Життя в умовах радянської влади, коли протестанти, як і інші віруючі, і навіть дещо більшою мірою, зазнавали постійних переслідувань, не могло не вплинути на їхню ментальність... Це дало про себе знати, коли наприкінці 1980-х років переслідування припинились, і прийшла доба свободи.
Завершальна. Попередні частини: 1, 2, 3, 4, 5, 6.
Життя в умовах радянської влади, коли протестанти, як і інші віруючі, і навіть дещо більшою мірою, зазнавали постійних переслідувань, не могло не вплинути на їхню ментальність... Це дало про себе знати, коли наприкінці 1980-х років переслідування припинились, і прийшла доба свободи.
Нас почитают безумными,
Прошлых веков поколеньем,
Когда мы в местах бесшумных
Склоняемся на колени.
Невеждами нас считают,
В познаньях с большим изьяном,
Что Библию мы читаем,
Оставив пылиться романы.
Нас называют бедными,
Но мы этой бедности рады:
Наш дух, закалённый бедами,
Нашёл в Иисусе клады!
И пусть нас статьями ложными
Клеймят, не скупясь на неправду.
Наш путь – Иисусом проложенный,
А значит, цель жизни оправдана!
Ця чудова поезія з «Песен Возрождения» — щира, відверта, написана живою, соковитою мовою і на основі найкращих традицій російської літератури. Є в ній щось і від журналів «Піонер», і від шкільних фільмів, на зразок «Доживемо до понеділка». Це, мабуть, один з найпроникливіших творів, складених протестантами у радянську добу. В цих рядках чудово проявилась твердість у вірі баптистів і п’ятидесятників, їхня вірність Богові і готовність віддати усе заради цієї вірності. І водночас у цій поезії не можна не помітити головну біду радянських протестантів.
Майже впродовж усієї своєї історії, починаючи ще від менонітських колоній, протестанти Російської імперії і Радянського Союзу знаходились на периферії суспільства – в селах, в хатах на околицях міста, під постійним наглядом жандармів, а потім КДБ, на засланні, в таборах і в’язницях. Саме на цю провінційність і відсталість баптистів і п’ятидесятників робила ставку радянська пропаганда. Все ж таки у масовій культурі радянська людина – це людина з багатим внутрішнім світом, численними хобі і великими мріями. Різноманітні гуртки, музеї, театр, спорт, книги – усе це за радянських часів пропагувалось, розвивалось і, слід віддати належне культурній політиці СРСР, розвивалось непогано. Натомість, баптистів і п’ятидесятників пропагандисти зображали не інакше, як темними і забитими фанатиками, відсталими від часу і чужими для усіх досягнень цивілізації. Радянська людина летить у космос, а баптисти - вірять, що ракети вдаряться об небесну твердь. Ясна річ, радянська влада робила усе, щоб вони були такими насправді – віруючих не приймали до інститутів, або не давали завершити освіту, не дозволяли працювати на багатьох посадах. Що ж, не вперше християни терпіли переслідування, не вперше їх намагались виставити темними невігласами. Методи пропагандистів з часів Нерона і Доміціана і з часів Хрущова та Брєжнєва мало відрізнялись. І слова апостола Павла про те, що Євангеліє здається безумством для світу цього, зберігають свою актуальність у всі часи. Але якщо порівнювати переслідування доби Римської імперії та часів СРСР, можна побачити певні відмінності. Апостол Павло знав свої законні права і пред’являв при нагоді римське громадянство. Він міг цитувати античних філософів чи поетів і на рівних спілкуватись з афінськими інтелектуалами. Рядки баптистського поета: «Библию мы читаем, оставляя пылиться романы», аж ніяк не стосуються Павла, та й, загалом, більшості проповідників і письменників ранньої Церкви: Юстин Філософ, Мінуцій Фелікс, Климент Александрійський, Ориген, Тертулліан та безліч інших християн не ховались від світу і світських ідеалів, доводили, що Сократ і Платон, Піфагор і Аристотель вірили в єдиного Бога, що вчення Христа не заперечує світські чесноти, а навпаки, - доводить їх до ідеалу.
Коли за радянських часів ідеологи усіх мастей писали тисячі брошур про темний фанатизм православних попів чи католицьких інквізиторів, на користь історичних конфесій свідчив величезний пласт культури, створений християнами за свою 2000-літню історію: костели Львова та Софія Київська, ікони Рутковича чи пісні Сковороди (це якщо брати лише український контекст). Що ж до протестантів, то їхній внесок у скарбницю світової культури також є чималим. Це Бах і Гендель, німецький і частково нідерландський Ренесанс, «Втрачений рай», «Робінзон Крузо», «Хатина дядька Тома» і ще дуже багато всього. Баптисти і євангельські християни згадуються на сторінках творів Льва Толстого і Олександра Солженіцина. Але наступники Каргеля і Воронаєва не поспішали додавати Джона Мільтона чи Даніеля Дефо до списку рекомендованої літератури. Головним культурним джерелом для них залишались гімни – інколи - проникливі і щирі, інколи - кумедні, майже бурлескні.
Звісно, в баптистів і п’ятидесятників був свій самвидав, своя народна творчість. Миколай Храпов написав роман «Счастье потерянной жизни» про долю молокан, баптистів і євангельських християн у першій половині ХХ століття. Вийшло непогано – епічна і водночас прониклива історія, чимось подібна до багатотомних романів Шолохова чи Олексія Толстого. В музеї євангельського руху в Пущі-Водиці під Києвом можна побачити цікаві рукописні збірки євангельських пісень і поезій. Але це можна класифікувати радше як етнографію, ніж мистецтво. Загалом, баптисти і п’ятидесятники свідомо стали своєрідною закритою субкультурою, вжившись в роль темних, забитих і пригнічених, все більше і більше віддаляючись від суспільства.
Крім того, радянські протестанти жили за залізною завісою і були відділені від братів і родичів по вірі за кордоном. Усі значні події, які змінили долю протестантів в Європі і Сполучних Штатах, ніяк не відбились на культурі і ментальності баптистів і п’ятидесятників в Україні чи Росії. Отже, закритість для суспільства і відірваність від братів по вірі за кордоном призвели до того, що кінець 80-х і початок 90-х років, розвал Радянського Союзу і становлення української Незалежності принесли протестантам не лише довгоочікувану свободу, але й нову кризу – мабуть, найбільшу кризу в історії протестантського руху в Україні.
Частково, все йшло чудово. Припинились переслідування. Нереєстровані п’ятидесятники таки отримали державну реєстрацію і вийшли з підпілля. Так з'явився Союз Вільних церков християн Євангельської Віри України. Ті п’ятидесятники, які залишались в лавах ВСЄХБ, урочисто і з благословеннями вийшли з союзу – так з'явився сучасний союз УЦХВЄ. Так само виходили з цієї «євангельської комуналки» й інші конфесії, утворюючі свої союзи: інколи - маленькі, інколи - не дуже. Хтось будував свої молитовні будинки, хтось орендував приміщення для зібрань. Хтось влаштовував масові євангелізації у переповнених залах, хтось тихо молився і проповідував
Але найбільшим викликом для них усіх було відкриття кордонів, завдяки чому спочатку багато протестантських родин емігрувало до США і Канади, а потім - до колишніх радянських республік масово "повалили" місіонери з Європи, Америки, і навіть з Африки та Південної Кореї. Були серед них і відважні місіонери, готові нести Благу Звістку жертвам комунізму і розділити з ними усі біди й радощі, і відверті бізнесмени з амбіціями вождів і пророків. Хтось їхав до глухих провінцій, хтось осідав у столицях, хтось при першій нагоді обзаводився мерседесом і розкішним офісом, хтось був прикладом скромності і самопожертви. Але так чи інакше, усі вони принесли на нашу землю нові, незвичні традиції і нову релігійну ментальність – головним чином американську.
Слід зазначити, що у ХХ столітті американський протестантизм пройшов довгий і цікавий шлях. Повна релігійна свобода і любов протестантів до самостійності призвела до появи безлічі конфесій і течій, інколи досить екзотичних. Водночас, п'ятидесятницькі ідеї про хрещення Духом Святим, говоріння іншими мовами і чудеса в більшій чи меншій мірі захопило більшість конфесій – від баптистів до католиків. Кордони між конфесіями хоча і не стерлись зовсім, але стали значно менш помітними, ніж колись. Баптисти і п’ятидесятники співпрацювали і між собою, і з католиками. Стиль богослужіння американських протестантів був більш емоційним, більш розкованим. До певної міри стало прийнятним плескати в долоні під час пісень, піднімати руки чи навіть підстрибувати і, загалом, організовувати богослужіння подібно до світського концерту. А головне – баптисти і п’ятидесятники за океаном були більш гнучкими щодо традицій, не вимагали для віруючих суворого дрес-коду, а також були більш відкритими для суспільства. Публічні євангелізації, християнські програми чи навіть цілі канали на телебаченні і радіо, величезні церковні комплекси, офіси пасторів, Біллі Грем грає у гольф з президентом, вчені, кінозірки і політики свідчать про свою віру у Бога – все це було звичним для американців, але новим, а інколи - й незрозумілим для громадян колишнього СРСР.
І ось традиційні протестантські церкви – баптистські, п’ятидесятницькі – опинились перед вибором: що робити. Прийняти нові віяння, чи забороняти їх. Дозволяти джинси, жіночі брюки, косметику, чи зберегти вірність традиціям батьків і дідів. Цікаво, що спроба запровадити новий стиль у богослужінні мала місце в СРСР – ще у 70-х роках у Таллінні. Тоді суворі вартові традицій ці віяння швидко придушили – все ж таки вихователі з КДБ не дозволили б своїм підопічнім такі вольності. Тепер ніхто не стояв в пресвітерів над душею, але, з одного боку, шия звикла до ярма, а з іншого – старі звички і страх перед новим вступили тут у боротьбу з прагненням йти в ногу з часом і нарешті вийти з внутрішнього підпілля. Тому у багатьох церквах назріла типова революційна ситуація: верхи не могли жити по-новому, а низи не хотіли жити по-старому.
Щоб краще зрозуміти ці процеси, варто подивитись на історію однієї з київських протестантських спільнот – великої церкви «Нове життя». Пастор і засновник церкви – Анатолій Іванович Калюжний, син баптистського пастора з села Бузівка на Черкащині. Народився 1955 року, у 18 років прийняв хрещення. Вступив до київської консерваторії, непогано вчився і водночас служив в київській баптистській церкві та підпільно видавав християнську літературу. Врешті-решт, за віру він був відрахований з консерваторії і повністю віддав себе служінню, а також самостійній освіті.
1990 року в київському планетарії, колишньому костелі святого Олександра, був влаштований цикл публічних диспутів на тему, чи є Бог. Звісно, атеїстів на диспуті цьому представляли маститі лектори різних профілів, а ось відстоювати існування Бога запрошували пасторів і священиків. Але йти на диспут усі боялись – усі звикли, що будь-яка публічна активність і відхід від інструкцій КДБ закінчиться арештом чи ще чимось неприємним. Саме такими аргументами старші брати у вірі відмовляли йти на диспут відважного й начитаного Калюжного, який рвався туди з усіх сил. Тоді Калюжний удався до військової хитрості, сказавши братам, що він не є ані пресвітером, ані офіційним проповідником і йде на диспут сам від себе, то ж, у випадку невдачі, уся ганьба дістанеться виключно йому... Він пішов до планетарію і блискуче витримав усі атаки адептів атеїзму – жага знань таки стала йому в пригоді. Більш того, від захисту він перейшов у наступ і перетворив диспут на проповідь, внаслідок чого кілька десятків людей навернулось до Христа в стінах колишньої і майбутньої цитаделі київського католицизму.
І тут почались проблеми... Люди, яких він приводив до церкви, не звикли до баптистських традицій, до довгих спідниць і хусток, до заборони косметики. Та й нові пісні були їм ближче за традиційні гімни. Це були люди нового покоління, і старі міхи не змогли вмістити в собі це молоде вино. У церкві назрівав конфлікт, і врешті-решт Анатолій Калюжний та ще 50 чоловік вийшли з баптистської церкви і заснували нову, давши їй символічну назву «Нове життя».
Приблизно за такою самою схемою в 90-х роках з’явилось багато церков, пастори і парафіяни яких радо переймали нові віяння і нову культуру. На пострадянському просторі їх назвали харизматами, і зараз це одна з найбільш потужних протестантських груп в колишньому СРСР. Спочатку “харизмати” були розрізненими спільнотами, пізніше виникли кілька об'єднань таких церков. Такі церковніоб'єднання виникали двома шляхами:
1) Кілька незалежних спільнот об'єднуються навколо авторитетного лідера, або ж з метою кращого відстоювання своїх прав перед державою;
2) Головна церква відправляє місіонерів до інших міст, сіл чи районів, а відкриті ними церкви підкорюються авторитету головної церкви.
Звісно, інколи спроби йти в ногу з часом призводили до дещо екзотичних проявів – і 20 років тому, і в наші дні. Групи на зразок «Посольства Божого» чи Мунтяна є викликом для українських протестантів, головними проблемами котрих, як і 100 чи 400 років тому, залишаються брак єдності та неспроможність побудувати одну для усіх богословську систему.
Загалом, протестанти в незалежній Україні, як і усюди на пострадянському просторі, дещо подібні на своїх колег доби Реформації, повторюючи багато в чому і їхні чесноти, і їхні пороки. Впертість Лютера, багата фантазія анабаптистів, політичні амбіції Кальвіна... Так, як і 500 років тому протестанти сваряться і миряться між собою, укладають і розривають союзи, вигадують казкові доктрини і спростовують їх, пишуть гімни і книги, деякі з котрих по праву займають почесне місце в скарбниці християнської культури, лунаючи навіть в костелах, а деякі годяться хіба що для кунст-камери. Як і 500 років тому, протестанти залишаються різноманітними і непередбачуваними. Майдан і російська агресія додали до цієї багатої палітри багато нових тонів – згадати хоча б «кривавого пастора» Олександра Турчинова.
Але у більшості своїй сучасні українські протестанти – це добрі християни, які багато моляться і читають Біблію, живуть згідно з Божими заповідями. З ними непогано співпрацює як Католицька Церква обох обрядів, так і окремі православні. Що ж, ми живемо в багатоконфесійній країні. Католики, православні, баптисти, п’ятидесятники – без кожної з цих конфесій наша історія, наша культура не були б такими різноманітними, такими багатими, такими цікавими. Та й сьогоденність нашу ми не можемо уявити один без одного.
Рекомендована і використана література: