Інтерв’ю з Володимиром БУРЕГОЮ, кандидатом богословських наук, церковним істориком, одним із редакторів популярного наукового Інтернет-порталу „Богослов.ру”, нині ще й викладачем Київської духовної академії УПЦ (МП)
В. Бурега офіційно представляє УПЦ (МП) в робочій групі з узгодження тексту історії Берестейської унії, яку було створено з ініціативи австрійського фонду „Pro Oriente”.
Як РІСУ повідомляла, 14-18 вересня 2008 року в Києві відбулася четверта зустріч групи, під час якої детально учасники опрацювали проект першої та другої глав колективної монографії про унію 1596 року. Редактор київської газети „Оранта” Іван РИБАЛКО звернувся до Володимира Буреги з проханням розповісти про це видання.
— Хто найзацікавленіший читач майбутньої книги?
— Видання буде розраховане на широкий загал. Президент Фонду „Про Орієнте”, що фінансує цей проект, під час зустрічі робочої групи неодноразово наголошував, що нашою метою фактично є видання підручника з історії Берестейської унії. І тому пан президент закликав авторів не заглиблюватися у дрібні деталі. Тобто головний читач книги – пересічна людина, яка не дуже розбирається у перипетіях історіографії. Саме такий читач зможе знайти у цьому виданні узгоджену думку, яка влаштовує усіх учасників процесу.
— Тобто намагалися уникати деталей, щоб уникати суперечок?
— Ні, не зовсім так. Усі деталі, що мають суттєве значення, у книзі будуть. Але дискусії науковців, що точаться з приводу тієї чи іншої дати, тієї чи іншої особистості, походження чи авторства якогось документу, – таким деталям, гадаю, не буде надаватися багато уваги.
— А в якій мірі співпраця церковних істориків доповнювала міжконфесійні контакти, або заміняла їх, якщо вони відсутні?
— Праця цієї робочої групи започаткувала конструктивні контакти між дослідниками кількох конфесій. Сьогодні, на жаль, загальноцерковний діалог між католиками та православними перебуває у досить складній фазі. Робоча група – явище доволі перспективне. Коли науковці різних конфесій збираються у такому вузькому колі, узгоджують якісь важливі для себе питання, то проблеми, що існують у міжцерковних стосунках, залишаються за межами цієї лабораторії. Такий процес, звичайно, не може замінити офіційний міжконфесійний діалог, але він створює певні засади, щоб цей діалог в майбутньому вівся більш-менш конструктивно.
— Пане Володимире, Ви брали участь у попередніх зустрічах цієї робочої групи?
— Ні. Мене вперше запросили до участі у цій групі.
— Отже, Ви не можете підтвердити чи заперечити твердження Олега Турія під час інтерв’ю, яке він дав нашому виданню “Оранта”, що атмосфера співпраці, яка панувала під час „пленарного” засідання робочої групи у Києво-Печерській лаврі, була дуже конструктивною, – сприятливішою, ніж під час попередніх засідань у Львові, Цєпліце і Відні?
— Цього я не можу сказати. Але можу засвідчити, що атмосфера на Київській зустрічі дійсно була конструктивною, хоча при цьому ніхто не заплющував очі на наявні проблеми. Звучали різні точки зору, але кожен учасник зустрічі мав підкріплювати свої тези джерелами. Інші могли з ним погоджуватися, а могли й сперечатися. Тобто все було у рамках наукової, академічної дискусії.
— Наскільки, на Вашу думку, конструктивній атмосфері співпраці під час засідання робочої групи сприяло недавнє відзначення у Києві 1020 річчя Володимирового хрещення?
— Як на мене, на працю робочої групи це святкування ніяк особливо не вплинуло. Бо ця праця була започаткована ще 2002 року і особисті стосунки дослідників у рамках робочої групи сформувалися вже кілька років тому. Ці люди вже не перший раз збираються у такому колі, і тому підвалини сумісної праці були створені ще до 2008 року. Тому я не бачу прямого зв’язку між святкуванням 1020-річчя та працею цієї робочої групи.
— Чи може така практика, така атмосфера поширитися і на інші переговори в рамках міжконфесійного діалогу?
— Принаймні є бажання, щоб так було. Але треба пам’ятати, що це була зустріч науковців, а не зустріч офіційних представників різних конфесій. Йшлося про співпрацю людей, які займаються приблизно однією і тією ж справою, цікавляться одними і тими ж речами, знаються на одних і тих самих документах. Такі люди знаходять спільну мову досить швидко.
Але коли йдеться про офіційний діалог між конфесіями, то там з’являються інші чинники. Тому в мене немає впевненості, що праця вузького кола науковців може змінити чи навіть замінити міжконфесійний діалог як такий.
Втім, можливо, коли книжка з’явиться і буде прочитана, усвідомлена, це якось вплине і на офіційні стосунки між Церквами. Але це вже не така близька перспектива, як на мене.
— Пане Володимире, за словами пана Турія, сторони користуються правом запрошувати відповідних спеціалістів на свій розсуд. В Україні є конфесії, які вважають себе зацікавленими сторонами у питанні про історію Берестейської унії. Я маю на увазі УПЦ Київського Патріархату і УАПЦ. На Вашу думку, яка сторона мала би запросити відповідних істориків, що співпрацюють зі згаданими Церквами, до участі в засіданнях робочої групи?
— Тут я можу відповісти лише гіпотетично. Нагадаю, що ініціатором видання є фонд „Pro Oriente”. Це австрійський фонд із штаб-квартирою у Відні. Хоча він офіційно і не є церковною структурою, але все ж він пов’язаний з Католицькою Церквою. Я можу здогадуватися, що з самого початку керівництво Фонду мало визначитися з форматом праці робочої групи. І тут слід зазначити, що як Римо-Католицька Церква, так і екуменічні організації, що існують у Європі (Конференція Європейських Церков та Всесвітня Рада Церков) співпрацюють в Україні з поміж православних юрисдикцій лише з Українською Православною Церквою. Київський Патріархат, а також УАПЦ ніколи офіційно не запрошують на заходи, організовані чи Римо-Католицькою Церквою, чи міжнародними екуменічними структурами. В екуменічних організаціях існує чітка домовленість про те, що невизнані конфесії, або ті конфесії, щодо статусу яких триває дискусія, на такі заходи не запрошуються, аби уникнути конфліктних ситуацій.
Тому я припускаю, що для того, аби уникнути проблем у спілкуванні з православними членами робочої групи, було вирішено не запрошувати на її засідання представників невизнаних українських конфесій (УПЦ КП та УАПЦ). Але це лише моє особисте припущення, що ґрунтується на звичайній сучасній практиці.
Щодо суто наукового середовища, то мені невідомо, щоб між істориками, пов’язаними з УПЦ, з одного боку, та істориками, пов’язаними з УПЦ КП та УАПЦ, з другого боку, точилися б якісь дискусії з приводу обставин проголошення Берестейської унії.
— Хоча я розумію, що не всі питання, як то кажуть, до Вас, але, можливо, Ви раптом знаєте, чи обговорювалося у рамках робочої групи питання, чи є зацікавленою стороною у підготовці такої узгодженої історії Берестейської унії Константинополь і чи обговорювався формат його можливого представництва?
— Про це я не знаю, не можу сказати. Теоретично можна припускати, що і Константинополь був би у цьому зацікавлений, бо єрархи східних Церков були тісно пов’язані з церковними подіями в Україні наприкінці XVI та у XVII століттях. Є чимало питань з цього приводу, але про спроби залучити до робочої групи представників Вселенського Патріархату мені не відомо.
— Пане Володимире, у мене склалося стійке враження, що історики, які добре знаються на історії Берестейської унії, не конфліктують між собою. Припускаю, що це стосується не лише безпосередніх учасників цієї робочої групи. Чи можете Ви підтвердити цю думку, і чи очікуєте Ви відповідної реакції на публікацію цієї книги?
— Я б сказав, ширше. Усі науковці, які є справжніми науковцями, особисто між собою не дуже конфліктують. Навіть, коли вони не погоджуються один з одним, вони все ж дотримуються правил ведення академічної дискусії, яка передбачає, що треба почути свого опонента, зрозуміти його точку зору і надати йому аргументовану відповідь. Саме тому у діалозі в межах робочої групи практично не було проблем у спілкуванні між членами різних Церков. Чи може такий формат спілкування поширитися за межами робочої групи внаслідок видання книги? Поживемо, побачимо.
— Чи можлива публікація перших двох глав до закінчення роботи над усіма трьома главами?
— Так і буде. У 2009 році німецький оригінал має бути виданий. Саме дві глави. А над третьою главою лише розпочнеться праця. І, якщо буде узгоджено текст російського перекладу, то, можливо, і він побачить світ найближчим часом. Не виключено, що згодом з’явиться і українське видання.
— Чи будуть нові підручники з історії України базуватися саме на оцих розробках?
— Це вже питання до Міністерства освіти.
— А зараз є різниця між тим, що викладається у школах про Берестейську унію, і тим, що узгодили учасники робочої групи?
— Скажу відверто. Я не знаю, що зараз у школі кажуть про Берестейську унію. Я закінчив школу 20 років тому, у Сумах, в Україні. Тоді про Берестейську унію вчителі історії не казали жодного слова.
— Дякую за розмову.
Київ, 22 вересня 2008 року