Українська служба в Ексетері знову зібрала аншлаг. Чому це ламає стереотипи всіх Церков і спонукає нас подвоїти місійну діяльність?
Минулого Великодня я з подивом звітувала, що «"Маленька служба для українців" у Ексетері виявилась не такою вже маленькою! Правду кажучи, ми самі були в шоці від того, СКІЛЬКИ нас зібралося. Головний собор м. Ексетер набитий битком». Що ж, сьогодні слід констатувати, що це пасхальне чудо починає бути традицією. Кількатижневі переговори між українською громадою, українським священиком (ПЦУ) у Польщі, Константинопольським духовенством у Ексетері і Лондоні, адміністрацією Ексетерського собору дали результат, який знов перевершив очікування. Цього разу вдалося послужити повноцінну літургію, і вона знову зібрала повний собор. Натовп вірян, черга причасників, сльози на очах. Поки тривало Причастя, ми встигли переспівати усе, чого душа хотіла. (А душа хотіла давніх церковних співів – слов’янських, візантійських, григоріанських, грузинських...)
Мене особливо потішило, що з о. Сергієм Яровим із ПЦУ співслужив і наш місцевий священник Константинопольського патріархату (за сумісництвом, відомий православний богослов) о. проф. Брендон Галлахер. Здивовано оглядаючи натовп, який заповнював величний неф, він похитав головою і сказав, що для духовного життя цих людей таки мають бути створені спеціальні умови – а згодом і палко пообіцяв діяльну підтримку цієї громади. Це визнання є яскравим винятком з правила, надто добре знайомого українським емігрантам в усьому світі. Адже їх культурно-релігійну специфіку здебільшого ігнорують як світські, так і церковні структури.
Ще наприкінці ХІХ ст. українські грекокатолики в США і Канаді стикнулися зі спробою асиміляції з боку римо-католицької ієрархії, яка зневажала їхню своєрідність, – і врешті утворили власні самостійні православні громади, що існують там досі. Нині ж віряни Помісної Української Церкви, згідно з її головним документом, Томосом, не мають право на заснування своїх парафій за межами України. Легальною альтернативою постала Капеланська місія ПЦУ. Утім, клірики в різних країнах стикаються за юридичною недосконалістю цього задуму, тож Місія поки що представлена на Заході одиничними громадами. Духовенство і миряни ПЦУ раз-у-раз нарікають, що їх священноначаліє не горить бажанням вирішувати їх проблеми. «Не святі горшки ліплять...» – коментують віряни на Фейсбуці. «Тому обпалюють їхні конкуренти» – відповідають їм інші.
Справді, як правило, всю православну українську громаду на Заході представляють клірики УПЦ, яка викинула з власної назви позначення «МП», але так і не спромоглася дійсно розірвати зв’язок із Московським патріархатом – ані канонічний, ані економічний, ані ідейний. Тож для багатьох українських вірян закордоном, УПЦ, при всій її патріотичній риториці, лишається «Московською церквою».
Ще одна доступна опція – доєднатися до інших національних парафій: грецьких, румунських, грузинських, сербських, болгарських, антіохійських... Яких завгодно, тільки не українських: адже актуальний нині проект очищення світового Православ’я від духу націоналізму по факту торкнувся на сьогодні лише однієї нації. Отже, українців радо запрошують до єдиновірних громад інших традицій. Тільки вони туди не йдуть – ну майже. Чому? З цим питанням я звертаюся до наших біженців уже третій рік.
Вони часто не розуміють мови богослужіння, не впізнають церковні звичаї, зрештою, просто почуваються не в своїй тарілці у іншомовній громаді, яка звично живе своїм життям і не завжди розуміє біль українських біженців. Відмінність обрядів і мов, емоційно-психологічне тло та інші нюанси часто виводять за дужки – мовляв, для віруючої людини це не перешкоди. Це слушно; утім, кожна національна громада на Заході таки збирається разом і плекає власні традиції – це їх право не ставить під сумнів ніхто. Смирятися,змінюватися і відрікатися від усього земного пропонується лише українцям. Зокрема, наприклад, грекам не знайоме освячення пасочок. Цю архаїчну традицію дехто відкидає як язичницький пережиток, але для українців це неодмінна складова Великодня...
Тому другий рік поспіль сотні українців з усього Девону докладають чималих зусиль, щоб у Великодню неділю дістатися до Ексетера і відвідати саме українську православну службу. «Як зайшла в церкву, аж заплакала – зізнається мені Ярина Теодорівна з Івано-Франківська, – що дав мені Господь побувати на службі Божій!»