Відгук на книгу Інґмара Берґмана "Недільне дитя" (Львів: Видавництво Старого Лева, 2018)
Початок релігії Фройд вбачав у праісторичному акті вбивства батька, відтак релігійні почуття, символи та обряди наскрізь пронизані відчуттям провини перед отцем. Пошуками Бога пронизана творчість шведського режисера Інґмара Берґмана, причому розгортаються означені шукання на тлі всеосяжного мовчання Бога й невимовного трепету перед кінечністю й абсурдністю людського буття. Якщо Фройдові йшлося про подію радше міфологічну, то витоки Берґманових духовних поневірянь можливо визначити у часі та просторі завдяки спогадам самого Берґмана. У книзі “Недільне дитя” сімдесятидвохрічний режисер згадує свої стосунки з батьком, який був пастором лютеранської церкви. У восьмирічному віці Берґман вперше промовляє дві фрази, що стануть визначальними для його життя й творчості: “я вб’ю батька” та “я не вірю в Бога”. Ототожнення батьківської фігури – священнослужителя – з Богом призводить до того, що розрив стосунків з першим зумовлює втрату віри у другого. Вбивство батька відбувається на емоційному рівні через радикальне відчуження сина, натомість розрив стосунків із Богом позначається одностороннім мовчанням Бога у відповідь на відчайдушні зітхання людини. І все ж, Берґман залишає місце надії на примирення та прощення.
“Недільне дитя” – історія складних сімейних стосунків між батьком і сином, батьком і матір’ю, а також батька і сина з Богом. Називаючи себе “недільним дитям” (оскільки народжений недільного дня), Берґман посилається на давнє шведське повір’я, згідно з яким недільні діти можуть бачити надприродні явища, як то привидів. Привида годинникаря-самогубця Берґман так і не зустрів, натомість став свідком того, що ретельно приховувалось від інших членів його родини: розрив стосунків між батьком та матір’ю. Заглядаючи серед ночі у дверну шпарину батьківської кімнати, син підслуховує їхню розмову про можливе розлучення. Мати втомилася від постійної відсутності, відстороненості й жорсткості чоловіка, вона хоче взяти паузу й разом з дітьми пожити у своїх батьків. Мати рішуча попри сльози й благання чоловіка. Якщо сторонній спостерігач став би на захист чоловіка, що багато працює заради блага сім’ї та інших людей (своєї пастви), син стає на сторону матері. Взагалі, у спогадах Берґмана образ матері ідеалізований та плаский. Вона постає перед читачем без персональних вад характеру та зовнішності. Маленький Берґман закоханий у двох жінок – няню Май та мати, – а сама думка, що батьки можуть “гратися” один з одним спричиняє йому біль (ще одна зачіпка для психоаналітиків). Крім того, мати зображена самосвідомою особистістю: протягом життя вона веде щоденник, у якому аналізує стосунки з чоловіком й описує його нестерпну поведінку. Батько не помічає та не розуміє своїх вад. Усі претензії з боку дружини та дітей він пояснює наклепами тещі.
Назва книги відсилає до ще однієї визначної події з дитинства режисера — поїздки батька і сина до сусіднього села, де старший Берґман проводив службу. У певному сенсі зрілий Інґмар Берґман є плодом травматичних обставин того недільного дня, а відтак – недільним дитям. Наступного ранку після підслуханої розмови між батьками Інґмар з батьком вирушають до містечка Ґронес, де, як зазначалося у місцевій газеті, “об одинадцятій годині буде читати проповідь пастор Ерік Берґман зі Стокгольма. Під час богослужіння вділятимуть Таїнство Святого Причастя”. Дорогою до церкви вони ведуть відверту розмову про сімʼю. На якусь мить здається, що всі проблеми надумані, усе можна вирішити за допомогою щирих розмов. Перед початком богослужіння, поки пастор вітається з прихожанами церкви, Інґмар сідає на краю порома щоб охолодити у воді втомлені ноги. Раптом батько хапає його ззаду, дає сильного ляпаса й суворо відчитує перед сторонніми людьми. Після цього починається звичне служіння, але знуджений і ображений Інґмар думає про щось інше. Саме тоді він зрікається віри в Бога. Після служіння між Інґмаром та сином церковного настоятеля відбувається сварка, під час якої перший промовляє: “Усі, хто вірять у Бога, не мають клепки в голові – ти, мій татуньо, і всі інші”.
Важко сказати, наскільки саме ця подія вплинула на світогляд режисера. Але він залишив важливий спогад про церкву, де це сталося. Роздивляючись оздоблення церкви, Інґмар звертає увагу на західне склепіння, де зображений
“Лицар, худющий і зсутулений. Він грає в шахи зі Смертю: “Я вже давно стою за твоєю спиною”. Поблизу Смерть спилює Дерево життя, переляканий блазень сидить на верхівці і заламує руки: “Хіба для акторів нема якихось особливих правил?”. Смерть веде танець у Царство темряви, у руках тримає косу і розмахує нею, ніби стягом, а товариство, пританцьовуючи, довгим рядком тягнеться за нею, і блазень маневрує на мотузці”.
Усі, хто дивився “Сьому печатку” (1957) не можуть не впізнати ці образи, що втілилися на екрані. Та крім оживлення церковних фресок, Берґман також наділив своїх персонажів духовними пошуками й богословськими роздумами, притаманними йому самому. В діалозі зі Смертю Лицар промовляє:
“Невже неможливо пізнати Бога? Невже неможливо відчути його? Чому він ховається від нас в тумані неясних обіцянок та невидимих чудес? Як можна вірити в Бога, якщо навіть самому собі не віриш? Що буде з тими, хто жадає віри, але не може? І що буде з тими, хто не бажає і не вміє? Чому я не можу вбити Бога в собі? Чому він так болісно і принизливо продовжує жити в мені, хоча я хочу вирвати його зі свого серця? Чому, незважаючи ні на що, він залишається реальністю, від якої не можна звільнитися? Я хочу знати. Не вірити, не здогадуватись, а знати. Хочу, щоб Бог простягнув мені свою руку, показав своє обличчя, заговорив зі мною, але він мовчить. Я кричу до нього в туманний морок, але, здається, там нікого немає. Тоді життя – це неймовірне жахіття. Хіба можна жити, усвідомлюючи, що все марно, а попереду – лише смерть? Але ж настане останній день, коли доведеться заглянути в прірву…”
Поєднання мотивів прагнення до Бога і богопокинутості простежується і в книзі, але стосується передусім батька Інґмара. Незадовго до смерті, залишившись самотнім вдівцем, колишній пастор втратив віру в Бога. Він був нажаханий невідворотністю смерті, що свідчить про заперечення самої можливості тілесного воскресіння та вічного життя. Чіпляючись за життя, батько уявляв, що його померла дружина досі жива, перечитував її щоденник й задавався питанням “що я робив не так?”. Той, хто був джерелом натхнення та опорою віри для численних прихожан, опинився у стані відчуження від Бога, богопокинутості. Цей образ також відобразився у творчості Берґмана. Фільм “Причастя / Зимове світло” (1961) розповідає про пастора, що служить одночасно у декількох приходах, але в перерві між богослужіннями страждає від сумнівів та мовчання Бога. Відвідуючи старого батька, режисер не відчуває жодного смутку і любові до нього. Він не може пробачити батька за його поведінку.
Чи існує надія на прощення, примирення та відновлення стосунків? Берґман принаймні натякає на це. Недільне дитя — це, крім іншого, образ примирення з батьком. Під час спільної подорожі до церкви батько зізнається синові, що він також недільне дитя. Він не бачить привидів, але підкреслює, що кожний бачить цей світ по-своєму особливо. Чому для автора важлива ця деталь? Можливо, пишучи книгу у похилому віці, через вісім років після смерті улюбленої дружини Інґрід, маючи дев’ять дітей від п’яти шлюбів, Берґман відчував свою подібність до батька. Фільм французької режисерки Мії Хансен-Льове “Острів Берґмана” (2021) піднімає важливе питання: як, маючи велику сімʼю, Берґман міг залишатися продуктивним? Відповідь закономірна: він зовсім не дбав про сімʼю, а повністю віддавав себе роботі. Ставлення близького оточення до режисера було неоднозначним. З одного боку – геніальний режисер. З іншого – вимоглива та жорстока людина. Не дивно, що в старості Берґман згадував батька, чиї вади та помилки він успадкував. Вони обидва недільні діти. Попри дитячі травми – а можливо, саме через них – Інґмар уподібнився до того, від кого тікав усе свідоме життя. І саме це усвідомлення порочної подібності відкриває двері примирення. Книга завершується словами: “Я простягаю руку і прошу в нього пробачення, зараз, сьогодні, цієї миті”, коли батька вже давно немає серед живих. Берґман ніби стверджує, що прощення не дається легко. Цей процес займає довгі роки. Потрібний життєвий досвід, аби зрозуміти і пробачити помилки іншого. Дитинству притаманне радикалізоване, чорно-біле сприйняття реальності. Незріла свідомість спрощує дійсність, зводить людей до чітко визначених категорій, а потім розчаровується у них. В реальному житті годі шукати ідеальних людей – пасторів, режисерів, – адже кожний носить свій тягар недосконалості. Примирення починається з визнання суперечливої складності людської природи.
А що робити зі слабкою вірою й мовчанням Бога? Берґман знову звертається до прикладу батька. Попри глибоку екзистенційну кризу, перебуваючи на порозі смерті, паралізований батько нерозбірливо і ледь чутно благословляє сина: “і дасть тобі мир … в імʼя Святого Духа…”. Подібно до того, як Берґман у своїй свідомості поступово виводить батька з лещат ідеалістичних категорій, він також звільняє віру від неправдоподібних уявлень. Кожний має свої особливі стосунки з Богом. Одні повсякчас відчувають Божу присутність та чують його голос, інші страждають від божественного мовчання та самотності, але чіпляються з останніх сил за надію вічного життя. Чи справедливо стверджувати, що більше віри мають ті, хто ніколи не сумнівалися у Божому існуванні? Хто ніколи не жахався смерті й не сумував через її невідворотність “як інші, котрі не мають надії”? Чи, можливо, справжніми подвижниками є люди, які, попри сумніви та духовні страждання, тримаються за соломинку надії?
Достеменно невідомо, чи Берґман остаточно примирився з Богом. Але важливо розглядати його духовні пошуки в динаміці. Якщо відчуження від Бога було пов’язано передусім з відчуженням від батька, то запізніле примирення з батьком може означати й примирення з Богом. Принаймні, відкритий фінал книги залишає таку можливість.