Часто буває, що нова думка однієї людини, хай навіть мудра та обгрунтована, чомусь викликає менше довіри та інтересу в суспільстві, ніж найабсурдніші заяви груп, спільнот, організацій. Чи це правильно?
Часто буває, що нова думка однієї людини, хай навіть мудра та обгрунтована, чомусь викликає менше довіри та інтересу в суспільстві, ніж найабсурдніші заяви груп, спільнот, організацій. Чи це правильно?
Є, звичайно, одинаки, які верзуть дурниці, аби привернути до себе увагу. Є хулігани, невігласи, фанатики та безумці. Однак, на мою думку, активність таких людей не має анітрохи зменшувати довіру суспільства до переконань окремої особистості.
Не можна вважати якусь думку більш правильною тільки тому, що її повторюють хором кілька людей.
Не можна зневажати мудрою та/або красивою думкою однієї людини, висловленною без гучномовця і без груп підтримки.
Це не просто випадкові міркування; такий підхід підказує мені релігія, яку я сповідую – віра в найвищу цінність людини.
Віра, мрія, бачення кращого майбутнього завжди допомагали людям підноситись над грубими матеріальними цінностями й знаходити щастя у духовному пошуку.
Та хіба масова стандартизована духовність може задовольнити кожного? Хіба не треба творчій людині постійно шукати у своєму внутрішньому світі місце для чогось більшого, ніж азбучні істини?
Перші релігії допомогли людині стати особистістю – не просто стадною твариною.
Табу на інцести запобігло виродженню. Табу на вбивство допомогло уникнути розправи сильних безумців над слабкими мислителями.
Людина століттями розвивала свою особистість і свідомість, відчувши одного разу, що у неї є безсмертна душа.
На жаль, суспільство досі не прийшло до усвідомлення того, що стадність шкодить розвитку людини не менш, ніж інцести, убивства, безумство. Я вірю, що стадність має бути обмежена нормами моралі.
Сучасна держава багато зробила для подолання деструктивної стадності. Перш за все, цьому сприяє доступність освіти і самоосвіти. Професіонал, фахівець, творча одиниця й приватний підприємець – суспільство і держава визнають та заохочують людей у цих соціальних нішах.
На жаль, попри це багато звичаїв та процедур несуть на собі відбиток печерного колективізму.
Чому до мітингів завжди прикуто більше уваги, ніж до приватного виступу? Столпотворіння та безлад на масових зібраннях не спонукає до відвертої та чесної дискусії, спілкування душ!
Набагато зручніше здійснювати письмові та віртуальні акції для поширення тих чи інших міркувань. Однак і чудовий віртуальний майданчик, Інтернет, вражені стадністю люди примудряються щосекунди засмічувати масою бездушних і незначущих повідомлень, які не містять нічого нового, особисто побаченого, вигаданого чи вистражданого.
Чому одна людина не може зареєструвати юридичну особу?
Адже, як правило, діловодство невеликих організацій – господарських, політичних, громадських, релігійних – може вести і часто веде одна людина. Навіщо вимагати від компетентної людини, щоб вона заручилася підтримкою ще двох, участь яких, можливо, обмежиться виконанням обов’язкових формальностей? А якщо мова йде про релігійну громаду, потрібно не менш ніж десять засновників...
Навіщо примушувати людей дарма гаяти час один одного, а то й збирати «команду» з байдужих та невігласів? Чому суспільство і держава продовжують придушувати особистість людини, вимагаючи від неї прибиватися до стада?
Раціональної відповіді на ці питання, звичайно ж, не існує. Тому що це – питання віри.
І якщо у нас декларується принцип свободи совісті, ми не повинні спонукати до колективізму талановитих одинаків – котрі шукають для себе й інших шляхи розвитку та духовного піднесення, а не здобуття дешевої популярності.