Як ставиться Ісламська традиція до виконання молитви, та інших обрядів на окупованій землі? Про що мусять знати та пам'ятати мусульмани, якщо вони опинились в такому становищі? Стаття актуалізує богословські думки ісламських правознавців по цьому непростому питанню.
Як відомо, ісламське право (фікг) не терпить невизначенності. Якщо в мусульманському суспільстві виникають прецеденти яких не було раніше, і які є важливими для мусульман, то богослови ісламу мусять негайно дати оцінку такому явищу, та дати конкретні рекомендації, як віруючим поводитися в нових реаліях. Отже данна стаття розглядає феномен виконання мусульманами релігійних обрядів на окупованих територіях України, посилаючись на відомих ісламських богословів минулого і сучасності.
Перед мусульманами, які мешкають у світських країнах та визнають правочинність світського законодавства, постає питання про те, кому належить земля, на якій збудовано мечеть. Якщо йдеться про Україну, то, відомо, шо за чинним законодавством релігійні організації в Україні мають право користуватися земельними ділянками на безоплатній основі. Відповідно до ст. 92 Земельного кодексу право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установлення строку. Також визначено, що від сплати земельного податку звільняються релігійні організації, що не займаються підприємницькою діяльністю, яким землю передано у власність або надано у постійне користування, а за умови їх вступу в орендні відносини вони є платниками орендної плати за землю. Звісно, існують і випадки, коли мечеть знаходиться на приватній землі, або коли земля була викуплена (тобто належить) релігійній організації. Але в більшості випадків релігійні організації, в тому числі мусульманські, користуються земельними ділянками на постійній основі, але не мають їх у своїй власності.
З точки зору українського законодавства, відповідних актів, які стосуються тимчасово окупованих територій, будь-які рішення «новоутворених органів влади» АР Крим є недійсними, в тому числі й щодо користування землею. Якщо це земельні ділянки державної власності, то керування ними можливе лише на підставі дій чинної влади, а якщо комунального – чинних органів місцевого самоврядування, чимало з яких, «утворених» на території АР Крим окупаційною владою, є нелегітимними. Оскільки Аллаг Всевишній у Корані каже: «О ви, які увірували! Дотримуйтеся виконання угод» (Коран, 5:1), то уже з точки зору ісламського права, мусульмани, які на підставі документального прохання отримали від держави право користування земельною ділянкою на визначений термін, фактично визнали за державою право власності на цю ділянку і мусять визнавати його й надалі так, як це зумовлено договором. Ісламську меншину України можна розглядати як суб’єкт правовідносин, який через конкретні громади та їхніх представників укладає «мирний договір» (арабською «сульх») із українською державою, забезпечує собі (статутами ісламських організацій) захист релігійних та інших прав і, зі свого боку, бере на себе обов’язки керуватися чинним законодавством України, в тому числі й у земельних питаннях.
Як відомо в ісламському праві існують різні думки стосовно того, чи дійсний намаз на «вкраденій землі». Передусім слід розглянути поняття гасб (від «гасаба» – «насильно забирати»), яке вживається у стосунку до цих випадків. Найперше потрібно згадати хадіс: «Хто кривдою узяв хоча б одну п'ядь землі, тому на шию в День Воскресіння повісять сім земель» (Аль-Бухарі, Муслім). Згідно з «Кувейтською енциклопедією ісламського права» шаріатське значення поняття гасб наступне: «усунення рук власника від його власності у відкритий насильницький спосіб» (Абу Ханіфа), «Відбирання власності силою й у насильницький спосіб, без війни» (малікіти), «Заволодіння правами іншого без права на те у насильницький спосіб» (шафіїти), «заволодіння правами іншого у неправомірний насильницький спосіб» (ханбаліти). У також ж значенні слово «гасб» вживається й у Корані: «над ними був цар, який силою (гасб-ан) відбирав усі кораблі» (Коран, 18:79).
У ханафітському мазгабі зокрема існують ще й інші визначення. За словами ас-Сарахсі, гасб – це «відбирання цінного недоторканого майна без дозволу власника таким способом, в силу якого він втрачає можливість ним керувати».[1] Як відзначає у тлумаченні цих слів Ібн Абідін, автор відомої Хашійя Радд аль-Мухтар, «недоторкане» тут означає майно як мусульманина, так і зіммія, тобто не-мусульманина.[2] «Втрату можливості керувати» вчені пояснюють неможливістю ні дарувати, ні віддати в оренду, ні продати.[3] Приблизно у тому ж руслі пояснюють гасб і правники інших мазгабів.[4] Єдине виключення – це військові трофеї, заволодіння якими не вважається гасбом.[5]
Отже, якщо застосувати вказане визначення гасбу до українських реалій, складається наступна картина: земля, якою володіла українська держава, і право власності на яку було визнане мусульманами шляхом прохання про виділення земельних ділянок під мечеті, опинилася в руках агресора, оскільки, як і свідчать вищевказані цитати, законний власник не може нею вільно розпоряджатися. Окрім того, власником землі (невизнаним) проголошують себе окупаційні структури, тобто нелегітимні стосовно справжнього власника органи місцевого самоврядування або держава-агресор. Таким чином, маємо класичний гасб.
Якщо мусульмани з релігійної громади, мечеть якої розташована на приналежній до української держави землі, заперечують повноваження її справжнього власника, то, таким чином, стають співучасниками гасбу.
Як відомо, гасб несе суттєві наслідки для молитви - згідно з однією думкою, навіть робить молитву недійсною, з іншою – є гріхом. Імам Ахмад ібн Ханбал відзначав, що людина несе на собі тягар гріха крадіжки, тому що вона стає співучасником і робить щось із майном без дозволу господаря. Це стосується і будівництва мечетей на вкраденій землі. Не дозволяли молитву на такій землі імам Ахмад ібн Ханбал серед ханбалітів, Шігаб аль-Карафі серед малікітів, Мухі д-Дін ан-Нававі, Сейф ад-Дін аль-Аміді серед шафіїітів, ібн Хазм і ще ціла низка вчених. [6]
Серед сучасних релігійних авторитетів до цієї теми звертався шейх Юсуф аль-Карадаві; проаналізувавши усі думки правників, шейх робить висновок, що краще уникати будівництва мечетей на такій землі, а в усіх випадках отримувати дозвіл від держави (якщо це державна земля); загалом, з його точки зору, ханбалітський мазгаб визнає молитву в такій мечеті недійсною, а всі інші мазгаби – дійсною, але з тягарем гріха на віруючому, який там її робить.[7] Шейх Саліх аль-Фавзан, відомий релігійний авторитет із Саудівської Аравії, прямо вказував, що намаз у такій мечеті – недійсний.[8]
Варто наголосити на тому, що в даному випадку, оскільки доведено факт гасбу землі, на якій розташовано чимало мечетей Криму й Донбасу, це правило стосується не всіх мусульман, які там звершують молитву, а виключно тих, хто не визнає права власності на цю землю за Україною. Лише той мусульманин, який, опинившись на окупованій території, продовжує визнавати право власності за нею саме української держави, може убезпечити себе від неприйняття молитви чи гріха співучасті в її незаконному привласненні. Передусім цей тягар гріха падає на тих, хто відмовляється від укладених раніше договорів (конкретно прописаних в статуті релігійної громади, відповідно до законів України). Аргумент, що, мовляв, Україна не виконала своїх зобов’язань перед мусульманами Криму, не може вважатися дійсним, оскільки Крим оголошено тимчасово окупованою територією і утворено відповідні органи влади на материковій частині, а ні про яку «передачу» землі іншим державам не йшлося і не йдеться. Те ж саме стосується й російських мусульман, які незаконно перебувають на тимчасово окупованій території України, прямо підтримуючи гасб, тобто називаючи новим власником української землі нелегітимні органи чи ще якісь установи. Незалежно від того, яку позицію приймати (те, що намаз на «вкраденій землі» недійсний чи дійсний, але з гріхом), мусульманину варто убезпечити себе від обох лих, продовжуючи визнавати Крим територією України й відмовившись від співпраці з окупаційною владою.
Що стосується моральної сторони питання, то в відомому хадісі повідомляється, що пророк Мухаммад сказав: «Якщо хтось з вас побачить негідне, нехай виправить це своєю рукою. Якщо не може цього зробити, то нехай виправить це своїм словом. А якщо не може зробити навіть цього, то нехай зупинить це у своєму серці. Але це ознака найслабшої віри» (Муслім). Тобто, з позиції моральної оцінки чогось несправедливого та негідного, мусульманин не може з цим погоджуватись, він мусить хоча внутрішньо бути на стороні правди та справедливості.
Деяких мусульман турбує питання того, що конфлікт України та Росії, є конфліктом двох світських не мусульманських країн. Чи повинні мусульмани взагалі виносити для себе якесь моральне рішення, та приймати правоту однієї з сторін? В часи молодості пророка Мухаммада, ще до отримання першого одкровення, він прийняв участь в укладенні «Союзу гідності». Представники деяких арабських родин з Мекки зібрались для того, щоб укласти договір про підтримку будь-кому несправедливо скривдженому. Одного з торгівців, що прибув до Мекки торгувати своїм товаром, обманом обікрала знатна та заможна людина з мешканців міста. І тоді всі, кого обурив такий злочин, стали на бік постраждалого, утворили «Союз гідності» та примусили шахрая повернути товар власнику. Через багато років після цього випадку, коли Мухаммад вже отримав одкровення та став пророком, він згадуючи цей епізод сказав: «Я був присутній при укладенні такого союзу, який не проміняв би і на червоних верблюдів. І якщо мене, вже в ісламі, знову покличуть на таку угоду, я обов’язково прийму це запрошення!»[9] Як видно з цього прикладу, у конфлікті двох сторін, що не є мусульманами, пророк ісламу підтвердив своє прагнення бути на боці справедливості.
Ісламське богослов'я не є одностайним в питанні вкраденої землі й дійсності молитви на цій землі, через те, що ісламські богослови та мазгаби по різному оцінювали цей феномен. Але всі вони без виключення, наполягали на тому, що віруючі мусять визнавати справжнього її власника.
[1] Ас-Сарахсі. Аль-Мабсут. – Бейрут, 1978. – Т. 11. – С. 49.
[2] Ібн Абідін, Хашійя Радд аль-Мухтар. – Бейрут, 1966. – Т. 6. – С. 178-179.
[3] Аз-Зейляї, Табйїн аль-Хакаїк. – Каїр, 1897. – Т. 5. – С. 222.
[4] Див. Варш-Ага, Джамаа. Ахкам аль-Гасб уа Суурагу аль-Муасіра фі ль-Фікг аль-Іслямі. – Газа: аль-Джаміату ль-Іслямійя, 2010. – С. 4-5.
[5] Ад-Дасукі. Хашійя. – Бейрут, [б. д.]. – Т. 3. – С. 242.
[6] Аль-Карафі. Нафаїс аль-Усуль. – Мекка, 1995. – Т. 4. – С. 1667, Аль-Аміді, Ахкам. – Ер-Ріяд, 2003. – Т. 1. – С. 155, Ан-Нававі. Маджму Шарх Мугаззаб. – Джідда: [Б. д.]. – Т.3. – С.169. Аль-Ахкам лі-Ібн Хазм. – Бейрут: 1983. – Т. 3. – С. 60.
[7] http://www.qaradawi.net/new/Articles-9823
[8] http://ar.islamway.net/fatwa/8850/%D9%85%D8%A7-%D9%87%D9%8A-%D8%A7%D9%84%D8%A3%D8%B1%D8%B6-%D8%A7%D9%84%D9%85%D8%BA%D8%B5%D9%88%D8%A8%D8%A9-%D9%88%D9%85%D8%A7-%D8%AD%D9%83%D9%85-%D8%A7%D9%84%D8%B5%D9%84%D8%A7%D8%A9-%D9%81%D9%8A%D9%87%D8%A7
[9] Ибн Хишам, «Краткое жизнеописание посланника Аллаха», с. 30-31.