Created with Sketch.

Непомічене судове рішення

10.01.2008, 15:57

Геннадій ДРУЗЕНКО, University of Aberdeen, Scotland

Геннадій ДРУЗЕНКО, University of Aberdeen, Scotland

 

SVYATO-MYKHAYLIVSKA PARAFIYA v. UKRAINE
Межичас

Минулий рік можна сміливо вважати межичасом української новітньої історії. Усі сили політикуму були згаяні у виснажливій боротьбі за владу. Жодного конструктивного стратегічного рішення (якщо не вважати конструктивом розпуск Верховної Ради V скликання), жодного далекосяжного системного закону (якщо не вважати таким закон про Кабмін, який чоботом випирає з конституційного поля, через що став детонатором розпуску парламенту), жодної яскравої ініціативи, втіленої у життя (окрім права приймати Євро-2012, яке вибороли аж ніяк не провідні українські політики, а Григорій Суркіс, що наразі відійшов від активної політичної діяльності). Особливо цей брак творчого начала та системних рішень впадає в очі у площині державно-церковних взаємин.

Як це не прикро, на подію року у цій царині об’єктивно може претендувати скандал з руйнуванням Західної в’їзної брами та реальною загрозою руйнування Ближніх печер Києво-Печерської Лаври, помножений на неадекватну реакцію на ці надзвичайні події з боку держави [1].

На окресленому вище невідрадному тлі якось майже непоміченим залишилося перше рішення Європейського суду з прав людини, в якому він визнав, що Україна порушує 9-ту статтю Конвенції про захист прав людини та засадничих свобод [2]. Йдеться про справу Свято-Михайлівська парафія v. Україна, крапку у якій було поставлено 14 вересня 2007 року [3]. З огляду на прецедентний характер права Конвенції, на те, що Україна визнала практику Європейського суду з прав людини джерелом права [4], а також на те, що Суд констатував: наша країна порушує кілька засадничих принципів свободи віросповідання, зокрема через невідповідність її законодавства загальноєвропейським стандартам, це рішення мало б стати імпульсом до серйозного реформування національного законодавства у сфері свободи релігії [5].

На жаль, поки не стало. Україна, занурена у внутрішні «розбірки» владних еліт, фактично зігнорувала заклик Ради Європи, що пролунав ще 2 роки тому, ґрунтовно реформувати національне законодавство, що регулює державно-церковні взаємини [6]. Мінюстівський законопроект, який мав на меті привести національне законодавство у відповідність до зобов’язань, що їх Україна добровільно узяла на себе, коли вступала до Ради Європи, і який отримав схвальні відгуки Венеціанської комісії [7], на Банковій на вимогу УПЦ КП поклади під сукно. Розробити альтернативний законопроект ніхто навіть не намагався. Тому не варто дивуватися, що політичний заклик ПАРЄ трансформувався у юридично обов’язкове рішення Європейського суду з прав людини.

Спробуймо проаналізувати це важливе рішення, що заслужено може вважатися подією 2007 року у державно-церковних взаєминах в Україні, та належні шляхи реагування на червону картку, яку отримало українське законодавство у сфері свободи віросповідання. Тим паче, що зазначена справа – яскравий індикатор проблем, що наразі існують в академічній спільноті українських правознавців – досі залишилась без належної уваги вітчизняних юристів [8]. До того ж поза власне правовим контекстом це рішення цікаво також тим, що у фабулі церковного конфлікту, одна зі сторін якого в пошуках справедливості дійшла аж до страсбурзької феміди, як у краплі води відбилася «зовнішня» [9] історія православ’я у сучасній Україні.

Фабула конфлікту [10]

У січні 2001 року Свято-Михайлівська парафія м. Києва (далі – Парафія) звернулася до Європейського суду з прав людини із заявою, в якій просила Суд визнати, що держава Україна в особі Київської міської державної адміністрації (КМДА), відмовивши у реєстрації змін та доповнень до статуту Парафії, порушила ст. 9 (Свобода думки, совісті та релігії) Конвенції про захист прав людини та засадничих свобод та ст. 1 (Захист власності) Протоколу № 1 до Конвенції. Згадані доповнення до парафіяльного статуту мали закріпити зміну конфесійної приналежності релігійної громади: вона воліла вийти з юрисдикції Української Православної Церкви Московського Патріархату (УПЦ (МП)) та увійти до складу Української Православної Церкви – Київського Патріархату (УПЦ КП). Однак, аби зрозуміти цей конфлікт, слід спочатку коротко викласти його 10-річну передісторію.

Парафія існує від 1989 року, коли її утворили 25 осіб. Одночасно з утворенням релігійної громади фундатори ухвалили рішення будувати у Дарницькому районі м. Києва Свято-Михайлівський храм на честь 1000-ліття хрещення Київської Русі. 22 лютого 1990 року Рада у справах Релігій зареєструвала статут Парафії як релігійної організації Російської Православної Церкви [11], а чотирма днями пізніше громада отримала дозвіл на будівництво храму. 4 березня 1990 року Парафія схвалила власний статут та переобрала свої керівні органи: Парафіяльні збори, Парафіяльну раду та Наглядову раду. Тоді ж п. Макарчикова було обрано Головою Парафіяльної ради. 29 березня 1990 року Рада у справах релігій зареєструвала ці органи [12].

У березні 1992 року Парафіяльні збори ухвалили рішення вийти з-під канонічного підпорядкування Митрополита Філарета (Денисенка), на той час чільника Української Православної Церкви [13], й стати «незалежною організаційно, а також у своїй релігійній та господарській діяльності» релігійною організацією, що підпорядкована у канонічних питаннях предстоятелю Фінської Православної Церкви. У листопаді 1992 року Парафіяльні збори ухвалили новий статут Парафії, який передбачав, що релігійна громада входить до складу УПЦ (МП), яку на той час вже очолював Митрополит Володимир (Сабодан), котрий і затвердив новий статут Парафії. Цей статут, відповідно до чинного на той час законодавства, був зареєстрований рішенням Представника Президента в м. Києві від 8 лютого 1993 року. Відтоді парафія змінила свою офіційну назву на Свято-Михайлівська парафія Української православної церкви Київської єпархії «Храму на честь 1000-ліття хрещення Київської Русі».

У квітні 1994 року Парафіяльні збори відмовились «до завершення будівництва храму» ухвалювати зміни та доповнення до парафіяльного статуту, що мали на меті уніфікувати його із типовим статутом релігійної громади УПЦ (МП). Ідентичне рішення Парафіяльні збори ухвалили у жовтні 1999 року. Після цього розгорається конфлікт між Парафією та Київською Митрополією УПЦ (МП). Вже на початку листопада 1999 року комісія, сформована Київською Митрополією [14], здійснила перевірку господарської діяльності Парафії й звинуватила парафіяльне керівництво у неналежному менеджуванні будівництва храму, вилучивши при цьому всю бухгалтерську документацію.

Парафіяльні збори, що зібралися 1 грудня 1999 року, не визнали обґрунтованість та об’єктивність висновків митрополичої комісії, звинуватили священнослужителів громади у розкраданні активів, офірованих на будівництво храму, та несуттєво змінили склад Парафіяльних зборів. Тоді ж один з членів зборів інформував інших, що Предстоятель УПЦ (МП) Митрополит Володимир (Сабодан) відмовився обговорювати з ним внутрішні справи Парафії. 24 грудня 1999 року Парафіяльні збори 21 голосом з 27 (6 членів були відсутні) ухвалили рішення вийти з-під юрисдикції УПЦ (МП) та увійти у канонічне підпорядкування УПЦ КП. Предстоятель УПЦ КП Патріарх Філарет офіційно прийняв Парафію до складу своєї церкви та призначив до неї нового настоятеля. 27 грудня 1999 року п. Макарчиков разом з ще одним членом Парафіяльних зборів подав на реєстрацію до КМДА зміни та доповнення до статуту, що мали юридично закріпити рішення про зміну конфесійної приналежності громади.

А далі починається суцільний трилер із захопленням церковних приміщень Парафії кліриками та мирянами УПЦ (МП), скликанням альтернативних Парафіяльних зборів, звинуваченням п. Макарчикова у фінансових зловживаннях в процесі будівництва храму, «раптовим» інтересом до діяльності Парафії з боку податкових органів, втручанням у конфлікт міліції, що відверто стала на бік однієї зі сторін, проведенням «профілактичних бесід» з п. Макарчиковим в органах прокуратури та внутрішніх справ, його затриманням і порушенням проти нього кримінальної справи, зверненням його сестри по політичний притулок у Норвегії після того, як на неї та її сина було скоєно напад через її церковні переконання (вона послідовно підтримувала позицію свого брата)... За цими подіями можна зняти гостросюжетний фільм чи написати детективну історію, але з огляду на жанр та мету цієї статті я обмежуся лише згадкою про напів- та відверто кримінальні «методи переконання» частини парафіян припинити спроби змінити канонічне підпорядкування своєї Парафії, якій більшість з них присвятили 10 років свого життя.

Рішення КМДА та національних судів

Для нас важливо, що 21 січня 2000 року КМДА відмовила у реєстрації змін та доповнень до парафіяльного статуту, які схвалили Парафіяльні збори 24 грудня 1999 року. Підставою для відмови були начебто невідповідність поданих на реєстрацію документів ст. 2.5 статуту [15]. Парафії, а також брак на них підписів настоятеля Парафії та Голови Парафіяльних зборів. Пан Макарчиков та інші прихильники переходу Парафії у юрисдикцію УПЦ КП неодноразово оскаржували це рішення, проте його законність підтвердили усі національні судові інстанції, аж до Верховного Суду України (ВСУ).

Зокрема, Київський міський суд, повторивши аргументи КМДА, додатково обґрунтував своє рішення тим, що Парафіяльні збори, до складу яких входило 27 осіб, не репрезентують усієї повноти релігійної спільноти (організації), а також, що на момент прийняття рішення про схвалення змін та доповнень до статуту члени первісних Парафіяльних зборів під проводом п. Макарчикова не належали до УПЦ (МП). Фактично, суд вдався до абсолютно схоластичної логіки: від моменту, коли члени Парафіяльних зборів вирішили змінити своє канонічне підпорядкування, вони більше не належали до УПЦ (МП), а отже і до Свято-Михайлівської парафії, що входила до складу цієї церкви, і відповідно не мали жодних повноважень ухвалювати рішення від імені парафії.

Верховний Суд, який своєю чергою визнав законність рішення КМДА не реєструвати зміни та доповнення до парафіяльного статуту, не стверджував, що рішення Парафіяльних зборів від 24 грудня 1999 року суперечить положенням парафіяльного статуту, а поклав в основу свого рішення тезу про те, що, мовляв, рішення зборів, до складу яких входила меншість парафіян, порушило права більшості, створивши перешкоди для виявлення їхніх (представників більшості) релігійних переконань. Також ВСУ вдався до вельми оригінального тлумачення чинного законодавства: «Оскільки у чинному законодавстві відсутні положення про обов’язкове чи необов’язкове фіксоване членство віруючих одного віросповідання [як це передбачав парафіяльний статут], юридичний сенс понять „парафіяльні збори” та „загальні збори релігійної громади” є тотожнім» [16].

Всі описані вище події від проведення Парафіяльних зборів 24 грудня 1999 року, що ухвалили рішення змінити канонічне підпорядкування Парафії, до рішення Верховного Суду відбулися протягом трохи більше ніж півроку. У цей час, а також пізніше п. Макарчиков отримав силу-силенну відповідей-відписок з різноманітних правоохоронних органів, суть яких зводилася до того, що вони не вбачають порушень закону у діях прихильників УПЦ (МП). Врешті-решт, у жовтні 2000 року первісні парафіяльні збори під проводом п. Макарчикова вирішили звернутися по захист своїх прав до Європейського суду з прав людини. Восени того ж року новий склад парафіяльних зборів, сформований з прихильників УПЦ (МП), схвалив «свої» зміни та доповнення до парафіяльного статуту, які КМДА зареєструвала 25 грудня 2000 року.

Фактично, на цьому вичерпується юридична фабула справи. Далі ми розглянемо аргументи сторін та принципові положення судового рішення.

Страсбурзькі аргументи

Спочатку Уряд України намагався побудувати свій захист на процесуальних аргументах. Перший з них повторює логіку Київського міського суду – п. Макарчиков не мав повноважень подавати заяву до Суду від імені парафії, до якої він не належить від початку 2000 року, коли він перейшов до юрисдикції УПЦ КП. Адвокат заявників красиво заперечив цей аргумент, пославшись на той факт, що національні суди розглядали по суті позови, які від імені Парафії подавав п. Макарчиков і тим самим де факто визнали його повноваження діяти від імені релігійної громади. Також Уряд намагався звинуватити заявників у зловживанні правами, які надає Конвенція про захист прав людини та засадничих свобод, та перекручуванні фактів справи.

Суд з прав людини знайшов обидва заперечення Уряду України необґрунтованими. Зокрема, Суд зазначив, що п. Макарчиков законно представляє інтереси релігійної групи, що свідомо змінила канонічне підпорядкування й була визнана УПЦ КП як релігійна організація, що входить до складу цієї церкви. Зазначивши, що поняття «потерпілий» у контексті ст. 34 Конвенції про захист прав людини та засадничих свобод застосовне до осіб, що безпосередньо потерпають від порушення прав, гарантованих Конвенцією, а також що це поняття належить тлумачити незалежно від концепцій національного права, Суд визнав заяву релігійної групи під проводом п. Макарчикова такою, що підлягає розгляду по суті.

Наступне питання, яке розглянув Суд, полягало в тому, чи порушувало рішення КМДА не реєструвати зміни та доповнення до парафіяльного статуту, ухвалені 24 грудня 1999 року, майнові права заявників, гарантовані ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Судді прийшли до висновку, що розглядати цю скаргу передчасно, оскільки згадане рішення КМДА не стосувалося безпосередньо майнових прав Парафії та її членів. Далі Суд перейшов до розгляду обґрунтованості твердження заявників, мовляв держава Україна порушила їхнє право на свободу віросповідання, гарантовану ст. 9 Конвенції, та право на свободу об’єднання з іншими особами, гарантовану ст. 11.

В основу своєї аргументації Страсбурзький суд поклад такі принципи:

1. Оскільки релігійні спільноти традиційно існують у формі організованих структур, право на свободу віросповідання нерозривно пов’язане з правом на об’єднання з іншими особами, а діяльність таких об’єднань має бути убезпечена від невиправданого втручання держави [17].

2. Обов’язок держави бути неупередженою та безсторонньою несумісний із будь-яким повноваженням державних органів оцінювати легітимність релігійних переконань [18].

3. Втручання держави в діяльність релігійних організацій виправдане не просто коли воно ґрунтується на законі, а коли цей закон є «належної якості», тобто є достатньо зрозумілим, точним та однозначним, а наслідки його застосування – передбачуваними [19].

4. Окрім «законності», таке втручання має бути «необхідним у демократичному суспільстві», тобто відповідати «конечній суспільній потребі», а отже термін «необхідний» слід розуміти у вузькому значенні й не плутати із синонімічними поняттями «бажаний» чи «корисний» [20].

5. Право виявляти свої релігійні переконання, особливо для релігійної спільноти у її колективному вимірі, включає гарантований юридичний захист власне спільноти, її членів та її активів [21].

У світлі цих принципів Суд оцінював фактичні обставини справи. Насамперед він наголосив на тому, що відмова уповноважених державних органів надати статус юридичної особи об’єднанню віруючих є втручанням у здійснення права на свободу віросповідання та на свободу об’єднання. На аргумент Уряду України про те, що згідно з національним законодавством група віруючих може здійснювати релігійну діяльність без статусу юридичної особи, а отже відмова надати такий статус не є порушенням статей 9 та 11 Конвенції, Суд слушно зауважив, що релігійна громада, яка діє без статусу юрособи, має обмежену юридичну правоздатність і не може здійснювати численні дії, включаючи ті, що безпосередньо пов’язані з релігійною діяльністю.

Страсбурзький суд констатував: обставини, коли релігійна група перебуває у стані відвертого конфлікту з предстоятелем Церкви, до якої вона належить, а її відмова внести зміни та доповнення до статуту (аби привести його у відповідність до типового) загрожує виключенням зі складу організації-юридичної особи, яку ця група колись утворила, вимагають від держави вкрай делікатного та підкреслено нейтрального підходу до участі у розв’язанні цього конфлікту. Суд визнав, що відмова КМДА зареєструвати зміни та доповнення до парафіяльного статуту, схвалені 24 грудня 1999 року, була втручанням у діяльність релігійної групи (під проводом п. Макарчикова), що мала наслідком позбавлення цієї групи численних переваг, що надає релігійній організації статус юридичної особи.

Після встановлення факту втручання держави у діяльність релігійної спільноти постало питання, чи ґрунтувалося таке втручання на законі та наскільки воно було «необхідним у демократичному суспільстві». Суд почав з того, що нагадав принцип юридичної визначеності, згідно з яким законодавство має бути формульоване з точністю, достатньою для того, аби громадяни могли передбачати наслідки його застосування. До того ж законодавство має передбачати інструменти судового захисту від свавільного втручання держави у реалізацію прав, гарантованих Конвенцією. Суд підкреслив, що законодавство має достатньо чітко визначати межі компетенції державних органів та способи, якими вони уповноважені реалізувати свої повноваження.

Виходячи з цих принципів, страсбурзькі судді визнали, що рішення КМДА (а отже і втручання держави у діяльність релігійної спільноти) ґрунтувалося на чинному законодавстві. Воднораз вони констатували брак «передбачуваності» відповідного законодавства, зокрема ст. 15 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», оскільки вона не визначає, наскільки детально обґрунтованою має бути відмова у реєстрації статуту релігійної організації (змін і доповнень до нього), а також чи може така відмова ґрунтуватися виключно на текстуальній розбіжності положень статуту та чинного законодавства чи також – на невідповідності вимогам законодавства цілей та фактичної діяльності релігійної спільноти. Суд висловив сумнів у тому, що формулювання названої статті достатньо убезпечують віруючих від зловживань та свавілля з боку державних органів, що уповноважені реєструвати статути.

Далі аналізу була піддана легітимність мети, з якою держава втрутилася у справи Парафії. Уряд України стверджував, що КМДА відмовила у реєстрації змін та доповнень до статуту Парафії з метою захисту прав більшості парафіян, що, за твердженням Уряду, були проти зміни канонічного підпорядкування Парафії, чого, своєю чергою, бажала меншість, яка ухвалила рішення від 24 грудня 1999 року. На думку представників Уряду, меншість по суті створила нову релігійну громаду та могла безперешкодно зареєструвати її статут і таким чином отримати статус юридичної особи, а отже й користувати з усіх переваг такого статусу. Заявники наполягали на тому, що слід розрізняти парафіян (мирян), що відвідували релігійні відправи, проте ніколи не брали участі ані в управлінні Парафією, ані у Парафіяльних зборах, та членів Парафії, що мали право брати та брали участь в управлінні Парафією. Також заявники звинуватили Уряд у спробі підмінити оригінальну Парафію її клоном, наспіх сформованим з мирян УПЦ (МП) на початку 2000 року, аби запобігти переходу Парафії під юрисдикцію УПЦ КП. Суд визнав, що КМДА діяла з легітимною метою, а саме захищала громадський порядок та безпеку, а також права інших осіб.

Та чи було втручання держави у справи Парафії „необхідним у демократичному суспільстві”? Суд прийшов до висновку, що відповідь на це питання залежить від того, наскільки конечною для досягнення легітимної мети була відмова реєструвати зміни та доповнення до Статуту і чи були підстави для такої відмови належними та достатніми. Суд проаналізував три основні причини, на підставі яких КМДА відмовила у реєстрації змін і доповнень до статуту, а Київський міський та Верховний суд визнали законність її рішення. Невідповідність поданих на реєстрацію документів п. 2.5 парафіяльного статуту (аргумент КМДА) виявилась такою, що просто не відповідає дійсності, оскільки цей пункт статуту не вимагає ані підпису настоятеля, а не підпису Голови Парафіяльних зборів – лише Голови Парафіяльної Ради, тобто на той час п. Макарчикова, який і підписав усі подані на реєстрацію документи.

Далі страсбурзький суд піддав перевірці обґрунтованість рішень українських судів. Перш за все він констатував, що українське законодавство не містить дефініції «релігійної організації». Потому зазначив, що статті 7 та 8 українського Закону «Про свободу совісті...» невірно трактувати таким чином, начебто релігійна громада складається з усіх віруючих, що відвідують релігійні відправи у конкретному храмі, на чому наполягав ВСУ. Представники страсбурзької феміди визнали, що в українському законодавстві наявна очевидна непослідовність, оскільки незрозуміло, чим релігійна організація відрізняється від релігійної громади, окрім місцевого статусу останньої [22]. Згідно зі страсбурзьким судом, стаття 8 Закону «Про свободу совісті...» дозволяє релігійним громадам самостійно визначати критерії членства та спосіб, у який вони приймають нових членів, а також процедури обрання керівних органів. Що важливо, Суд спеціально наголосив, що в світлі Конвенції релігійні організації є приватноправовими об’єднаннями, що в межах закону самі визначають свою структуру та процедуру прийняття рішень.

За такого підходу Суд логічно визнав, що Парафія – відповідно до її статуту – складалася саме з членів Парафіяльних зборів, а не з усіх віруючих, що з певною періодичністю відвідували богослужіння у парафіяльному храмі, і що державні органи України, включаючи судові, знехтували цей факт. Суд з прав людини знайшов, що українські суди, зігнорувавши внутрішні правила Парафії, закріплені у її статуті, базували свої рішення на безпідставному ототожненні термінів «парафія», «громада», «загальні збори» та «парафіяльні збори», а також на неясному посиланні на ст. 8 Закону «Про свободу совісті...», що містить визначення релігійної громади.

Центральний пасаж судового рішення гідний, аби перекласти його дослівно:

«Суд знову повторює, що релігійні об’єднання вільні визначати на власний розсуд спосіб, у який приймати [до складу релігійної організації] нових членів та позбавляти членства чинних. Внутрішня структура релігійних організацій та правила, що регулюють питання членства, належить розглядати як засіб виявлення релігійних переконань такої організації та додержання її релігійних традицій. Суд наголошує, що право на свободу віросповідання виключає будь-яку можливість визначати від імені держави, чи є легітимними ті чи ті засоби виявлення релігійних переконань» [23].

Зрозуміло, що з таких позицій страсбурзькі судді аж ніяк не могли погодитись, що аргументи, які їхні українські колеги поклали в основу судових рішень про законність відмови КМДА зареєструвати зміни та доповнення до парафіяльного статуту, були «належні та достатні», а отже що втручання держави у внутрішні справи Парафії було «необхідним у демократичному суспільстві».

Висновки

До яких висновків спонукає щойно описане рішення Європейського суду з прав людини? Якщо абстрагуватися від фабули справи, слід виокремити кілька принципових моментів.

1. Згідно зі ст. 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» українським судам належить під час розгляду справ застосовувати Конвенцію та практику Страсбурзького суду як джерело права. Отже, в Україні нарешті з’явилося тлумачення окремих норм Закону «Про свободу совісті...», обов’язкове для застосування національними судами, а саме:

1.1. Релігійна громада самостійно, на власний розсуд визначає свою внутрішню структуру, правила прийому нових членів, а також процедуру формування керівних органів. Зокрема, фіксоване членство в релігійній громаді не протирічить чинному законодавству.

1.2. Склад парафіян, тобто осіб, що відвідують та беруть участь у церковних відправах, та склад парафіяльних зборів, а також інших керівних органів релігійної організації може відрізнятися, якщо це передбачено її статутом.

1.3. Релігійна громада має право на вільну зміну свого канонічного підпорядкування, виходу зі складу одного об’єднання релігійних організацій (церкви) та входження до складу іншого.

2. У загальному висновку [24] Суд визнав за доцільне спеціально підкреслити, що причиною хибності рішень українських судів, що не змогли захистити права віруючих від свавільного втручання держави, став брак послідовності та передбачуваності українського законодавства про свободу віросповідання. Також він вказав на кілька конкретних ґанджів чинного Закону «Про свободу совісті...»:

2.1. Недостатньо чітко прописані підстави відмови релігійній організації у реєстрації статуту (ст. 15).

2.2. Незрозуміла класифікація релігійних організацій (ст. 7-8).

Якою має бути адекватна реакція влади на аналізоване рішення? Згідно зі статтями 13-15 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», уповноважені державні органи мають вжити заходів, спрямованих на те, аби усунути недоліки системного характеру, що лежать в основі виявленого Судом порушення Конвенції. Ці заходи можуть полягати, зокрема, у внесенні потрібних змін до чинного законодавства. У нашому випадку, в якому Страсбурзький суд прямо вказав на цілу низку недоліків чинного Закону України «Про свободу совісті...», саме підготовка та прийняття змін до цього закону (чи його нової редакції) має стати належною реакцією уряду на програну справу.

Взагалі питання ухвалення нової редакції Закону «Про свободу совісті...» назріло й перезріло. На сьогодні Україна має відповідні міжнародні зобов’язання, оскільки ПАРЕ у згаданій на початку цієї статті Резолюції прямо вказала на невідповідність українського законодавства про свободу віросповідання європейським стандартам. Україні вже давно на часі домагатися припинення процедури моніторингу виконання обов’язків та зобов’язань, узятих нашою державою під час вступу до Ради Європи, проте це вимагатиме, зокрема, й виконання зобов’язань щодо реформування національного законодавства про свободу релігії. Чинний Уряд та парламентська більшість мають також внутрішні політичні зобов’язання: п. 1.4. Угоди про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді України VI скликання зафіксував недвозначний намір коаліціянтів розробити та ухвалити нову редакцію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Україна має також внутрішні юридичні зобов’язання змінити чинний Закон «Про свободу совісті...», що випливають з рішення Суду у справі Свято-Михайлівська парафія v. Україна та статей 13-15 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

У такому контексті для прийняття нового закону про свободу віросповідання може забракнути тільки одного – політичної волі нових прем’єр-міністра, міністра юстиції та голови Держкомнацрелігій виконувати свої прямі посадові обов’язки та політичні зобов’язання, узяті перед виборцями під час парламентських виборів та формування уряду. Чи не спокусяться вони – замість сумлінно працювати у визначених законодавством межах – «творити в Україні єдину помісну православну церкву» чи виконувати якусь не менш величну (і не менш невластиву секулярній державі) «місію», буде видно вже за кілька місяців.

До речі, Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відводить на підготовку та внесення до парламенту законопроектів, покликаних усунути недоліки системного характеру, що лежать в основі виявленого Судом порушення Конвенції, 4-5 місяців [25] «з дня одержання повідомлення про набуття рішенням статусу остаточного». І цей строк, як не крути, спливає ще до кінця цієї зими...



1 Винятком є хіба що заява Національної комісії України у справах ЮНЕСКО із закликом до Генеральної прокуратури, СБУ та МВС «невідкладно і ретельно вивчити усі обставини скоєного, порушити кримінальну справу та притягнути винних до кримінальної відповідальності згідно з українським законодавством», яку підписав тоді ще перший заступник Міністра закордонних справ України Володимир Огризко.
2 В останньому офіційному українському перекладі Мінюст та МЗС переклали назву Конвенції як «Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод». Проте, на думку автора, англійське слово «fundamental» та французьке «fondamentales», вжиті у автентичних текстах Конвенції, найкраще передає український термін «засадничий». Здається, що ідеолог терміносистеми українського перекладу Конвенції пан Головатий сам знаходиться в процесі пошуку найвлучніших українських відповідників сталих англійських/французьких термінів. Про це свідчить, зокрема, той факт, що 2006 року за його ініціативою затверджено нову редакцію офіційного українського перекладу Конвенції, де «fundamental» / «fondamentales» у назві перекладено як «основоположний», воднораз у офіційному перекладі 1999 року, який також ініціював та співзатверджував пан Головатий, «fundamental» / «fondamentales» було перекладено як «основний».
3 Application № 77703/01, рішення у справі ухвалено 14 червня 2007 року, набуло статусу остаточного – 14 вересня 2007 року.
4 Ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
5 В контексті цієї статті терміни «свобода віросповідання» (який вжито у ст. 35 Конституції України) та «свобода релігії» (що до нього вдається ст. 9 Конвенції про захист прав людини та засадничих свобод) автор використовує як абсолютні синоніми.
6 Див. Resolution № 1466 (2005) honouring of obligations and commitments by Ukraine, Recommendation № 1722 (2005) honouring of obligations and commitments by Ukraine та Explanatory memorandum by Mrs Severinsen and Mrs Wohlwend, що є складовими Документа ПАРЕ № 10676 від 5 жовтня 2005 року.
7 Opinion on the Draft Law on the Insertion of Amendments on Freedom of Conscience and Religious Organisations in Ukraine adopted by the Venice Commission at its 68th Plenary Session (Venice, 13-14 October 2006) on the basis of comments by Mr Giorgio MALINVERNI (Member, Switzerland) Mr Louis-Léon CHRISTIANS (Expert, Belgique).
8 Окрім перекладу тексту рішення українською мовою, автору вдалося знайти лише 2 побіжних коментарі до нього: Анни Юдківської, кандидата на посаду судді Європейського Суду з прав людини від України, та власний.
9 Використовуючи термін «зовнішня», я маю на увазі секулярну історію, у якій церкву та окремі парафії можна розглядати як об’єкти соціологічного чи історичного дослідження, і яка фактично ігнорує боголюдську природу Церкви.
10 Описуючи фабулу конфлікту, я не претендую на об’єктивність чи вичерпність – лише коротко відтворюю факти, встановлені Європейським судом з прав людини й зафіксовані у тексті рішення.
11 На Архієрейському Соборі РПЦ 30-31 січня 1990 року Екзархат Російської православної церкви в Україні було перейменовано в Українську православну церкву Московського Патріархату.
12 Слід пам’ятати, що на той час Закон УРСР «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року ще не був ухвалений, і державно-церковні взаємини регулювало Положення «Про релігійні об’єднання в Український РСР», затверджене Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 1 листопада 1976 року № 1417-ІХ із змінами та доповненнями, внесеними Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 9 вересня 1981 року № 2464-Х.
13 На Архієрейському Соборі РПЦ, що проходив 31 березня - 4 квітня 1992 року в Москві, Митрополит Київський Філарет був змушений прилюдно погодитись залишити місце Предстоятеля Української Православної Церкви.
14 Київська Митрополія – релігійний центр УПЦ МП.
15 Стаття 2.5 парафіяльного статуту визначає, що «Голові Парафіяльної Ради належить підписувати усі офіційні документи Парафії; банківські та інші фінансові документи належить підписувати Голові Парафіяльної Ради та скарбникові».
16 Зворотній переклад з англійської на українську.
17 § 112 Рішення.
18 Ibid, § 113.
19 Ibid, § 115.
20 Ibid, § 116.
21 Ibid, § 117.
22 Релігійна громада, згідно з чинним Законом «Про свободу совісті...», є одним із різновидів релігійної організації, але формулювання чинного закону виявилися настільки недосконалими, що страсбурзькі судді, читаючи український закон у перекладі, побачили проблему, якої насправді не існує. Вочевидь це пов’язано з тим, що термін «організація» був сприйнятий як синонім об’єднання (віруючих), в той час як в законі він охоплює як об’єднання віруючих (релігійні громади, а також релігійні братства та монастирі, утворені на підставі ч.2 ст.10 Закону), так і релігійні установи, які утворюють інші релігійні організації і які не передбачають членства (релігійні управління та центри, духовні навчальні заклади, місіонерські товариства, а також релігійні братства та монастирі, утворені на підставі ч.1 ст. 10 Закону).
23 § 150 Рішення, переклад з англійської автора.
24 § 152 Рішення.
25 Закон відводить один місяць на підготовку та надсилання до Кабінету Міністрів України подання щодо вжиття заходів загального характеру; на підставі цього подання прем’єр-міністрові належить визначити центральні органи виконавчої влади, які є відповідальними за виконання заходів загального характеру, та невідкладно надати їм відповідні доручення; урядові належить внести відповідний законопроект на розгляд Верховної Ради України протягом трьох місяців від дня видання доручення прем’єр-міністра. 

Геннадій ДРУЗЕНКО, University of Aberdeen, Scotland

 

SVYATO-MYKHAYLIVSKA PARAFIYA v. UKRAINE


Межичас

Минулий рік можна сміливо вважати межичасом української новітньої історії. Усі сили політикуму були згаяні у виснажливій боротьбі за владу. Жодного конструктивного стратегічного рішення (якщо не вважати конструктивом розпуск Верховної Ради V скликання), жодного далекосяжного системного закону (якщо не вважати таким закон про Кабмін, який чоботом випирає з конституційного поля, через що став детонатором розпуску парламенту), жодної яскравої ініціативи, втіленої у життя (окрім права приймати Євро-2012, яке вибороли аж ніяк не провідні українські політики, а Григорій Суркіс, що наразі відійшов від активної політичної діяльності). Особливо цей брак творчого начала та системних рішень впадає в очі у площині державно-церковних взаємин.

Як це не прикро, на подію року у цій царині об’єктивно може претендувати скандал з руйнуванням Західної в’їзної брами та реальною загрозою руйнування Ближніх печер Києво-Печерської Лаври, помножений на неадекватну реакцію на ці надзвичайні події з боку держави [1].

На окресленому вище невідрадному тлі якось майже непоміченим залишилося перше рішення Європейського суду з прав людини, в якому він визнав, що Україна порушує 9-ту статтю Конвенції про захист прав людини та засадничих свобод [2]. Йдеться про справу Свято-Михайлівська парафія v. Україна, крапку у якій було поставлено 14 вересня 2007 року [3]. З огляду на прецедентний характер права Конвенції, на те, що Україна визнала практику Європейського суду з прав людини джерелом права [4], а також на те, що Суд констатував: наша країна порушує кілька засадничих принципів свободи віросповідання, зокрема через невідповідність її законодавства загальноєвропейським стандартам, це рішення мало б стати імпульсом до серйозного реформування національного законодавства у сфері свободи релігії [5].

На жаль, поки не стало. Україна, занурена у внутрішні «розбірки» владних еліт, фактично зігнорувала заклик Ради Європи, що пролунав ще 2 роки тому, ґрунтовно реформувати національне законодавство, що регулює державно-церковні взаємини [6]. Мінюстівський законопроект, який мав на меті привести національне законодавство у відповідність до зобов’язань, що їх Україна добровільно узяла на себе, коли вступала до Ради Європи, і який отримав схвальні відгуки Венеціанської комісії [7], на Банковій на вимогу УПЦ КП поклади під сукно. Розробити альтернативний законопроект ніхто навіть не намагався. Тому не варто дивуватися, що політичний заклик ПАРЄ трансформувався у юридично обов’язкове рішення Європейського суду з прав людини.

Спробуймо проаналізувати це важливе рішення, що заслужено може вважатися подією 2007 року у державно-церковних взаєминах в Україні, та належні шляхи реагування на червону картку, яку отримало українське законодавство у сфері свободи віросповідання. Тим паче, що зазначена справа – яскравий індикатор проблем, що наразі існують в академічній спільноті українських правознавців – досі залишилась без належної уваги вітчизняних юристів [8]. До того ж поза власне правовим контекстом це рішення цікаво також тим, що у фабулі церковного конфлікту, одна зі сторін якого в пошуках справедливості дійшла аж до страсбурзької феміди, як у краплі води відбилася «зовнішня» [9] історія православ’я у сучасній Україні.

Фабула конфлікту [10]

У січні 2001 року Свято-Михайлівська парафія м. Києва (далі – Парафія) звернулася до Європейського суду з прав людини із заявою, в якій просила Суд визнати, що держава Україна в особі Київської міської державної адміністрації (КМДА), відмовивши у реєстрації змін та доповнень до статуту Парафії, порушила ст. 9 (Свобода думки, совісті та релігії) Конвенції про захист прав людини та засадничих свобод та ст. 1 (Захист власності) Протоколу № 1 до Конвенції. Згадані доповнення до парафіяльного статуту мали закріпити зміну конфесійної приналежності релігійної громади: вона воліла вийти з юрисдикції Української Православної Церкви Московського Патріархату (УПЦ (МП)) та увійти до складу Української Православної Церкви – Київського Патріархату (УПЦ КП). Однак, аби зрозуміти цей конфлікт, слід спочатку коротко викласти його 10-річну передісторію.

Парафія існує від 1989 року, коли її утворили 25 осіб. Одночасно з утворенням релігійної громади фундатори ухвалили рішення будувати у Дарницькому районі м. Києва Свято-Михайлівський храм на честь 1000-ліття хрещення Київської Русі. 22 лютого 1990 року Рада у справах Релігій зареєструвала статут Парафії як релігійної організації Російської Православної Церкви [11], а чотирма днями пізніше громада отримала дозвіл на будівництво храму. 4 березня 1990 року Парафія схвалила власний статут та переобрала свої керівні органи: Парафіяльні збори, Парафіяльну раду та Наглядову раду. Тоді ж п. Макарчикова було обрано Головою Парафіяльної ради. 29 березня 1990 року Рада у справах релігій зареєструвала ці органи [12].

У березні 1992 року Парафіяльні збори ухвалили рішення вийти з-під канонічного підпорядкування Митрополита Філарета (Денисенка), на той час чільника Української Православної Церкви [13], й стати «незалежною організаційно, а також у своїй релігійній та господарській діяльності» релігійною організацією, що підпорядкована у канонічних питаннях предстоятелю Фінської Православної Церкви. У листопаді 1992 року Парафіяльні збори ухвалили новий статут Парафії, який передбачав, що релігійна громада входить до складу УПЦ (МП), яку на той час вже очолював Митрополит Володимир (Сабодан), котрий і затвердив новий статут Парафії. Цей статут, відповідно до чинного на той час законодавства, був зареєстрований рішенням Представника Президента в м. Києві від 8 лютого 1993 року. Відтоді парафія змінила свою офіційну назву на Свято-Михайлівська парафія Української православної церкви Київської єпархії «Храму на честь 1000-ліття хрещення Київської Русі».

У квітні 1994 року Парафіяльні збори відмовились «до завершення будівництва храму» ухвалювати зміни та доповнення до парафіяльного статуту, що мали на меті уніфікувати його із типовим статутом релігійної громади УПЦ (МП). Ідентичне рішення Парафіяльні збори ухвалили у жовтні 1999 року. Після цього розгорається конфлікт між Парафією та Київською Митрополією УПЦ (МП). Вже на початку листопада 1999 року комісія, сформована Київською Митрополією [14], здійснила перевірку господарської діяльності Парафії й звинуватила парафіяльне керівництво у неналежному менеджуванні будівництва храму, вилучивши при цьому всю бухгалтерську документацію.

Парафіяльні збори, що зібралися 1 грудня 1999 року, не визнали обґрунтованість та об’єктивність висновків митрополичої комісії, звинуватили священнослужителів громади у розкраданні активів, офірованих на будівництво храму, та несуттєво змінили склад Парафіяльних зборів. Тоді ж один з членів зборів інформував інших, що Предстоятель УПЦ (МП) Митрополит Володимир (Сабодан) відмовився обговорювати з ним внутрішні справи Парафії. 24 грудня 1999 року Парафіяльні збори 21 голосом з 27 (6 членів були відсутні) ухвалили рішення вийти з-під юрисдикції УПЦ (МП) та увійти у канонічне підпорядкування УПЦ КП. Предстоятель УПЦ КП Патріарх Філарет офіційно прийняв Парафію до складу своєї церкви та призначив до неї нового настоятеля. 27 грудня 1999 року п. Макарчиков разом з ще одним членом Парафіяльних зборів подав на реєстрацію до КМДА зміни та доповнення до статуту, що мали юридично закріпити рішення про зміну конфесійної приналежності громади.

А далі починається суцільний трилер із захопленням церковних приміщень Парафії кліриками та мирянами УПЦ (МП), скликанням альтернативних Парафіяльних зборів, звинуваченням п. Макарчикова у фінансових зловживаннях в процесі будівництва храму, «раптовим» інтересом до діяльності Парафії з боку податкових органів, втручанням у конфлікт міліції, що відверто стала на бік однієї зі сторін, проведенням «профілактичних бесід» з п. Макарчиковим в органах прокуратури та внутрішніх справ, його затриманням і порушенням проти нього кримінальної справи, зверненням його сестри по політичний притулок у Норвегії після того, як на неї та її сина було скоєно напад через її церковні переконання (вона послідовно підтримувала позицію свого брата)... За цими подіями можна зняти гостросюжетний фільм чи написати детективну історію, але з огляду на жанр та мету цієї статті я обмежуся лише згадкою про напів- та відверто кримінальні «методи переконання» частини парафіян припинити спроби змінити канонічне підпорядкування своєї Парафії, якій більшість з них присвятили 10 років свого життя.

Рішення КМДА та національних судів

Для нас важливо, що 21 січня 2000 року КМДА відмовила у реєстрації змін та доповнень до парафіяльного статуту, які схвалили Парафіяльні збори 24 грудня 1999 року. Підставою для відмови були начебто невідповідність поданих на реєстрацію документів ст. 2.5 статуту [15]. Парафії, а також брак на них підписів настоятеля Парафії та Голови Парафіяльних зборів. Пан Макарчиков та інші прихильники переходу Парафії у юрисдикцію УПЦ КП неодноразово оскаржували це рішення, проте його законність підтвердили усі національні судові інстанції, аж до Верховного Суду України (ВСУ).

Зокрема, Київський міський суд, повторивши аргументи КМДА, додатково обґрунтував своє рішення тим, що Парафіяльні збори, до складу яких входило 27 осіб, не репрезентують усієї повноти релігійної спільноти (організації), а також, що на момент прийняття рішення про схвалення змін та доповнень до статуту члени первісних Парафіяльних зборів під проводом п. Макарчикова не належали до УПЦ (МП). Фактично, суд вдався до абсолютно схоластичної логіки: від моменту, коли члени Парафіяльних зборів вирішили змінити своє канонічне підпорядкування, вони більше не належали до УПЦ (МП), а отже і до Свято-Михайлівської парафії, що входила до складу цієї церкви, і відповідно не мали жодних повноважень ухвалювати рішення від імені парафії.

Верховний Суд, який своєю чергою визнав законність рішення КМДА не реєструвати зміни та доповнення до парафіяльного статуту, не стверджував, що рішення Парафіяльних зборів від 24 грудня 1999 року суперечить положенням парафіяльного статуту, а поклав в основу свого рішення тезу про те, що, мовляв, рішення зборів, до складу яких входила меншість парафіян, порушило права більшості, створивши перешкоди для виявлення їхніх (представників більшості) релігійних переконань. Також ВСУ вдався до вельми оригінального тлумачення чинного законодавства: «Оскільки у чинному законодавстві відсутні положення про обов’язкове чи необов’язкове фіксоване членство віруючих одного віросповідання [як це передбачав парафіяльний статут], юридичний сенс понять „парафіяльні збори” та „загальні збори релігійної громади” є тотожнім» [16].

Всі описані вище події від проведення Парафіяльних зборів 24 грудня 1999 року, що ухвалили рішення змінити канонічне підпорядкування Парафії, до рішення Верховного Суду відбулися протягом трохи більше ніж півроку. У цей час, а також пізніше п. Макарчиков отримав силу-силенну відповідей-відписок з різноманітних правоохоронних органів, суть яких зводилася до того, що вони не вбачають порушень закону у діях прихильників УПЦ (МП). Врешті-решт, у жовтні 2000 року первісні парафіяльні збори під проводом п. Макарчикова вирішили звернутися по захист своїх прав до Європейського суду з прав людини. Восени того ж року новий склад парафіяльних зборів, сформований з прихильників УПЦ (МП), схвалив «свої» зміни та доповнення до парафіяльного статуту, які КМДА зареєструвала 25 грудня 2000 року.

Фактично, на цьому вичерпується юридична фабула справи. Далі ми розглянемо аргументи сторін та принципові положення судового рішення.

Страсбурзькі аргументи

Спочатку Уряд України намагався побудувати свій захист на процесуальних аргументах. Перший з них повторює логіку Київського міського суду – п. Макарчиков не мав повноважень подавати заяву до Суду від імені парафії, до якої він не належить від початку 2000 року, коли він перейшов до юрисдикції УПЦ КП. Адвокат заявників красиво заперечив цей аргумент, пославшись на той факт, що національні суди розглядали по суті позови, які від імені Парафії подавав п. Макарчиков і тим самим де факто визнали його повноваження діяти від імені релігійної громади. Також Уряд намагався звинуватити заявників у зловживанні правами, які надає Конвенція про захист прав людини та засадничих свобод, та перекручуванні фактів справи.

Суд з прав людини знайшов обидва заперечення Уряду України необґрунтованими. Зокрема, Суд зазначив, що п. Макарчиков законно представляє інтереси релігійної групи, що свідомо змінила канонічне підпорядкування й була визнана УПЦ КП як релігійна організація, що входить до складу цієї церкви. Зазначивши, що поняття «потерпілий» у контексті ст. 34 Конвенції про захист прав людини та засадничих свобод застосовне до осіб, що безпосередньо потерпають від порушення прав, гарантованих Конвенцією, а також що це поняття належить тлумачити незалежно від концепцій національного права, Суд визнав заяву релігійної групи під проводом п. Макарчикова такою, що підлягає розгляду по суті.

Наступне питання, яке розглянув Суд, полягало в тому, чи порушувало рішення КМДА не реєструвати зміни та доповнення до парафіяльного статуту, ухвалені 24 грудня 1999 року, майнові права заявників, гарантовані ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Судді прийшли до висновку, що розглядати цю скаргу передчасно, оскільки згадане рішення КМДА не стосувалося безпосередньо майнових прав Парафії та її членів. Далі Суд перейшов до розгляду обґрунтованості твердження заявників, мовляв держава Україна порушила їхнє право на свободу віросповідання, гарантовану ст. 9 Конвенції, та право на свободу об’єднання з іншими особами, гарантовану ст. 11.

В основу своєї аргументації Страсбурзький суд поклад такі принципи:

1. Оскільки релігійні спільноти традиційно існують у формі організованих структур, право на свободу віросповідання нерозривно пов’язане з правом на об’єднання з іншими особами, а діяльність таких об’єднань має бути убезпечена від невиправданого втручання держави [17].

2. Обов’язок держави бути неупередженою та безсторонньою несумісний із будь-яким повноваженням державних органів оцінювати легітимність релігійних переконань [18].

3. Втручання держави в діяльність релігійних організацій виправдане не просто коли воно ґрунтується на законі, а коли цей закон є «належної якості», тобто є достатньо зрозумілим, точним та однозначним, а наслідки його застосування – передбачуваними [19].

4. Окрім «законності», таке втручання має бути «необхідним у демократичному суспільстві», тобто відповідати «конечній суспільній потребі», а отже термін «необхідний» слід розуміти у вузькому значенні й не плутати із синонімічними поняттями «бажаний» чи «корисний» [20].

5. Право виявляти свої релігійні переконання, особливо для релігійної спільноти у її колективному вимірі, включає гарантований юридичний захист власне спільноти, її членів та її активів [21].

У світлі цих принципів Суд оцінював фактичні обставини справи. Насамперед він наголосив на тому, що відмова уповноважених державних органів надати статус юридичної особи об’єднанню віруючих є втручанням у здійснення права на свободу віросповідання та на свободу об’єднання. На аргумент Уряду України про те, що згідно з національним законодавством група віруючих може здійснювати релігійну діяльність без статусу юридичної особи, а отже відмова надати такий статус не є порушенням статей 9 та 11 Конвенції, Суд слушно зауважив, що релігійна громада, яка діє без статусу юрособи, має обмежену юридичну правоздатність і не може здійснювати численні дії, включаючи ті, що безпосередньо пов’язані з релігійною діяльністю.

Страсбурзький суд констатував: обставини, коли релігійна група перебуває у стані відвертого конфлікту з предстоятелем Церкви, до якої вона належить, а її відмова внести зміни та доповнення до статуту (аби привести його у відповідність до типового) загрожує виключенням зі складу організації-юридичної особи, яку ця група колись утворила, вимагають від держави вкрай делікатного та підкреслено нейтрального підходу до участі у розв’язанні цього конфлікту. Суд визнав, що відмова КМДА зареєструвати зміни та доповнення до парафіяльного статуту, схвалені 24 грудня 1999 року, була втручанням у діяльність релігійної групи (під проводом п. Макарчикова), що мала наслідком позбавлення цієї групи численних переваг, що надає релігійній організації статус юридичної особи.

Після встановлення факту втручання держави у діяльність релігійної спільноти постало питання, чи ґрунтувалося таке втручання на законі та наскільки воно було «необхідним у демократичному суспільстві». Суд почав з того, що нагадав принцип юридичної визначеності, згідно з яким законодавство має бути формульоване з точністю, достатньою для того, аби громадяни могли передбачати наслідки його застосування. До того ж законодавство має передбачати інструменти судового захисту від свавільного втручання держави у реалізацію прав, гарантованих Конвенцією. Суд підкреслив, що законодавство має достатньо чітко визначати межі компетенції державних органів та способи, якими вони уповноважені реалізувати свої повноваження.

Виходячи з цих принципів, страсбурзькі судді визнали, що рішення КМДА (а отже і втручання держави у діяльність релігійної спільноти) ґрунтувалося на чинному законодавстві. Воднораз вони констатували брак «передбачуваності» відповідного законодавства, зокрема ст. 15 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», оскільки вона не визначає, наскільки детально обґрунтованою має бути відмова у реєстрації статуту релігійної організації (змін і доповнень до нього), а також чи може така відмова ґрунтуватися виключно на текстуальній розбіжності положень статуту та чинного законодавства чи також – на невідповідності вимогам законодавства цілей та фактичної діяльності релігійної спільноти. Суд висловив сумнів у тому, що формулювання названої статті достатньо убезпечують віруючих від зловживань та свавілля з боку державних органів, що уповноважені реєструвати статути.

Далі аналізу була піддана легітимність мети, з якою держава втрутилася у справи Парафії. Уряд України стверджував, що КМДА відмовила у реєстрації змін та доповнень до статуту Парафії з метою захисту прав більшості парафіян, що, за твердженням Уряду, були проти зміни канонічного підпорядкування Парафії, чого, своєю чергою, бажала меншість, яка ухвалила рішення від 24 грудня 1999 року. На думку представників Уряду, меншість по суті створила нову релігійну громаду та могла безперешкодно зареєструвати її статут і таким чином отримати статус юридичної особи, а отже й користувати з усіх переваг такого статусу. Заявники наполягали на тому, що слід розрізняти парафіян (мирян), що відвідували релігійні відправи, проте ніколи не брали участі ані в управлінні Парафією, ані у Парафіяльних зборах, та членів Парафії, що мали право брати та брали участь в управлінні Парафією. Також заявники звинуватили Уряд у спробі підмінити оригінальну Парафію її клоном, наспіх сформованим з мирян УПЦ (МП) на початку 2000 року, аби запобігти переходу Парафії під юрисдикцію УПЦ КП. Суд визнав, що КМДА діяла з легітимною метою, а саме захищала громадський порядок та безпеку, а також права інших осіб.

Та чи було втручання держави у справи Парафії „необхідним у демократичному суспільстві”? Суд прийшов до висновку, що відповідь на це питання залежить від того, наскільки конечною для досягнення легітимної мети була відмова реєструвати зміни та доповнення до Статуту і чи були підстави для такої відмови належними та достатніми. Суд проаналізував три основні причини, на підставі яких КМДА відмовила у реєстрації змін і доповнень до статуту, а Київський міський та Верховний суд визнали законність її рішення. Невідповідність поданих на реєстрацію документів п. 2.5 парафіяльного статуту (аргумент КМДА) виявилась такою, що просто не відповідає дійсності, оскільки цей пункт статуту не вимагає ані підпису настоятеля, а не підпису Голови Парафіяльних зборів – лише Голови Парафіяльної Ради, тобто на той час п. Макарчикова, який і підписав усі подані на реєстрацію документи.

Далі страсбурзький суд піддав перевірці обґрунтованість рішень українських судів. Перш за все він констатував, що українське законодавство не містить дефініції «релігійної організації». Потому зазначив, що статті 7 та 8 українського Закону «Про свободу совісті...» невірно трактувати таким чином, начебто релігійна громада складається з усіх віруючих, що відвідують релігійні відправи у конкретному храмі, на чому наполягав ВСУ. Представники страсбурзької феміди визнали, що в українському законодавстві наявна очевидна непослідовність, оскільки незрозуміло, чим релігійна організація відрізняється від релігійної громади, окрім місцевого статусу останньої [22]. Згідно зі страсбурзьким судом, стаття 8 Закону «Про свободу совісті...» дозволяє релігійним громадам самостійно визначати критерії членства та спосіб, у який вони приймають нових членів, а також процедури обрання керівних органів. Що важливо, Суд спеціально наголосив, що в світлі Конвенції релігійні організації є приватноправовими об’єднаннями, що в межах закону самі визначають свою структуру та процедуру прийняття рішень.

За такого підходу Суд логічно визнав, що Парафія – відповідно до її статуту – складалася саме з членів Парафіяльних зборів, а не з усіх віруючих, що з певною періодичністю відвідували богослужіння у парафіяльному храмі, і що державні органи України, включаючи судові, знехтували цей факт. Суд з прав людини знайшов, що українські суди, зігнорувавши внутрішні правила Парафії, закріплені у її статуті, базували свої рішення на безпідставному ототожненні термінів «парафія», «громада», «загальні збори» та «парафіяльні збори», а також на неясному посиланні на ст. 8 Закону «Про свободу совісті...», що містить визначення релігійної громади.

Центральний пасаж судового рішення гідний, аби перекласти його дослівно:

«Суд знову повторює, що релігійні об’єднання вільні визначати на власний розсуд спосіб, у який приймати [до складу релігійної організації] нових членів та позбавляти членства чинних. Внутрішня структура релігійних організацій та правила, що регулюють питання членства, належить розглядати як засіб виявлення релігійних переконань такої організації та додержання її релігійних традицій. Суд наголошує, що право на свободу віросповідання виключає будь-яку можливість визначати від імені держави, чи є легітимними ті чи ті засоби виявлення релігійних переконань» [23].

Зрозуміло, що з таких позицій страсбурзькі судді аж ніяк не могли погодитись, що аргументи, які їхні українські колеги поклали в основу судових рішень про законність відмови КМДА зареєструвати зміни та доповнення до парафіяльного статуту, були «належні та достатні», а отже що втручання держави у внутрішні справи Парафії було «необхідним у демократичному суспільстві».

Висновки

До яких висновків спонукає щойно описане рішення Європейського суду з прав людини? Якщо абстрагуватися від фабули справи, слід виокремити кілька принципових моментів.

1. Згідно зі ст. 18 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» українським судам належить під час розгляду справ застосовувати Конвенцію та практику Страсбурзького суду як джерело права. Отже, в Україні нарешті з’явилося тлумачення окремих норм Закону «Про свободу совісті...», обов’язкове для застосування національними судами, а саме:

1.1. Релігійна громада самостійно, на власний розсуд визначає свою внутрішню структуру, правила прийому нових членів, а також процедуру формування керівних органів. Зокрема, фіксоване членство в релігійній громаді не протирічить чинному законодавству.

1.2. Склад парафіян, тобто осіб, що відвідують та беруть участь у церковних відправах, та склад парафіяльних зборів, а також інших керівних органів релігійної організації може відрізнятися, якщо це передбачено її статутом.

1.3. Релігійна громада має право на вільну зміну свого канонічного підпорядкування, виходу зі складу одного об’єднання релігійних організацій (церкви) та входження до складу іншого.

2. У загальному висновку [24] Суд визнав за доцільне спеціально підкреслити, що причиною хибності рішень українських судів, що не змогли захистити права віруючих від свавільного втручання держави, став брак послідовності та передбачуваності українського законодавства про свободу віросповідання. Також він вказав на кілька конкретних ґанджів чинного Закону «Про свободу совісті...»:

2.1. Недостатньо чітко прописані підстави відмови релігійній організації у реєстрації статуту (ст. 15).

2.2. Незрозуміла класифікація релігійних організацій (ст. 7-8).

Якою має бути адекватна реакція влади на аналізоване рішення? Згідно зі статтями 13-15 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», уповноважені державні органи мають вжити заходів, спрямованих на те, аби усунути недоліки системного характеру, що лежать в основі виявленого Судом порушення Конвенції. Ці заходи можуть полягати, зокрема, у внесенні потрібних змін до чинного законодавства. У нашому випадку, в якому Страсбурзький суд прямо вказав на цілу низку недоліків чинного Закону України «Про свободу совісті...», саме підготовка та прийняття змін до цього закону (чи його нової редакції) має стати належною реакцією уряду на програну справу.

Взагалі питання ухвалення нової редакції Закону «Про свободу совісті...» назріло й перезріло. На сьогодні Україна має відповідні міжнародні зобов’язання, оскільки ПАРЕ у згаданій на початку цієї статті Резолюції прямо вказала на невідповідність українського законодавства про свободу віросповідання європейським стандартам. Україні вже давно на часі домагатися припинення процедури моніторингу виконання обов’язків та зобов’язань, узятих нашою державою під час вступу до Ради Європи, проте це вимагатиме, зокрема, й виконання зобов’язань щодо реформування національного законодавства про свободу релігії. Чинний Уряд та парламентська більшість мають також внутрішні політичні зобов’язання: п. 1.4. Угоди про створення коаліції демократичних сил у Верховній Раді України VI скликання зафіксував недвозначний намір коаліціянтів розробити та ухвалити нову редакцію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Україна має також внутрішні юридичні зобов’язання змінити чинний Закон «Про свободу совісті...», що випливають з рішення Суду у справі Свято-Михайлівська парафія v. Україна та статей 13-15 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

У такому контексті для прийняття нового закону про свободу віросповідання може забракнути тільки одного – політичної волі нових прем’єр-міністра, міністра юстиції та голови Держкомнацрелігій виконувати свої прямі посадові обов’язки та політичні зобов’язання, узяті перед виборцями під час парламентських виборів та формування уряду. Чи не спокусяться вони – замість сумлінно працювати у визначених законодавством межах – «творити в Україні єдину помісну православну церкву» чи виконувати якусь не менш величну (і не менш невластиву секулярній державі) «місію», буде видно вже за кілька місяців.

До речі, Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відводить на підготовку та внесення до парламенту законопроектів, покликаних усунути недоліки системного характеру, що лежать в основі виявленого Судом порушення Конвенції, 4-5 місяців [25] «з дня одержання повідомлення про набуття рішенням статусу остаточного». І цей строк, як не крути, спливає ще до кінця цієї зими...



1 Винятком є хіба що заява Національної комісії України у справах ЮНЕСКО із закликом до Генеральної прокуратури, СБУ та МВС «невідкладно і ретельно вивчити усі обставини скоєного, порушити кримінальну справу та притягнути винних до кримінальної відповідальності згідно з українським законодавством», яку підписав тоді ще перший заступник Міністра закордонних справ України Володимир Огризко.
2 В останньому офіційному українському перекладі Мінюст та МЗС переклали назву Конвенції як «Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод». Проте, на думку автора, англійське слово «fundamental» та французьке «fondamentales», вжиті у автентичних текстах Конвенції, найкраще передає український термін «засадничий». Здається, що ідеолог терміносистеми українського перекладу Конвенції пан Головатий сам знаходиться в процесі пошуку найвлучніших українських відповідників сталих англійських/французьких термінів. Про це свідчить, зокрема, той факт, що 2006 року за його ініціативою затверджено нову редакцію офіційного українського перекладу Конвенції, де «fundamental» / «fondamentales» у назві перекладено як «основоположний», воднораз у офіційному перекладі 1999 року, який також ініціював та співзатверджував пан Головатий, «fundamental» / «fondamentales» було перекладено як «основний».
3 Application № 77703/01, рішення у справі ухвалено 14 червня 2007 року, набуло статусу остаточного – 14 вересня 2007 року.
4 Ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
5 В контексті цієї статті терміни «свобода віросповідання» (який вжито у ст. 35 Конституції України) та «свобода релігії» (що до нього вдається ст. 9 Конвенції про захист прав людини та засадничих свобод) автор використовує як абсолютні синоніми.
6 Див. Resolution № 1466 (2005) honouring of obligations and commitments by Ukraine, Recommendation № 1722 (2005) honouring of obligations and commitments by Ukraine та Explanatory memorandum by Mrs Severinsen and Mrs Wohlwend, що є складовими Документа ПАРЕ № 10676 від 5 жовтня 2005 року.
7 Opinion on the Draft Law on the Insertion of Amendments on Freedom of Conscience and Religious Organisations in Ukraine adopted by the Venice Commission at its 68th Plenary Session (Venice, 13-14 October 2006) on the basis of comments by Mr Giorgio MALINVERNI (Member, Switzerland) Mr Louis-Léon CHRISTIANS (Expert, Belgique).
8 Окрім перекладу тексту рішення українською мовою, автору вдалося знайти лише 2 побіжних коментарі до нього: Анни Юдківської, кандидата на посаду судді Європейського Суду з прав людини від України, та власний.
9 Використовуючи термін «зовнішня», я маю на увазі секулярну історію, у якій церкву та окремі парафії можна розглядати як об’єкти соціологічного чи історичного дослідження, і яка фактично ігнорує боголюдську природу Церкви.
10 Описуючи фабулу конфлікту, я не претендую на об’єктивність чи вичерпність – лише коротко відтворюю факти, встановлені Європейським судом з прав людини й зафіксовані у тексті рішення.
11 На Архієрейському Соборі РПЦ 30-31 січня 1990 року Екзархат Російської православної церкви в Україні було перейменовано в Українську православну церкву Московського Патріархату.
12 Слід пам’ятати, що на той час Закон УРСР «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року ще не був ухвалений, і державно-церковні взаємини регулювало Положення «Про релігійні об’єднання в Український РСР», затверджене Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 1 листопада 1976 року № 1417-ІХ із змінами та доповненнями, внесеними Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 9 вересня 1981 року № 2464-Х.
13 На Архієрейському Соборі РПЦ, що проходив 31 березня - 4 квітня 1992 року в Москві, Митрополит Київський Філарет був змушений прилюдно погодитись залишити місце Предстоятеля Української Православної Церкви.
14 Київська Митрополія – релігійний центр УПЦ МП.
15 Стаття 2.5 парафіяльного статуту визначає, що «Голові Парафіяльної Ради належить підписувати усі офіційні документи Парафії; банківські та інші фінансові документи належить підписувати Голові Парафіяльної Ради та скарбникові».
16 Зворотній переклад з англійської на українську.
17 § 112 Рішення.
18 Ibid, § 113.
19 Ibid, § 115.
20 Ibid, § 116.
21 Ibid, § 117.
22 Релігійна громада, згідно з чинним Законом «Про свободу совісті...», є одним із різновидів релігійної організації, але формулювання чинного закону виявилися настільки недосконалими, що страсбурзькі судді, читаючи український закон у перекладі, побачили проблему, якої насправді не існує. Вочевидь це пов’язано з тим, що термін «організація» був сприйнятий як синонім об’єднання (віруючих), в той час як в законі він охоплює як об’єднання віруючих (релігійні громади, а також релігійні братства та монастирі, утворені на підставі ч.2 ст.10 Закону), так і релігійні установи, які утворюють інші релігійні організації і які не передбачають членства (релігійні управління та центри, духовні навчальні заклади, місіонерські товариства, а також релігійні братства та монастирі, утворені на підставі ч.1 ст. 10 Закону).
23 § 150 Рішення, переклад з англійської автора.
24 § 152 Рішення.
25 Закон відводить один місяць на підготовку та надсилання до Кабінету Міністрів України подання щодо вжиття заходів загального характеру; на підставі цього подання прем’єр-міністрові належить визначити центральні органи виконавчої влади, які є відповідальними за виконання заходів загального характеру, та невідкладно надати їм відповідні доручення; урядові належить внести відповідний законопроект на розгляд Верховної Ради України протягом трьох місяців від дня видання доручення прем’єр-міністра.

Читайте також