Переслідування баптистів, які спалахнули наприкінці ХІХ століття, не дуже вплинули на баптистів України чи Грузії. Вони вже встигли оформитись як окрема конфесія, а колишніх молокан, які становили значний відсоток в їхньому об’єднанні, влада не чіпала.
Переслідування баптистів, які спалахнули наприкінці ХІХ століття, не дуже вплинули на баптистів України чи Грузії. Вони вже встигли оформитись як окрема конфесія, а колишніх молокан, які становили значний відсоток в їхньому об’єднанні, влада не чіпала. Наприкінці ХІХ століття серед баптистів Російської імперії виокремились їхні лідери – такі як Дей Мазаєв, багаторічний голова союзу баптистів, проповідники Василь Іванов і Василь Павлов.
Суттєво іншою була доля російських євангельських християн. Через те що петербурзький рух багато в чому ще залишався гуртком людей доброї волі. Початок гонінь швидко відсіяв тих аристократів, які не готові були відділятись від православ’я в окрему конфесію. Крім того, коли через переслідування лідери євангельських християн — Бобринський, Корф і Пашков — змушені були емігрувати, рух залишився без провідників. Особливо тяжкою втратою був багатий Пашков, на чиї гроші, значною мірою, цей рух і існував. Окремі зібрання євангельських християн ще проходили в домах графині Черткової, княгинь Лівен, Гагаріної – старі удовиці проголосили, що не збираються припиняти свою діяльність, а в царя не піднялась на них рука. Почались таємні зібрання на квартирах, при чому адреси кожного разу змінювались. Але так чи інакше, склад євангельських християн, їхня свідомість і духовність поступово зазнавали змін. Аристократи та інтелігенція не відігравали більше тут головної ролі. Їхнє місце зайняли міщани, робітники, студенти. Одним з духовних провідників петербурзької спільноти став Іван Веніаминович Каргель.
Взагалі-то звали його Йоганн, і походив він з родини німецьких колоністів-лютеран з Грузії. Потім родина виїхала до Німеччини, певний час мешкала в Болгарії, а згодом перебралась до Санкт-Петерурга. Там Каргель пристав до спільноти пашковців, потім охрестився по вірі у Тбілісі, закінчив баптистську семінарію в Гамбурзі і повернувся до Петербургу щоб стати пастором. Коли 1884 року жандарми розігнали протестантську конференцію у Петербурзі, Каргель прослідував за делегатами до Нововасилівки, де брав участь у створенні союзу баптистів. А коли Василь Пашков і Модест Корф змушені були емігрувати, саме Іван Веніаминович, німець, якому нічого не загрожувало, очолив петербурзьких євангельських християн. Коли 1887 року Побєдоносцев дозволив місіонеру Ф. Бедекеру проповідувати в тюрмах і на каторгах, Каргель допомагав місіонерові і разом з ним проїхав усю Російську імперію – до самого Сахаліна, проповідуючи в’язням, а також відвідуючи протестантів, засуджених за віру. Цікаво, що проповідь Бедекера описав Лев Толстой в романі «Воскресіння».
1888 року він вступив до Технологічного інституту і приєднався до місцевої спільноти євангельських християн. Тут він швидко проявив себе як талановитий проповідник, організатор і став одним з лідерів колишніх послідовників Пашкова. Збереглись згадки про ці зустрічі:
Каждую пятницу братья из разных частей города собирались и организовывали тайные богослужения в частных домах. Посетители проходили один за одним, внимательно следя, чтобы никто не заметил их. Сторож пропускал только тех, которых он знал, кого рекомендовали известные ему братья. В комнате могли одновременно собираться от 15 до 25 человек. Никакого пения не разрешалось из-за страха привлечь внимание полиции.
Другая встреча, как я вспоминаю, проходила в доме княгини Шуваловой у пересечения Мойки и Зимней канавки. Встреча проходила в комнате кучера. Верующие проходили в эту комнату один за одним, стараясь не выдавать свой приход агентам полиции. Княгиня сама действовала с такими же мерами предосторожности. Кучер был одним из проповедников. Обычно он или другие два или три брата произносили короткие проповеди, затем была молитва, иногда преломление хлеба и чтение Библии. Не было пения или было очень тихое и непродолжительное.
Крім активної проповіді, Проханов налагодив випуск аматорської газети «Віфезда», яку копіювали на гектографі і розповсюджували між пашковцями і баптистами України і Кавказу, маскуючи під звичайні листи. Також Проханов організовував зустрічі з хлистовцями, яких успішно навертав, з студентами-народовольцями, яких навертати було складніше, а одного разу спробував проповідувати навіть Льву Толстому!
Завершивши навчання, Проханов залишив столицю і влаштувався на службу на Чернігівщіні, у володіннях багатого поміщика Миколая Неплюєва, відомого благодійника, засновника Хрестовоздвиженського православного трудового братства, своєрідної християнської комуни, яка, до речі, успішно проіснувала до самого початку колективізації. Ідея трудових спільнот, заснованих на християнських засадах, сподобалась Проханову, але він не міг не проповідувати своє, протестантське християнство, а Неплюєв, добрий християнин, але переконаний православний, не міг терпіти у своєму маєтку проповідників забороненої штунди. Але ідея цього поміщика-мецената захопила Проханова, і він вирішив заснувати протестантську комуну десь на півдні України – так щоб пашковці і баптисти могли і спокійно жити, і працювати, і займатись якоюсь промисловістю чи господарством – все ж таки, технічна освіта Проханова давала про себе знати. Проханов купив в німецьких колоністів маєток неподалік від Сімферополя і заснував там спільноту під назвою «Вертоград».
Якщо вірити Проханову, поселенці, які відносно швидко заселили Вертоград (а це були переважно родичі, друзі і однодумці Проханова), почувались там добре. Але позиція царського уряду і Побєдоносцева давала про себе знати. Невдовзі батько і брати Івана Степановича у Владикавказі були засуджені на заслання як баптистські проповідники. Проханов був змушений прибути до Владикавказу і доглядати за матір’ю. Невдовзі він дізнався, що готується і його арешт. Тоді Проханов тікає з міста, дістається до Петерурга, де мав численних знайомих юристів і урядовців. Там він намагається якось пом’якшити переслідування, але марно. 1894 року Комітет міністрів проголосив штундизм «сектою особенно вредною в церковном и общественно-государственном отношениях». Почались нові переслідування: арешти, ув’язнення, заслання. Вертоград розпався, його члени емігрували або повернулись додому. Емігрувати був змушений і Проханов.
Проте, розуміючи що рано чи пізно він зможе повернутись до Росії, час в еміграції він хотів використати для підготовки до служіння. Проханов вступив до баптистського коледжу в Бристолі, де вразив усіх своїм посвяченням Богові і служінню, своєю інтелігентністю. Там, а також в коледжі конгрегаціоналістів, на теологічних факультетах Берлінського і Паризького університетів він осягнув теологію і біблеїстику, завів багато корисних знайомств, а також ретельно вивчив протестантські пісні й традиції – для того щоб найкращі риси застосувати на батьківщині.
1901 року Проханов вертається до Росії – де за ним постійно слідкувала поліція, де доводилось мати справу з цензорами і жандармами, але це була батьківщина і простір для служіння. Вистачало і грошей – Іван Степанович працював на заводі Вестінгауза, мав непогану заробітну платню, та й за кордоном вициганити гроші він вмів. Отже, Проханов і проповідує, і займається організаторською роботою, і починає намагатись захищати в суді євангельських християн і баптистів. А ще – він починає збирати, редагувати і перекладати англійські і американські церковні гімни, твори російських і українських протестантів, та й сам не був позбавлений здібності до рим. Загалом, за більше ніж 20 років служіння в Росії він зібрав, переклав і написав більш ніж 1200 духовних пісень, які умістились у 10 збірках. Першою збіркою стала книга «Гуслі», яка побачила світ 1902 року, накладом 20 тисяч примірників. Ця збірка, а також наступні – «Кимвалы», «Новые напевы», «Песни христианина», «Тимпаны», «Песни Анны», «Песни глубины», «Песни первых христиан», «Свирель Давида» та «Заря жизни» – стали основою для збірки «Песни возрождения» ‑ пісенника, за яким співають в багатьох баптистських і п’ятидесятницьких церквах колишнього СРСР і який зібрав протестантські пісні ‑ від часів Рябошапки і до наших днів ‑ та постійно доповнюється.
В баптистів і євангельських християн з’явилась нагода вийти з підпілля, утворити повноцінну і ефективну організацію, налагодити зв’язки з протестантським світом. Вони вирішили скористатись цією можливістю. Коли 1903 року в Берліні відбувся перший європейський конгрес баптистів – одним з делегатів на ньому був Іван Каргель. Був він і на Першому всесвітньому конгресі баптистів у Лондоні, де був утворений всесвітній союз баптистів. На цьому конгресі був і Дей Мазаєв, голова всеросійського союзу баптистів. Цікаво, що тоді ж Мазаєву запропонували зустрітись з Папою Римським, який волів підтримувати дружні стосунки з братами-протестантами. Голова українських баптистів спочатку погодився, але, дізнавшись, що доведеться ставати перед папою на коліна і цілувати йому руку, передумав і відмовився. Шкода – прецедент був би цікавий. Так чи інакше, підпільний баптистський союз, створений 1884 року в Нововасилівці, в степах Запоріжжя, став 1905 року повноцінним, офіційним об’єднанням, в яке увійшли українські штундисти з молоканами, кавказькі баптисти знову ж таки з молоканами, а також пашковці, яких об’єднали навколо себе Іван Каргель та Іван Проханов.
З початком Світової війни влада поновила переслідування проти баптистів. Але в лютому 1917 р. цар зрікся престолу, і Росія стала республікою, а гоніння припинились. Проханов швидко проголосив, що християни мають бути політично активними і створив християнсько-демократичну партію «Воскресіння». Тоді ж він провів з’їзд євангельських християн в Петрограді, зробив реверанс в бік нового уряду і проголосив, що країні просто необхідна реформація церкви, повна свобода совісті і посилення проповіді. А ще він згадав про неплюєвське братство та кримський «Вертоград», заснував протестантську комуну «Гефсиманія» у Тверській губернії.
А потім владу захопили більшовики, і почалась громадянська війна, яка забрала життя і скалічила долі багатьох колишніх підданих Російської імперії – від Петрограда до Владивостока, від Білого моря до Чорного. Під час воєн в Україні і на Кавказі було знищено багато менонітських поселень, в рамках червоного чи білого терору, було вбито безліч молокан, баптистів і євангельських християн. Під час громадянської війни загинула дружина Івана Проханова, який в своїх спогадав визнавав, що трохи заздрив батькові, який помер до початку Першої Світової. 1917 року Дей Мазаєв, коли на його будинок напали, змушений був захищатись і вбив одного з грабіжників. Старого проповідника почало мучити сумління і він не зміг більше проповідувати. Помер він за кордоном, відірваний від родини, розпорошеної по світу через війну.
Не дивує, що коли війни припинились, і влада більшовиків утвердилася остаточно, протестанти, та й не лише вони, були налаштовані на порозуміння і співпрацю з новою владою. Хоча ставлення комуністів до релігії було однозначним ще з часів Енгельса (релігія є опіумом для народу, церква допомагає капіталістам експлуатувати робітників, а значить, в новому світі для попів немає місця), і закриття церков, арешти, ув’язнення і розстріли священиків не забарились, але на перших порах це стосувалось головним чином православних і католиків. З протестантами вийшло трохи інакше: їх нова влада на перших порах вирішила поки що не чіпати, і в той час, як православні церкви підривали, священиків висилали і розстрілювали, баптисти спокійно збирались для молитов, проводили урочисті хрещення, навіть заснували Бапсомол – баптистський союз молоді, своєрідну альтернативу ленінському комсомолу. Зберігся цікавий баптистський гімн, написаний на музику відомого радянського «Авіамаршу»:
Мы рождены, чтоб гибнущему миру
На избавленье Словом указать,
Чтобы разбить греховные кумиры
И к идеалу Божию призвать.
Все выше, и выше, и выше!
Стремимся мы в высь к небесам!
Мы слово Господнее слышим,
Зовущее нас в Ханаан!
Але, звісно, ніхто з баптистських лідерів не міг зрівнятись у завзятості й рішучості з Прохановим. Лідер євангельських християн, втративши жінку під час громадянської війни і ризикуючи усім, відповідав на усі пропозиції втекти на Захід урочистою обіцянкою, що якщо він і залишить Росію, то залишить останнім. Тепер, переживши репресії і отримавши стільки свободи, скільки ніколи не мав за царя, він був сповнений бажання працювати, працювати і ще раз працювати на ниві Христовій – звісно, не відмовляючись від мрії стати на чолі усіх протестантів СРСР.
1920 року він домовляється про об'єднання з частиною баптистів і створює Тимчасову Всеросійську спільну раду євангельських християн і баптистів. Ця рада випускала журнал – «Братський союз». Повноцінним союзом ця рада так і не стала, але фундамент майбутнього об'єднання був закладений. 1921 року Проханов випускає короткий довідник «Республіка і свобода совісті», в якому зібрав усі постанови радянської влади з релігійних питань – спеціально щоб пресвітери і служителі знали свої права і не боялись проповідувати. 1922 року він навіть заснував у Петрограді Біблійний інститут, який за 7 років свого існування випустив з своїх стін 420 проповідників. Тоді ж він активно відкривав християнські сільськогосподарські комуни і навіть почав переговори з радянською владою про заснування в азіатській частині СРСР цілого протестантського міста під назвою Євангельськ, а в 1925-26 роках вільно виїжджав до США збирати гроші на видання християнської літератури. А ще Проханов і його послідовники активно виступали проти нового протестантського руху – руху п’ятидесятників.
Далі буде