком справжнього духовного розвитку, богословських пошуків, формувати, як і належить Церкві, „совість нації”. Зрозуміло, що люди, які хотіли б бачити Церкву саме такою, не можуть вважати розвитком ті 1209 парафій та 5 монастирів, які нібито має теперішня УАПЦ. Особливо, якщо ціною такого „розвитку” є заміна моделі чесної та незалежної Церкви буденщиною внутрішньоцерковних „феодальних війн”, занедбанням пастирського та місійного служіння, суцільною богословською неграмотністю та відсутністю перспективної стратегії розвитку.
Власне, цю кризу проілюстрував і собор Львівської єпархії, який нібито був покликаний стати етапом впорядкування церковного життя. По-перше, тому, що Львівська єпархія є найбільшою, а отже, й найвпливовішою; від її позиції в УАПЦ залежить дуже багато. По-друге, саме у Львові жив та служив більшу частину свого життя патріарх Димитрій, пам’ять якого демонстративно вшановує місцева спільнота. Львівський собор де-факто став відгуком на спільний заклик архиєпископа Ігоря, о. Юрія Бойка (народного депутата України), Євгена Сверстюка (відомого дисидента, політв’язня, редактора часопису „Наша віра”) та Валентини Чешкової (голови Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозванного) про проведення Помісного собору УАПЦ влітку 2005 року для осуду дій предстоятеля Церкви та вирішення проблемних питань церковного життя. Однак ані осуду нападу команди митрополита Мефодія на Патріархію, ані підтримки своїх ідей про віднову єдності УАПЦ ті, хто підписував звернення, від львів’ян не дочекалися. Єпархіальний собор лише засвідчив відсутність підтримки митрополита Мефодія на Львівщині. Але так само – й відсутність підтримки іншої частини УАПЦ, очолюваної архиєпископом Ігорем. „Мы идем своим путем”, - вирішили на львів’яни, й ухвалили вважати себе автономною або автокефальною (?) частиною Константинопольського Патріархату з поминанням архиєпископа УПЦ в США Всеволода (Майданського), фактично вийшовши через ці рішення зі складу УАПЦ. Таким чином утворився третій (після УАПЦ митрополита Мефодія та Харківсько-Полтавської єпархії архиєпископа Ігоря) шмат колишньої УАПЦ, обмежений, на відміну від попередніх, суто галицькими територіями.
Ухвали львівського собору цікаві ще й тим, що саме місцевій єпархіальній комісії доручено готувати проведення Помісного собору УАПЦ, ідею якого озвучили прихильники архиєпископа Ігоря. Як працюватиме ця комісія, з ким вона контактуватиме і, зрештою, якої саме Церкви Помісний собор вона хоче зібрати – невідомо. Також невідомо, що стоїть за зверненням львів’ян про скликання Архиєрейського собору УАПЦ, адже згідно статуту цей собор збирається за указом предстоятеля, якого ті самі львів’яни відмовився визнавати керівником Церкви. Що це – елементарна богословська та канонічна неграмотність чи завуальоване прагнення перекласти власну частину відповідальності за долю УАПЦ на інших?
Собор Львівської єпархії не виявив розуміння глибинних коренів проблем церковного життя, за традицією списавши всі негаразди на „амбіції окремих архиєреїв”, не запропонував якісної моделі побудови духовно здорової Церкви, зосередивши свої зусилля на пошукові шляхів визнання канонічності майбутньої Помісної Церкви, ніби канонічність сама собою гарантує Православ’ю духовний розвиток та вирішення усіх існуючих проблем. Однак є в рішеннях собору один нюанс, який може призвести до цікавих наслідків.
„Третій шмат УАПЦ” проголосив про перехід під омофор Вселенського патріарха. Поряд із абсурдним словом „автокефалія”, яке ну ніяк не в’яжеться з поняттям про підпорядкування, пролунало добре знайоме слово „автономія”. Львівська єпархія, Галичина, канонічне визнання, церковна автономія… Це неминучі асоціації, які ведуть до не менш неминучої підозри – за чиїм сценарієм буде розвиватися Львівська єпархія УАПЦ, якщо сценарій „Галицької церковної автономії” здавна є стратегічним планом Москви щодо вирішення українського церковного питання?
Усе це дає підстави підозрювати, що майбутній Помісний собор „віртуальної” УАПЦ має всі шанси теж стати „віртуальним”. Реальністю ж є те, що Української Автокефальної Православної Церкви в Україні сьогодні вже не існує – натомість є кілька частин колишньої УАПЦ, кожна з яких має свої, не завжди далекоглядні плани на майбутнє. Під маскою нарахованих Держкомрелігій 1209 парафій УАПЦ приховуються архиєреї та громади, які вважають за предстоятеля митрополита Мефодія; інші спільноти, які визнають першість митрополита Константина як духовного опікуна УАПЦ в цілому світі; галицькі парафії, що відтепер орієнтуються на підтримку архиєпископа Всеволода та ціла низка храмів, у яких священики, що рахуються в УАПЦ, де-факто є „акефальними” і поминають того архиєрея, якого самі схочуть, не підпорядковуючись насправді жодному. Навіть якщо всі ці різні люди знайдуть у собі сили зібратися на спільний собор, навряд чи вони вийдуть з того собору об’єднаними – єдине, що може знову звести їх разом, це утворення за підтримки влади Помісної Церкви, до якої увійти буде просто „необхідно”. Тільки ось страшно уявити, що тоді це буде за Церква…
28 березня 2005 р.