Владика Павло про те, як став єпископом, чому стало менше покликань до священнства, чому місцями закриваються храми і яку роль відіграють парафіяльні фестивалі
Єпископ Павло Хомницький вже понад 13 років очолює Стемфордську єпархію, одну з чотирьох єпархій УГКЦ у США. Сам він народився в Канаді, де став єромонахом-василіянином. Не планував бути єпископом, але на це було «бажання церковної влади і Божий задум щодо мого життя», — розповідає владика Павло в інтерв’ю РІСУ.
— Я виростав у Канаді, у Ванкувері. Ходив там до церкви, де служили і зараз служать отці василіяни. Я виріс біля них і вони мене катехизували. Все своє життя я прожив у тісній злуці з Церквою та з отцями василіянами. І я відчував у своєму серці бажання бути священником, бути монахом. А оскільки я знав отців василіян, тому вирішив піти саме до них. Тож я вступив у новіціят у Лонґ-Айленді (США). Потім мене вислали до Риму, в якому я навчався 7 років. Згодом я повернувся до Канади і працював переважно у парафіях. Пізніше я навіть став ігуменом у монастирі отців василіян.
У 2002 році мені зателефонував Апостольський нунцій з Оттави і повідомив про те, що Папа бажає, щоб я був єпископом для УГКЦ у Великій Британії. Моя хіротонія відбулася 11 червня 2002 року в Едмонтоні (Канада) разом з владикою Давидом Мотюком. І за кілька днів після того я виїхав до Лондону. Там я був майже 4 роки.
Згодом я знову отримав дзвінок від Апостольського нунція у Лондоні із запрошенням його відвідати. Я поїхав до нього. Він повідомив, що Папа хотів, щоб я став єпископом для наших людей в Стемфордській єпархії УГКЦ (США). Це було 13 років тому. З того часу я тут живу і служу.
— Що спонукало хлопців у ті часи ставати священниками? І чи є зараз таке покликання до служіння в Церкві?
— Покликання такі є. Всевишній промовляє до нас, тому важливо в сучасному житті не заглушувати голос Божий. Людина тепер не має часу, щоб зосередитися і побути наодинці з Богом. Завжди є шум навколо нас, завжди є те, що забирає увагу від себе та Бога.
Однак часом молоді особи через різні обставини в житті просто не чують голос Творця, тому ми повинні допомогти їм, щоб вони Його почули. Звісно, тепер є не так багато покликань, як колись. Чому? Наприклад тому, що зараз родини є меншими, а колись було багато багатодітних сімей. Тепер є менше можливостей, але Бог кличе їх.
— Скільки людей зараз вчиться у Семінарії святого Василія у Стемфорді?
— Зараз ми маємо вісім семінаристів: сім — у Стемфорді, а один — на студіях у Римі. Шість семінаристів є з України, один з Македонії та є один місцевий.
— Церква завжди відігравала велику роль для тих, хто в діаспорі, як особливе місце для єднання. Як було колись і як є зараз? Чи йде стара і нова діаспора до храму?
— Не так, як колись. Я знаю, що коли мої батьки приїхали з України після Другої світової війни, то вони насамперед шукали саме українську громаду і церкву. Адже вони хотіли не лише бути частиною тієї громади, а прагнули зберегти те, що залишили в Україні. Мої батьки не бажали втрачати ці цінності у Канаді.
Тепер я бачу, що нова діаспора ходить до церкви, але велика частина має інші пріоритети. Для нас як священників є великим викликом, щоб прийти саме до тієї громади, аби пригадати їм, ким вони є і яку спадщину мають.
— Яка ситуація сьогодні є у Вашій єпархії? Чи є зростання вірян?
— Кількість вірян зростає, адже за останні роки приплив українців з України збільшився. Це є не так нашою заслугою, а наслідком міграції. З іншого боку, ми бачимо, що люди, які приїхали 70 і 100 років тому — відходять, а їхні діти, внуки і правнуки є не такими з'єднаними. Це є наслідки асиміляції. Однак частина людей залишається при нас.
— У деяких великих містах закриваються українські храми, бо українці виселилися з якогось району. А яка ситуація у вас тут? Чи є такі факти, що вам доводиться відмовлятися від певних церков? Чи, можливо, навпаки — маєте потребу у нових храмах?
— У нашій церкві люди є дуже мобільними. Це не так, як раніше було в Україні, коли людина народилася в одному селі та проживала там все своє життя. Тепер люди їдуть туди, де є нагода знайти хорошу роботу, школу для своїх дітей. Тому вони не залишаються на одному місці. Тож ми повинні йти до них.
У наших парафіях у США та Канаді часом доводилося закривати деякі парафії, у яких справді не було людей, і вони зверталися до мене з таким питанням, проханням це зробити.
Відколи я тут є, тобто 13 років, мабуть, закрив три парафії. Це відбувається, коли, наприклад, закривається місце праці, і люди вимушені переїжджати на інше місце, щоб знайти роботу та школу. Так поволі-поволі маленькі парафії вимирають, але зростають в інших великих містах.
Окрім цього, нам надзвичайно допомагає Римо-Католицька Церква. Вони мають великі храми, тому ми просимо їх надати нам церкви для наших людей, щоб їм послужити. Тому це є спільна допомога.
— Які священники можуть краще послужити: ті отці, які мають українське коріння і приїхали з України, чи, можливо, місцеві? Чи є такі особливості?
— Я колись думав, щоб служити мігрантам, то потрібно надати їм священника з України. Проте з часом я змінив свою думку. Бо все залежить від самого священника. Адже якщо він має відкрите серце до них, то люди це відчувають і будуть його приймати, а він також буде їх любити та служити їм.
— Що крім парафіяльного життя, тобто богослужіння та молитви, варто робити, щоб євангелізувати та об'єднувати людей?
— Ми бачили таке явище в минулому, коли українці закрилися у своїх парафіях і створили так зване “гетто”. Проте зараз така ідея та менталітет — змінилися. Ми тепер відкриті до загалу і суспільства, а також показуємо, що є добрими громадянами й для тієї країни, де живемо.
Без сумніву, Канада та США дали українцям дуже багато — можливість розвиватися та молитися, зберегти наші старі традиції у той час, коли на рідних землях це неможливо було робити. Ці країни надали українцям чимало можливостей, щоб укорінитися і передати віру, мову та культуру нашим дітям і внукам.
— А чи приходять до УГКЦ іноземці? Що саме їм тут подобається? Що їх сюди притягує?
— Наші громади є значно меншими, ніж римо-католицькі спільноти. Тому в наших храмах люди справді можуть відчути себе однією родиною. Ба більше, священник знає кожного свого парафіянина, зокрема, його радощі та все, що його турбує. Кожен охочий може і хоче бути частиною сім'ї. Коли ти заходиш до пересічної римо-католицької парафії, то вони надзвичайно великі. Уявіть собі, їхні парафії щонеділі відправляють по 5-6 богослужінь, немов це “фабрика Святих Тайн”. Тому люди там не знають одне одного. Деякі люди розповідають, що були римо-католиками, а тепер ходять до нас, бо тут вони відчувають себе у родині. Крім того, вони насолоджуються нашим співом.
— А чи приходять до УГКЦ православні або протестанти?
— Так, але переважно приходять з римо-католицької традиції.
— В Україні стають все більш популярними не лише парафіяльні заходи, а й також паломницькі, мистецькі, культурні... А що з цього відбувається у ваших церквах?
— Коли є літній сезон, то на вихідних коло храмів проводять українські фестивалі, тобто українські танці, спів і кухня. На ці святкування прибувають гості з інших парафій, навіть інших міст чи штатів. І не тільки…
Варто зауважити, що такі фестивалі організовують не тільки для українців, бо це чудовий спосіб зацікавити й загальну американську публіку. Вони до нас ходять і дізнаються щось про Україну. Бо за СРСР американці нічого не знали про Україну, але за роки незалежності вони отримують певні знання про нашу країну, зокрема, про теперішню політичну ситуацію. Такі фестивалі допомагають нам свідчити нашим сусідам про те, хто ми є, нашу культуру.