Олесько уславлене знаменитим замком та монастирем капуцинів. Трішки менше — костелом Святої Трійці (XV століття). Церква Успіння Пресвятої Богородиці теж симпатична, але архітектурно є типовим неовізантійським храмом кінця ХІХ ст., яких чимало в містечках і селах Галичини.
Запланована подорож Золочів-Підгірці-Олесько виявилася вдалою лише відносно перших двох локацій. До Олеська автор дістався коли на годиннику було 17:15. Каса ж закрилася о 17:00 і охорона ні під яким приводом не захотіла пускати запізнюхів на територію. Мовляв, мали би квиток – могли би швендяти замковим парком та околицями хоч до сутінок, а так – звиняйте. Слізні прохання, — що ми проїхали заради замку понад дві сотні кілометрів — не допомогли. «Ведеться відеоспостереження, — розводили руками ті, — Ми б залюбки, але нас за таке жорстоко покарають. Тож – ні…»
З омріяним монастирем теж виявилося все дуже кепсько. Він, виявляється, взагалі закритий для відвідувачів і відкривається лише на фестивалі. Територія костелу теж виявилася на замку і цією пам’яткою довелося милуватися лише через решітку брами. Гарна така решітка, високохудожня.
Будь-яка неприємна ситуація, якщо дуже файно пошукати, завше приховує у собі щось хороше. Так сталося й в Олеську. Завдяки тому, що з оглядом головних пам’яток не склалося, вдалося ознайомитися з практично невідомим загалу, але від того не менш цікавим об’єктом – старим християнським цвинтарем. Правда, й там не обійшлося без крапельки дьогтю — знимкувати пам’ятники довелося проти сонця, що досить сильно відбилося на якості світлин.
Старий міський цвинтар Олеська розкинувся при самій головній дорозі, десь за кілометр з «хвостиком» від замку та займає територію близько півтора гектари.
Він виявився одним із найцікавіших містечково-сільських некрополів серед кількох десятків бачених автором до того. Місцеві фігури-пам’ятники дійсно вразили. Тут маємо як примітивні, але душевні вироби народних умільців, які ніколи й не чули про пропорції людського тіла, так і продукцію досвідчених майстрів. Сюжети теж різні — як широко поширені, так і нечасті.
На цвинтарі (з замком, нагадаємо, – не склалося) нарешті поталанило близько ознайомитися з фортифікаційними спорудами Олеська. Тут є ділянка земляного валу, що колись оточував середмістя. Це навіть зафіксоване в назві вулиці, що тягнеться вздовж кладовища – Валова.
Давній вал досить гармонійно вписався в структуру старого некрополя. Він не лише виконує роль огорожі, але й став основою для цілої низки гробівців-мавзолеїв, вбудованих у його насип.
З усього багатства місцевих фігур-надгробків зупинимося лише на найцікавіших.
В першу чергу виокремимо надгробок з короткою епітафією: «Ту спочивае Алексей с Іакобиѣнски. Пр[ожил] л[іт] 37. 1888».
Пам’ятник увінчує фігура Скорботного Ісуса. Сюжет не такий вже щоб унікальний, але й не частий. Дуже не частий.
Якщо зображення Спасителя, Матері Божої, святої Ганни чи святого Миколая прикрашають чи не кожен старий західноукраїнський цвинтар, то сумний Спаситель на небесному троні швидше виключення. Зокрема, у Львові маємо лише два випадки вживання цього зображення у якості надмогильного пам’ятника. В першу чергу це Скорботний Ісус, який увінчує знамениту каплицю-усипальницю Боїмів (наразі він знятий та знаходиться на реставрації). Інший пам’ятник широкому загалу практично невідомий. Йдеться про колону з датою 1761 на капітелі та зі Скорботним Ісусом наверху. Вона ховається серед насаджень та стихійних смітників на вулиці Зеленій, 251. Колись тут був чумний цвинтар, де ховали жертв моровиці.
Вік «Скорботного Ісуса» з Олеська не такий поважний, як у львівських фігур. Але тут маємо одну дуже цікаву деталь, що приховує у собі потужний пласт історії.
Стовп, на якому сидить місцевий Спаситель, прикрашає митецьки виконаний барельєф. Він цікавий не стільки якістю виконання (інші – досить примітивні), скільки сюжетом.
Практика зображувати на надгробках святих, чиє ім’я носив небіжчик, досить традиційна. Тож у тому, що на надгробку пана Олексія бачимо однойменного святого — нічого дивного немає. Цікавим і важливим є ЯКИЙ саме св. Олексій зображений.
Зазвичай у таких випадках маємо зображення преподобного Олексія, Чоловіка Божого – ранньохристиянського святого шанованого як Західною, так і Східними Церквами. Натомість в Олеську ми бачимо досить рідкісного для некрополів Галичини святого митрополита Олексія (Бяконта). Цей знаний московський святий передовсім шанується на Росії і є одним з найповажніших в пантеоні «русского міра».
Зображення московського святого є яскравою ілюстрацією до ситуації, що склалася в Галичині у 70-80их роках позаминулого століття. Саме у цей час на її теренах набуває популярності рух так званих «москвофілів», а тогочасне Олесько і околиці стають одним із «ядерних» районів шанувальників великоруської ідеї.
Зокрема, про популярність ідей «москвофілів» на Олеськівщині красномовно свідчить наступний факт. Йосиф Красицький (один з головних провідників тогочасного «мосвофільства») тричі обирався послом (депутатом) Галицького сейму (елекції 1867, 1870, 1877 років), саме по округу, що включав у себе Олесько.
Не помилимося, якщо скажемо, що Олексій з Олеська був не лише пересічним шанувальником «москвофілів», але й активним членом цього руху.
Запам’яталися й місцеві фігури, що зображують, як св. Архенгел Михаїл попирає переможеного Сатану. Сюжет в некрополістиці не настільки популярний, як Божа Мати чи св. Миколай, але й не настільки рідкісний, як «Скорботний Ісус».
До відвідин Олеська в рейтингу фігур «Св Архангел Михаїл & Сатана» в автора беззаперечним лідером була скульптура з села Богданівка, що біля Підволочиська на Тернопільщині. Головним чином завдяки Сатані, який розслаблено лежить під сандалею Архангела і з філософським та умиротвореним виразом обличчя дивився кудись у далечінь. Мовляв, — от і добре, бо вже набридло оті злодіяння чинити, — тепер хоч відпочину…
Тепер автор вагається яка з двох композицій може вважатися найкращою.
Якщо фігура з Богданівки зроблена рукою майстра з певною художньою освітою, то в Олеського «колеги» – відвертий народний наїв якогось самоука.
Богданівський архангел – відсторонений та холодний. А один з Олеських – як і личить «народним» святим – усміхнений та по-домашньому теплий. Його посмішка навіть дещо нагадує знамениту посмішку Джоконди. Сатану він вражає чи то голоблею, чи то банальним дубцем. Не виключено, що митець чесно намагався зобразити спис, але у нього не дуже вийшло.
Місцевий Сатана теж заслуговує на увагу. Він тут схожий чи то на дитинча тиранозавра, чи то на дрібного рептилоїда. Подібних досі бачити не доводилося.
Більшість інших фігур типові для Галичині і відрізняються від пам’ятників з інших цвинтарів хіба що стилістично. Тут варто згадати місцевого святого Франциска. Зазвичай цього святого зображують безбородим, а в Олеську він має непогану таку бороду.
Будете в Олеську – не забувайте, що це не лише знаменитий замок і монастир. Старий некрополь не менш цікавий і мало кого залишить байдужим.