Останні місяці в інтернетпросторі, перш за все християнському, широко обговорюються події, що сталися у німецькому місті Зальцкотенні, де на кількох батьків були накладені високі штрафи і навіть короткочасні ув’язнення за відмову пускати дітей в школу.
Останні місяці в інтернетпросторі, перш за все християнському, широко обговорюються події, що сталися у німецькому місті Зальцкотенні, де на кількох батьків були накладені високі штрафи і навіть короткочасні ув’язнення за відмову пускати дітей в школу. Конфлікт стався через те, що у шкільній програмі був обов’язковий предмет «Сексуальні стосунки» і вихователі також змушували дітей брати участь у шкільних спектаклях на цю тему. Батьки-баптисти, переселенці з Радянського Союзу, не отримавши від керівництва школи дозволу не відвідувати дітям цих занять, просто не пустили їх на уроки. Зрозуміло, що бюрократично заангажована німецька влада почала чітко діяти згідно діючого законодавства: адміністративний штраф, потім більший штраф за відмову заплатити перший, далі ув’язнення за несплату, суд, апеляції, адвокати і — активна увага з боку преси.
Я особисто добре розумію почуття батьків, які щиро бажають дітям добра і пішли на цей крок свідомо і згідно голосу своєї совісті. Сучасна ідеологія західного світу давно забула християнську мораль, а тепер робить активний наступ на тих, хто її ще дотримується. При цьому порушується найбільш розрекламований та вагомий здобуток сучасної цивілізації — свобода особистості. Борючись за право гомосексуалістів та розпусників жити згідно своїх переконань, ідеологія толерантності відверто нехтує переконаннями тих віруючих, для кого подібна поведінка є гріхом проти Бога та власної совісті. Активне впровадження у шкільні програми елементів сексуальної поведінки, у тому числі і збочень, з точки зору більшості християн є неприйнятним. Втім, я, певно, помиляюся, сказавши «більшість». Більшість мовчки спостерігає за цим і не йде на конфлікти з тих чи інших причин. Але є віруючі, для яких згода на подібний лібералізм неможлива ні за яких умов. От і вибухають конфлікти, подібні до німецького.
Моя перша реакція на цю новину — справедливий гнів на несправедливу європейську толерантність та співчуття до батьків, які опинилися у складній ситуації. Але коли емоції трохи вляглися, я задав собі запитання: «А як би я повівся у цій ситуації і що про це каже Біблія, дотримання вимог якої і призвело до таких важких наслідків?»
Я не можу засуджувати дії батьків, які намагаються захистити дітей від моральної розпусти суспільства. Вони щирі у своїх переконаннях, поглядах та діях. Їхня поведінка заслуговує поваги, їхню позицію можна назвати героїчною.
Але чи розумною?
Особливість християнства в тому, що його послідовникам доводиться декларувати і втілювати свою віру в життя в оточенні, яке прямо протилежне самій суті християнства. Уже з перших кроків, про які ми читаємо у Діях Апостолів, християнство зіткнулося з шаленою опозицією. Це стосувалося не лише об’єкта вірування чи форм поклоніння, конфлікт значною мірою торкався і морального боку. Справжнім християнам завжди доводилося бути чужими щодо суспільства, в якому вони жили, навіть у часи, коли християнство було панівною релігією. Чимало віруючих терпіли утиски, гоніння і навіть смерть від своїх одновірців лише тому, що вважали ту чи іншу панівну форму поведінки небіблійною. І це не є чимось особливим, це є нормою, яку підтверджують слова апостола Павла, що «усі, хто хоче жити побожно у Христі Ісусі, будуть переслідувані».
Тому, з погляду Біблії, зальцкотенська історія не є винятком. Вона вкотре підтверджує, що супротивник Бога диявол постійно буде намагатися зашкодити послідовникам Ісуса Христа. Судячи з усього, батьки-баптисти це добре розуміють і не впадають у відчай, сприймаючи складну ситуацію як випробування віри.
Але є ще один бік цієї історії, про який я менше чув, хоча в деяких коментарях і згадувалося про це: «А чи варто було батькам йти на такий рішучий крок і ускладнювати стосунки зі школою та владою?» Я не маю на увазі компроміс із совістю чи власними переконаннями. Питання в іншому: «Чи така поведінка батьків принесе користь дітям і захистить їх від аморальності?» Отут я маю сумнів.
Справа в тому, що ми живемо не на безлюдному острові і суспільство, мораль якого ми не приймаємо, — поряд з нами. Ми не просто його сусіди, ми самі є частиною цього суспільства. І як би не намагалися, ми не можемо наші очі, вуха захистити від негативних моментів суспільного оточення. Розпуста, гріховні спокуси дивляться на нас і пропонують себе не лише в нічних клубах, кінотеатрах, пивних, які можна обминути, не лише з телевізорів, відеомагнітофонів, інтернету, які можна просто викинути з хати, а з усіх щілин щоденного оточення. Ми на них натикаємося у транспорті, на вулиці, на роботі, в магазині , будь-де, де може ступити нога християнина. Так, ми повинні в міру можливостей уникати гріховних спокус та нечистих місць, але це не завжди вдається. Як тут бути? Можна багато моралізувати на цю тему, але хтось влучно висловився про це так: «Ми не можемо заборонити пташкам літати над нами, але можемо заборонити сідати нам на голову». Іншими словами, реклама цигарок на бігборді чи оголені ноги пасажирки в автобусі, не повинні заволодіти думками та серцем християнина. Це лише наживка, яка існує поза волею людини, але рішення проковтнути цю наживку людина приймає особисто. Це нелегко. Для багатьох таке випробування закінчується сіпанням на гачку, який ховається за наживкою. І перш за все це стосується людей непідготовлених.
Кажуть, багато проблем в житті стається тому, що людина просто не знає про небезпеку, яка чигає на неї. Тому значна частина знань, які людина здобуває з дитинства, стосуються того, що можна і чого ні. Є два головних методи боротьби з небезпекою: усунути або не допустити її, а якщо це неможливо, уникати, обходити.
Як члени певного суспільства ми маємо право переконувати, вимагати, боротися проти морального зла, яке, на нашу думку, може нам зашкодити. Але не завжди це вдається. Тоді ми маємо право уникати цього зла. А коли і цього недостатньо — бути готовими не прийняти форму поведінки, яку нам нав’язують. На практиці це означає, що мої особисті внутрішні переконання (віра) сильніші за ті обставини, які мені нав’язують. Я знаю про що кажу. Моє дитинство та молодість пройшли за радянських часів. Я вчився у школі, де казали, що Бога немає, що людина виникла з мавпи, де змушували носити галстук та вступати в комсомол, брати участь в антирелігійних заходах. Були моменти, коли я через дитячу незрілість та страх не витримував та здавався, іноді йшов на якийсь компроміс, але в душі ніколи не мав ані найменшого сумніву щодо того, що добре, а що погано. Скільки мене не переконували, що релігія, це опіум, я залишався християнином. Чому? Бо цю віру мені прищепили батьки. Що б я не чув у школі, якими б авторитетними не були викладачі, слова та настанови батьків не підлягали ніякому сумніву. Це не був страх перед батьками чи фанатизм. Це була усвідомлена дитяча віра, яка базувалася на словах, поведінці та житті моїх батьків. І коли я тепер вже маю своїх дітей, я не перестаю дякувати батькам за те, що вони не лише передали мені свою віру, але й підготували до нелегкого, спокусливого, небезпечного життя у безбожному та аморальному суспільстві.
Так, можна не пустити дітей в школу, де вчать сексуальним премудростям, але діти рано чи пізно дізнаються про це з інших, ще брудніших джерел. На жаль, ми живемо в дуже тісному світі, і від його спокус не сховаєшся навіть за монастирськими стінами, як це сталося з толстовським отцем Сергієм. Навіть якщо ми будемо вчити дітей, як згадані німецькі батьки, вдома самотужки, так, як ми вважаємо за потрібне, це не гарантує, що ставши самостійними, вони будуть поводитися згідно того, що їх навчали. Більше того, в деяких моментах це навіть може зашкодити їм, бо вони увіллються в брудне суспільство без підготовки, імунітету. Тому вважаю, головним чинником, який може стримати дітей у віруючих родинах від майбутнього гріха та розпусти, це власний приклад чистого та побожного життя, увага до дітей та того, чого навчають у школі, правильне біблійне навчання вдома та у церкві, бесіди та роз’яснення на тему чого варто уникати, як поводитися в конкретних ситуаціях і т.і. Батьки повинні підготувати дітей до небезпек та спокус життя у світі настільки, щоб діти, вже в дитячому віці могли самостійно та свідомо приймати рішення в тих чи інших непростих ситуаціях. Це особлива та нелегка праця. Перш за все потрібно щоб діти довіряли батькам, мали з ними постійний душевний контакт, вірили їм. Звичайно, коли стосунки дають тріщину, батьки панічно намагаються відгородити дітей від світу іншими методами, які нерідко ведуть до конфлікту з законом, або й навіть до конфлікту з дітьми, як у випадку з сім’єю Козлових.
Ісус Христос у Своїй знаменитій первосвященицькій молитві звертався до Отця так: «Не благаю, щоб Ти їх зі світу забрав, але щоб зберіг їх від злого». Іншого разу Він казав до людей, пояснюючи таємниці Царства Божого: «Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на вершині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі». У цих словах стисло та чітко окреслена форма нашої поведінки у світі: не втікати від світу, від якого неможливо втекти, а своїм життям, прикладом освітлювати найтемніші куточки гріховного оточення. А це так нелегко. Вважаю, що прийняти мученицьку смерть за свою віру іноді легше, аніж кожного дня чисто та праведно жити згідно своєї віри. Незалежно від обставин. Незалежно від країни, закону, влади чи суспільства. Бо «не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину».