До Другої світової війни про сестер-служебниць у Західній Україні знали майже всі. Чи не наймодерніше на той час жіноче чернече згромадження зажило всенародної любові працею і служінням людям. Сестри жили й трудилися з простим людом, а в їхніх численних захоронках (дитячих садках) виросли цілі покоління українців. Вони й до сьогодні з вдячністю згадують сестер-виховательок.
До Другої світової війни про сестер-служебниць у Західній Україні знали майже всі. Чи не наймодерніше на той час жіноче чернече згромадження зажило всенародної любові працею і служінням людям. Сестри жили й трудилися з простим людом, а в їхніх численних захоронках (дитячих садках) виросли цілі покоління українців. Вони й до сьогодні з вдячністю згадують сестер-виховательок.
Свій Mitsubishi сестра Тадея припаркувала далеченько від місця нашої зустрічі, тож поки ми дійшли до машини, я мав нагоду відчути, як непросто, навіть у Львові, разюче вирізнятися з натовпу. Десятки перехожих, особливо туристів, із непідробним здивуванням витріщалися на мою супутницю – молоду черницю, вбрану в темно-синій монаший габіт та кросівки, з рюкзаком за плечима та фотоапаратом у руках.
Сестра Тадея – економка української провінції Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії. Дуже енергійна, весела і життєрадісна. У неї завжди безліч справ, тому, поки ми доїхали до монастиря, мусили ще завернути в банк, щоб вирішити якісь питання. Впевнено керуючи авто, Тадея зізнається: ніколи раніше не думала, що сяде за кермо і так полюбить машини. Коли сестра-настоятелька відправила її вчитися, щоб здати на права, була впевнена, що це марна справа, але таки послухала. І результат перевершив будь-які сподівання.
Якщо вдатися до сучасного сленгу, то сестер-служебниць можна було б назвати просунутими. Вони не лише добре їздять на авто і користуються інтернетом, а фактично всі мають вищу освіту, дехто по дві, багато з них навчаються в Римі, пишуть праці, студіюють іноземну мову. «Щоліта дві-три сестри їдуть на курси німецької, англійської та італійської, – каже Тадея. З потребами сучасного світу ми йдемо в ногу. У нас народ підкований. Наприклад, с. Христофора спочатку навчалася в Україні, потім закінчила селезіянські студії в Римі й тепер очолює Комісію при Патріаршій курії з шкільництва, де розробляють програми, щоб вносити в освіту християнське зерно. Крім того, викладає в УКУ (Український католицький університет). Інша с. Андрея в Києві закінчила філософію й викладає в семінарії та Університеті св. Томи Аквінського. У нас сестри освічені. Тому наші старенькі дуже нами тішаться, бо колись вони також про це дбали».
Кристинопль, 1938 рік
Засновниця Згромадження с. Йосафата Гордашевська, яку папа Іван Павло ІІ проголосив блаженною у 2001 році, й справді турбувалася, щоб сестри були освіченими та мали необхідні для служіння професійні знання, адже основна ідея чину не рятуватися від світу за мурами, а йти до людей і допомагати чим можна. Вона відправляла сестер на медичні курси, вишколи виховательок. На той час це була непогана освіта, що підтверджують і старенькі монахині. На запитання: як впливає сучасний прогрес на монастирське життя – кажуть, що загалом позитивно. Адже за допомогою нових технічних можливостей можна краще зрозуміти сучасну людину, швидше і якісніше допомагати іншим.
Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії УГКЦ засноване 1892 року в селі Жужіль (нині Жужеляни біля Белза), коли Західна Україна була ще під Австро-Угорщиною. Спільнота швидко розрослася й поширилася не лише на Галичині та Закарпатті, а й за кордоном поміж емігрантів. Тоді сестри здійснили серед українців своєрідну суспільну революцію, ставши творцями перших українських дитячих садочків. Одразу після появи Згромадження при першому монастирі заснували захоронку (дитсадок). Батьки приводили дітей, коли не мали з ким їх лишити під час польових робіт, сестри з ними бавилися, вчили українських пісень та віршів, організовували вистави й концерти до християнських свят. Поміж вихованців були сироти, які жили під постійною опікою сестер у сиротинцях. Такі заклади створювалися при всіх нових монастирях.
«Монаші згромадження в церкві – такі собі сім’ї, які виконують якесь конкретне завдання, займають свою нішу, – розповідають сестри. – Наша – насамперед виховання дітей. Це суто наше». Друге, чим завжди займалися служебниці, – лікування. Люди зверталися до монастиря, і сестри їм допомагали. Вміли виготовляти різні мазі, настоянки на травах тощо. «На Тернопільщину наші сестри поїхали в час страшної епідемії тифу (1894-й), – розповідає с. Тадея. То було за два роки після заснування спільноти. У селі Самолуски (нині Гусятинського району) підкосило всіх, і священик звернувся до служебниць, щоб ті допомогли. Сестри поїхали, готували їсти хворим, прали й опікувалися дітьми. Люди були дуже вдячні за підтримку. Після того мешканці всіх довколишніх сіл та містечок стали кликати сестер до себе, бо побачили, що це добре. У ті часи було засновано дуже багато нових монастирів на Тернопільщині, які громада утримувала на пожертви. Тепер це має зовсім інший вигляд. Усе в принципі залежить від нас самих і від Божої ласки!» – підсумовує Тадея.
Монастир сестер-служебниць стоїть на Личакові поруч із відомим пагорбом Слави, на якому щороку 9 Травня влаштовують показові бійки націоналісти і комуністи. Меморіал, куди останні люблять класти квіти, ховаючись за міліцейськими спинами, насправді порожній. Там уже немає жодної справжньої могили, лише символічні. Тих, хто був, перепоховали в інше місце. Але це не заважає комуністам влаштовувати показові виступи. Не менш знаковим є й те, що більшовицький меморіал стоїть якраз на монастирських землях, які сестрам-служебницям для їхньої обителі колись подарував митрополит Андрей Шептицький. Відтоді багато що змінилося, і землю сестри навіть не намагалися відібрати, не бажаючи влаштовувати скандали. Але стару будівлю поруч у 1991 році монахиням таки повернули завдяки старанням тодішньої мерії. Саме в ній і розмістився головний монастир чину Провінційний дім Згромадження в Україні.
Довгий час люди не знали, що у відремонтованому будинку живуть монахині, й вважали, що там податкова. Доходило до смішного, коли особливо екзальтовані чи ображені громадяни, махаючи руками в бік будинку, вголос погрожували «податковій», звинувачуючи її в усіх своїх бідах. Дехто навіть плювався. Довелося повісити табличку над входом, і епоха всенародної нелюбові миттю минула.
Велика монастирська брама відчиняється автоматично. В’їздимо в гараж і коридором виходимо на кухню. Якась сестра прибирає і миє підлогу. Приязно вітається і каже, де що можна взяти поїсти. Поки розігрівається монастирська зупа, приходить ще одна сестра. «Знайомся, це сестра Тереня. Майбутній медик, вчиться в медичному коледжі». Вона дорогою додому накупила книжок і тепер дуже задоволена, що матиме з чого вчитися. У коледжі свою колегу-монахиню студенти сприймають по-різному. «Переважно не знають, що це за життя, і часто запитують «чому?», «як?», «який сенс?». Перші два місяці взагалі спостерігали кожен рух, жест, кожне слово. Зараз уже по-іншому. Розуміють, що я їм, втомлююся, можу вчитися, говорити, сміятися. До богопосвяченої особи більші вимоги. Важче в тому сенсі, що я водночас і студент, і монахиня. Тобто не зовсім студент. Часто дивляться як на приклад. Ти маєш майже ідеально знати домашнє завдання чи предмет, завжди бути готовим.
На обід окрім пісної зупи, бо п’ятниця, варена картопля, рибні котлети й овочі. Все дуже смачне. Раптом лунає якийсь дивний звук, ніби хтось гримає по трубах. Озираюся, але труб поряд не бачу. Сестра Тадея починає сміятися і виймає з кишені телефон. «Це в мене такий дзвінок. Японські барабанщики». Спостерігати за сестрами вельми цікаво. Жартують, діляться новинами й анітрохи не нагадують монахинь із фільмів про середньовіччя. Шкодую, що відразу не ввімкнув диктофон, багато цікавих розповідей просто не вдається запам’ятати.
По обіді екскурсія монастирем. Будинок, який подарував митрополит, сестри відремонтували і добудували. За часи радянської окупації він добряче обшарпався. Ремонтували своїм коштом і коштом спонсорів. Відповідно до уставів сестер-служебниць кожен монастир має жити власним заробітком і за пожертви. А тому всі свої насущні потреби сестри забезпечують самі. Ті, що працездатного віку, зайняті на різних роботах. Хто при церкві, хто при церковних установах, а хто в лікарях і притулках. Наприклад, сестра працює в парафії: прибирає храм, пере й прасує церковні обруси і ризи, веде церковні книги, навчає катехизму парафіян, супроводжує молитовні групи тощо й отримує зарплату, працює катехиткою в школі чи медсестрою в лікарні й також одержує зарплату, все це надходить до спільної каси. Крім того, в монастиря є жертводавці. Переважно батьки, родичі чи друзі, які принагідно допомагають. Зазвичай продуктами, одягом, побутовими речами. «Наші друзі часто надають нам практичну допомогу, – розповідають сестри, – можуть щось відремонтувати чи купити якусь потрібну в побуті річ або комп’ютер. Таких людей небагато, але вони все ж таки є, і в цьому є Божа над нами опіка. Інколи люди хочуть бачити у своєму добродійстві якусь користь. Нам, наприклад, треба відремонтувати старі вікна. Йдемо просимо по фірмах, а там кажуть: ми на церкву пожертву даємо, і люди про це знають, а коли вам дамо, то хто знатиме? Але ж ті пожертви на церкву до нас не доходять. Вони призначені для церковних потреб. Жіночі монастирі в цій господарській схемі існують абсолютно окремо. Звісно, священик може нам пожертвувати з того, що отримав, але це лише з його доброї ласки».
Поруч із кухнею велика їдальня, прикрашена гарними старовинними іконами. На першому поверсі приміщення для гостей, кабінет із комп’ютерною технікою і келії, на другому – велика монастирська каплиця, де сестри моляться. У ній зберігаються мощі двох служебниць, проголошених блаженними: засновниці спільноти Йосафати Гордашевської та мучениці Тарсикії Мацьків, вбитої більшовиками в часи Другої світової (1944). Перша і досі творить дива. Розповідають, як підійшла в лікарні до однієї із сестер лікарка і каже: «Я знаю, що ви служебниця. Мушу повідомити, що ваша Йосафата нам дуже допомогла». Виявляється в однієї вагітної була загроза викидня. На думку лікарів, уже ніщо не могло допомогти. Залишалося тільки молитися. Молода жінка просила про заступництво в Йосафати Гордашевської, і проблема зникла. Пологи пройшли якнайкраще, дитинка народилась абсолютно здоровою. Ще розповідають, що у двох родинах нині ростуть маленькі Йосафати, названі батьками на честь блаженної, якій завдячують появою на світ своїх діток.
У день будівля обителі майже порожня. Більшість мешканців – молоді та середнього віку сестри, що прийшли до монастиря вже після виходу УГКЦ з підпілля. Усі вони займаються якимись справами і повертаються під вечір на спільну молитву. Завжди можна застати тільки двох стареньких монахинь, яких молоді ніжно називають «наші бабусі». Бабусі-сестри Мирона і Порфирія живуть на другому поверсі й, хоча мають понад 90 років, ще досить спритно бігають сходами. Вони вже майже не працюють і лише моляться та спілкуються з молодшими сестрами. Звичайно, якщо не врахувати, що с. Порфирія ще витирає часом посуд після миття, лущить горіхи та чистить цибулю, від якої вже не може плакати. Молоді сестри зізнаються, що коли змучені під вечір приходять додому, то старенькі своєю присутністю і добрим словом вміють влаштувати для них справжній домашній затишок. Розрадять, втішать, пожартують. «Наші старенькі сестри просто є. Вони моляться. Ти приходиш до хати – і хтось тебе зустрічає, розуміє. Бачить, чи є в тебе якісь труднощі. Чи тобі добре, чи зле. Вони такі, як бабусі. Вони наша підтримка. Ніколи не чули, щоб повчали. Але, здається, бачать тебе наскрізь. Немає відчуття, що от вони прожили більше і є вищими, розумнішими. Навпаки, є прикладом любові та служіння, ким має бути спільнота для мене».
Кожен день у монастирі розписаний. О 6:30 утреня, о 7:00 Служба Божа. Потім сніданок, а після нього всі стають до роботи. Ті, хто працює поза монастирем, переважно мусять бути на роботі на 9-ту. Потім о 12:50 у монастирі є «Шостий час», але тоді моляться сестри, що вдома. І лише ввечері о 18-й знову спільна Вечірня молитва за добродіїв і за тих, хто просить сестер про молитву. Після вечері знову молитви і далі нічна тиша. Вже ніхто ні з ким не спілкується.
Усе життя не розпишеш по годині, переконані сестри, але основа має бути. Кожен відповідно до особистих обов’язків може вносити до розпорядку свої корективи і, звісно, мати час на свої особисті справи. Обов’язком є духовне читання, а ось вишивати чи малювати сестри вже визначаються самі. «Ми також потребуємо відійти від щоденних справ, кажуть сестри, і, звичайно, у нас є вільний час. Він мусить бути».
Сестра Тереня 28 серпня цього року склала Вічні обіти, пообіцявши служити Богові до смерті в Послухові, Убожестві й Чистоті. Жінку негарно запитувати, скільки їй років, але на вигляд вона досить юна. Сестри взагалі мають дуже молодий вигляд, не на свій вік: обличчя світлі, випромінюють спокій і мир. На запитання, чому люди відрікаються від світу і йдуть в монастир, с. Тереня відповідає дуже просто: «Бог кличе, і людина йде. Я не можу сказати, що в мене було якесь розуміння, що таке Богопосвячене життя, – зізнається. – Я не мала такого досвіду. Бог покликав, і всі події склалися саме так. То була його справа. Просто відчуваєш потребу бути з Богом. То неможливо пояснити словами. Це не так, що Бог прийшов, постукав за плече і сказав: «Ходи». Я не була взагалі знайома із сестрами. Для мене першим досвідом стала проща, де було багато монахів і монахинь, багато молоді. Усі йшли до причастя. Це було якесь зовсім відмінне життя, яке я не знала до того і яке справило дуже велике враження. Мені захотілося, щоб цей стан тривав завжди. Напевно, то був початок дороги з Богом».
На запитання про «сенс» і «навіщо це треба» відповідає не задумуючись. Мабуть, не раз уже доводилося пояснювати іншим свій крок. «Найбільший сенс у єдності з Богом. Перебування з ним, у ньому. З того перебування, з тієї єдності потім випливає все життя. І ті обіти, і життя в спільноті, і любов. Бог обдаровує нас своєю любов’ю, якою ми можемо ділитися, – впевнена с. Тереня.
Сестри заперечують, що людина втікає в монастир від турбот чи проблем цього світу. Думка про втечу від незнання. Людина, яка втікає від чогось, довго не залишатиметься на місці, куди втекла. Чи це сім’я, чи монастир. Посвята себе Богові – то не втеча від проблем. То покликання. Є покликання до сім’ї, а є до богопосвяченого життя. Жодне з них не є ліпшим чи гіршим. «У монастирі є духовна боротьба, – каже Тереня, живемо обітами, якими самі себе зобов’язуємо. І це відповідальність. Ми ж також їмо, вдягаємося, маємо ті самі потреби, що й сім’я. У сім’ї ти відповідальний за сім’ю, а ми – за спільноту. Спільнота – це наша родина. Може, трохи різні способи життя, але відповідальність та сама. Нехай сьогодні я не думаю за те, де взяти гроші, щоб купити комусь взутися, але інші сестри цим переймаються. Я ж займаюся чимось ще. У сім’ї ти відповідаєш за п’ятьох людей, а тут за двадцятьох. Будь-яка дорога – це відповідальність за іншого».
Поки сестра складе вічні обіти, то вісім-дев’ять років готується до цього. Випробовує себе, перевіряє. Рік кандидатури, два роки новіціату і лише потім її влаштовують у якийсь монастир. За той час до сестри приглядаються, на що вона здібна і яку може виконувати працю. Це потрібно аби потім можна було відправити її кудись на навчання, дати відповідну освіту. Шість років сестра складає тимчасові обіти, лише на рік. Протягом цього часу вона має повне право вийти з монастиря. І це не є гріхом. Наприклад, відчуває, що хвора чи щось змінилося в душі. Іноді є хворі батьки, і треба їх доглядати, іноді ще щось. Якщо сестра склала обіти на рік, то мусить той рік добути й потім може спокійно йти.
Сестри не приховують, що жити в спільноті й до того ж за певними правилами нелегко. «Важко. Бо саме життя складається з розпорядку. Ти окрім загальних правил маєш ще свої обов’язки. Важко, наприклад, слухати. Молодій людині когось слухатися, мабуть, найважче. Але коли ти бачиш у цьому сенс, знаєш, чого ти прийшла, то все йде добре. Навіть коли в сім’ї дружина любить чоловіка і дітей, то для неї ця важкість перетворюється на приємність. І так само в спільноті. Залежить від того, хто за чим прийшов. Якщо так по-людськи, то ніби важко, але коли брати суть життя і те, що ми живемо в любові, воно все це згладжує. Наприклад, я вчуся і йду на цілий день у світ, де є багато чого, – розповідає с. Тереня. Думаю, що «спокуси цього світу» мають більший вплив на нас, богопосвячених осіб, бо ми від цього відрікаємося. І найбільшу силу дає ранкова зустріч із Богом. Ранкова, вечірня, повсякчасна. Зранку ми разом молимося, і це вже є сила. Маємо розважання над Святим Письмом. Бог тобі щось говорить. Конкретне слово Боже на цей день. Думаю, це і тримає. Бо слово Боже живе! Суть нашого життя – спілкування з Богом. Коли його немає, тоді немає нас як богопосвячених осіб».
«Усі ми маємо житті певні кризи, – додає с. Тадея, приміром, вікові. – Психологи про це постійно кажуть. І в мене таке враження, що людина з кризи так і не виходить (сміється). А в нас для цього є дуже багато засобів. Є доступ до будь якого духівника, спеціаліста, психолога, психіатра. Ми відвідуємо безліч заходів для чернецтва, лекції, скажімо, про фізіологію жінки, про розпізнання покликання, про тонкощі спільнотного життя чи про молитовну традицію східного чернецтва. Якось запрошували лікарку-гінеколога, вона пояснювала молодим сестрам усі ті процеси, що відбуваються з організмом, з почуттями, як собі з тим давати раду. Усі жінки відчувають однакові проблеми і проходять через певні стадії. І це дуже важливо, коли ти себе розумієш, знаєш, що з тобою відбувається. Але головне – я не сама, у мене є сестри, які переживають усі ті самі речі, які мене розуміють і які мені зовсім не дивуються. І ми «сходимо з розуму» по черзі. Сьогодні я, завтра хтось інший (сміється)».
Згромадження сестер-служебниць існує за західним принципом. Монастирі східної традиції трохи інші. Там кожен монастир окремо. Уже як вступив до нього, то живеш до смерті. Згромадження має централізоване управлінняв Римі, де живе головна настоятелька, що керує всіма провінціями чину у світі. Провінція – це монастирі однієї країни, якими, своєю чергою, опікується провінційна настоятелька. Українська провінція називається «Матері Божої співстраждання».
До 1944 року сестри жили у 102 монастирях на території України, але з приходом «визволителів» до 1950-го жодного легального монастиря не залишилося. Більшість сестер вигнали, близько 40 вивезли до Сибіру, решта опинилася під пильним наглядом КГБ. На сьогодні сестри-служебниці є в 12 країнах світу: Україні, Польщі, Сербії, Словаччині, США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Італії, Казахстані, Німеччині та Франції. Перші місії за кордон вони здійснили в 1903-му до Канади – виїхали разом із заробітчанами для їхньої духовної опіки. До 1905 року там було вже три монастирі. У 1908-му поїхали до Бразилії, пізніше до США, Аргентини й Австралії. Ці провінції є до сьогодні. Загалом у світі на сьогодні є 704 сестри-служебниці, з них в Україні – 127.
Нещодавно в монастир сестер у Червонограді прийшли п’ять нових дівчат. Якщо вони витримають перші випробування і залишаться в спільноті, на них чекає багато роботи, і не тільки над собою: праця в лікарні біля хворих, у захоронках з дітьми, із сиротами в дитячому будинку в Золочеві, підтримка бідних родин, опіка над потребуючими та багато іншого.
«Монахині чи монахи – це не ангели, – кажуть сестри. Ми звичайні люди з людськими потребами. Також часом втомлюємось і хочемо кудись втекти. Маємо один день у місяці, коли мовчимо і є нагода від усього відволіктися. Можемо кудись поїхати. Але найкращим островом, де можна по-справжньому заховатися і куди втекти, є Бог. Можливість побути з ним. Напевно, відмінність між світом і нами в тому, що люди не завжди знають, де це місце миру і спокою, де можна взяти сили».