Інтерв’ю з Павлом ТІТКОМ, координатором проектів Мальтійської служби допомоги в Україні
Благодійність... Хтось розцінює її як іграшку для багатих, хтось вважає це одним з ефективних способів піару, хтось неохоче йде на неї, так би мовити, «за відчіпного»... У нашій країні, на відміну від цивілізованих країн, благодійність здебільшого не зменшує податків підприємствам...
Але сприйняття благодійності та її суть — не завжди одне і теж. Саме завдяки благодійності багато людей здобувають надію, саме завдяки жертовності людей у переломні періоди історії вдавалося врятувати багато доль та в найчорніші дні — вберегти від остаточної руйнації інститут моральності. Благодійність виховує.
Хто він ж, український благодійник? Та як працюється благодійній організації в Україні сьогодні? Чи змінилося українське суспільство у своєму усвідомленні благодійності? З цими запитаннями ми звернулися до координатора проектів Мальтійської служби допомоги в Україні Павла ТІТКА.
— Пане Павле, Мальтійська служба допомоги працює в Україні з початку 90-х років... Насамперед представте, будь ласка, коротку історію створення такої організації в Україні та проекти, якими займається організація.
— Мальтійська служба допомоги «потрапила» в Україну в 90-му році як відповідь на заклик Михайла Сергійовича Горбачова, коли казали, що Росія голодує... Були люди, які не знали, де точно знаходиться Росія, — і потрапили до нас (сміється).
Проект розпочався в грудні 1990 року з благодійної кухні — з 50 порцій супу. А уже в лютому кількість цих порцій перевищила 200. Реалізацією цього проекту займалася МСД Німеччини. Подібний проект паралельно зі Львовом розвивався також в Івано-Франківську. Тобто, функціонували дві кухні, заплановані приблизно до березня 1991 року з метою «пережити зиму». У березні ж побачили, що це не має нічого спільного з зимою — йде розвал СРСР, і потреби лише збільшуються, а не зменшуються. І тоді прийняли рішення просто варити далі, допомагати далі...
Поряд з благодійною кухнею також розвивалася гуманітарна допомога, яка відома багатьом з того часу: продуктові набори, допомога одягом, благодійні аптеки... Десь у такому форматі ця допомога залишалася ще два роки.
— Це була допомога з зовні: приїжджали, привозили. Як же дійшло до створення організації саме в Україні?
— Перші розмови про потребу організації такої служби в Україні відбулися 1993 року. На той час проектів, які в Україні виконувала Мальтійська служба допомоги, було близько 3-4: Львівський, Івано-Франківський, Луцький, Мукачівський... Були певні допомоги в Києві. Ці міста завжди мали своїх партнерів в Німеччині — це переважно були дієцезії, і тому в кожному місті були засновані окремі осередки Мальтійської служби як юридичні особи, усі незалежні. Незалежними осередки МСД в Україні залишилися до сьогодні. Час від часу виникали ініціативи їх об’єднати. У цьому були як позитиви, так і негативи. Ніхто не знав, яка буде підтримка, як розвиватиметься організація в цих містах. Тому так і залишилося, що кожен осередок діє юридично незалежно, хоча є спільні домовленості, спільні проекти, спільні партнери в Німеччині. Назовні ж ці окремі осередки виступають як одна-єдина Мальтійська служба допомоги в Україні.
Щодо назви: чому «Мальтійська» — тому що свої традиції служба бере з часів Мальтійського ордену, якому 1000 років. «Допомога потребуючим і збереження віри» — це гасло Мальтійського ордену з часів його заснування в Єрусалимі. І воно залишається актуальним для всіх Мальтійських служб, які діють у світі на сьогодні, зокрема і для служб в Східній Європі: попри нас усі наші сусіди-країни мають подібні служби.
— Мальтійська служба в Україні діє з благословення Церкви. Чи діяльність організації підтримує одна конкретна Церква, чи МСД в Україні має підтримку багатьох Церков?
— Напевне, ми маємо підтримку багатьох Церков, хоча Мальтійська служба допомоги в Україні відносить себе до соціально-пасторальної структури Української Греко-Католицької Церкви. У нас немає безпосереднього юридичного зв’язку з Церквою, проте у нас є духівник, який призначається владикою, і в цьому прослідковується формальний зв’язок з Церквою. Неформальний же зв’язок з Церквою — це безпосередня співпраця з парафіями, з отцями.
Окрім того, можемо говорити про співпрацю з РКЦ, Православною Церквою. Співпраця з різними Церквами пов’язана з специфікою організації, розташуванням її осередків. Наприклад, в Берегово (Закарпаття) тісно налагоджена співпраця з РКЦ. У Луцьку також тісно співпрацюють з РКЦ, є певні спільні проекти. У Києві — тісні контакти з Православною Церквою. Тобто, це пов’язано з місцевою специфікою.
Проте ще раз зазначу, що служба в цілому є частиною соціально-пасторальної структури Української Греко-Католицької Церкви.
— Розкажіть про проекти, які Мальтійська служба допомоги в Україні виконує на сьогодні: які з них є тривалими, які — новими. Яка їхня мета?
— Актуальною є уже традиційна благодійна кухня. На жаль, з кожним днем потреба в ній лише зростає. Українське суспільство зіткнулося з проблемою світового масштабу — старіння суспільства: стає менше платників податків, збільшується кількість пенсіонерів.
На Заході цю тему дуже добре усвідомлюють, про неї постійно говорять мас-медіа. У нас, на жаль, про це не говорять. Проте ця проблема у наступні роки буде наздоганяти нас. Відповідно до цього і людей, які будуть залежними від благодійної тарілки супу, буде все більше. Потрібно усвідомити це та розвивати проекти допомоги старшим людям.
На сьогодні відносно легко отримати якусь допомогу, підтримку для маленьких дітей і дуже важко отримати допомогу для старших людей. Наведу такий приклад: ми збираємо гроші на Миколая — збірка 200 тис. грн. Визначивши бюджет проекту, співставивши його з розрахованими на це коштами, ми визначили, що змогли б виділити 30 тис. грн на благодійну кухню. І це рішення слід погодити зі спонсорами. У цьому моменті погодження дуже чітко відчувається нерозуміння потреби виділення частини коштів, які ми збирали для дітей, на потреби старших. Звичайно, що є вагомі аргументи, що їх все-таки беруть до уваги, проте завжди присутня потреба переконання, коли необхідно «довести», що є багато бідних старших людей, які, можливо, більше потребують допомоги, аніж навіть діти в інтернаті. Як би там не було, в інтернаті держава за певні речі гарантує: на сьогодні можна сміливо сказати, що харчуванням діти забезпечені абсолютно, певний рівень комунального забезпечення, тепло також є. Коли ж говорити про потреби старшої людини, то у багатьох випадках таких базових речей може і не бути. Є ще інший аспект, коли старші люди часто є хворі і навіть не можуть вийти з дому для отримання їжі, тому цю їжу їм потрібно принести додому.
З минулого вересня ми поновили проект — пробний проект ми проводили 1994 року, мали фінансування від Європейського Союзу, це був, можливо, другий проект в Україні, що фінансував ЄС, — благодійної кухні для людей, які не виходять з дому. Їм довозять їжу додому. Потреба у такій кухні є величезна, але така річ і коштує дуже багато. Таку кухню важко фінансувати перш за все тому, що великі видатки йдуть на саме обслуговування проекту. Пояснити спонсорам, що це обслуговування є таким же важливим, як і їжа, є дуже важко.
Іншою великою ділянкою нашої праці, окрім старших людей, є робота з дітьми в інтернатах. Ситуація змінилася на краще. Якщо тоді, коли ми починали акцію Святого Миколая, — 12-13 років тому, на дитину виділяли де-факто 36 копійок на харчування в день, то на сьогодні ця сума перевищує 10 грн, і харчування є добрим. Проте, якщо держава і забезпечує харчування, оплату праці, до певної міри вирішує проблеми з опаленням в інтернатах, то на все інше грошей немає.
Проте діти в інтернатах залишаються дітьми в інтернатах: вони перебувають у специфічному оточенні, до певної міри залишаються відрізаними від світу. Їм потрібне спілкування, покращення побутових умов. На сьогодні, наприклад, ми робимо кілька проектів в одному інтернаті в горах. Ночує в цьому інтернаті 350 дітей. На першому поверсі є одне приміщення, де є 5 душів, — і це на 350 дітей! Можна зробити висновки про те, як часто дитина може помитися в цьому інтернаті. Водночас це базова умова — гігієна. На сьогодні у Бориславі, наприклад, ми маємо гепатит А. Тобто, роботи у цій сфері дуже багато. Потрібно також міняти ліжка в інтернатах. До сьогодні близько 70% ліжок в інтернатах потребують заміни. Залишилися старі металеві сітки, ватяні 2-3-сантиметрові матраци. Це також базова річ. Проте заміна одного ліжка з матрацом та приліжкової шафи коштує 1000 грн.
— Проект, який розпочинався з допомоги до Святого Миколая, привернув увагу громадськості до ситуації в інтернатах. Як би Ви підсумували, що дають такі заходи для суспільства?
— Привернення уваги громадськості до проблеми — це основна мета таких заходів, як акція до Святого Миколая. Близько 13-15 років тому в українських ЗМІ за рік про інтернати розміщували якийсь один матеріал. Проте це не була «закрита» тема, так, як, наприклад, в Румунії, коли інтернати були темою табу, до них нікого не допускали. У нас так не було, інтернати були відкритими установами, та це не була медійна тема, нею не цікавилися ЗМІ.
Якщо ж подивитися на динаміку того, як медіа працюють з інтернатами, то вже 10 років тому ми нараховували мінімум з 20 статей на рік про інтернати. На сьогодні ми уже не рахуємо кількість цих статей. На Миколая у Львові ми не маємо що робити, у цей день до кожного з Львівських інтернатів практично стоїть черга з благодійників, окремих організацій. Ось це і є основною заслугою цієї акції — привернення уваги суспільства до якості життя дітей в інтернатах. Це своєрідний ефект сніжки, мультиплікація успіху, що сам себе розвиває.
Наша організація, як і інші організації, що займаються допомогою професійно, потрібні тут радше уже в ролі своєрідних наглядачів, щоб прослідкувати зміни і вчасно просигналізувати своїм спонсорам, яка саме допомога на сьогодні є необхідною.
Потреба таких організацій залишається актуальною, оскільки допомога — це така сама професійна справа, як і будь-яка інша. У суспільстві немає достатньо розуміння для цього. Багатьом видається, що допомагати можна заради задоволення, попри основну роботу. На жаль, ні. Це така сама робота, як і усі інші і потребує дуже багато зусиль, професіоналізму, навчання.
— Напевне, на сьогодні закордонні надходження на різні проекти суттєво скоротилися, але водночас прослідковується зростання кількості організацій, які хочуть допомогти в Україні. Чи могли б Ви проаналізувати, наскільки змінюється ставлення до благодійництва серед людей заможних і на скільки діяльність таких організацій, як Мальтійська служба допомоги, сприяє цьому?
— Проблемою у нашій країні залишається культура пожертвувань. Ми починаємо абсолютно нову для суспільної свідомості справу , до якої не готові жертводавці, меценати. Вони не знають, як жертвувати, на що жертвувати. Така діяльність знаходиться на початках. Тому чим більше буде таких організацій, чим більше організацій будуть просити, тим більше нам будуть давати.
Дуже складно працювати з підприємствами. Це не пов’язано лише з тим, що в цей період — економічна криза... Країна розвивається, усі, хто щось заробили, намагаються інвестувати у щось ці кошти, оскільки не знають, що буде завтра. Загальна непевність в завтрашньому дні суттєво відрізняє ситуацію в нашій країні з ситуацією на Заході, наприклад. Там підприємство, плануючи бюджет, виділяє окрему статтю на благодійність. У нас же бюджет підприємства на благодійність завжди залежить від багатьох факторів: що скаже сьогодні прем’єр, який настрій сьогодні в парламенту... Тобто, благодійність залишається непланованою справою. Нема культури пожертвувань. Фірми не уявляють собі, як би мала виглядати їхня благодійна програма, їх участь у благодійності. У цьому є велика проблема.
Звичайно, ситуація щодо цього питання змінюється на краще. Ми відстежили, що в останні роки на 20% збільшувалась кількість пожертв при тих самих затратах.
Західні пожертви уже практично припинилися. Нашим сусідом уже є ЄС, усі вважають, що країна може сама собі дати раду. Наприклад, коли приїжджає якийсь спонсор і дивиться на наші шикарні авто, що їздять по вулицях, то також каже, що складається враження, що ми уже абсолютно нормально можемо самі собі допомогти.
— Для меценатів дуже важливою є впевненість в тому, що їх гроші використають за призначенням. Чи є відгуки від підприємців, чому вони дають кошти саме вам, а не дають комусь іншому?
— Я думаю, по-перше, причина в тому, що ми можемо гарантувати, що надані кошти будуть використані за призначенням. По-друге, на мою думку, підприємці впевнені, що ми можемо фахово визначити першочергові потреби. Ми комунікуємо з підприємцями на доброму професійному рівні, що є також дуже важливим фактором. Окрім того, ми непогано презентуємо свою роботу. Це — базові умови.
Звичайно, усі пожертви йдуть від серця, у нас немає якихось податкових пільг, тобто коли підприємець жертвує нам кошти, він не має від цього жодних пільг. Слід усвідомити, що більшість підприємців, які жертвують на благодійність, жертвують зі своєї кишені, зі свого прибутку.
Цікаво проаналізувати і величину пожертви відповідно до того, хто її дає. Дуже часто великі підприємства жертвують незначну суму, проте за ці гроші хочуть мати якусь певну рекламу. Проте є достатньо людей, особливо серед так званих «маленьких жертводавців», у благодійній діяльності яких чітко простежується євангельський принцип, «щоб права рука не знала, що робить ліва».
З кожним роком стає все важче безкоштовно розмістити соціальну рекламу. Проте останні два роки ми маємо ролик про акцію Святого Миколая абсолютно на всіх радіостанціях. І це велике досягнення з огляду на те, що ми ще дуже важко йдемо до розуміння того, що коли ми акцентуватимемо на ексклюзивності, потребі часткової оплати за певні послуги ЗМІ, то ми завжди при цьому змушені забирати частину від суми допомоги дітям, старшим людям.
— Допомога — це не лише матеріальна підтримка, а й фізична, коли людина віддає свої зусилля для того, щоб комусь допомогти. Волонтерами зазвичай є молодь. Наскільки ініціативною є молодь, якщо говорити про МСД в Україні?
— Я справді не бачу різниці між матеріальною та фізичною допомогою. Усе це допомога. Мені важко дати якусь правильну оцінку активності молоді, тому що це залежить від роботи самої організації, від завдань, які ми ставимо перед волонтерами, від певного етапу розвитку в організації. Наша організація останні два роки не могла присвятити себе праці з волонтерами, наголос у наших проектах був поставлений дещо по-іншому.
Я думаю, що за умови змістовного, зрозумілого, справжнього завдання для молоді буде достатньо волонтерів, які зголосяться допомагати.
— Чи Мальтійська служба зверталася з ініціативою вдосконалення законодавства у сфері благодійництва, співпрацювала у цьому напрямку з якоюсь політичною силою?
— Такого досвіду наша організація не має. Потреба доброго законодавства для діяльності благодійних організацій, звичайно, існує. Яким повинно бути це законодавство? Чітку відповідь на це питання дає досвід інших країн. Наприклад, у Литві, Румунії, підприємець 2% своїх податків, які він платить державі, віддає на благодійність. Він має право визначити, якій самі благодійній справі він хоче віддати ці кошти. Лише завдяки цим коштам Мальтійська служба у цих країнах фінансує великі проекти благодійної кухні. За таких умов жертводавці самі цікавляться діяльністю благодійних організацій, специфікою їх роботи.
У Німеччині, наприклад, будь-яка благодійна організація може звернутися до прокурора з заявою-проханням, щоб він призначив певний процент від сплати дорожнього штрафу для цієї організації. Звичайно, потрібно мати певне реноме, але ці кошти йдуть на благодійні потреби.
Є інші моделі. Їх закріплення на законодавчому рівні є надзвичайно важливим для діяльності таких організацій, як наша.
— Часто ми натрапляємо на думки, що суспільство потребує благодійності більше, ніж ті особи, щодо яких ця благодійність здійснюється. Яке повідомлення на завершення розмови Ви б хотіли дати читачам, на що б хотіли звернути увагу, розглянувши тему благодійності як певну суспільну необхідність, відповідальність суспільства, як акт справедливості?
— Я пригадую розмову з моїм колегою зі Швейцарії: ми стоїмо на балконі, дивимося на сусідні будинки, між якими є багато парканів. І він сказав: «Я ніколи не зміг би почувати себе щасливою людиною, живучи навіть з середини за тим парканом, бо я завжди буду залишатися за парканом. Моєю ціллю було б забрати той паркан». Цю думку можна дуже добре перенести на благодійність: людина по-справжньому буде щасливою тоді, коли й інший біля нього буде щасливим, і навпаки — людина не почуватиме себе комфортно, коли збоку буде стояти людина хвора немічна, людина, якій потрібна допомога. Благодійність допомагає зробити людину поряд щасливішою.
— Дякуємо за цікаву розмову!
Розмовляли Тетяна ЛУЦИК і Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ
Львів, 3 грудня 2008 року