Туберкульоз тепер став проблемою не лише людей з соціальних низів. Кожен з нас є в небезпеці бути зараженим. Проте ця хвороба лікується, варто лише вчасно її діагностувати. Не можна бути байдужим до свого здоров’я.
Ми працюємо більшу частину свого життя, тому кожен намагається обрати ту професію, де зможе себе реалізувати і почуватися впевнено. Хтось обирає свою майбутню роботу, прислуховуючись до думки батьків, дехто марить нею з дитинства, а ще когось підштовхує до вибору страх.
Так склалася доля Олени Ковальчук, керівника проекту боротьби з туберкульозом організації «Салюс». Цей страх перед туберкульозом ще тоді маленькій дівчинці, «прищепила» бабуся, яка народилася у 20-ті роки ХХ століття. В цей період була епідемія туберкульозу, яка і призвела до страхів у бабусі, які пізніше успадкувала і її онука.
Тримала в руках гроші – помий руки, їхала в громадському транспорті – помий рук, все зводилось до дотримання простих правил гігієни. Ще одним законом у цьому домі було вологе прибирання, адже бактерії туберкульозу найкраще зберігаються власне у пилюці.
Олена Ковальчук весь час зіштовхується зі своїм страхом, переборюючи його, йде на акції і працює з людьми, які є в групі ризику щодо захворювання на туберкульоз.
Пані Олена розповідає, що особливо страшно на акціях, де є прямий контакт з хворими. Але такі акції проводяться на свіжому повітрі, де бактерії й розвіюються. Користуватись масками у цих випадках немає сенсу – вони не допомагають. Краще, якщо маску одягне хворий, тоді у повітря потрапляє менший відсоток бактерій.
При контакті з хворими на туберкульоз можна користуватись спеціальними масками з гепанаповнювачами, проте на акціях їх не використовують. Пані Олена пояснює це так: «Люди приходять туди з довірою, надією. А як вони подивляться на те, що ми у масках? Це може мати негативну реакцію».
Серед найбільших груп ризику є безхатченки, ВІЛ-інфіковані, люди з місць позбавлення волі, наркомани. Проте, якщо у наркомана є СНІД, то майже 100%, що він теж хворітиме туберкульозом. Спочатку люди, які належать до цих чотирьох груп, потрапляють в благодійні організації, які займаються їхніми проблемами. Наприклад, в громадській організації «Оселі», яка опікується безхатченками, вони можуть переночувати, але щоб там залишитись, потрібно мати довідку про те, що у людини нема туберкульозу.
Як розповідає Олена Ковальчук, деякі клієнти приносять «липові» довідки, наприклад без прізвища пацієнта. На таких довідках є печатка поліклініки і лікаря, але шукати винних вона не хоче. Жінка каже, що вірить, що таке халатне відношення до роботи пізніше буде покарано. Також має надію, що безпритульні куплять довідку раз, другий, а на третій все-таки зроблять флюорографію.
Паличку Коха, збудник туберкульозу, мають близько 90% населення у віці старше 14 років. Найкращими умовами для туберкульозу є закриті, не провітрювані приміщення, при підвищеній вологості. Вищим є ризик того, що діти-школярі швидше можуть заразитися цим захворюванням, ніж, скажімо, діти ромської національності, які мають сильніший імунітет і більше часу проводять на свіжому повітрі.
Найбільшу небезпеку, як не дивно, несуть заражені люди, які плюють на вулиці. Мокротиння висихає, змішується з пилом і розноситься вулицями міста. Мікобактерія туберкульозу стає доступною кожному.
Серед дітей вулиці заходи з визначення їхнього стану здоров’я не проводяться. Причина тут суто законодавча. До 14 років такі заходи повинні проводитися лише з дозволу батьків або опікунів, яких у цих дітей нема. Плюсом у цій ситуації є те, що зменшили вік, колись цей закон стосувався дітей віком до 16 років.
Робота з клієнтами благодійних організацій, що займаються інфекційно хворими людьми, є важкою і інколи цілком непередбачуваною. Історія кожної хворої на туберкульоз людини є унікальною. Дехто прагне вилікуватись і активно допомагає лікарям, а дехто лікується, але виздоровлювати не хоче, адже тоді втратить інвалідність. Як розповіла пані Олена, скоро мають бути внесені зміни до цього закону, і якщо людина без поважних причин перерве лікування, то інвалідність у неї заберуть. Серед клієнтів організації «Салюс» була дівчина-наркоманка, яка мала туберкульоз. Вона хотіла вилікуватись, і її помістили в лікарню. Але в період ломки, вона втекла з лікарні. Її шукали по всіх сусідніх селах того районного містечка, де вона лікувалась. Зараз вона продовжує лікування. Також є чоловік, який недавно повернувся з місць позбавлення волі, він активно бореться зі своєю недугою, розуміючи, що несе небезпеку оточуючим людям.
У таких організацій виникають проблеми не лише з самими хворими, а з медичними закладами: одному з хворих-безхатченків не захотіли робити флюорографію, бо їх приходить дуже багато. Тому в організаціях працюють адвокати, які допомагають у вирішенні таких проблем.
Проблемою туберкульозу занепокоєні і представники різних конфесій в Україні. Священик Андрій Логін, керівник Комісії УГКЦ у справах душпастирства у сфері охорони здоров’я, каже: «З погляду Церкви кожен християнин покликаний плекати своє здоров’я як дар Божий. Беручи до уваги проблему епідемії туберкульозу в Україні доцільним є щороку проходити належні обстеження в рамках профілактики. Дбати про елементарні заходи безпеки, які є рекомендовані: почавши від здорового способу життя».
Хоча випадки зараження туберкульозом у церкві невідомі, проте ризик все-таки є: серед великої кількості парафіян можуть бути особи з активною формою цього захворювання. У той же час Церква навчає: якщо людина хвора на туберкульоз чи подібні інфекційні захворювання, їй потрібно лікуватися вдома або в лікарні, а не розносити інфекцію серед людей. За словами о. Андрія Логіна, хворим на туберкульоз, а особливо з відкритою формою цього захворювання, накладається моральний обов’язок максимально дотримуватися усіх заходів безпеки, щоб уникнути можливості зараження інших. Водночас, такі хворі не мають права ігнорувати свій стан здоров’я і сумлінно зобов’язані до лікування.
Загалом різні конфесії мають немалий досвід опіки над важкохворими, у т.ч. туберкульозом. Здавна при монастирях чи храмах були шпиталі, де лікували і дбали про хворих. А в часі епідемії туберкульозу такі центри ставали місцем дослівного втілення християнської любові до ближнього, нерідко ціною власного життя. О. Андрій розповів про досвід опіки над хворими на туберкульоз в лікувальній установі Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії в Тернополі, які часто жертвували своїм здоров'ям і життям. Також у міжвоєнний час були звернення до духовенства, щоби воно навчало вірних, як протидіяти цій епідемії.
Сьогодні у рамках діяльності Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій та інших міжконфесійних об’єднань іде співпраця з громадськими організаціями, які займаються проблемою протидії поширенню туберкульозу. Ще у листопаді 2007 року відбулася нарада представників провідних Церков України із співголовою Міжнародної коаліції організацій «Зупинимо туберкульоз разом!», виконавчим секретарем Громадської ради з питань протидії захворюванню на туберкульоз в Україні Сергієм Борткевичем. На ній обговорювалася концепція Національної громадянської стратегії об'єднаних зусиль та відданості справі боротьби проти туберкульозу в Україні під гаслом «Від обізнаності населення, через спільні дії — до подолання епідемії туберкульозу в Україні!», яка напередодні була прийнята. На зустрічі йшлося про можливості церковних громад у заходах із профілактики туберкульозу та інших соціально небезпечних хвороб, у наданні духовної підтримки хворим, у протидії стигматизації і дискримінації хворих на туберкульоз в суспільстві, у соціальній реабілітації тощо. У підсумку було прийнято рішення розробити план спільних дій, а учасники конференції підписалися під «Декларацією об'єднаних зусиль та відданості справі боротьби проти епідемії туберкульозу в Україні».
Звичайно, що від підписання документів до дійсних дій нерідко буває тривала відстань у часі. Найчастіше релігійні організації працюють на місцевому рівні з потребуючими: в лікарнях, в’язницях, де особливо багато хворих на туберкульоз. Священнослужителі різних конфесій мають досвід капеланства у таких закладах, де ізольовано перебувають інфекційні хворі. А згадана комісія УГКЦ розробила спеціальний календар подій, під час яких рекомендує проводити різноманітні акції на парафіяльному рівні. Серед них і 24 березня – Всесвітній день боротьби з туберкульозом.
Туберкульоз тепер став проблемою не лише людей із соціальних низів. Кожен з нас є в небезпеці бути зараженим. Проте ця хвороба лікується, варто лише вчасно її діагностувати. Не можна бути байдужим до свого здоров’я. Планово кожен з нас має проходити медогляд (флюорографію), проте часто ми, за браком часу, сунемо медсестрі кілька гривень і все готово – на папері ми здорові. Але чи це того варте?
Магістерська програма журналістики УКУ