8 вересня виповнюється 75 років з початку депортації українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.
8 вересня виповнюється 75 років з початку депортації українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.
З нагоди цієї події Учасники Синоду УГКЦ, який у ці дні проходить в Римі, помолилися за упокій усіх тих, хто постраждав від депортацій в період правління польського комуністичного режиму.
Про це повідомляє Департамент інформації УГКЦ.
У своєму листі-співчутті, надісланому напередодні цих подій на ім’я голови Світової федерації українських лемківських об’єднань Ярослави Галик, Патріарх УГКЦ Святослав підкреслив, що пам’ять про страшні злочини минулого повинна бути оздоровлена через примирення та молитву.
«Старе минуло, настало нове. Усе ж від Бога, який примирив нас із собою через Христа і дав нам службу примирення», — це повчання святого апостола Павла. Бажаю звернути його до вас — нащадків славних предків, які тепер чекають на вашу молитовну пам’ять — і поставити перед вами завдання: примирити минуле і сьогодення. Це важке завдання, непосильне для людини, яка намагатиметься виконати його самотужки, без Божої допомоги. Тож нехай у ці пам’ятні дні буде більше молитви, прощення та свідчення правди! Бо саме правда робить нас вільними від будь-якого зла і гріха, допомагає усвідомити вам ціну свободи і незалежності, та відчути усю гіркоту її втрати», — зазначив Глава УГКЦ.
Він запевнив, що у Вічному місті, де відбуваються засідання цьогорічного Синоду Єпископів УГКЦ, буде молитися за всіх, хто постраждав від депортацій у часі правління безбожного режиму. «Вірю, що Господь, який завжди стоїть на боці праведників, обдарує всіх нас своєю благодаттю», — завершив свій лист-співчуття Блаженніший Святослав.
Панахида за жертв депортації відбулася, зокрема, в Українській папській колегії святого Йосафата в місті Римі. Спільну молитву очолив владика Євген Попович, архиєпископ і митрополит Перемишльсько-Варшавський. Перед спільним молінням владика звернувся до всіх присутніх із такими словами: «Це є найбільшим злочином проти людської особи — викинути її з рідного дому! Тому сьогодні ми хочемо згадати всіх жертв цього насилля в Україні та Польщі. Помолимося сьогодні за тих, які постраждали від депортації чи загинули, не дочекавшись цієї хвилі свободи, якою сьогодні втішаємося, можливо, не завжди вірно, і ми, розсіяні по цілому світі». Опісля владики помолилися Панахиду за всіх невинно убієнних.
Довідка
Ця пам’ятна дата встановлена відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 2018 року і відзначається кожної другої неділі вересня.
Наприкінці Другої світової війни новий польський прокомуністичний уряд, продовжуючи політику міжвоєнного уряду націонал-демократів, поставив собі за мету мати моноетнічну державу, зачищену в різний спосіб від національних меншин, зокрема українців.
Депортація українців із територій Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини, на яких вони споконвіку проживали, сталася внаслідок укладеної між УРСР і Польським комітетом національного визволення Угоди про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян із території УРСР. Договір передбачав виїзд українців до УРСР і повернення до Польщі поляків і євреїв, які станом на 17 вересня 1939 року були громадянами Польської держави.
Територія, на якій відбувалась «евакуація», охоплювала землі Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств. Усю її поділили на 15 районів, у кожному з яких діяла окрема, так звана польсько-українська комісія. До повноважень цих комісій входило збирання заяв від місцевого населення щодо виїзду, підготовка списків переселенців і евакуаційних карт, організація транспорту тощо.
Однак акція, що мала бути добровільною, не знайшла особливого відгуку серед українців. Тоді польська влада вдалася до насильницьких дій — повна ліквідація українського шкільництва, будь-яких проявів організованого українського громадського життя, дискримінація українців під час проведення аграрної реформи, непосильні обов’язкові податки, знищення Української Греко-Католицької Церкви тощо.
На першому етапі, що тривав від 15 жовтня до 31 грудня 1944 року вивезли понад 20 тис. українців, переважно мешканців Холмщини, що найбільше постраждала від антиукраїнських дій Польщі. Після Холмщини депортація продовжилася на Лемківщині, у Надсянні та Західній Бойківщині. На цьому етапі — від січня до кінця серпня 1945 року — переселили 229 685 осіб. З вересня 1945 року «евакуацію» проводили три спеціально підготовлені дивізії Війська Польського. На збори давалося лише кілька годин, при цьому люди залишали на покинутих місцях практично усе своє надбане добро — житло, майно, землю, худобу.
Кілька разів термін виселення українців продовжували — і офіційно депортація закінчилася у червні 1946 року. Хоча зачистка тривала ще до кінця липня. Загалом у 1944–1946 рр., лише за офіційними даними, на територію УРСР було депортовано 482,8 тис. осіб. Очевидно, що реальна кількість вигнаних українців була більшою.
У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада в ході Акції «Вісла» депортувала на північ і захід Польщі. Тоді впродовж кількох місяців було депортовано майже 150 тисяч українців. Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948 та 1951 роках.