Коли ж в Європі почалась, власне, протестантська Реформація, то ідеї Мартіна Лютера та інших реформаторів (Жана Кальвіна, Ульріха Цвінглі) сягнули й українських земель,
Офіційне святкування в Україні 500-ліття Реформації нагадує нам про те, що ідеали, пов’язані з Реформацією, багато в чому сформували обличчя сучасного християнського світу, а також, що в наші дні без протестантів картина релігійного життя України була б неповною.
Початком Реформації і протестантського руху вважається 1517 рік, коли вітенберзький монах Мартін Лютер виступив проти продажу індульгенцій та – ширше – авторитету Папи в питаннях віри. Ідеї ці багато в чому базувались на вченні чеського проповідника Яна Гуса, а Яна Гуса в свою чергу надихав приклад англійців Джона Вікліфа та Вільяма Тіндейла, а тих – італійські вальденси. Усі ці проповідники та рухи в більшій чи меншій мірі стояли в опозиції до традиційного вчення Католицької Церкви, хоча, наприклад, італієць П’єтро Вальдо, засновник руху вальденсів, отримав благословення на проповідь від Папи Олександра ІІІ. Деякі протестантські дослідники відносять до предтеч і дуалістичне вчення катарів, які походили з візантійських теренів, були дуже поширені в Болгарії і сусідніх країнах, а наприкінці ХІІ століття поширились на півдні Франції і були винищені в ході багатолітніх війн. Особливості катарського вчення не дозволяють віднести цей рух до християнського, але в якості протесту проти офіційної Церкви воно, напевно, зіграло свою роль.
Відгомін катарського вчення можна побачити на теренах Київської Русі: відомо що у 1004 році митрополит Леонт «...посади у темницю інока Андріяна скопця. Укаряше бо сей церковні закони, і єпископи, і пресвітери, і іноки...». А у 1123 році «...преосвящений Микита митрополит Київський і всея Русі в своїм граді в Синелиці затворив в темниці злого єретика Дмитра».
Найбільш ймовірно, що ці проповідники в більшій чи меншій мірі перебували під впливом катарів. Відгомони катарського вчення про те, що дух – добро, а матерія – зло, а також рівновеликість цих субстанцій можна побачити в різних легендах і апокрифах («Початок світу і перші люди», «Сатанаїл», «Боротьба святого Михаїла з Люцифером», «Як Адам чортові записався») тощо. Частково вплив катарських ідей можна простежити у вченні новгородських стригольників XIV ст. Дехто відносить до предтеч протестантів і рух пожидовлених, який зародився в Києві у XV столітті і потім перемістився у Москву.
Коли ж в Європі почалась, власне, протестантська Реформація, то ідеї Мартіна Лютера та інших реформаторів (Жана Кальвіна, Ульріха Цвінглі) сягнули й українських земель, більшість з яких в той час перебувала у складі Польського королівства (Галичина і частина Поділля) та Великого князівства Литовського (Волинь, Київщина, частково Поділля). Тут існували усі передумови для успішного поширення ідей Лютера: жвава торгівля (а значить – можливість для іноземних купців чи лікарів осісти в містах), активне інтелектуальне життя (а значить – можливість для західних вчених осісти в місцевих академіях та університетах), а також достатня кількість мислителів та мрійників про позитивні зрушення в церковному житті. Професор Любащенко вказує також на передумови до створення національних Церков серед усіх європейських народів, які були логічним наслідком розвитку друкарства, а значить – і освіти. Крім того, в такій «конституційній анархії» яка панувала в Речі проводити планомірні релігійні переслідуванні було просто неможливо: місцеві самоврядування мали широкі повноваження, парламент в особі Сейму та сеймиків – потужний вплив, шляхта — «золоту вольність». Крім того, хоча формально держава була католицькою, але ледь не більше половини її жителів були православними, а ще майже в кожному місті чи містечку існували громади гебреїв і вірмен, а в деяких містах були і мусульманські квартали! Більше того, значну частину усіх військових формувань Речі Посполитої становили найманці з Шотландії, Німеччини, Швейцарії, Швеції. Зазвичай вони були ядром піхоти і артилерії і в королівській армії, і в міських залогах, і в охороні магнатів. Дуже часто при таких найманцях був протестантський пастор. Як вказує Н. Яковенко, в умовах війни священнослужитель однієї конфесії міг відправляти службу чи таїнства для солдат іншої.
Протестантів на наших землях у XVI-XVII століттях можна поділити на кілька категорій. По-перше, це були лютерани. Крім того, кілька проповідників-лютеран і, можливо, вальденсів, потрапило до Польщі у свиті королеви Бони Сфорци, італійської княгині. А ще їхні колеги час від часу приходили з східної Пруссії, колишнього Тевтонського ордена, який у 1525 році у повному складі перейшов на лютеранство.
По-друге, це були моравські брати або гусити, чиї громади існували у великих містах. Слід згадати, що у XV столітті під час гуситських війн в Чехії Польща з Литвою підтримували гуситів проти Священної Римської імперії. На згадку про це у Львові збереглась вулиця Яна Жижки. Цікаво, що на боці гуситів воював український князь Федір Острозький, який пізніше став монахом в Печерській лаврі і був проголошений святим. Мощі цього православного святого, який дружив з послідовниками Яна Гуса, знаходяться в Ближніх печерах.
По-третє, в середині XVI століття на теренах України і Білорусі знайшли прихисток вільнодумці з Московщини, послідовники руху Матвія Башкіна і Феодосія Косого. Вони наслідували частково ідеї катар, частково – пожидовлених, заперечуючи церковні обряди, а разом із ними піддавали сумніву кілька християнських догматів, наприклад, божественність Ісуса Христа. У Московії їх за наказом Івана Грозного швиденько розіслали на покаяння по монастирях, але багато хто зміг втекти і пробратись на українські терени, де вони знайшли притулок при дворах галицьких і волинських феодалів.
Четвертою, і, мабуть, найбільшою протестантською групою в Речі Посполитій були кальвіністи. Однодумці і послідовники французького проповідника Жана Кальвіна розповсюджували свої ідеї спочатку в університетах, потім при шляхетських дворах.
П’ятою групою, не менш впливовою, ніж кальвіністи, були так звані антитринітарії. Вони ставили під сумнів вчення про Трійцю і вважали, що Бог один, а Син і Дух Святий – лише його прояви, яких не слід розглядати окремо. Таких було багато по цілій Європі – особливо в Італії, де інтелектуальне життя було особливо бурхливим, а значить, вільнодумців було особливо багато і кожен був сам по собі. Мудрування вільнодумців викликали зацікавлення в святої інквізиції, і вільнодумці ці, хтось сам по собі, хтось організовано, вирішили втекти – спочатку до Швейцарії (де Жан Кальвін залюбки засудив на спалення на повільному вогні видатного лікаря-антитринітарія Мігеля Сервета), а потім до Речі Посполитої. Найбільш відомим став італієць Фауст Социн, який осів у Кракові. Спочатку він успішно гуртував навколо себе однодумців, таких самих антитринітаріїв-переселенців. І досяг в цьому певних успіхів – недарма антитринітаріїв в Польщі, Литві, Білорусії і Україні швидко почали називати социніанами. Поступово социніани почали не лише гуртуватись, а ще й привертати на свій бік вірних інших конфесій. Першими почали навертатись інші протестанти, для яких міняти конфесію було звичною справою. Наприклад, антитринітарієм став кальвінський пастор Симон Будний (який, щоправда, пізніше повернувся назад до кальвінізму), або послідовник Башкіна і Косого Юрій Чаплич-Шпановський. Сам Юрій у 1612 році заснував молитовні збори социніан в містечку Киселин на Волині, а його брат Мартин – в містечку Березко. Є звістки про спільноти социніан в Берестечку, Галичанах, Молстові, Шпанові, Бабинах, Іваничах, Полонному, Гощі, Сокалі, Ракові, Тихомлі, і, навіть, в Черняхові під Києвом. Є звістки, що молитовні будинки антитринітаріям щедро надавав і князь Василь-Констянтин Острозький, який багато в чому симпатизував протестантам.
Успіхи протестантів в Україні вражали багатьох, а ще багато кого обурювали і лякали. Московський князь Андрій Курбський, який втік до Литви від гніву Івана Грозного, скаржився, що уся Волинь «заразилася дузовною гангреною і заагітована фальшивими догматами». Відомий письменник монах Іван Вишенський докоряв українській шляхті, що вся вона «оєретичилась». Скоріш за все, в цих скаргах успіхи реформаторів трохи перебільшені, але доля правди в них була велика. Жолкевські, Острозькі, Заславські, Ходкевичі, Корецькі, Сангушки, Потоцькі, Фірлеї, Сапеги, Пузини, Воловичи, не рахуючи вже згаданих Радзивіллів чи Гойських, а також дрібніші роди, – усі ці шляхетські династії в середині XVI століття були так чи інакше пов’язані з кальвіністами чи социніанами. Багато діячів Православної і Католицької Церков, такі як Іпатій Потій, Йосиф Рутський, Констянтин Острозький, або вийшли з лав протестантів, або були тісно з ними пов’язані.
Серед факторів, які сприяли швидкому успіху лютеран, кальвіністів, социніан та інших протестантів, слід перш за все зазначити красномовність, письменницький хист, освіту, а головне – щирість і відданість своїй справі протестантських проповідників, які на початках вигідно виділялись на тлі своїх католицьких та православних колег.
Крім того, у досить вигідному світлі предстала ідея, що священик не є кимось особливим в церкві, кожен парафіянин має таку саму благодать і таке саме право вирішувати куди попливе церковний корабель. Також у XVI столітті протестантизм мав ще одну важливу особливість, дуже зручну для можновладців, а саме – можливість під гаслом реформації привласнити церковні багатства.
Отже, кальвіністи чи социніани поширювались в Україні зазвичай так: пастор проповідував якомусь панові, пан зацікавлювався його ідеями і навертався. Після цього пан виганяв зі своїх володінь ксьондза чи попа, перетворюючи храм на молитовні збори. Так зробив, наприклад, шляхтич на прізвище Кандиба у 1599 р. в містечку Водиради. Ще пан міг обіцяти підданим звільнення від повинностей в разі навернення – так робили Юрій і Мартин Чапличи. Отже, ідеї Реформації поширювались в нас головним чином «зверху». Саме тому поширення протестантизму було швидким, але нетривалим.
Коли набрала оберти Католицька реформа, і на теренах Речі Посполитої з'явились проповідники оновленого католицтва, зокрема, єзуїти, вони діяли за тими самими методами – красномовно проповідували, входили у магнатські та шляхетські родини, були майстрами полеміки, а також відкривали якісні школи. То ж, не дивує, що ближче до кінця XVI ст. шляхта з протестантизму почала переходити на католицтво – навіть ті, хто раніше були православними.
Дехто з Потоцьких, Фірлеїв чи Радзивілів залишався вірним ідеям Кальвина чи Социна, але вони були в меншості. А без підтримки згори протестанти опинились у скрутному становищі. Католики били їх їхньою же зброєю! Якщо кальвіністи чи социніани, навернувши якогось магната, одразу намовляли його віддати їм костел чи церкву, то єзуїти чи бернардини, навернувши цього магната або його сина назад на католицтво, так само намовляли його передати молитовні будинки кальвіністів чи социніан назад католикам. Якщо в міських магістратах протестанти усіма силами лобіювали рішення про передачу їм колишнього костелу, то католики так само використали свій вплив щоб вигнати протестантів з міста. І якщо протестанти, сповнившись надмірним ентузіазмом, могли викинути з храму ікони чи скульптури, зруйнувати розп’яття чи влаштувати з католиками диспут на кулаках, то католики, особливо студенти, так само могли «навести порядок» в молитовному будинку кальвіністів чи вигнати социніан з міста через повалений хрест.
У 1611 році, після смерті протестанта Яна Потоцького, його син передав кальвіністську школу і молитовний дім єзуїтам. У 1626 році в Бережанах, на Тернопільщині, був зачинений молитовний дім социніан – за деякими звістками, внаслідок занадто палкого релігійного диспуту. У 1638 році в Ракові студенти соцініанської школи повалили розп’яття біля міста, і після цього католики домоглись закриття і школи, і спільноти антитринітаріїв. Подібним чином закривались протестантські церкви по цілій Речі Посполитій. В тодішніх книгах скарг і судових позовів, можна знайти безліч свідчень, де католики описують буйства протестантів, а протестанти – буйства католиків.
Слід зазначити, що коли католики перейшли в успішний наступ, найтяжча доля випала социніанам, адже на відміну від кальвіністів чи лютеран, вони відкидали Символ Віри. Социніан називали не інакше як аріанами, і православні разом з католиками і кальвіністами з величезним задоволенням осипали їх аргументами змішаними з прокльонами:
О нововірці, дармо смутитеся
зловірям своїм ви в дусі сквернитеся.
Премудрість божу ви не приймаєте,
Троїчність божу ви не вміщаєте.
Поступово аріани опинилися в Речі Посполитій поза законом. Шляхтичів, які їх підтримували, таких як Сенюти і Чапличи, засуджували до штрафів і позбавлення честі. У 1658 році на загальному сеймі Речі Посполитої було прийняте рішення вигнати аріан з держави. Послідовники Фауста Социна виїхали до Голандії, де на той час вже встановили офіційну свободу віросповідання. Там вони дожили свій вік, і залишилась від них лише багата бібліотека. Кальвіністи протримались ще багато років, поки не втратили останніх спонсорів.
Вплив протестантів на українське релігійне життя XVI–XVII ст. був досить потужним, значно потужнішим, ніж зазвичай вважають. І справа тут навіть не в тому, що твори протестантських вчених і їхні переклади Біблії стали великим кроком поштовхом до розвитку польської, білоруської, української мови і друкарства. Загалом, заслуга протестантів перед цілим християнським світом полягає в двох речах. По-перше, завдяки учням Лютера і Кальвіна католики і православні змушені були підтягувати рівень освіти й моралі, вчити і перекладати Біблію та відкривати школи. А по-друге, великий позитивний вплив мала ідея протестантів, що папа римський не має монополії на апостольську благодать, що спасіння ми отримуємо не через церковні таїнства, а по вірі, а значить, звертатись до Бога за необхідністю можна і без посередництва священиків.
Так ось, ці два моменти багато в чому стали вирішальними для історії української церкви. По-перше, вплив протестантів легко помітити у братському русі, коли прості парафіяни захопились активною участю в церковному житті та почали об’єднуватись в церковні братства, на яких читали Святе Письмо, обговорювали церковні справи, слідкували за своєю поведінкою і благочестям. Деякі братства, наприклад, у Львові чи Вільнюсі, навіть контролювали своїх священиків і намагались робити те саме з єпископами. Така активність простих парафіян зробила можливою появу українських друкарень і шкіл.
По-друге, протестанти принесли на наші терени культуру релігійної полеміки. Свідомо чи несвідомо, але вони дали православним приклад того, як можна на папері красиво і переконливо довести свою правоту і захистити свою віру. А ще вони підказали ревнителям православ’я основні аргументи проти католицтва, і аргументи ці православні залюбки взяли на озброєння. Наприклад, твір протестанта Любберта «Про папу римського», де папа порівнюється з антихристом, дуже полюбили і Мелетій Смотрицький, і Стефан Зизаній.
Шукаючи аргументи, «фехтуючи Словом Божим» (як казав унійний митрополит Іпатій Потій, сам колишній кальвініст) і католики, і православні отримали можливість краще зрозуміти свою віру. Більше дізнаватись про свою віру, пояснювати самим собі в що вони вірять і чому вони ходять саме до тієї церкви, чому моляться перед іконами, чому святкують свята, відбувають пости, ставлять свічки. Як ілюстрацію для цього варто привести уривок з “Писання проти лютерів”, яке вийшло з-під пера супрасльського монаха Євстратія:
“коли будь-яке хлопченя принесе батькові своєму колись певну річ, яка є не потрібна й нікчемна, а він тією річчю грався, то батько його, хоча й ні до чого вона, бажаючи порадувати й звеселити свого сина, втішаючи його, аби не плакав, подячно ту річ од нього прийма і відпускає його з похвалою та усміхом. Так чинить і Бог, подібно творячи: приймає ж бо принесене від чистого серця не як річ, котрої він потребує, а доглядаючи старанності через те принесення, і сповнює прохання його.”
А саме розуміння цього робить християнина не простим прихожанином, а свідомим членом своєї церкви.
Література: