Вже сам по собі цей Собор є неординарною подією в церковному житті країни. Але з іншого боку, Собор було скликано настільки швидко і неочікувано, що навіть офіційні речники УПЦ плуталися у своїх коментарях, намагаючись пояснити причини несподіваного рішення про проведення Собору.
У п’ятницю 8 липня 2011 року в Києві відбулося одразу два визначних форуми УПЦ. В першій половині дня в Трапезному храмі в Києво-Печерській лаврі засідав Собор єпископів, а в другій половині дня у тому ж приміщенні працював великий Собор УПЦ, в якому взяли участь не лише єпископи, але й представники духовенства, чернецтва та мирян.
Ця подія викликала в українському суспільстві певне розгублення. З одного боку, за всю історію автономного існування УПЦ (тобто з 1990 року) її великий Собор зібрався лише втретє. Тому вже сам по собі цей Собор є неординарною подією в церковному житті країни. Але з іншого боку, Собор було скликано настільки швидко і неочікувано, що навіть офіційні речники УПЦ плуталися у своїх коментарях, намагаючись пояснити причини несподіваного рішення про проведення Собору. Якби існувала книга церковних рекордів, то останній Собор УПЦ мав би усі шанси претендувати на статус одного з найкоротших форумів такого рангу. Собор працював лише біля двох годин…
Вже у передсоборних поясненнях, розповсюджуваних офіційними організаторами форуму, були помітні певні «нестиковки». І керуючий справами УПЦ архієпископ Митрофан (Юрчук), і архієпископ Олександр (Драбинко), і прес-секретар Предстоятеля УПЦ протоієрей Георгій Коваленко, і навіть сам митрополит Володимир активно наполягали на тому, що Собор було конче необхідно зібрати, бо подібні форуми не скликалися майже 20 років. Крім того, підкреслювалося, що рішення про проведення такого Собору було прийнято ще 2007 року. Але той очевидний поспіх, з яким готувався Собор, свідчив скоріше про спонтанне рішення, яке аж ніяк не нагадувало планомірну реалізацію задумів чотирирічної давності. І навряд чи подібне «блискавичне» проведення Собору, який є носієм вищої влади в УПЦ, відповідало важливості тих викликів, що сьогодні стоять перед українським православ’ям.
Досить цікаво було спостерігати, як в коментарях речників УПЦ Собор спочатку перетворився на «Ювілейний», а потім з’ясувалося, що ювілеї, які стали приводом для такої назви, розкидані в діапазоні щонайменше двох років (20 років автономного статусу УПЦ виповнилося 2010 року, 45 років єпископського служіння митрополита Володимира виповнюється 2011 року, 20 років Харківського Собору настане лише 2012 року). Потім з’явилася теза про те, що «сучасні технології допомагають не тільки швидко готуватися до проведення Собору, але й швидко проводити». Перебіг Собору засвідчив якраз протилежне. Рішення Собору несуть на собі добре помітний відбиток непродуманості та ситуативності. Таке ж саме враження залишає і текст програмної доповіді митрополита Володимира…
Певні анонси, зроблені організаторами, виявилися нереалізованими. Наприклад, архієпископ Митрофан на прес-конференції 1 липня заявив, що на Соборі «буде прийняте звернення до тих, хто знаходиться в розколі, звернення до всієї повноти УПЦ, документ щодо змін і доповнень до Статуту про управління УПЦ, прикінцевий документ за результатами всіх піднятих питань на Соборі тощо». В результаті Собор не приймав окремих звернень ні до пастви УПЦ, ні «до тих, хто знаходиться в розколі». Не було й окремих визначень про Статут. Єдиним підсумковим документом стала Ухвала Собору, яка торкається цілої низки питань. При цьому протоієрей Георгій Коваленко на тій самій прес-конференції 1 липня зробив програмну заяву про те, що «Собор збирається не для того, щоб проводити дискусії, а для того, щоб прийняти конкретні рішення з конкретного кола питань». Отже і стиль підготовки Собору, і сам підхід до його проведення створили умови, за яких навряд чи можна було очікувати, що це зібрання стане справжнім виявом соборності Церкви.
Усе це ставить перед спостерігачами низку питань: З якою метою скликався Собор? Хто був головним ініціатором його проведення? І чи досягли поставленої мети архітектори цього форуму?
Цілком очевидно, що Собор 8 липня став результатом переформатування сил в УПЦ, яке несподівано почалося в червні 2011 року. Схоже, що поштовхом до цих процесів було погіршення здоров’я предстоятеля УПЦ митрополита Володимира. В результаті кілька ієрархів УПЦ зробити спробу упевнити свої позиції та гарантувати собі преференції на майбутнє, коли постане питання про обрання нового предстоятеля. Так з’явилось рішення про розширення складу Синоду УПЦ, яке було прийняте 14 червня. До Синоду увійшли митрополит Донецький Іларіон, митрополит Вишгородський Павел та архієпископ Переяслав-Хмельницький Олександр. Ці ієрархи і стали головними дійовими особами на Соборі 8 липня.
Рішення, прийняте 14 червня, увійшло в протиріччя з положеннями Статуту про управляння УПЦ, і хоча речники УПЦ намагалися довести його законність, все ж навіть вони визнавали, що зняти це проблемне питання може лише Собор, який затвердить внесення змін до Статуту. Тому головним завданням Собору УПЦ був розгляд низки змін і доповнень до діючого Статуту. Головна з цих змін торкалася питання про склад Синоду та про порядок призначення його постійних членів. Крім того, потребувало відображення в Статуті і створення нового органу – Вищої Церковної Ради, яка також з’явилася в УПЦ внаслідок рішення Синоду від 14 червня.
Здавалося б, чисто технічні питання. Але за ними ховається непроста конфігурація сил в УПЦ. Входження до складу постійних членів Синоду означало для митрополитів Іларіона та Павла суттєве посилення їх позицій в УПЦ та фактичний доступ до сфери прийняття загальноцерковних рішень. Щодо архієпископа Олександра, то його включення в Синод надало йому певні гарантії на майбутнє. Сьогодні його вплив на внутрішнє життя УПЦ обумовлений винятково близькістю до митрополита Володимира. Членство в Синоді надає цьому впливу більш легітимну форму.
Рішення про розширення складу Синоду було прийнято без консультацій з патріархом Кирилом і тому викликало в Москві цілком очікуване невдоволення. Мабуть тут і виникла ідея терміново скликати Собор для затвердження прийнятих Синодом рішень. «Революційні» темпи скликання Собору цілком зрозумілі. Собор мав відбутися до візиту в Україну патріарха Кирила, запланованого на кінець липня поточного року. Затвердження Собором синодальних рішень означало б, що ці рішення вже не є приватною грою кількох ієрархів, а набули ваги загального волевиявлення УПЦ.
Найбільшу зацікавленість у швидкому проведенні Собору мали, безперечно, митрополит Павел та архієпископ Олександр. Можливо, між ними існували домовленості про можливий розподіл сфер впливу після вдалого завершення усієї «операції». Фактично скликати і провести загальноцерковний форум такого масштабу здатен лише апарат Київської митрополії, в якому ключову роль на сьогодні грає саме архієпископ Олександр. Незважаючи на свої зв’язки в політичному середовищі, митрополит Павел без співпраці з апаратом митрополії (а отже з архієпископом Олександром) не зміг би виконати таке завдання. Тому і недивно, що активність у передсоборний період проявили архієпископи Митрофан та Олександр і протоієрей Георгій Коваленко. Зрозуміло, що саме це коло осіб і займалося безпосередньою підготовкою Собору. Хоча митрополит Павел і очолював комісію з підготовки форуму, він уникав офіційних коментарів. Навіть у прес-конференції 1 липня участі не брав.
З іншого боку, цьому «київському альянсу» намагалася протидіяти «одесько-донецька» партія. Митрополити Одеський Агафангел та Донецький Іларіон аж ніяк не хотіли допустити посилення позицій митрополита Павла та архієпископа Олександра. Саме це і призвело до помітного загострення внутрішньої боротьби в УПЦ напередодні Собору. Проти архієпископа Олександра був задіяний класичний «чорний піар», що зробило неможливим спокійне проведення Собору. «Київський альянс» змушений був ситуативно реагувати на несподівані закиди опонентів, що у свою чергу ще більше дестабілізувало ситуацію. Саме це протистояння в УПЦ і визначило неочікуваний результат Собору 8 липня.
Важливим прологом до Собору УПЦ став Собор єпископів, який працював 8 липня в першій половині дня. Його проведення було обумовлено тим, що за Статутом про управління УПЦ зміни та доповнення до тексту Статуту має вносити саме Собор єпископів. І лише потім ці зміни має ухвалити ще й великий Собор УПЦ. Тому напередодні Собору усі єпископи отримали перелік тих змін, які планувалось внести до Статуту. Ці зміни передбачали, перш за все, розширення складу Синоду. Кількісний склад Синоду пропонувалося збільшити з десяти до чотирнадцяти членів (десять постійних та чотири тимчасових). Крім того, пропонувалось видалити зі Статуту положення про те, що постійними членами Синоду можуть бути лише правлячі архієреї. Також було додано положення, що окрім керуючого справами УПЦ, постійним членом Синоду за посадою є ще й голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків. Ще одне суттєве доповнення мало торкнутися питання про вже фактично створену Вищу Церковну Раду УПЦ.
Що відбулось на Соборі єпископів, сказати важко. Пресу туди не допустили. Учасники Собору від коментарів утримуються. Жодних офіційних документів, прийнятих на цьому Соборі, не оприлюднено. На сайті УПЦ подано лише коротку новину про його роботу. Однак навіть з цього лаконічного повідомлення видно, що «архітектори» Собору своєї мети не досягли. Запропоновані зміни і доповнення до Статуту не були прийняті єпископами. Більш того, після обговорення проблеми Статуту, Собор створив «постійно діючу комісію на чолі з митрополитом Донецьким і Маріупольським Іларіоном по розгляду всіх пропозицій, що надійшли з цього приводу та були висловлені під час Архієрейського Собору». З тексту офіційного повідомлення випливає, що 1) на Соборі розгорнулася полеміка з приводу запропонованих змін до Статуту, 2) це призвело до блокування внесення цих змін в текст Статуту, 3) одним з головних опонентів запропонованих змін виступив Донецький митрополит Іларіон, якому вдалося взяти під свій контроль подальший розгляд цього питання. Інакше ніж поразкою «київського альянсу» це рішення назвати не можна. Ініціаторам Собору не тільки не вдалося упевнити свої позиції і затвердити статус-кво, встановлений 14 червня; вони ще й допустили помітне посилення позицій «одесько-донецької» партії. Митрополит Іларіон тепер має важелі безпосереднього впливу на корегування основного документу, яким керується УПЦ в своєму внутрішньому житті.
Є і ще один цікавий сигнал. Архієпископ Тульчинський Іонафан (який послідовно виступає на боці «одесько-донецького» блоку) ще напередодні Собору запропонував створити «специальную смешанную Богословско-каноническую комиссию из представителей высших церковных административных учреждений - Киевской Митрополии и Московской Патриархии», яка б зайнялася вивченням положень Статуту про управління УПЦ та опрацювала б можливі зміни та доповнення до його тексту. Таким чином, за задумом тих, хто лобіював створення комісії, очоленої митрополитом Іларіоном, до її складу мають увійти не лише представники УПЦ, але й «фахівці з Москви». Поки що не було жодних повідомлень про склад новоствореної комісії. Якщо дійсно до нього увійдуть представники Московської патріархії, то комісія цілком може перетворитися на один з каналів безпосереднього впливу керівництва РПЦ на церковні справи в Україні.
Слід зауважити, що до сьогодні не було прецедентів, коли б до опрацювання Статуту УПЦ офіційно запрошувались представники з Москви. Тепер не виключено, що такий прецедент з’явиться. Таким чином, Собор єпископів, який мав стати демонстрацією фактичної самостійності УПЦ, створив ситуацію, коли керівництво РПЦ може отримати потужний механізм впливу на внутрішні справи УПЦ. Більш того, оскільки митрополит Іларіон зацікавлений як в посиленні своїх позицій в Україні, так і в підтримці своїх амбіцій з боку патріарха Кирила, навряд чи він стане чинити опір спробам московського церковного центру впливати через очолювану ним комісію на життя УПЦ.
Як випливає з повідомлення про роботу Собору єпископів, його учасники скорегували й іншу ініціативу організаторів. Вища Церковна Рада (ВЦР) була реформована, майже не почавши своєї роботи. Було вирішено змінити її назву на «Координаційну Раду УПЦ», яка буде діяти як дорадчий орган при предстоятелі УПЦ та координувати діяльність Синодальних відділів. Нагадаємо, що 14 червня Священний Синод УПЦ прийняв рішення про те, що ВЦР буде діяти при Митрополиті Київському і всієї України та Священному Синоді «як виконавчий орган УПЦ». А в Положенні про ВЦР, затвердженому 28 червня, зазначалося, що ВЦР «є виконавчо-розпорядчим органом». Тепер вона стала «Координаційною Радою» і буде діяти лише як орган дорадчий. Отже, Собор єпископів суттєво понизив статус цієї новоствореної структури. Цілком очевидно, що і тут можна бачити фактичне блокування ініціатив «київського альянсу». Хоча ВЦР і створювалась за зразком подібного органу РПЦ, однак в українських умовах ВЦР могла б стати певною альтернативою Священному Синоду. Крім того, вона б знаходилася цілком під контролем київського адміністративного центру. Тепер Координаційна Рада буде лише зібранням голів Синодальних відділів, яке має координувати їх роботу. Отже, усі заготовки ініціаторів Собору не знайшли підтримки в єпископаті УПЦ.
Здавалося б, Собор єпископів повністю перекреслив широко анонсовану програму роботи Собору УПЦ. Але дивним чином, великий Собор, який зібрався вже за пару годин після Собору єпископів, прийняв майже без змін Ухвалу, проект якої було оприлюднено напередодні. При цьому два пункти цієї Ухвали (5 і 6) досить важко узгодити як з рішеннями Собору єпископів, так і між собою. В цих пунктах йдеться про затвердження Статуту про управління УПЦ в редакції від 21 грудня 2007 року. Разом з тим ухвалюються і всі рішення Синоду і Соборів єпископів від 26 червня 1992 року до 8 липня 2011 року. Виходить, що рішення, прийняті Синодом 14 червня, таки не знайшли відображення в Статуті (отже, Координаційної ради з точки зору Статуту в УПЦ так і не існує; також і склад Синоду залишається попереднім – сім постійних і три тимчасових члени). При цьому Собор ухвалив синодальні рішення від 14 червня та рішення Собору єпископів від 8 липня, тобто склад Синоду все ж розширено до чотирнадцяти членів і Координаційна Рада існує.
Ще більшої плутанини додає і останнє речення шостого пункту: «”Статут про управління Української Православної Церкви” набуває чинності з моменту ухвалення». Можна здогадуватися, що це речення включене в текст лише задля того, щоб зняти питання про необхідність отримати затвердження Статуту від Московського патріарха. Але фактично нова редакція Статуту набула чинності ще в грудні 2007 року, коли він був ухвалений Собором єпископів УПЦ. Отже, з грудня 2007 року УПЦ вже керується новою редакцією Статуту. Тому речення про те, що він набув чинності лише після ухвалення 2011 року, ставить УПЦ в досить дивну ситуацію. Виходить, що чотири роки УПЦ керувалася Статутом, який не набув чинності? Здається, це речення є ще одним свідченням недоречності швидких темпів підготовки та проведення Соборів. Автори проекту Ухвали просто не звернули увагу на протиріччя, яке вкралося до тексту соборного рішення.
Результат Собору виявився досить неочікуваним. Відхиливши пропоновані зміни до Статуту, Собор при цьому затвердив усі синодальні рішення, прийняті в червні 2011 року. І хоча по букві постанов Собору єпископів питання про затвердження Статуту навіть в редакції 2007 року мало бути знято з порядку денного, все ж Статут 2007 року отримав найвищу можливу в рамках УПЦ легітимацію. Тепер як керівництву РПЦ, так і прибічникам промосковського курсу в УПЦ досить важко буде критикувати цей Статут.
Отже, фактично Собор 8 липня цілком затвердив надбання попередніх років. І це стосується не лише нової редакції Статуту, але й таких питань як засудження «політичного православ’я» та ініційованого 2009 року (і фактично тоді ж замороженого) діалогу з УПЦ Київського патріархату. Отже, Собор дав можливість, з одного боку, ліберальному крилу УПЦ говорити про підтримку курсу, сформованого 2007 року. А з іншого боку, і опоненти цього курсу отримали важливу тактичну перемогу. Питання про остаточну долю Статуту УПЦ залишається відкритим. Більш того, комісія під головуванням митрополита Іларіона названа «постійно діючою», тобто дискусія щодо Статуту УПЦ може тривати «постійно». І не виключено, що до неї офіційно долучаться представники Москви.
Аналіз подій 8 липня приводить до парадоксального висновку. Саме Статут в редакції 2007 року є сьогодні гарантією внутрішньої стабільності УПЦ. Незважаючи на те, що навколо цього Статуту точилися гарячі суперечки, саме він став підґрунтям компромісу між конфліктуючими партіями. Зміни в Статуті як в напрямку звуження прав УПЦ, так і в напрямку розширення важелів впливу «київського альянсу» можуть призвести до порушення нестійкої рівноваги в УПЦ. Крім того, навіть незначне порушення цієї рівноваги буде вести до посилення однієї з партій, а тому буде викликати активну протидію іншої.
Вже за два тижні ми будемо спостерігати за візитом в Україну патріарха Кирила. Зрозуміло, що предстоятель РПЦ в рамках візиту буде намагатися вплинути на формування нової конфігурації сил в УПЦ. І це може стати початком переформатування не лише внутрішніх відносин в УПЦ, але й церковних взаємин по лінії Київ-Москва. Однак несподіваний перебіг подій початку липня 2011 року дає підстави думати, що сьогодні Москва навряд чи має можливості контролювати церковну ситуацію в Україні.