У Києві та Радомишлі 3–4 червня 2016 року відбудеться наукова конференція до 300-ліття Житомирської унії 1715 року: «Правобережна Україна на переломі ХVII–XVIII століть».
У Києві та Радомишлі 3–4 червня 2016 року відбудеться наукова конференція до 300-ліття Житомирської унії 1715 року: «Правобережна Україна на переломі ХVII–XVIII століть».
Організаторами заходу виступили: Національний університет «Києво-Могилянська академія», Київська архиєпархія УГКЦ, Український католицький університет.
З вітальним словом до учасників звернеться Патріарх УГКЦ Святослав (Шевчук). Програма конференції передбачає виступи науковців, дискусії, Богослужіння, повідомляє Департамент інформації УГКЦ.
Довідка: Остання третина XVII – перша чверть XVIII ст. є одним із найменш вивчених періодів в історії України. Між тим саме в цей час на неозорих просторах Східної Європи – від Києва на півночі до Запорізької Січі на півдні й від Холма на заході і до Полтави на сході, відбувалися динамічні культурні, соціальні й релігійні процеси, які можна окреслити як „друге руське (українське) культурно-релігійне оновлення”. Його інституційною й духовною основою були організаційні структури Православної та Унійної Церков києвохристиянської традиції – митрополичі та єпископські кафедри, чернечі осередки, навчальні заклади (Києво-Могилянська академія, василіянські колеґіуми, монастирські й церковні школи) і розгалужена парафіяльна мережа. Творчі інспірації в українському культурно-релігійному просторі стимулювали передовсім Київський православний осередок, що опирався на богословську інтелектуальну спадщину Могилянської доби, та Василіянський чин, що впродовж XVII ст. зумів кодифікувати майже столітній досвід Slavia Unita в єдності з Римським Апостольським престолом. Визначальною релігійним дискурсом досліджуваного періоду була організована вищою духовною єрархією масштабна модернізація (конфесіоналізація) Руської Церкви, яка «технічно» взорувалася на реформаційний досвід посттридентського латинського християнства й, опосередковано, протестантизму, а ментально була закорінена в київську традицію.
Одним з еклезіальних наслідків другого культурно-релігійного оновлення” та геополітичних змін у Східній Європі стала «нова унія» – інституційне об’єднання під омофором Унійної Церкви „руської нації” в українських землях Речі Посполитої. Йдеться про безпрецедентне територіальне розширення Київської (з’єднаної з Римом) митрополії, а саме входження до її складу Луцького (1702 р.), Львівського (1700 р.) і Перемишльського (1691 р.) владицтв та парафій Київської архиєпархії в Київському (Житомирський і Овруцький повіти) й Брацлавському воєводствах (1715 р.). Із культурно-антропологічної перспективи започаткування „золотої доби” унії на Правобережній Україні було пов’язане з харизмою визначного інтелектуала і культурного діяча, київського митрополита Лева Кишки (1714-1728 рр.). Саме цей архипастир у 1714-1715 рр. скликав у Житомирі на Поліссі два собори Київської митрополичої архиєпархії, на яких парафіяльні священики, настоятелі монастирів східного обряду та протопопи-намісники ухвалили колеґіальне рішення про сопричасну єдність з Римом та входження Правобережної України до складу Унійної Церкви. Житомирському соборові 1715 р. передували складні соціальні процеси на Правобережжі (зокрема повстання Семена Палія), а також дипломатичне і військове протистояння за цей реґіон між різними державами – Гетьманщиною, Кримським ханством, Молдавією, Річчю Посполитою, Росією, Туреччиною й Швецією. Після Полтавської битви 1709 р., поразки Івана Мазепи і невдалого походу Пилипа Орлика, у 1711-1712 рр. відбувся сумнозвісний згін царськими військами населення з Правобережної України, що призвело до ліквідації тут козацького полкового устрою та повернення краю в 1714 р. до складу Речі Посполитої.